Пошук шляхів до свободи

Проблеми прав людини та їхнього місця у системі правових поглядів Драгоманова слід розглядати не лише в історичному контексті другої половини XIX ст., а й з позицій сучасного рівня розвитку правового регулювання відносин, які виникають у сфері прав та свобод людини.

За основу у такому аналізі слугуватимуть чинні міжнародно-правові акти, зокрема Хартія прав людини, яка включає Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і ку льтурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протоколдо Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Драгоманов чітко усвідомлював, що суспільний прогрес — це поступальний розвиток суспільства. Він повністю поділяв гегелівську думку про те, що історія — не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, в якому старе є фундаментом для нового. Саме гегелівське розуміння того, що “всесвітня історія c прогрес в усвідомленні свободи, — прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності”¹, — характерне не тільки для Драгоманова-історика, а й для Драгоманова як теоретика права. I оскільки прогрес пізнання і практики—процес безконечний, то і права людини, і свободи особи не можуть бути визначені як щось незмінне. Вони постійно вдосконалюються і розвиваються відповідно до рівня пізнання і практичної діяльності людини '■. Проте суть цього інститу ту залишається незмінною, як незмінною є сама природа людини.

Права людини, які, за своїм змістом, є тими ж правами особи і правами громадянина, — це складне і багатогранне явище, і виробити таке їхнє юридичне визначення, яке б адекватно виражало їхню суть, — завдання нелегке. Тому, не вдаючись у теоретичний аналіз цього правового інституту, видається можливим вважати Міжнародну хартію прав людини узагальненим вираженням результатів розвитку світової правової думки з даної проблеми. Бо, як зазначає В. C. Нерсесянц, су часна постановка питання про права людини — при всій своїй новизні й особливостях, зумовлених нинішнім рівнем і характером світової цивілізації, — спирається на багатий попередній досвід людства ⁵.1 так само, як у європейській правовій думці, ідея прав людини сягає своїм

корінням в античний світ, проте сучасне поняття “прав людини”, взяте у широкому розумінні і основане на принципах рівноправності людей перед суспільством і законом, склалось лише у ХѴІІ-ХѴПІ ст.⁴.

B українській правовій думці ідеї стосовно окремих прав та свобод людини висували в своїй творчості Іван Вишенський, Григорій Сковорода, інші мислителі. Грунтовна розробка всього інститут> прав людини як комплексу політичних, економічних, соціальних, національних та культурних прав та свобод, органічне посднання історичних та національних традицій українського народ> з досягненнями світової право- воїдумкиналежить Михайлові Драгоманову. B його працях знаходимо посилання або й грунтовний аналіз таких правових актів, що стали етапними у формуванні світової правової думки стосовно прав людини, як: англійські Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про право (1628), Білль про права (1628), Габеас Корпус Акт (1679), американські Декларація прав Вірджинії (12 червня 1776), Декларація Незалежності Сполучених Штатів Америки (4 липня 1776), Конституція США (1787), Білль про права (1789-1791), французька Декларація прав людини і громадянина (1789).

Прийняттям Статуту Організації Об’єднаній Націй 26 червня 1945p. у Сан-Франциско успішно завершились зусилля народів світ> щодо створення організації, однією з цілей якої стало здійснення міжнародної співпраці “в заохочуванні і розвитку поваги до прав людини і основних свободдля всіх, незалежно відраси, статі, мовиїрелігії”⁷. Права і свободи людини — це спільне надбання людської цивілізації. Багато народів внесло свій посильний вклад у розвиток цього інституту. B силу історичних обставин український народдо його розвитку спричинився незрівнянно меншою мірою, ніж французький, англійський чи амери- ; канський, оскільки початково розвиток інституту прав людини здійснювався в національному законодавстві, хоча значення деяких з цих актів не обмежувалось їхньою юридичною обов’язковістю у певних

