<<
>>

Типологія праворозуміння та її критерії

Типологія, тобто поділ системи об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі або типу, широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є винятком у цьому відношенні також правознавство, хоч у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном «типологія» вживається термін «класифікація» (в юриспруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»).

Не зупиняючись на з'ясуванні певних відмінностей між вказаними термінами, зазначимо, що етимологічно вони, якщо й не повністю ідентичні, то принаймні досить близькі за змістом. Типологія відповідно до тлумачного словника української мови є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими ознаками[17].

З урахуванням наведених застережень під типологією праворозу- міння слід розуміти поділ за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення, як праворозуміння, на відповідні складові - типи.

Тип праворозуміння у свою чергу можна визначити як обумовлений світоглядною позицією суб'єкта, який його пізнає, образ права, що відображає найбільш суттєві відповідно до цієї позиції ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння обумовлює множинність критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками:

• залежно від ставлення до «основного питання філософії» - співвідношення матеріального та ідеального - можна виокремити матеріалістичний та ідеалістичний типи праворозуміння;

• залежно від особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань в підходах до праворозуміння воно, як вже зазначалось, може бути поділено на такі типи: феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний, комунікативний тощо;

• залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння, як європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Нерідко (особливо на пострадянському просторі) до них додають євразійський, а інколи навіть російський (виключно в Росії);

• залежно від того, які суб'єкти - «колективні» чи «індивідуальні» - визначають ставлення до права в суспільстві і його оцінку, розрізняють відповідно «колективістське», притаманне теократичним і традиційним правовим системам, і «індивідуалістське» праворозуміння, характерне для правових систем країн Заходу (західної традиції права);

• залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виокремлюють юридичний (від jus - право) і легістський (від lex - закон), або позитивістський і непозитивістський типи праворозуміння.

В літературі можна зустріти також інші критерії типології праворозуміння.

Наведена типологія праворозуміння відображає розмаїття концепцій, теорій, шкіл, створених за довгі тисячоліття існування і розвитку права - від теологічних, історичних, психологічних до солідаристських і марксистських. Іх наукове і соціальне значення та ступінь впливу на сучасні правові процеси досить різні. Одні з них залишилися переважно в історії. Інші продовжують розвиватися в межах інших концепцій або й зовсім «розчинилися» в них, ще інші - як і раніше, претендують на автономність, пристосовуючись до сучасних проблем правознавства.

Не вдаючись до детального аналізу всіх названих і не названих типів праворозуміння та концепцій і шкіл, на яких вони ґрунтуються (це предмет історії правових учень), відзначимо лише, що типологія, яка існує нині в літературі, не може претендувати на завершеність: у праві, очевидно, завжди будуть залишатися аспекти, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин знаходитимуться за межами цієї типології; розвиток міжнаукових інтеграційних процесів неминуче призведе до виникнення нових наукових напрямів, що впливатимуть на праворозуміння; в умовах глобалізації відбудуться зміни в міжцивілізаційних відносинах і, відповідно, в критеріях виділення цивілізацій тощо.

Разом з тим найпоширеніша не тільки нині, а й в попередні півтора століття типологія праворозуміння, в основі якої лежить юриди- ко-світоглядний критерій (залежно від того, що є вихідним у розумінні права - наддержавно-природне, державне чи реально-життєве), очевидно, зберігатиме свої домінуючі позиції і в найближчій історичній перспективі.

Відповідно до цього критерію виокремлюють природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.

Природно-правовий тип праворозуміння ґрунтується на положеннях доктрини природного права, ідеї якої започатковані ще в глибоку давнину - у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Вони пов'язані з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів Античності, які намагалися розглядати право з позицій закладених у ньому моральних засад (справедливості, рівності, свободи), обумовлених самою природою людини і не залежних від соціальних умов та держави.

Природно-правова доктрина пройшла у своєму розвитку доволі складний шлях, на якому були періоди як піднесень, так і спадів.

Кульмінаційних точок своєї популярності вона досягала в періоди активізацій громадських рухів за зміну свого життя на краще - в епоху Відродження, ліберально-демократичних революцій, краху тоталітарних режимів та становлення правових держав. Істотний внесок в розвиток доктрини природного права зробили такі її видатні представники, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсон, І. Кант та ін.

Вихідним пунктом доктрини природного права є утвердження ідеї природних, невідчужуваних прав людини, які не даруються їй державою, а належать від природи нарівні з розумом та іншими людськими якостями. Завдання держави відповідно до доктрини природного права полягає у визнанні та забезпеченні прав людини, що здійснюється, зокрема, через їх закріплення у конституціях, інших законодавчих актах та формування механізмів і процедур реалізації й захисту прав людини.

