1. СВОБОДА ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА СВОБОДА

Будь-які міркування про феномен свободи наштовхуються на її вельми суперечливий характер. Свобода – це величезне щастя й величезне страждання. Її відчайдушно прагнуть, але від неї й не менш відчайдушно тікають.

Лише у свободі людина стає людиною. Проте у свободі вона знов і знов зіштовхується зі свавіллям, що руйнує людське. Творення і руйнація, руйнація і творення – ці реалії постійно асоціюються зі свободою. Причому дивні парадокси свободи подеколи роблять деструктивним саме творення, тоді як руйнація може набувати конструктивної, звільняючої, визвольної природи. Справді, визволення передбачає зношення того, що стримує свободу. Це було гаслом майже всіх революцій. Однак революційне знищення несвободи рано чи пізно спрямовується на саму свободу. Про це свідчить досвід майже всіх революцій.

Яке майбутнє чекає на свободу у ХХІ столітті? Чи буде вона втрачати свій колізійний характер? Як пов’язані з майбутнім свободи гендерні виміри людського буття? Які проекти її можна окреслити на цій основі?

Перш ніж відповісти на ці непрості запитання, визначимо кілька важливих методологічних орієнтирів осягнення свободи.

По-перше, свобода є базовим екзистенціалом людини, тобто є вузловим щодо інших. І жах, і самотність, і відчай, і надія, і віра, і любов стають можливими лише за умов, що людина є вільною.

По-друге, свобода породжує можливість трансцендування у людському бутті й, водночас породжується трансцендуванням. Лише вільна людина може вийти за межі наявного, повсякденності-повторення, набуваючи власне людської повноти життя. Лише трансцендування і створює справжню свободу. Маємо свободу-як-передумову-трансцендування й свободу-як-трансцендування. Певною мірою ці вияви свободи можуть корелювати зі свободою “від” та свободою “для”.

По-третє, майбутнє свободи як екзистенціалу значною мірою пов’язане з його гендерними вимірами.

У цьому розділі, присвяченому передусім розгортанню й доведенню останньої тези, спочатку розглянемо перші дві.

Ми сказали, що свобода є базовим екзистенціалом людини. Проте постає питання: що взагалі означає твердження “свобода як екзистенціал”? Можна припустити, що будь-яка реальність людського буття може бути названа екзистенціалом за умов, що вона пов’язана з феноменом трансцендування, який розуміють у найширшому сенсі – як здатність долати власні межі та виходити з одних вимірів людського буття до інших. Реалії феномена свободи цілком відповідають цьому критерію. Більше того, свобода є імпульсом, котрий оживляє екзистенцію, умовою розгортання зв’язку екзистенції і трансценденції, в річищі якої б традиції ми не розуміли трансценденцію.

Свобода стає імпульсом, що оживляє екзистенцію, коли існує не на рівні судження про свободу, навіть екзистенційного судження, а на рівні буття. Цілком слушними є міркування М.Бердяєва про те, що не можна довести, що буття є буття, а не форма екзистенціального судження, –можна лише пережити той життєвий переворот, після якого здаватиметься божевіллям перетворення буття в судження.

Розуміння глибинного зв’язку свободи й трансцендування є вельми типовим для всієї філософії екзистенціалізму – як у релігійних, так і в атеїстичних її традиціях. Для екзистенціалістів свобода є реальністю, що споріднює людину з трансценденцією. Однак вона по’єднує людське буття з трансценденцією лише тоді, коли виходить за межі безособовості буденності (das Man) і сповнюється особистісного сенсу. Таким чином, для екзистенціалізму є характерним осягнення свободи в буденному та граничному вимірах буття людини. Проте часто-густо екзистенціальні філософи вбачають в граничних ситуаціях єдино можливий вихід із буденності у свободу. В кінцевому підсумку екзистенціальна філософія у ХХ столітті досить часто стає філософією абсурду, передусім у своїх атеїстичних виявах, адже вона констатує невідбутну трагічність людського існування у граничних ситуаціях та ілюзорність гармонії буденності. Особливо виразно це звучить у творчості Альбера Камю¹.

Справді, ситуації граничного буття людини – туга, жах, відчай – оголюють раніш приховані трагічні суперечності людського буття². І свобода, що виникає внаслідок трансцендування людини за межі буденності у простір лише граничного буття, може стати абсурдопороджувальною реальністю.

Як передумова трансцендування і його умова свобода означає для людини зустріч з Ніщо. Адже вихід за межі звичного завжди є зустріччю з Ніщо. Тому вільна людина разом зі щастям свободи сповнена тривоги-від-свободи, яка може стати і жахом, і відчаєм. Про трансцендуючий характер людського буття влучно висловився Мартін Гайдеггер у праці “Що таке метафізика?”: “Якщо б наша присутність не була в основі свого єства трансцендуючою, якщо б вона попередньо не була завжди висунута в Ніщо, вона не могла б бути залучена у відношення до сущого, а отже, і до самої себе. Без первинної відкритості Ніщо немає ніякої самості і ніякої свободи”³.

У ХХ столітті проблему свободи всебічно вивчав персоналізм з його ідеями вільної особистості та суспільства як комунікації вільних особистостей. Ці ідеї висловлювали і М. О. Бердяєв, і Е. Муньє, а також М. Бубер, Е. Фромм, В. Франкл, яких можна вважати персоналістами в широкому розумінні цього слова.

Як випливають з екзистенційного виміру свободи її етнічні, соціальні й політичні виміри? Напевно, безпосередньо. Свобода у будь-яких вимірах є екзистенціал, адже здійснюється через трансцендування. Проте слід вирізнити й поняття власне екзистенційної свободи, яке означає передусім вибір світоглядної позиції та своєрідності внутрішнього світу, їх обстоювання та розгортання.