національних правових системах. Вони сприяли розвитку суспільної свідомості в інших країнах. Tа внесок кра'їн, до складу яких у різний час входили українські землі, у розвиток прав та свобод людини практично відсутній. Однак у ті періоди, коли український народ здобував свою державність або, принаймні, автономію, чинне в Україні національне законодавство є підтвердженням того, шо проблемі прав людини приділялась належна увага. Більше того, навіть у ті періоди, коли український народтільки боровся за свос національне визволення, права людини не гільки не відкидались, але й ставились як одна з цілей боротьби. Яскравим прикладом цього можуть бути документи Кирило- Мефодіївського братства ⁸, Універсали Центральної Ради *, Плятформа Української Головної Визвольної Ради ^|0.

Закономірною c й увага до прав людини з боку Михайла Драго- манова як одного з видатшіх представникш української правовоїдумки XIX ст. Вивчаючи правову спадщину' мислителя та зіставляючи його погляди на права людини з Міжнародною Хартією прав людини, зокрема з Пактами про економічні, соціальні та культурні права та про громадянські і політичні права, які як міжнародні договори є обов’язковими для України і на яких повинно базуватись і розвиватись національне законодавство, — можемо зрозуміти не тільки правові погляди Драгоманова, його ставлення до прав людини, а й головні тенденції, характерні для розвитку української правової думки, врахувати їх у процесі правотворчості, органічно поєднуючи міжнародний досвід із національними та історичними традиціями українського народу.

Розглядаючи творчість Драгоманова, слід пам’ятати його власне застереженш про необхідність підходу до того чи іншого його твердження тільки як до одного з аспектів цілісної системи ¹¹. Це актуально і при аналізі поглядів мислителя на права та свободи людини. У Драгоманова нема праці, в якій би він системно і повно виклав своє розуміння інституту прав людини, водночас нема в нього жодної історичної чи публіцистичної праці, в якій він би не торкався тих чи інших прав і свобод людини. Вже в перших своїх наукових розвідках, таких як “Імператор Тіберій”, “Про становище жінки в першому' столітті Римської імперіГ, заперечуючи традиційний погляд на історію Стародавнього Риму, Драгоманов переконливо доводить, що на хід історичного розвитку великий вплив мало розширення та зміцнення прав людини. “Оглядаючи важкий шлях людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було покликано” ^|:. Такому поглядові на причини

суспільного прогресу, на права людини як однієї з основ цього прогресу Драгоманов залишився вірним до кінця життя, що яскраво засвідчує обірвана смертю мислителя праця, видана пізніше Іваном Франком гад назвою “Старі хартії вольности”, в якій автор прослідковує виникнення та розвиток понять прав людини, свободи, рівності перед законом ^L\ Цю увагу до прав людини підкреслювали і дослідники творчості Драгоманова. Так, Ьшн Франко в статті, присвяченій висвітленню поглядів Драгоманова, писав: “Лібералізм Драгоманова основувався на перед усього на широко відчутих правах людської одиниці, на автономії особистості, на свободі слова і думки” ¹⁴. Такої ж думки дотримувався інший дослідник творчості Драгоманова — Ьан Лисяк-Рудницький, котрий вважав, що “центральною точкою і визначальним фактором політичного світогляду Драгоманова є “ліберальна ідея”, визначаючи “лібералізм Драгоманова як доктрину про те, що свобода і гідність людини є найвищими цінностями. B політичному плані це пов’язано, в першу чергу, з розширенням та зміцненням прав особи” '⁵.

