<<
>>

висновки

У монографії здійснено комплексний теоретичний аналіз розвит­ку процесуального права України. За результатами проведеного дос­лідження було сформульовано такі основні висновки:

1. На підставі аналізу еволюції процесуального права на території України визначено нерозривність впливу, на формування правового поля, історичних, економіко-політичних подій, соціальних та націо­нальних течій у суспільстві.

Створення судів, які мали на меті розг­ляд спорів, було потребою часу та має багатовікову історію. З розви­тком судової системи потребувало змін законодавство, яке закріп­лювало принципи організації судової системи та порядок здійснення судочинства. Дослідження історії виникнення і становлення судів дозволяє зробити висновок, що історія формування системи судо­чинства стосується, насамперед, саме місцевих судів, тому що апе­ляційна і касаційна інстанції виникають набагато пізніше, а ті інсти­туції, що створюються у різні періоди історії для розгляду і розв’язання спорів, покликані розв’язувати ці спори по суті, як суд першої інстанції. Передумовами виникнення судочинства сягають ще часів Античності, коли були створені перші особливі суди для розгляду справ, що виникали при здійсненні торгівлі як особливого різновиду людської діяльності. З метою врегулювання цих відносин виникли особливі норми, які були побудовані на принципах відсут­ності формалізму та швидкого розв’язанні спору. Подальший розви­ток судочинства в Європі, зокрема у Франції та Німеччині, мав вели­кий вплив на розвиток судочинства на території України. Історію становлення судових органів на території сучасної України та фор­мування законодавчого забезпечення судового процесу можна поді­лити на періоди, на основі яких виділити такі історичні етапи генези процесуального права на українських землях: перший період - дав­ньоруський (ІХ-ХІІІ ст.) - застосування різноманітних форм звичає­вого права у процедурах вирішення спорів у Київської Русі; другий - дореволюційний (XIV-XIX ст.) - закріплення українського звичає­вого процесуального права у нормативних актах та в адміністратив­но-судовій практиці, формування так званого писаного права; третій - радянський (1917-1991 роки) - формування кодифікованих проце­суальних законів, розвиток теоретико-правових концепцій процесуа- льного права; четвертий - пострадянський (1991 рік - по теперішній час) - пов’язаний з аналізом результатів судової реформи і визна­ченням перспектив подальшого розвитку судових органів і процесу­ального законодавства незалежної України в умовах адаптації до єв­ропейського законодавства.

2. Протягом поетапного формування процесуального права на території України зароджувалась, формувалася та розвививалася правова думка. Процесуальне право як сукупність правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених органів, сформувалося на пізніх етапах розвитку суспільства, цей розвиток відобразився в наукових концепціях, які розширювались та охоплювали все більше форм діяльності уповно­важених державою органів. У ХІХ-ХХ ст. відбулося закладення ос­нов теорії процесуального права у вигляді концепції про єдність трьох процесів - кримінального, цивільного та адміністративного. Це була нова доктрина, що пов’язала три основні різновиди процесу в єдине ціле та виголосила тезу про єдність процесу та належність окремих його форм до галузей процесуального чи судового права.

Теза про єдність не лише юрисдикційних, а і «позитивних» процесів була запропонована у вітчизняному правознавстві П.Є. Недбайло та В.М. Горшеньовим ще в 70-х роках. Виходячи з сутності сформова­них концепцій процесуального права виділені такі види підходів, розумінь та правових уявлень: теорія «вузького» трактування про­цесуального права - виходить з включення до предмета регулюван­ня сукупності процесуально-правових суспільних відноси, пов’язаних та спрямованих на здійснення судочинства, а тому об’єднує самостійні процесуальні галузі права (цивільне процесуа­льне, кримінальне процесуальне, господарське процесуальне, адмі­ністративне процесуальне), що містять процесуальні норми, спря­мовані на реалізацію матеріальних норм з відповідних галузей ма­теріального права; теорія «розширеного» трактування процесуаль­ного права - охоплює не тільки правовідносини, пов’язані зі здійс­ненням судочинства та спрямовані на його здійснення, а й інші від­носини, пов’язані з процесом застосування норм матеріального пра­ва. Таке розуміння процесуального права, об’єднує норми різної га­лузевої приналежності, які спрямовані не тільки на забезпечення процесу судочинства, а і реалізації інших організаційно-правових форм діяльності щодо застосування норм матеріального права, а тому «розширене» трактування процесуального права включає про­цесуальні норми, що містяться як у процесуальних, так і в матеріа­льних галузях (трудовому, муніципальному, фінансовому та ін.); теорія «широкого» трактування процесуального права - включає в себе всі види правової процедурно-процесуальної діяльності в дер­жаві, в тому числі правотворчий та правозастосовчий процеси.

