Свобода народу — свобода людини

“Усі народи мають право на самовизначення. Ha підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”²⁶, — так абсолютно тотожно починаються два головних документи з Міжнародної Хартії прав людини: Міжнародний пакт про економічні, соці-

алъніікультурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, що свідчить про їхнє значення в інституті прав людини.

Право кожного народу на самовизначення, самоочевидне в другій половині XX ст., було далеко не таким у минулому столітті. I справа тут не тільки в імперіях, які, підкоривши багато народів, були далекі від зацікавлення у розвитку кожного народу , його мови, культури, а тим більшеполітичної свідомості. Тутдостатньо згадати хоча б заборону російським урядом вживання слів “Україна”, “український”, “Гетьманщина”, “Січ”. A й такі теоретики правової думки, як Локк,

Монтеск’є, Pycco та інші, були представниками, а отже, і виразніщами інтересів великих і могутніх народів — французького, англійського чи німецького, — для яких не існувало проблеми з самовизначенням, оскільки у процесі історичного розвитку вони створили могутні національні держави, навіть, більше того, самі ж прагнули до “офранцуження”, “германізації” чи іншої національної нівеляції народів, які входили до складу їхніхдержав.

3 такими поглядами, особливо враховуючи, що у найближчихсусідів у країнського народу — поляків і росіян — вони опирались на історичні основи великодержавного шовінізму, Драгоманов примиритись не міг, і все своє свідоме політичне жштя вів боротьбу проти спроб асиміляції, “бо не міг спокійно дивитись, як українців повертали в фаллахів” ³³. Право народу на самовизначення Драгоманов вважав однією з головних умов розвитку суспільства, оскільки, як він переконався на власному' досвіді, повноцінний і гармонійний розвиток людської особистості можливий тільки у контексті рідного народу. “Я ж навернувся на щастя чи нещастя, до українства від європеізму” ^м, — писав він у листі до В. Антоновича.

Пройшовши, свого часу, через етап “общерусскости”, Драгоманов не тільки зрозумів хибність тих поглядів, а й до кінця життя залишався стійким захисником українських інтересів, прагнучи збагатити національно-визвольний рук українського народу прогресивними ідеями, які виробила світова думка і які йому як ученому і політичному діячеві європейського рівня були добре знані.

Згадуючи про батька, дочка Драгоманова Лідія писала у своїх споминах: “Він любив мені говорити: “Денаціоналізаціяєдеморалізація”. Денаціоналізуються найгірші елемента нації (бо вони роблять це з користі), і тоді маємо штучний вибір найгірших елементів народу, що їх саме підтримують денаціоналізатори. A чесні й найкращі елементи задушуються. Усе це веде до пониження морального й інтелектуального рівня всієї нації” ³⁵. Аналогічну думку висловив Драгоманов і у “Перед- ньомусловідо “Громади” 1878р.”,зазначивши,щоширокийвизволь- ний рух серед недержавних народів дасть змогу повернути для роботи на благо рідного народу хоча б частини “перевертнів”, які покинули свій народ, “щоб розкидатись скрізь, куди сяга межа державна”³⁶.

Внесок Драгоманова у розвиток поняття про право народу на самовизначення має не тільки вузькоукраїнські рамки, —мислителю вдалось проаналізувати і грунтовно охарактеризувати ті головні ознаки, які характерні для ставлення будь-якого “державного” народу до пригноблених народів, а також ті труднощі, з якими доводиться зіткнутись народові, який прагне до власної незалежності. I справа тут не тільки у тому, що проти національно-визвольного руху поневоленого народу виступають представники правлячих класів, але ще й представники пригноблених верств та революційно настроєні елементи. Ьпоструючи свої слова, Драгоманов пише: “У наших земляків галицьких єсть дві приказки: 1) “Тікай ляше, бо все, що на тобі, то наше”, 2) “Посунься, ляше, най русин сяде!”. Ці дві приказки виразно малюють те, як стоїть діло між державними та панськими й недержавними та мужицькими породами скрізь на світі. He тільки все, що пани й держава витягають з людей простих, недержавних, все, що на панстві, але й теперішня сила самих противопанських і противодержавних гуртів серед людей державних пород на добру частину' виросла через те, що висисала грошеві засоби й вивчених людей од людей простих, од пород недержавних. Тепер, коли показуються люди, що хочуть покинути працю тільки на породу державну , а повернута її на породи недержавні, і впорядкуватись серед неї самі по собі, багато декому приходиться знімати з себе те, що він надів чужого, і багато декому приходиться посуватися.. Це ж, звісно не всякому

