Плюралізм типів праворозуміння та світова юридична практика

Основні типи праворозуміння, про які йшлося вище, формувалися на ґрунті західної правової традиції; на її основі відбувається і синтез їх здобутків. Проте, як слушно зазначає професор юридичного факультету Лондонського університетського коледжу У.

Процеси правової акультурації відбуваються переважно на практичному рівні - запозичення певних правових принципів, окремих правових інститутів, елементів юридичної техніки, зближення законодавства, судової практики тощо. Причому ці процеси нерідко мають стихійний характер, що призводить до суперечностей і невизначено- стей у правовій системі, а це в свою чергу негативно відбивається на її єдності та ускладнює процес правозастосування.

Тенденція до взаємовпливу чи навіть конвергенції правових систем зовсім не усуває національних і цивілізаційних відмінностей у сприйнятті права в різних культурах. Адже право немислиме без внутрішніх мотивів і установок, які істотно змінюються залежно від культури.

Це можна помітити навіть на західноєвропейському правовому просторі, хоч в правових системах, які існують в ньому, є багато спільного. Всі вони дотримуються так званої секулярної (від лат. saecularis - світський), раціональної в своїй основі, традиції права, для якої притаманне передусім практично беззастережне визнання вищого авторитету за «писаним правом». Коріння цієї традиції знаходяться у римському праві, Аристотелевій логіці і діалектичному мисленні. Це дало підстави відомим французьким компаративістам R Давиду і К. Жоффре-Спінозі стверджувати, що підстав для встановлення різких відмінностей у розумінні самої природи права (підкреслимо, природи права, а не його визначення) між юристами європейських країн не існує: «вона розуміється у всій обширній «західній» сім'ї однаково»^[24].

Однак у країнах континентальної Європи і Великої Британії одні і ті самі акти прийняття судових і адміністративних рішень психологічно сприймаються по-різному. Якщо в континентальній Європі ці акти розглядаються як акти застосування сформульованої в законі загальної норми до конкретного випадку, то у Великій Британії вважається, що суддя, вирішуючи справу, попри його зв'язаність законами, кожного разу створює право для конкретного випадку. Інакше кажучи, судова практика у Великій Британії набуває іншого значення порівняно із судовою практикою, приміром, Німеччини чи Франції. І хоч в умовах інтеграційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне зближення позицій між правниками названих країн щодо ролі суддів у процесі правотворення, відмінності у правовому мисленні практикуючих юристів, що представляють правові системи цих країн, очевидно, зберігатимуться і в найближчій історичній перспективі.

Набагато істотніше такі відмінності проявляються в правових системах неєвропейських цивілізацій, які належать до так званої сакральної (від лат.

Цікаві спостереження в цьому плані наводяться згадуваними французькими компаративістами Р. Давидом і К. Жоффре-Спінозі.

Відзначаючи об'єктивну схожість деяких сучасних національних кодексів різних країн, зокрема тих, що належать до різних культур і цивілізацій (тобто схожість «писаного права»), вони разом з тим відзначають, що, наприклад, «маючи тексти, схожі з європейськими кодексами, юристи арабських країн однак могли більш-менш свідомо застосовувати мусульманську традицію, яка інакше, ніж в Європі, розуміє поняття шкоди чи принцип свободи договору»^[25]. Подібні ситуації зберігаються в китайській, японській та інших правових системах.

Водночас, як, здавалося б, не дивно, відмінності у сприйнятті права та у правовому мисленні не перешкоджають формуванню більш-менш однакової юридичної практики з ряду питань у різних правових системах.

Як зазначають німецькі правознавці К. Цвайгерт і Х. Кьотц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності у їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішують одні й ті самі юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дозволяє у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» (presumptio similitudinis) як інструмент для прийняття практичних рішень^[26]. На це звертають увагу також деякі інші зарубіжні дослідники.

Винятком є переважно питання сімейного і спадкового права, які знаходяться під сильним впливом національно забарвлених моральних і етичних цінностей, що своїми коріннями проникають у релігійні уявлення та історичні традиції розвитку культури, особливості національного характеру тощо^[27].

Це свідчить про те, що значення самого терміна «право» в практичній юридичній діяльності не варто перебільшувати. За всього розмаїття його значень, а часом і повної байдужості до них в деяких правових системах (в багатьох мовах взагалі не існує точного еквіваленту терміна «право»), сучасне юридичне співтовариство досягло, можна сказати, певного консенсусу у сприйнятті явища, яке іменується правом, хоч, очевидно, і не завжди належно усвідомленого. Цікаву думку у зв'язку з цим висловив відомий ізраїльський правознавець А. Барак. «Право, - пише він, - не створило точних інструментів чи передових лабораторних приладів для вирішення того, що дозволено і що заборонено, що законно і що незаконно. Проте існують можливості, які кожен обізнаний і досвідчений юрист може легко визначити як законні, та інші можливі рішення, які будь-який юрист негайно відкидає як незаконні. Між цими полюсами «законних і незаконних рішень» знаходяться можливості, щодо яких досвідчені юристи можуть розійтись в оцінці ступеня їх законності^[28]. І далі: «між двома полюсами є ряд ситуацій, в оцінці яких саме співтовариство юристів розділилося... ці ситуації не можна назвати незаконними, хоча про них не можна сказати, що вони законні»^[29].

У будь-якому разі юридична практика, хоч і не без труднощів і суперечностей, все ж має тенденцію до поступового зближення. Це обумовлюється передусім зближенням позицій у розумінні нагромаджених віками правових цінностей, трансформованих у сучасному світі в універсальні принципи права, які у різних варіантах можуть бути простежені практично у всіх культурах і цивілізаціях та відповідних їм правових системах, розширенням міждержавних інтеграційних процесів у сфері освіти й науки, зокрема юридичної, причому не тільки в межах Європи; практичним досвідом, з набуттям якого відчуття права поглиблюється (тут можна згадати про інтуїтивне право психологічної теорії права Л. Петражицького). Очевидно, цей процес продовжуватиметься й надалі, що зовсім не призведе до універсалізації праворозуміння.

1.6.