Звідси випливає друга суттєва риса доктрини - поділ права на природне, яке походить від природи людини (визначається природою самої людської істоти) та позитивне, що міститься в ухвалених державою законах та інших нормативних актах. Іншими словами, за доктриною природного права розрізняються право і закон.

Третьою характерною рисою доктрини є тісне поєднання права і моралі. Відповідно до концептуальних підходів цієї доктрини правом може вважатися лише те нормативне явище, яке відповідає суспільним уявленням про справедливість, рівність, свободу. Аморального права не може існувати взагалі, як не може бути права «тоталітарного», «фашистського» чи «расистського».

З названих рис доктрини природного права випливають також деякі інші її властивості. Вона, зокрема, дозволяє:

• розкрити природу і специфіку цінностей права;

• поглибити уявлення про співвідношення права і держави. За логікою доктрини, держава не вільна у правотворенні, не є монополістом на те, як розуміти право;

• звернутись до проблеми критеріїв правового закону та запропонувати його основні ознаки;

• виокремити на цій основі категорію «правопорушуючого законодавства» та сформувати механізми його подолання в практичній діяльності, тощо.

Звісно, ці питання є надзвичайно складними і поки що залишаються до кінця неосмисленими, проте сам факт їх постановки відкриває можливості для подальшого правового прогресу.

Доктрина природного права неоднорідна, вона існує в різних варіантах, масштаби поширення яких, як і їхня цінність, різні. Іх основна вада полягає здебільшого в надмірній абстрактності сформульованих положень, що ускладнює (а інколи робить взагалі неможливим) їх безпосереднє практичне використання. І тим не менше надбання доктрини природного права лежать нині в основі досягнень у сфері як загальної теорії права, так і юридичної практики.

Основою юридико-позитивістського типу праворозуміння є концепція юридичного позитивізму. Вона виникла в другій половині ХІХ століття як противага доктрині природного права і пов'язана з іменами Дж. Остіна, К. Бергбома, Г. Харта та ін. Пік поширення концепції припадає на ХХ століття: на її засади фактично опиралися всі тоталітар-

ні режими, які існували в Європі. Прикрита марксистсько-ленінською фразеологією концепція юридичного позитивізму по суті панувала і в колишньому СРСР

На відміну від природно-правової доктрини, за якою права і свободи людини є первинними щодо законодавства, концепція юридичного позитивізму виходить з того, що права людини (для їх позначення вживається введене представниками юридичного позитивізму поняття «суб'єктивне право») є похідними від позитивного, так званого «об'єктивного права», встановленого державою.

Вони - наслідок сформульованих державою норм права, а отже, цілком залежать від її волі: держава вільна як їх надати (через встановлення відповідних норм), так і відняти (через скасування або зміну таких норм).

З цих вихідних положень юридико-позитивістської концепції випливають інші її характерні риси:

• ототожнення права і закону, його фетишизація в підходах до право- розуміння;

• ігнорування змістовної сторони закону, його (чи окремих його положень) моральної оцінки. Вона виводиться за межі права і так званої «чистої теорії права», належить у кращому разі до «моральної філософії» (Г. Кельзен);

• заперечення будь-якої творчої ролі судді, зведення його виключно до «вуст закону», тобто формально-догматичного його застосування;

• абсолютизація формально-логічних, догматичних методів у теоретичному правознавстві та в судовій аргументації.

Критичне ставлення до названих властивостей юридичного позитивізму, яке переважає в сучасному загальнотеоретичному правознавстві, не повинно заперечувати здобутків юридико-позитивістських концепцій.

Чи не найістотніший з них - акцентування уваги на одній з визначальних ознак права - його нормативності, без якої неможливі такі його беззаперечні властивості, як визначеність, передбачуваність наслідків своїх дій, відповідальності за них тощо.

До надбань юридичного позитивізму можна віднести також вчення про систематизацію і класифікацію нормативних актів, структуру правової норми, підстави юридичної відповідальності, методи і способи тлумачення юридичних текстів, розробку юридичних конструкцій та ін. Всі вони є важливою стороною пізнання права, належать до особливої сфери майстерності юриста. Не випадково ці та інші надбання юридичного позитивізму продовжують активно розроблятися в межах одного з вагомих напрямів сучасного правознавства - так званої аналітичної юриспруденції.