подобається, навіть із тих хто говорить, що всі люди рівш”⁽³⁷⁾. Далі на прикладі ставлення німців і угорців до слов’ян, поляків і росіян — до українців, білорусів, литовців Драгоманов переконливо доводить, що тривале панування над пригнобленими народами зробило шовіністами та противниками поневолених народів не тільки правлячі верстви, а й верстви пригноблені. Тому у пригноблених народів нема іншої альтернативи, як твердо пам’ятати, “шо в світі всяка сила посувається Tijn>KH перед силою ж” ^м. 1 Драгоманов вітає здобуття державної незалежності все новими і новими народами, вважаючи, що поява цих держав необхідна не тільки для раніше пригноблених народів, але й корисна для “зросту космополітичних думок у сусідів їхніх, котрі доти хазяйнували по їхніх хатах як “великі народи”. Tакі національні держави, підкреслював Драгоманов, “які вони не єсть, а спиняють нетількнвояцьку і державну зневагу одних пород людських другими, а ще й кладуть “початоккінця” тому , щоб панство й багатирство (капіталісти) тих пород, що раніше натирались сили, висисало (експлуатірувало) людей породи сусідньої й на господарському полі, і кладуть кінець тій спільності, яка поневолі єсть в цій зневазі й цьому висисанню між державою, панством, багатирством і т.зв. “народом” державної й панської породи. Коли держава, панство й багатирство теперішніх “великих”, “культурних” і т.і. пород будуть одіпхнуті в свої країни хоч би новими державами пород “менших” в Європі, а далі й в Азії, хоч би з їхнім панством і багатирством, і опиняться вид до виду з своїм “народом”, тоді й “соціальний переворот” настанескоріше” *.

3 цих слів чітко проступає позиція Драгоманова у питанні права народу на самовизначення. Саме здобуття національної незалежності, створення своєї держави є першою і головною передумовою надання та забезпечення кожному представникові даного народу всіх прав людини, у тому^г числі соціальних та економічних. Без власної державності будь-які соціальні зміни та революції будуть тільки зміною осіб “панівного”, “державного” народу, “старшого брата”, не змінюючи суті цієї експлуатації, далі продовжуючи висисати, кажучи словами Драгоманова, матеріальні та духовні цінності пригнобленого народу. I жахлива помилка лідерів української революції 1917-1922 pp. полягала у тому, що цього драгомановського положення вони не засвоїли, вважаючи, що експлуа- л атором українського народу є тільки російські та польські поміщики та капіталісти.

Трагічний досвід останніх семидесяти років підтвердив істинність драгомановських слів. I сьогодні, коли український народ здобув свою

державну незалежність, вкрай необхідно пам’ятати застереження Драгоманова, “що старі звички живуть в людях довго й довго заховуються й під HOBtmn думками й словами й навіть обертають їх собі на службу” ". Тут достатньо згадати хоча б кампанію на захист прав людини, яка розпочалася, як тільки народи колишнього Радянського Союзу почали здобувати державну незалежність. Хто б ще років десять- п’ятнадцять тому міг подумати, шо люди, які називали права людини буржуазними вигадками і запроторювали на довгі роки до тюрем активістів з контролю за дотриманням документів та угод Наради з безпеки і співробітництва в Європі,—стануть найпалкішими захисниками прав людини, але тільки в державах, що здобули політичну незалежність.

