З.Людина мас право... (Основні права і свободи людини)

Права і свободи людини, які містяться в Міжнародній Хартії прав людини, можна поділити на чотири групи, як це роблять більшість юристів-міжнародників ^5:. До першої групи належать права і свободи, які умовно-можна назвати елементарними, або основними, оскільки вони є необхідними для реалізації будь-яких інших прав чи свободлю- дини.

До основних прав людини належать права на життя, свободу і особисту недоторканість ⁵³, заборона тортур або жорстокого, нелюдського поводження і покарання, рівні права всіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії' чи інших обставин, рівність усіх перед законом та право на рівний захист закон>', рівне для чоловіків і жінок право користуватись всіма правами людини, права, що стосуються процедурних гарантій правосуддя, недоторканість житла та

таємниця листування, захист від свавільного втручання в особисте та сімейне життя та від посягань на честь і репутацію.

Підкреслюючи важливість цих прав людини, їхню пріоритетність для правового статусу особи, Драгоманов писав: “Нічого і доводити, що для кожної особи недоторканість її індивідуальних прав набагато суттєвипа за права її впливати, навіть прямо, а особливо посередньо, на хід державних справ” *. Саме з цієї причини Драгоманов приділяв стільки уваги розробці цих прав, їхнього законодавчого закріплення та гарантованості.

“Право на життя є невід’ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”,

— проголошує стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ^S5. B цьому формулюванні знайшов своє втілення багатовіковий процес розвитку світової правової думки, який врешті поставив людину в центр будь-якої правової системи, визначивши людське життя як самоцінність. Це право людини, без сумніву, є найбільш природним і невід’ємним. Без забезпечення права на життя неможливо говорити про інші права та свободи ^я. Тому Драгоманов, наводячи перелік “прав людини і громадянина” у праці “Вільна Спілка” (найбільш повний перелік, який є у працях мислителя), на перше місце висуває право на життя і скасування смертної кари ^к. Така повага до людського життя, навіть незважаючи на реальну політичну чи суспільну ситуацію, притаманна україїіській правовій думці й українському національному законодавству. Пригадаймо, що навіть в часи проголошеного в Pocu “червоного” і “білого” терору у Конституції УНР було записано, що “громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути покараний смертю”^{' про громадянські і політичні права, яка закріплює священне право кожної людини на життя. Відхід від цього права недопустимий навіть за умов надзвичайного стану. Використання танків, бронетранспортерів, вогнепальної зброї проти цивільного населення не повинно мати місця ні за яких обставин”59.}

Вважаючи права і свободи людини самоцінністю, порушення або ігнорування якої не може бути виправдане жодними цілями, Драгоманов не визнавав терору як методу боротьби. Політичне вбивство, вважав Драгоманов, є все ж вбивством людини у суспільстві, а життя кожної людини, у тому числі царя та його чиновників, повинно бути священним, і ніхто не вправі свавільно позбавити людину життя. Тому у “Вільній Спілці” він підкреслював, що “вбивство будь-якої особи (дія, що суперечить одному з положень про права людини і громадянина) ніколи не повинно бути завданням ні цілої “Вільної Спілки”, ані жодного її відділу” “.

Виступаючи проти індивідуального терору, Драгоманов зазначав, що політичне вбивство з особистого замислу є свавіллям особи, а вбивство за постановою того чи іншого таємного революційного суду чи грибуналу — це деспотизм, оскільки здійснюється без належної судової процедури, тобто без захисту, без свццсів, і тому повністю суб’єктивне. Воно спрямоване проти суспільного порядку , в якому ідея прав людини повинна бути найвищою цінністю, оскшьки на ній базується сам зміст свободи. Терор ігнорує цю ідею, цим самим сприяючи деформації суспільної свідомості, а, отже, і прогресивного демократичного розвитку суспільства. 1, у кінцевому підсумку, таке ставлення до прав людини негативно впливає на самих прихильників таких методів політичної боротьби, виховуючи в них політичні погляди, згідно з якими вбивства, страти і т.п. виняткові міри є нормальним та дієвим засобом боротьби.

Протеслідзазначити, що Драгоманов не обмежував право на життя тільки запереченням смертної кари та політичних убивств. Розглядаючи право на життя, Драгоманов вказував на те, що право це має набагато ширший зміст. I одним з головних аспектів гарантованості цього права є мирний розвиток людства, недопущення війни, яка є крайнім запереченням права на життя. Томуполітичнудіяльність, спрямовану на мирне розв’язання міжнародних конфлштів, він вважав одним із гарантів права на життя, підкреслюючи, що “вжеітепер думка про міжнародні суди ... вберегла кілька разів європейців і американців одвійни” ^6І.