3. На основі виокремлення та подальшого комплексного аналізу специфічних ознак процесуального права, аналізу тези про подіб­ність системних властивостей норм процесуального права, виходячи з їх спільності в специфіці призначення, сформульовано таке визна­чення процесуального права, це - складне за змістом і структурою організаційно-процедурне право, яке об’єднує правові галузі, норми та інститути права, що регламентують правові процедури і поклика­не забезпечити діяльність щодо застосування норм матеріального права стосовно конкретних життєвих обставин.

4. Система процесуального права є вторинним комплексним утворенням у структурі вітчизняного права, складається із сукупно­сті правових норм, що регулюють комплекс суспільних відносин та об’єднуються близькістю своїх об’єктивних властивостей і методів правового регулювання. Норми вітчизняного процесуального права є первинною «цеглинкою» побудови системи процесуального пра­ва, вони належать до різних галузей та відрізняться за характером забезпечення матеріально-правових відносин, здебільшого мають стабільний зміст і призначення, і в своїй сукупності їх слід розгля­дати як цілісну динамічну систему. Система процесуального права в цілому є багаторівневою системою, що містить норми права, про­цесуальні інститути та їх об’єднання, а також інші структурні під­розділи, виокремлення кожного з яких як складових компонентів цієї системи зумовлюється диференціацією системи процесуальних правовідносин.

5. Процесуальні норми містяться як у традиційно процесуальних галузях національного права (кримінальний процес, цивільний про­цес, господарський процес, адміністративний процес), так і в інших галузях (конституційне право, фінансове право, трудове право). Процесуальні норми, що опосередковують застосування галузевих матеріально-правових норм, є лише компонентами загальної систе­ми, тому всім їм притаманні подібні системні властивості, спільність у специфіці призначення. Процесуальні норми об’єднуються в про­цесуальні інститути за спільною (найближчою) метою правового ре­гулювання, таким чином, існують інститути традиційно процесуаль­них галузей права та комплексні (змішані) інститути як системоут­ворюючі компоненти процесуального права. Більшість галузей наці­онального права особливим чином поєднує в собі елементи матеріа­льного і процесуального права.

6. З точки зору сучасності, можна констатувати, що українська правова наука здебільшого пішла шляхом розвитку теорії «широко­го» розуміння юридичного процесу, а звідси - і процесуального пра­ва. Сучасний розвиток процесуального права характеризується знач­ним ускладненням процедури. Основною причиною такого явища є науково-технічний прогрес, який викликає ускладнення процесуаль­ної форми, зокрема фіксування судового процесу технічними засо­бами, різноманітні експертизи. У розвитку процесуального права прослідковується така важлива закономірність: чим більше розвину­те суспільство, тим детальніше в законодавстві проявляється діяль­ність, пов’язана з охороною суспільного порядку, прав, свобод та за­конних інтересів громадян і організацій. Можна сподіватись, що ро­звиток українського процесуального права буде розширюватись і вдосконалюватись, і в структурі національного права його обсяг бу­де більш значним.

7. На основі системного наукового дослідження особливостей становлення, розвитку і сучасного стану процесуального права Укра­їни визначено перспективні напрями розвитку процесуального права України. Процесуальне право України нерозривно пов’язане з між­народним процесуальним правом, зокрема з правом Європи, і знахо­диться під впливом сучасних інтеграційних процесів, яким сприяє розширення співробітництва в правозахисній, правоохоронній, судо­чинній, виконавчій сферах, запозичення законодавчою практикою досвіду зарубіжних правових доктрин і законодавства. На сьогодні процесуальне право України зазнає впливу процесів конвергенції з правом країн Європи, певної уніфікації процесуально-правових норм, що спрощує міжнародні відносини, зокрема у правоохоронній сфері, дає можливість гармонізувати національні галузі права. Укра­їна обрала європейський вектор розвитку, 16 вересня 2014 року Вер­ховна Рада ухвалила Закон «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європей­ським співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони», що тягне за собою обув’язок України привести віт­чизняне законодавство у відповідність до європейських стандартів, що прямо стосується процесуального законодавства, зокрема у ст. 1. вказаного Закону зазначено про зобов’язання України, які виплива­ють із статті 8 Угоди, щодо ратифікації Римського статуту Міжнаро­дного кримінального суду 1998 року.

8. В Україні питання механізму правового регулювання процесу­ального права порушувалося лише в рамках галузевих досліджень та на рівні загального аналізу правового регулювання, форм і механіз­мів реалізації права. За перехідного правостановлення в національ­ному праві механізм процесуального регулювання - одна з новітніх категорій у правовій науці, що потребує окремого глибокого теоре­тичного дослідження.