Розглядаючи право народу на самовизначення, Драгоманов тісно пов’язував із ним низку проблем, зокрема міжнаціональні відносини, ставлення до тих чи інших народів, критику інших позицій стосовно національного питання, проблему національного визволення українського народу. Палкий прихильник права народів на самовизначення, на створення своєї держави як необхідної умови нормального розвитку всього народу і кожної людини, оскільки навіть “культура мае і політичну' і соціальну' сторону, а по-друге, що без певного простору, який дається тільки вільними політичними установами, важка, а для народів, що не мають національної незалежності, майже абсолютно неможлива ніяка, навіть наймирніща культурна праця, навіть виключно літературна і педагогічна”^4І, — Драгоманов, водночас, був рішучим противником будь-якого шовінізму , національної винятковості та ворожнечі, зневаги до інших народів. I в цьому він був непримиренним противником і російських лібералів та революціонерів, і слов’янських народів, які щойно звільнились від колоніальної залежності, і представників українського руху. Так, у своїй праці “Чистое дело требует чистых средств”,присвяченій національно-визвольним змаганням південнослов’янських народів, вітаючи успіхи сербів та болгар у цій боротьбі, Драгоманов, водночас, критикував сербів за їхню неправильну політику в національному питанні [чи не тоді ще закладались основи нинішнього конфлікту на території колишньої Югославії? — A. T ], що вони вчиняють неправильно, коли “розвішують карти Серби з кордонами до Архепелагу, та ще більшетим, що в східних румунських і болгарських округах... чинять перешкоди народній освіті на місцевих мовах, в спробах “осерблення” своїх “окраїн”, так само і болгари “винні в тому, що в свою чергу і Белград і Албанія підкорялись болгарським

князям, — і якщо болгари ще не винні в практичних заходахдо “оболга- рення” своїх “окраїн, то тільки тому, що ще не мали в своїх руках державної влади. Bce це, — підводить підсумок Драгоманов, — показує, що хвороба сучасних великих держав встигла заразити і малі, щенедер- жавні народи” ^4:. Застерігаючи український народвід такої “хвороби”, Драгоманов підкреслює, “що думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди” ⁴³. Отже, можна з певністю стверджувати, що і Закон про національно-персональну автономію (січень 1918 p.), і Декларація прав національностей України (листопад 1991 p.) є, якоюсь мірою, наслідком невтомної праці Драго- манова над пошуком шляхів цивілізованого вирішення проблем національних меншин, які проживають в Україні.

Заслуга Драгоманова полягає ще й у тому, що він перекошпгво довів — ненависть до інших народів зовсім не свідчить про любов до свого народу і навпаки. У своїх працях він виступає прихильником толерантного ставлення до сусідніх народів. B одному із своїх листів Драгоманов, зокрема, писав: “Все діло в тім, що іменем того, як ми любимо свій край дома, я не міг нападатись на кацапа, ляха, навіть жида v них дома.” ⁴⁴ [підкреслено нами. — A. T. ].

Характеризуючи цей аспект поглядів Драгоманова, йван Лисяк- Рудницький писав: “У народів поневолених, покривджених долею, національне почування має нахил ставати наболілим місцем психіки. Проявляється це в хитаннях між крайностями; люди або зневажають, осміюють, принижують усе рідне або перекидаються у протилежність, у шовіністичний дурман, що підйого впливом заперечують об’єктивні вартості, якщо тільки вони не є специфічно “свої”. He раз такі комплекси національної меншовартості та національної меганоманії спшжи- вають в одній душі, — дивне видовище для стороннього глядача. Поставу Драгоманова можна вважати в цьому⁷ відношенні за зразкову. Далекий від усіх патріотичних самообманів, завсіди відкритий на позитивні вартості чу жини, критичний нарівні до свого й чужого, — при цьому він твердо знав і вірив, що український народмає природні дані для вільного існування і в зміненій обстановці він міг би заняти гідне місце у вселюдському історичному процесі” ⁴³.

