2. СВОБОДА ТА ФЕНОМЕН ЧУЖОГО

У трагічному виході за межі буденності, який спричинює феномен екзистенційної свободи, народжується те загострено особистісне, граничне буття людини, яке традицiйно називають екзистенцією. Життя набирає смаку неповторності та значимості.

Спробуємо розгорнути цю думку.

Набуття екзистенційної свободи як набуття неповторності світогляду і внутрішнього світу є інтимно-особистісний процес. Тому не дивно, що занурений у нього може виглядати як Чужий до спільноти, що раніше маркувала його як цілком Свого.

У тоталітарних суспільствах зануреність у екзистенційну свободу карається відчуженням. Екзистенційній свободі задаються чітко означені межі, в яких вона може існувати. Відтак в умовах тоталітарності кожен, хто прагне свободи поза заданістю меж, стає відступником-чужинцем.

У суспільствах відкритих цей процес не є автоматичним, більше того, тут наголошують на праві кожного мати екзистенційну свободу, яка подеколи визначається як свобода совісті. Проте навіть у таких суспільствах набуття екзистенційної свободи не може бути безпроблемним. При цьому винятково важливим є не просто абстрактна толерантність, а й усвідомлення розуму та розумності як загальнолюдської ознаки, що унеможливлює в людських стосунках чуже як щось абсолютне, нездоланне та вороже.

Щодо цього добре висловився Бернгард Вандерфельс у роботі “Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого”: “Людина… відповідно до своєї сутності має логос, який притаманний усім людям; чим більше людина у своїх вчинках та думках керується логосом, тим менше вона відрізняється від інших людей”⁵.

Погоджуючись з цією тезою, можна додати, що, керуючись логосом, людина не тільки стає схожою з іншими, а й набуває неповторності. Адже логос є не просто розсудливість або здоровий глузд, це – імпульс розгортання внутрішніх можливостей особистості чи спільноти та їх космізація через подолання внутрішнього хаосу. Таке подолання виводить людину з само-відчуження, яке повсякчас відновлюється на шляху екзистенційної свободи.