Судовий прецедент

Як було вже зазначено, звичаєве правило поведінки ставало джерелом права не стільки в результаті його повсякденного використання людьми, скільки завдяки його практичному застосуванню судом для вирішення спорів між членами суспільства.

В умовах формування правових систем суди не тільки формалізували відомі в суспільстві звичаї або інші джерела права. За відсутності останніх для вирішення справи судам необхідно було самостійно сформулювати (віднайти) і застосувати правову норму.

Недарма ще у Стародавньому Римі визнавали, що право jus_ дістало свою назву від правосуддя justitia, а сам термін justitia перекладається з латини не інакше, як «справедливість».

Тому логічно припустити, що на початковому етапі судове рішення ставало чи не єдиним авторитетним джерелом права, в якому відносно чітко знаходили своє формулювання права та обов'язки учасників тодішніх правовідносин і до якого в разі потреби можливо було звернутись як на орієнтир для вирішення аналогічних справ. Саме властивість судового рішення бути зразком перетворювало його на судовий прецедент.

Доказами цього є численні пам'ятки права, такі як Кодекс царя Хам- мурапі або «Руська правда», в тексті яких можна простежити не лише зміст правових звичаїв, а й зміст рішень судів у ролі джерела тодішнього права.

Але свого найвищого розвитку та поширення у ролі джерела права судові рішення набули у Великій Британії в епоху Середньовіччя. Звичай як основне джерело права тодішньої Англії через свою статичність та інертність частково перестав виконувати функцію регулятора суспільних відносин, які у свою чергу дуже динамічно змінювалися.

Можливістю переглянути вже прийняте рішення на основі застарілого звичаю стало утворення в Англії суду справедливості, або ж Канцлерського суду, який від імені короля на основі доктрини «королівської справедливості» міг переглядати справи «по милосердю» та «по совісті». На думку Дж. Бермана, основою цієї доктрини та джерелом юрисдикції суду справедливості стали фундаментальні ідеї християнства^[52].

Конкретна життєва ситуація розглядалася судом з погляду розуміння її справедливого вирішення до вимог часу, відображаючи існуючі правові ідеали і загальновизнані правові цінності. У процесі такого вирішення застарілі норми звичаю або закону могли бути відхилені або інтерпретовані так, як того вимагала «справедливість», у результаті чого створювався так званий інтерпретаційний прецедент. На підставі вказаних принципів долалися і прогалини в нормативному регулюванні шляхом створення нової норми (креативного прецеденту), що в підсумку стало практичним втіленням одного з фундаментальних принципів судочинства, а саме - неможливості відмовити будь-кому у правосудді, посилаючись на відсутність норми, яка підходить для такого випадку.

Зважаючи на те, що Канцлерський суд був вищою судовою інстанцією, його рішення були обов'язковими для всіх інших судів. І в наш час суди країн Британської співдружності, США, Австралії чи Нової Зеландії, тобто країн, де судовий прецедент зберігає роль одного з основних джерел права, пов'язані рішеннями судів вищих інстанцій.

Сучасна правова наука визначає судовий прецедент як джерело права, що становить собою судове рішення у конкретній справі, в якій сформульовано правило (ratiodecidendi), що є зразком для цього або іншого суду для вирішення аналогічних справ.

Незважаючи на те, що судовий прецедент як джерело права більше притаманний англосаксонській правовій системі, в країнах так званого континентального права він також, хоч і досить обмежено, але застосовується, слугуючи засобом заповнення прогалин і подолання протиріч, які існують в національних правових системах.

Прикладом такого застосування в Україні можуть бути не стільки рішення вищих судових інстанцій України, які досить давно слугують допоміжними джерелами права, скільки рішення Європейського суду з прав людини, оскільки відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» прямо зазначається, що Україна повністю визнає «дію на своїй території статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції». Більш того, у статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Треба зауважити, що практики Суду без Конвенції не існує, тому під такою практикою слід розуміти рішення Суду, які виступають як допоміжне джерело права та стосуються практичного застосування положень Конвенції як основного джерела права.

З огляду на наведене вище слід зазначити, що прецедентне право як наближене до конкретних життєвих ситуацій, на відміну від деяких абстрактних норм законодавства, більш адекватно реагує на динамізм сучасного життя, відображаючи правові ідеали і загальновизнані правові цінності, що відкриває певні перспективи застосування прецеденту в Україні як джерела права. Це один зі шляхів інтеграції вітчизняної правової системи до європейського правового простору.

9.7.