Драгоманов як політичний реаліст прекрасно усвідомлював труднощі, що їх доведеться долати кожному⁷ народові на шляху⁷ до свого самовизначення, тому особливу увагу він приділяв національній самосвідомості, розвиткові у кожної людини почуття обов’язку перед своїм рідним народом. Починаючи з “Громади”, він постійно пропагував

ідею необхідності працювати, передусім на благо свого народу. I вже наприкінці життя, відповідаючи на привітання з нагоди 30-річного ювілею його громадсько-політичної та науково-літературної діяльності, він сказав: “Наш народ скривджено не тільки соціально і політично, але й національно. I кривда лежить не тільки в тім, що наша національність і, ознака ії, мова немас прав рівних з правами мови московської, польської, угорської, румунської, — але і в тому, що на всім обшарі землі, де живе наш народ хіба 5% інтелігенції признає себе людьми однієї національносгі з тим народом. Через те народ наш немас культурної помочі од ште.шешщ, котра чи прямо, чи посередньо живе з його праці. Лихо це дійшло до того, що навіть найдемократичніші люди з інтелігенції, що живе серед нашого народу , од нього власне одвертаються, а несуть свою пращо, таланти, гроші на службуіншим народам... Зробіть так, щоб одна частіша французької інтелігенції вважала себе англшчанами, друга німцями, лрегя італійцями, четверта іспанцями, — то й побачите, які то будуть сильні французька література, політика і самий французький соціалізм” *.

Вважаючи співпрацю всіх пригноблених народів вкрай необхідною і корисною, так само як і співпрацю з російськими опозиційніши силами, що б дало останнім більше змоги для здобуття полпичноїсвободи в самій Росії, Драгоманов був рипучим противником національної нівеляції чи національного нігілізму, ще більш рішуче він виступав проти великодержавного російського шовінізму, органічно притаманного російськомуреволюційному рухові. У своїй роботі “Терроризм и свобода ”, спростовуючи повідомлення російської преси про те, що він є лідером Російської соціал-революційної партії, Драгоманов писав: “Почнемо з уклінної просьби виключити нас не тільки з “российской социальнореволюционной”, але й з якої би то не було “российской партии”. Ми хоч і родились від “подданых российского императора”, але ми не є “российский”... Ми не великорос, а українець і як такий, ми—член нації, яка не .лише пригноблюється в “российской” державі, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю пануючої національності; але й знаходиться і за межами Росії — в Австро-Угорщині. Поставивши собі за головну мету працювати, в міру наших сил і вміїшя, на користь нашого рідного народу, ми можемо говорити про “российские” справи лише постільки, поскіль- ки вони стосуються нашого народу; ми можемо постільки ж стикатися і з “российскими” партіями, але ні в якому разі не можемо входити цілковито ні в одну з них” ^г‘.

Саме з таких позицій підходив Драгоманов до будь-якої роботи на благо народу. Вінвиступає за випуск революційноїлітератури на “мовах

народних, а не на одних тільки державних та вищих верств” *, наполягає на веденні пропаганди серед народу передових та прогресивних ідей, опираючись на історичні та національні традиції кожного народу . I, як показав історичний досвід, Драгоманов мав повну рацію.коли писав, що “захисники національної рівноправності... мають ... підстави дивитись з деяким занепокоєнням в майбутнє і тим більше, що, особливо в останній час, навіть революціонери великоруські не виявляють помітних симпатій до основ обласної автономії і по меншій мірі щадять догму єданства і неподільності Росії, якщо не прямо ΰ підгримують” *.

Важливіш для реалізації права народу на самовизначення Драгоманов вважавірівень національноїсамосвідомостінароду.Усвоїхрекомецдаціях Іванові Франкові щодо випуску журналу він підкреслював: “Спеціальні задачі теперішнього українського видання [лист писаний 1885 p., коли через фінансові труднощі випуск “Громади” вже було припинено. A. T.\ котрі диктують вибір (чи підбір) матеріалу' і напрямок суду редакції про сучасність:

а/ оборона національности і ΰ вольносги і збуження потреби єдности національної в ydx поділах нашої країни;

б/ вшпукання в минулому і теперішньому ознаків нац. сили, змагань до волі і самостійності, оргатзуючихінстатуції і т.п., вишукання найпрак- тичніших способів до осягненш повшцої цілі;

в/ наповни ш p а м к и національности здобутками всесвітньої культури в гром. життю, письм. і умілості;

г/ зробити тепер же наш народ причасним в тій культурній праці; д/ винайти в проявах поступу передових культурних народів засоби для самої нашої боротьби" *.