Визначення процесуально-правового механізму базується на дос­лідженні його структурних елементів: норм процесуального права; юридичних фактів, як конкретних життєвих обставин, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення процесуальних правовідно­син (процесуальна фактична система як сукупність юридичних фак­тів); процесуальних правовідносин, які врегульовуються нормами процесуального права і виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Виходячи з теорії «широкого» розу­міння процесуального права, сформулювано таке визначення проце­суально-правового механізму. Це - сукупність процесуально- правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає ін­тересам суб’єктів права, вирішує спори, сприяє досягненню соціаль­ного компромісу в правовій сфері, а при його відсутності виконує правоохоронну функцію. Отже, процесуально-правовий механізм володіє особливостями, дослідження яких також є перспективним завданням правової науки. І якщо законодавець уважно прислухати­меться до вчених, які професійно займаються його проблемами роз­витку процесуального права, то громадяни й організації при звер­ненні в юрисдикційні та інші охоронні органи отримуватимуть на­лежний правовий захист.

9. У роботі досліджено подвійну правову природу правотворення: з одного боку, виступає як суспільне явище, що дає життя праву, по­роджує, формує й оформлює його, а з іншого - як вид юридичного процесу, оскільки процес правотворення не відбувається хаотично, а здійснюється у межах певної процедури, яка має відповідне правове регулювання. Тому саме широке розуміння сутності процесуального права включає до його предмета правотворення та правозастосуван­ня. Подальший стабільний розвиток процесуального права підви­щить ефективність регулювання та організації упорядкуваної право­вої діяльності, спрямованої на оптимальне задоволення і гаранту­вання інтересів суб’єктів права. Реалізація норм процесуального права є законодавчо закріпленою, узгодженою, послідовною діяльні­стю усіх учасників процесу, яка полягає у втіленні приписів норм процесуального права і здійснюється за допомогою різних форм і способів з метою реалізації, захисту або визнання законних прав, свобод та інтересів учасників конкретних процесуальних відносин. Способи реалізації норм процесуального права - це конкретні шляхи такої діяльності, які характеризуються внутрішнім втіленням у про­цесуальних відносинах приписів норм галузі права у чітко визначе­ний законодавством спосіб - вчиненням активних дій чи у вигляді бездіяльності. Форми реалізації норм процесуального права - ком­плексна діяльність, яка характеризується загальним зовнішнім про­явом втілення в процесуальних відносинах приписів норм права у вигляді застосування, виконання, використання та дотримання; а способи реалізації норм процесуального права - це конкретний вну­трішній зміст окремих форм правореалізації, який знаходить свій ви­раз у вчиненні активних чи пасивних дій.

10. Процесуальне право України нерозривно пов’язане з міжна­родним процесуальним правом, зокрема з правом Європи, і знахо­диться під впливом сучасних інтеграційних процесів, яким сприяє розширення співробітництва в правозахисній, правоохоронній, судо­чинній, виконавчій сферах, перейняття законодавчою практикою до­свіду зарубіжних правових доктрин і законодавства. На сьогодні процесуальне право України зазнає впливу процесів конвергенції з правом країн Європи, певної уніфікації процесуально-правових норм, що спрощує міжнародні відносини, зокрема у правоохоронній сфері, дає можливість гармонізувати національні галузі права. Ми

вважаємо, що більшість основних, вихідних положень процесуаль­ного права - як міжнародного, так і національного права України - співпадають, хоча в деяких випадках зміст конкретних принципів міжнародного процесуального права є ширшим,ніж відповідних принципів процесуального права України. Це обумовлено культур­ними та переважно економічними відмінностями між Україною та іншими світовими державами. У сфері міжнародного процесуально­го права гармонізація та уніфікація як частина гармонізації, що поля­гає у встановленні однакової норми, яка діє щонайменше у двох державах, мають здійснюватись, з одного боку, в напрямі узгоджен­ня процесуально-правових колізійних норм, а з іншого - в напрямі розширення прямого уніфікованого регулювання відносин з інозем­ним елементом шляхом укладення відповідних міжнародних догово­рів за участю України та країн-членів ЄС, а також приєднання Укра­їни до конвенцій Ради Європи. Результат цих процесів залишається одним із ключових і визначальних факторів для органічної адаптації правової системи України до права ЄС, що є необхідною передумо­вою для успішної євроінтеграції.

<< | >>
Источник: Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України. - К. : «МП Леся», 2015.- 188 с.. 2015

Еще по теме висновки:

  1. §3. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі
  2. § 4. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі
  3. Висновки
  4. Висновки
  5. Висновки до другого розділу
  6. Висновки до розділу 4
  7. Висновки до розділу 3
  8. Висновки до розділу 2
  9. Висновки до розділу 1
  10. Висновки до першого розділу
  11. Висновки до третього розділу
  12. Висновки по розділу для України
  13. Висновки по розділу для України
  14. Висновки по розділу для України
  15. Висновки по розділу для України