Поряд з правом на життя фундаментальним правом людини e право на свободу і особисту недоторканість. Розглядаючи право на свободу, Драгоманов вважав, що історія цивілізації c не що інше, як прогрес людської думки, спрямованої на пошуки і вдосконалення шляхів і методів захисту свободи особи від усякого свавілля і випадковостей. Най- більшдієвим засобом такого захист>', виробленим людством упродовж тисячолітньої історії, Драгоманов вважав закон, який один тільки і може, будучи обов’язковим для всіх і неухильно дотримуваний всіма під страхом покарання, забезпечити свободу особи від насильства з боку не тільки окремих осіб, а й будь-яких груп та їхніх об’єднань у будь-якій формі. Саме це правмо недоторканості прав, які належать людині і єневіддільними за самою суттю фізичної та моральної природи людини, є основою закріплення правового статусу особи, її конституційних гарантій. Більше того, навіть там, де нема конституційного чи будь-якого іншого правового закріплення правового статусу особи, право на особисту безпеку, підкреслював Драгоманов, не може бути ігнороване, оскільки як притаманне людській природі воно служить основою людського співжиття, і томудіє без офіційного визнання, без санкції законодавчої влади⁶².

Tаким же невід’ємним правом людини є рівність усіх перед законом без будь-якоїдискриміїзаціїзоглядуна віросповідання, національність, яку Драгоманов вважав не тільки обов’язковим елементом прав людини, а й умовою розвитку людського суспільства. У цьому аспекті розглядав Драгоманов і рівність прав чоловіків і жінок. Так, ще в одній з перших своїх наукових робіт “Про становище жінки в першому столітті Римської імперії” він ріїпуче заперечує загальноприйняту , починаючи відримських авторів, точку зору на сгановище жінки в Римській імперіїінегативне значення, яке нібито мав розпадпа гріархальної сім’ї. Навпаки, розпад патріархальної сім’ї з ії “нерозвинутістю людської особистості”, абсолютним юридичним та фактичним безправ’ям жінки був явищем прогресивним, оскільки дав змогу жінкам брати участь у суспільному житті, а майнові права та право розлучення, які отримали жінки у період Римської імперії, підготували “можливість християнських дружин, у яких церква запитує перед вступом у шлюб про н особисту згоду на шлюб” ^и, тобто заклали основи рівності прав чоловіїса і жінки.

Розробка проблеми рівності прав жінок Драгомановим зацікавлює у тому аспекті, що йому, на відміну від багатьох сучасників, вдалось уникнути крайнощів у цьому питанні, тобто побоювань консервативно

настроєної частини, що з отриманням жінкою рівних прав неминучий розпадгім’ї.ірадикально настроєноїчастини, яка виступала за “вільну любов”. Заперечуючи першим, Драгоманов вважав, що “сірахи того, що тоді “оставлять без догляд>' дітей”, мають такі ж підстави, як страхи наших бабусь, що коли всі селяни будуть вільні, то не буде кому за плугом ходити” ^w. Що ж до радикальних прихильників жіночої емансипації, то Драгоманов писав: “Обороняйте право жінок на освіту, на працю, на долю в громадському житті, розширяйте право розводу, але стережіться проповідувати вільну любов, як у птахів. Бо й у птахів по більшій части моногамія існує, поки виростуть діти — а в людей же дитина росте 20 р.”⁶⁵.

Драгоманов розглядав рівність прав жінок у нерозривному зв’язку з усім комплексом прав людини. B одному з листів до організатора жіночого руху на Галичині Наталії Кобринської він, заперечуючи потребу виділення з загального прогресивного руху жіночого руху, писав: “Я все ніяк не можу поділити арифметику на жіночу і чоловічу і думаю, що вона одна для всіх і що жінки себе найскорше піднімуть, коли просто стануть робити всі наші праці не гірше нас” “. Для Дра- гоманова жінка у суспільному житті була такою ж особистістю, як і чоловік, і виділення якихось специфічних жіночих громадянських чи політичних прав він вважав неправильним і, навіть, дискримінуючнм стосовно жінок. “А що “мій ідеал” емансипована прогресистка, яка веде дискусію з мущинами по всіх “питаннях”, які доступні прогресивному мущині, — це я не затруднююсь сказати” ⁶⁷, — писав Драгоманов у листі до редакції “Друга”.