У той час, коли більшість представників панівних класів в Україні були представниками російського або польського народу, коли значна частіша українців, що належали до цихклаав, зрусифікувались і залишали свій народ, Драгоманов зробив усе, щоб не тільки піднята національну' самосвідомість українців, а й переконата Європу, що Україна — це земля зі своєю культурою, мовою, традишями, історією, що український народ може і повішен посісти належне місце серед народів Європи. Він робив все, щоб зденаціоналізовані предст авники панівнихкласів, революційно настроєна молодь, прогресивна інтелігенція зідентифікували себезісвоїм народом і щоб на всій українській етнічній території український народ, попри державні кордони, які порізали українську землю, був об’єднаний єдиною політичною волею, прагненням до власного “виріїпення своїх прав на своїй землі”, єдиною національною самосвідомістю.

Але вплив Драгоманова на розвиток самого інституту права народів на самовизначення не був би таким суттєвим, коли б він обмежився боротьбою за це право тільки для українського народ>'. Внесок Драгоманова у розвиток правової думки полягає в розробці принципу, згідно з яким кожен народ, незалежно від його державних та історичних традицій, чисельності, культурного розвитку та економічного потенціалу, має право сам вирішувати свою долю, бути господарем на своїй землі. Проголошений цей принцип був у той час, коли одна частина розвинутих європейських народів домагалась захоплення все нових і нових територій, нових ринків збуту та джерел дешевої сировини, а друга частіша, оголошуючи національність буржуазнимипережитками і декларуючи себе інтернаціоналістами, прагну ла до всесвітньої революції, щоправда залежно від авторства домінувати в цій революції повинні були німці, французи, росіяни або представники інших “державних” народів. I заклик Драгоманова до об’єднання зусиль усіх пригноблених народів не тільки в Російській імперії, а й по цілій Європі з умовою “тільки б воші признавались: 1) до того, що кожна порода людська мусить бути сама собі господарем дома” ⁵¹, — був одним з тих каменів, які лягли в основу права народів на самовизначення. Як і будь-яке інше право людини, право народу на самовизначення з’явилось не в другій половині XIX ст., а як об’єктивна умова суспільного розвитку у тій чи іншій формі бу ло притаманне правовій думці упродовж всього історичного процесурозвитку. Протеу певні історичні періоди для певних народів виникає загроза національного знищення або нівеляції шляхом фізичного чидуховного зншцення представників народу . B XIX ст. була спроба духовно знищити український народ. Драгоманов поряд з іншими кращими представниками нашого народу не допустили цього.

Одна з головних заслут Драгоманова при розробці проблеми прав і свобод людини полягає у тому, що він теоретично довів, що права людини становлять єдиний комплекс, і пріоритетність якоїсь групи прав і свобод не тільки не сприяє розширенню прав і свобод людини загалом, але й порушує всі інші права і свободи. Так, на відміну від прихильників соціалістичного напряму , які головними вважали соціально-економічні питання, нехтуючи або заперечуючи соціальну вартість іїшшх прав, Драгоманов виступав за політичне, соціальне, національне визволення українського народу, а, отже, кожного українця. He вважаючи, що зі здобуттям власної державності вирішення всіх проблем наступить автоматично, він, водночас, підкреслював цінність

і значущість власної держави для всієї нації і для кожної окремої людини. He знаходячи реального грунт>', на який могла 6 у той час опертися ідея української державності, він виступає з широкою федералістичною програмою, реалізація якої дозволила б значною мірою усунути те безправне становище, в яком>’ український народ перебував в обидвох імперіях, і з подальшим політичним розвитком та наїпональним самоусвідомленням українського народ>· дала б змогу здобути власну незалежність. Важливим у Драгоманова є й етнографічний пршщип визначення приналежності землі тому чи іншому народові чи тій чи іншій державі. Саме народ, який заселяє ту чи іншу територію, на думку Драгоманова, і має право визначити свій статус, державну приналежність або хоча б на підставі широкого місцевого самоврядування самостійно вирішити свої вттрішні проблеми.

Вважаючи національні права людини невід’ємною частиною правового статусу особи, Драгоманов переконливо довів тотожність боротьби за національне визволення та за права і свободи людини.