У “Передньому слові до “Громади” Драгоманов, визначаючи головні засади суспільного устрою, підкреслював, “що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було якнайліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. I громада мусить бути спілкою вільних осіб” ^|6. Саме у максимальній гарантованості прав людини, в можливості її самореалізацїї Драгоманов вбачав запоруку суспільного прогресу. Й ідеалом прогресу, вважав він, повинна бути “повна воля кожної особи”, яка “завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по' великих спілках” ¹¹. A оскільки “посильне і поступове вдосконалення можливе і наявне в даному світі”, то “ідеал і бажання досконалості в майбутньому не повинні вести до байдужості до того, що робиться тепер, а навпаки посилювати бажання можливого наближення дійсного життя до життя ідеального” “. Звідси така увага Драгоманова до проблем конституційного закріплення прав людини, досягнення політичної свободи та децентралізацїї Російської імперії як перших кроків до досягнення політичного та національного визволеїшя українського народу, яке є необхідною умовою повноти та гарантованості прав людини. Задекларувавши ще в магістерській дисертації своє кредо історика -еволюціоніста, вінггідкреслював, що “тільки віра в прогрес, при всій строгості ідеалу, рятує людину від песимізму, від гуманної мізантропії, і навчає міряти час і осіб міркою відносної досконалості, власне історичною. Ідея прогресу , на думку мислителя, не тільки розбила ідеалізацію минулого і дала можливість спокійно відноситись до сучасності, але й

заставила дослідника історії розвитку народу і людства заглиблюватись у внутрішні причини історичних явищ і змін—культурних, економічних, соціальних, політичних, і, таким чином, послабила поняття про випадковість в історії або приписування особам більшого значення, ніж вони відіграли в дійсності. Тільки з признашшм ідеї прогресу признання певної правильності і відповідності до законів в історичних явищах знайшло для себе твердий грунт” ^в.

Сама ідея прогресу нерозривно пов’язана з правами людини. Римська імперія була прогресивною порівняно з Республікою тому , що вона значно розширювала людські права для жителів всієї імперії, навіть попри те, що поруч з цим обмежувались певні права самих римлян. Саме Римська імперія — з їі правлячою гуманітарною і космополітичною системою, стоїчною фшософією, освітою, розвинутим законодавством, поліпшенням долі рабів, досягненням жінками правової рівності з чоловіками, поступовіш розширенням місцевих прав і самоврядування громад і провінцій

— є тим підгрунтям, на якому розвивається поняття свободи і прав лго- дини. Драгоманов заперечує тезу Монтеск’є про те, що свобода зародилась у германських лісах, що варвари були носіями свободи і гуманізму. Ha думку Драгоманова, навпаки, з розвитком цивілізації розвиваються і поняття свободи та прав людини. I закономірним є “вплив римського права на нове законодавство... Цей вплив розповсюдився не тільки на сферу приватно-правових відносин, але відомо, що римське право сприяло розкладові феодальних відносин у новій Європі, а, отже, встановленню державних відносин на основах рівності всіх верств населення перед державною владою” ^ж.

Саме фахові студії з історії Стародавнього Риму, широка обізнаність іздосягненнями передової правовоїдумки, реальне життя Російськоїімперії з її самодержавно-чиновницькою державною машиною, яка не тільки не визнавала жодних прав людини, а й була справжньою ‘^тюрмою народів”,

— привели Драгоманова до необхідності праці в царині людських прав і свобод. Саме права людини були головним пунктом рішучої боротьби з тодішніми російськими[1] революційними гуртками, які права людини ігнорували. У своєму листі з критикою та зауваженнями на “Програму

українців соціалістів федералютів ”, надісланому у Женеву, Драгоманов писав: “Дужевже багато говориться про національність ... а зовсім не говориться про п p а в а л ю д и н и і г p о м а д я н и н а, котрі єсть єдина міцна підстава всіх інших... Це єдина нитка, котра не дасть збитись в закоулки государственності, народничестваіт.і.” ^м. Звідси і критичне ставлення Драгоманова до дій та висловлювань деяких українських, у тому числі і галицьких, політичних та громадських діячів, яке його опоненти та пізніші дослідники його творчості помилково потрактували як ігнорування національних проблем, “общерусизм”, байдужість до проблеми національної державності.