Віддаючи належне такій характерній рисі права, як його нормативність, що знаходить своє відображення, зокрема, в закріпленні норм права в актах держави - позитивному праві, разом з тим слід мати на увазі, що позитивне право працює тоді, коли законодавство відповідає потребам громадян і суспільства в цілому, нагромадженим правовим цінностям; коли воно своєчасно оновлюється і не формально-догматично застосовується. Ототожнювати ж його з правом, як це все ще має місце у вітчизняній теорії права, особливо в галузевих науках і в юридичній практиці, некоректно. У зв'язку з цим не можна не згадати слова основоположника психологічної теорії права, випускника університету Святого Володимира у Києві професора Л. Петражицького, який іронічно зазначав: «Від додатку слова «позитивне» до права, позитивне право не стає правом»[18]. Інакше кажучи, «позитивне право» хоч і має стосунок до права, ще не є власне правом.

На обґрунтуванні цього положення зосередили свої зусилля представники соціологічної теорії права.

Вона зародилася у другій половині ХІХ століття. Найвідомішими її представниками були Л. Дюгі, Є. Ерліх, Р Паунд, Г. Канторович, К. Лле- веллін та ін. Соціологічна юриспруденція виступала як негативна реакція на теорії юридичного позитивізму. В центрі уваги соціологічної теорії права знаходяться не норми права, а умови їх функціонування, реальне життя. Звідси випливає її головний девіз - вивчати право потрібно не в книгах, тобто законах, а в реальному житті. В основу поняття права покладене «живе право» (термін Є. Ерліха) - суспільні відносини, що захищаються державою. Вони є первинними, а правові норми - похідні, вторинні: законодавець не створює норм, а лише формулює їх. Самі по собі норми не визнаються правом, це лише одна з ознак права; останнє - явище не інституційне, а емпіричне.

Як і попередні концепції, соціологічна теорія права неоднорідна. У ній існують різні течії, найпоширенішими серед яких нині є американська і скандинавська школи правового реалізму, до яких ми ще повернемося в наступних розділах.

Попри певні недоліки - абсолютизацію функціональної сторони правової дійсності, приниження ідеально-духовної і нормативної сторін права, недооцінку в праві морально-гуманістичних засад тощо, соціологічній юриспруденції притаманні й позитивні риси. Відповідно до неї:

• суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємопов'язані явища;

• теорія права повинна вивчати не лише норми права, встановлені державою, а й всю сукупність правових відносин, що склалися у суспільстві, тобто з'ясовувати «життя права», його глибинне коріння;

• право розглядається не лише як належне, яким воно вбачається у доктринах природного права і юридичного позитивізму, а й як наявне, «суще», тобто те, що неявно функціонує в глибинах суспільного життя;

• зростає роль права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги;

• підвищується роль суду не тільки, і навіть не стільки як «вуст закону», а й як інструменту правотворення, хоч для позначення цієї ролі суду вживається різна термінологія.

Попри відсутність єдності поглядів щодо соціального значення названих типів праворозуміння, переважна більшість дослідників небезпідставно схиляється до того, що кожний з них, незважаючи на суттєві відмінності у світоглядних позиціях, на яких вони ґрунтуються, відображає реальні грані, аспекти права як феномену.

Саме останній момент стимулював пошук шляхів до синтезу, інтеграції вказаних типів, яка була започаткована в середині минулого століття американським філософом права Дж. Холлом та британським теоретиком права Г. Дж. Берманом, а нині набула популярності й на теренах колишнього СРСР зокрема в Україні.

Хоч науковий інтерес до так званої інтегративної юриспруденції на пострадянському просторі помітно зріс, про що свідчить, зокрема, включення відповідних підрозділів у ряд підручників з загальної теорії права і філософії права, однозначної відповіді на питання про можливість поєднання основних типів праворозуміння немає й сьогодні.

1.4.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Типологія праворозуміння та її критерії:

  1. Розділ 6. ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ
  2. Розділ 6. ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ
  3. Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією?
  4. Синтез основних типів праворозуміння чи їх надбань
  5. Критерії класифікації правових систем
  6. Плюралізм типів праворозуміння та світова юридична практика
  7. Чинники, що впливають на плюралізм праворозуміння
  8. Розділ 1 ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ
  9. Класифікація джерел права та її критерії
  10. §2. Тактичний прийом і критерії його допустимості
  11. Критерії класифікації та види функцій Української держави
  12. § 3. Середній клас: суть та соціально-економічні критерії його визначення
  13. ЗМІСТ
  14. Розділ 10. ПОНЯТТЯ ПРАВА
  15. МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ПОТОЧНОГО ТА ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ З КУРСУ «СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ»
  16. Людина як творець, орієнтир і адресат права
  17. § 7. Викриття неправди в показаннях
  18. Борщ Л.М.. Інвестиції в Україні: стан, проблеми і перспективи. 2002, 2002
  19. Розділ 10. ПОНЯТТЯ ПРАВА