Водночас, було б неправильно розуміти позицію Драгоманова щодо рівноправності жінок, як таку, що вбачає в цій рівноправності можливість і обов’язок жінок виконувати ту ж фізичну робот> , що і чоловіки, не враховуючи природних особливостей жінки, ігноруючи материнство як найважливіше призначення жінки, що було характерне для деяких прихильників неправильно сприйнятої емансипації. Саме тому доцільно звернути шаг>' на “Програму” періодичної “Громади”, де, зокрема, зазначалось: “В справах п о л і т и ч н и x ми бажаємо рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат усякої породи фаси)” “. Тобто Драгоманов ставив питання про політичну і юридичну рівність, а не про зрівняння обох статей суто декларативне, яке не враховує фізіологічних особливостей, а, отже, залишає поза увагою таку важливу проблему, як материнство, що суттєво відрізняло погляди мислителя від попу лярних на той час теорій про пере-

дання функцій виховання дітей державі, про сім’ю як буржуазний пережиток тошо.

Право на життя, свободу, недоторканість особи, рівність ydx перед законом, як і інші елементарні права людини, повинні бути, вважав Драгоманов, не тільки проголошені, а й закріплені в законі і надійно захищені. B уже згадуваній праці “Вільна Спілка”, наводячи достатньо грунтовний перелік прав людини і громад яшша, зокрема: “а) недоторканість тіла для принизливих покарань і смертної кари; б) недоторканість особи і житла для полш без судової постанови; в) недоторканісль приватних листів і телеграм; ... й) рівність ydx у громадянських правах і обов’язках” ®, — Драгоманов одразу ж конкретизує і доповнює пі права людини іншими, які покликані служити гарантом правового статусу особи, його непорушності без законних на те підстав. Це особливо актуально на сучасному етапі творення власної державності для системи національного законод авства, особливо rncra десятиліть беззаконнята правового нігілізму. Як зазначає P. А. Мюллерсон, “нерідко не тільки в радянській пресі, але й з устдипломованих юриспв можна почути, що головне—це охорона прав чесних людей. I вже в другу чергу можна думати про права затриманих, арештованих і, тим більше, засуджених. Така думка глибоко помилкова.

По-перше, без гарантій особистої недоторканості, незалежного, справедливого і публічного суду дуже легко стирається грань між чесними людьми та злочинцями. (Тут доречно буде навести такі цифри: в колишньому CPCP в місцях позбавлення волі побувало до 1953p. близько 50-60 млн od6, після 1953 p. — 30 млн. ⁷⁰. Ці цифри говорять самі за себе). Одна з цілей детальних процесу альних гарантій недоторканості особи — це те, щоб жоден невинний не потрапив на лаву підсудних, а якщо вже так сталось, то був би негайно звільнений. Усі правила про презумпцію невиновності, право мата адвоката, право судового оскарження будь-якого рішення про позбавлення волі тощо спрямовані, насамперед, на захист чесних людей, людини, яка не порушувала закон, повинні гарантували, щоб людина ні через помилку , ні через чийсь злий умисел не була позбашіена волі або не була порушена ΰ особиста недоторканість іншим чином.

По-друге, тоталітарні держави завжди з успіхом використовували саме систему правоохоронних органів (перетворюючи їх з органів, поклшсаних забезпечити права людини, в установи репресивні) для боротьби з противниками режиму , та й просто зі всіма небажаними.

По-третє, і особи, що порушили закон, у тому числі і кримінальний, не стаюлъ людьми поза законом. Хоча їхні права і свободи можуть підлягати певним обмеженням, ці обмеження повшші бути законними і необхідними.

Тому право на свобод>' i особисту недоторканість, право на справедливий і публічний розглядкожної справи компетентним, незалежним і неупередженим судом c важливим правом кожної людини, мірилом та гарантом демократичного суспільства” ^7|.

Наведена цитата розкривас думку та погляд сучасного вченого та члена Комітет> OOH з прав людини на проблему і, водночас, показує рівень розуміння цієї проблеми, характерний для Драгоманова і абсолютно співзвучний вимогам сучасного рівня її регу лювання. Наприклад, визначаючи недоторканість особи без судового рішення, Драго- маиов не абсолютизує це положення і не робить виключно декларативним. а розвиває його положенням про те, що в разі виявлення особи на місці скоєння злочину кожен може затримати винного, але одразу ж повинен передати його в руки судової влади для винесення нею рішення про затримання або іншого вирішення iu>oro питання. B цьому положенні зацікавлює той аспект, що право вирішення питання про арешт чи затримання особи Драгоманов повністю відносить до компетенції судової влади. Крім цього, Драгоманов висуває гарангією недоторканості особи положення про те, що “ніхто не повинен бута судимий судом надзвичайним. Кримінальний суд, крім мирового, повинен були судіз присяжними” ^7:, тобто тільки змагальний процес за участю адвоката і з найширшими гарантіями справедливості та об'єктивності розгляду. Ще однією гарантією справедливого судового розгляду, яку постійно підкреслював Драгоманов, є провадження судового розгляду зрозумілою для підсудного мовою[3]. Ha прикладі тодішнього суду в Російській імперії, “який помога тепер усяким обдери-лупіям обкрадати робітника і що дуже часто суд цей — тільки глум з того, що люди звуть правдою” ⁷³, — Драгоманов показував необхідність розподілу влади з тим.щоб судова влада як незалежна і підпорядкована виключно закону могла бути гарантом прав людини, оскільки без незалежного суду неможлива реалізація такого важливого, на думку Драгоманова, права людини, як “право цивільного і кримінального позову проти слу жбових осіб і установ за незаконне пору шення інтересів особи” ⁷⁴.