Ha наш погляд, тут слід врахуваги деякі суттєві моменти, без яких неможлива правильна оцінка поглядів Драгоманова. По-перше, все написане Драгомановим до 1876 p., тобто до його виїзду за кордон, — написане громадянином Російської імперії, і як лояльний громадянин держави Драгоманов не тільки дотримувався законів цієї держави, незважаючи на те, добрі воші чи ні, але й був, безсумнівно, на боці своєї держави у випадках ΰ конфлікту чи виникнення спірних питань з іншими державами. Такої ж позиції дотримувались представники української інтелігенції в Галичині, з тією тільки відмінністю, що вони були громадянами Австро-Угорської монархії. Тож у працях, написаних у період перебування у стінах Київського університету, не варто шукати якихось відвертих закликів до боротьби з Російською державою чи, навіть, якихось антиросійських настроїв. Про це, до речі, інколи забував сам Драгоманов, критикуючи позицію Володимира Антоновича та інших членів “Київської Громади”, які і після виїзду Драгоманова за кордон залишались на державній службі і вимушені були дотримуватись закону і бути лояльними громадянами Російської імперії.

Повага до закону є характерною для лідерів українського національно-визвольного руху, як правило, вихідців із дворянства та інтелігенції, аж до першої світової війни. Особливо характерним стосовно цього є приклад Михайла Грушевського, який, приїхавши з Києва, тривалий час очолював кафедру у Львівському університеті і якого на початку першої світової війни австрійські власті звинуватили в антидержавних діях на користь Росії, проте змушені були відкликати свої звинувачення, оскільки за майже двадцятирічний період життя у Львові Грушевський недопустив жоднихдій, які б були спрямоваш Проти Австро-Угорської держави.

Ця обставина надзвичайно, на наш погляд, важлива, особливо в нинішній період будівництва правової держави в Україні, оскільки

показує ту повагу до закону, якої сьогодні, після тривалого історичного періоду беззаконня і свавілля, бракус у нашій державі. Громадянин повинен мата право на свої переконання, мати право мирно їх висловлювати. Але держава не тільки мас право, але і повинна, в інтересах переважної більшості своїх громадян, рішуче припиняти будь-які спроби підриву її могутності, авторитету, суверенітет> , тому що неправильно витлшачене право однієї людини чи групи людей може обернутись нескінченними митарствами та злиднями для переважної більшості народ>·. 1 тому потрібно рішуче відкинути прославляння революційної тактики, якими б цілями та прагненнями ця тактика, що базується на терорі, на неповазі до закону, до прав та свобод людини, не обгрунтовувалась, її, як підкреслював Драгоманов, можна зрозуміти й історично обгрунтувати, але захоплюватись нею чи вважати її правильною недопустимо.

Другим важливим моментом є те, що погляди Драгоманова на ті чи інші проблеми постійно розвивались, еволюціонували, змінювались. I до свого виїзду в еміграцію мислитель спеціально українськими проблемами цікавився мало. B листі до “Старої Громади’’ він писав з цього приводу: “Я по вговору мав писати статті по європ. релігійним питанням [ддя “Громади”. — A. T ], а всю українологію обіцяли писати спеціалісти , в котрих я тільки хотів вчитись як школяр, перед тим, як мене вислано видавати Гр-ду” ^caK I водночас, Драгоманов підкреслював, що його думки і твердження не c істиною в останній інстанції, більше того, він завжди готовий був розділити погляд опонента, у випадку, якщо той зможе аргументовано переконати його у своїй правоті. B листі до відомого народовського діяча Мелітона Бучинського Драгоманов писав: “Я Вам і попереду казав, що де про що заговорював тільки, щоб обмінятись ідеями; де що з того, що Ви висказали, я прийняв до серця, як наприклад о нікчемності панслав’янських ідей, у якій би то не було формі для нашого часу і таке інше” -\ I проблема полягає не у тому, що ідеї Драгоманова були правильними чи неправильними як для свого часу чи для того чи іншого регіону України, а у тому, що в час, на який припадає творчість й активна суспільно-політична діяльність Драгоманова, в Україні не було більше громадського діяча і теоретика такого всеукраїнського масштабу і такого інтелектуального рівня, як він, Що утруднювало для самого Драгоманова процес вироблення і апробації теоретичного обгрунтування шляхів національного, політач-

ного, соціального та економічного визволення українського народу[2]. У 80-х роках Драгоманов з сумом констатував, що “в своїй довголітній полеміці з різними таборами я ні разу не зустрівся з противником цілком сумлшним, тобто таким, який би виклав правдиво мої думки, та потім і збив би їх своїми аргументами, особливо фактичними. Ні, — мені доля посилала завжди таких противників, які починали з того, що перекручували самим безцеремонним способом мої думки, а закінчували наклепами на мою особу. Мені подвійно сумно це, бо я хотів би сам чому-небудь навчитися у моїх противників, але я втішаю себе тим, що значить справа, якій я служу, справедлива, коїш проти неї не знайшлося за стільки років сумлінного противника”²⁴. Додамо, що й після смерті мислителя такого противника не знайшлося і підходи до його творчості залишались часто ті ж самі, що і в опонентів за життя Драгоманова.

Поза всякими сумнівами, своїми поглядами на права людини Драгоманов різко відрізнявся від більшості тодішніх українських громадських і політичних діячів, від представників революційних течій, від поміркованих російських лібералів західноєвропейського типу . I своїми поглядами на права .людини, які були органічнім поєднанням політичних та громадянських прав людини, проголошених французькою Декларацією прав людини і громадянина та амершсанським Біллем про права, соціальних та економічних прав, які ставила в центрі своєї боротьби західноєвропейська соціал-демократія, та національними правами представників усіх народів, без поділу їх на історичні та неісторичні. — Драгоманов не тільки виявився на рівні своєї епохи, а й зумів зробити свій внесок у світову правову думку, переконливо довівши, що інститут прав людини становить єдиний комплекс, який включає в себе політичні, громадянські, соціальні, економічні, національні, культурні права людини. I відсутність будь-яких із перелічених прав не тільки обмежує правовий статус особи, а й негативно впливає на суспільний розвиток, на прогрес суспільства. I не вина Драгома-

нова, що його ідеї були поховані під догмами класової боротьби та диктатури пролетаріату. Тільки сьогодні, коли український народ може “жити по своїй волі на своїй землі” ^й, коликласові цінності та пріоритети замінені загальнолюдськими, думки Драгоманова почішають знаходити своє реальне втілення в Акті проголошення незалежності України, Декларації прав національностей України, інших нормативних актах нашої держави. I вивчення творчої спадщини Драгоманова як одного з фундаторів такого підходу сьогодні особливо актуальне.

Права людини у суспільно-політичних та державно-правових поглядах Михайла Драгоманова e вихідним, базовим положенням, точкою відліку, камертоном при побудові всієї системи державності. Уся система державних органів відповідатиме інтересам громадянина лишетоді, коли в основу державного будівництва будуть закладені права і свободи людини, наявність яких є запорукою прогресивного розвитку суспільства. Ідея свободи, в драгомановському розумінні, не абстрагується в інтересі певної соціальної групи — класу чи нації, — а розглядається як органічна потреба людської особистості. Водночас, для Драгоманова не існує дилеми чи догми — пріоритетності прав людини, право людини — право нації. Наявність прав людини є гарантом успішного розвитку нації і, навпаки, свобода нації , її державність створює належні умови для успішного гарантування та захисту прав і свобод людини. Заперечуючи державний лад Російської імперії, виступаючи з гострою критикою правових порядків в Австро-Угорській імперії, Драгоманов, водночас, прекрасно розумів і постійно підкреслював роль та значення держави як гаранта прав та свобод людини, і необхідність використання всіх можливих законних методів боротьби за розширення та зміцнення прав і свобод людини.

Для Драгоманова права та свободи людини — загальнолюдська цінність, у досягненні і захисті якої, на його думку, повинні бути однаково зацікавлені всі, хто прагне су спільного прогресу.

3.