Першим кроком до того, щоб суди стали хоч скільки-небудь незалежними і законними, треба, вважав Драгоманов, розширити компетенцію звичайних судів і на політичні злочини, знищити в будь-якому

вигляді III відділення та інші інквізиції, адміністративне заслання і т.п.⁷⁵. Наявність будь-яких позасудових репресій дає підставу стверджувати про грубе порушення прав людини і, передусім, права на недоторканість, справедливий суд та судові гарантії. У своєму відкритому листі до Лоріс-Мелікова Драгоманов писав, що мінімально необхідне, що треба зробити для припинення революційного терору в Pocii' і розвитку країни в напрямі розвинених європейських держав, — це: “1. Відмінити не тільки поставлених після 2 квітня 1879 року сатрапів зі всіма їх постановами, але й взагалі всі надзвичайні заходи, прийняті з 1663 року і всі особливі суди з політичних справ.

2. Відновити у їхніх правах всіх тих, хто постраждав від дій цих сатрапів, заходів і судів.

3. Знищити III відділення зі всіма йому подібними і діями їхніми, типу адміністративного заслання, і забезпечити недоторканість особи, не обвинуваченої правильним судом...” ⁷⁶.

Роль незалежної судової системи, на думку Драгоманова, полягає ще й у тому, що охорона всіх прав та свободлюдини є завданням суду. Для надання змоги реального контролю за дотриманням прав людини, а також для припинення порушень прав та законних інтересів громадян Драгоманов вважав за необхідне, щоб судді були незалежні і нешдзвітні органам місцевого самоврядування ”, а також, щоб суддя мав право під власну відповідальність, в разі потреби, вдаватись до застосування збройних сил для припинення порушень людських прав, при цьому військове командування зобов’язане підпорядковуватись судовій владі⁷⁸. Підкреслюючи, що основні права людини є невідчужувані для влади ”, Драгоманов, водночас, передбачав можливість певних обмежень прав та свобод людини, зокрема на випадок війни, але і в такомуразі, вважав він, ці обмеження повинні бути оформлені в законодавчому порядку, та ніхто не може бути притягнутий до відповідальності військовим судом, якщо він не є військовослужбовцем або військовозобов’язаним. Так само, як навіть у разі війни недопустиме розширення повноважень військових судів, поява надзвичайних судів або органів позасудовоїрепресії *⁰.

Розробка Драгомановим проблеми основних прав людини має фундаментальний характер. Тодішня правова реальність, яка не гарантувала недоторканості людської особистості, контрреформи 80x років, які звели нанівець досягнення судової реформи, — все це наочно переконало Драгоманова в необхідності головну увагу приділяти саме боротьбі за такі права людини, як право на особисту недоторканість, рівність

усіх перед законом, іншим “індивідуальним правам”. Особливу увагу він приділяс гарантованості та захистові перелічених прав, тобто наявності процедурних гарантій правосуддя. Драгоманов відстоював також незалежність судової влади, непідзвітність суду місцевим органам влади чи місцевого самоврядування. У своєму конституційному проекті, розробленому відповідно до умов Російської імперії, Драгоманов висуває таке важливе для гуманізації системи покарань положення, як недопустимість покарань, які принижують людську гідність, так само, як і заборона смертної кари і виключення її із системи покарань. Ці заходи, на думку Драгоманова, повинні були б нетільки сприяти розвиткові суспільства, а й усунули б такі патологічні прояви протесту⁷ проти існуючого порядку, як терористичні акти, непримиренним противником яких він був.

Усе це показує, що рівень правової розробки проблем основних прав людини у працях Драгоманова не тільки відповідав найвищим вимогам його часу, суспільним потребам українського та інших народів, що перебували під гнітом Російської та Австро-Угорської імперії, але й становить певний інтерес для сучасного етапу державотворення в Україні. Зокрема, підвищення ролі судових органів у забезпеченні та захисті прав та свобод людини є нагальною потребою часу. I думка Драгоманова про те, що судвправі вдаватись до використання військової сили для припинення чи недопущення порушення законних інтересів особи, могла б бути поштовхом для серйозних роздумів над проблемою авторитету суду та ефективності виконання його рішень.

4.