Основоположні і загальні принципи права

Основоположні принципи права - це найбільш важливі, фундаментальні вимоги, на яких ґрунтується право як соціальний регулятор.

Ці принципи є вираженням найважливіших цінностей, що притаманні праву, і тому найбільш яскраво виражають його дух.

На підставі цих принципів формуються норми й інститути всіх галузей права, приймаються нормативні та індивідуальні правові акти, здійснюється весь процес правового регулювання. Вони втілюють нерозривний зв'язок минулого, сьогодення та майбутнього правової системи, характеризують специфіку правової культури суспільства.

Основоположними принципами права є такі.

1. Справедливість, котра від античності до сьогодення розглядається як провідна ідея, обов'язковий елемент права. Вона є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із його загальнолюдських вимірів.

Принцип справедливості слід розглядати у трьох аспектах: формальному, змістовному та процедурному.

1.1. Основна ідея формальної справедливості - до однакового слід ставитись однаково. Вона присутня в самому понятті права, яке за своєю природою є нормативним явищем. Саме право здатне виконувати роль незацікавленої особи, яка вирішує конфлікти, що виникають між людьми. Воно має демонструвати неупередженість (безсторонність) та послідовність як при створенні, так і при застосуванні правил. Саме з цього, наприклад, випливає образ богині справедливості Феміди із зав'язаними очима. Мінімальною умовою справедливості є заборона свавілля. У правовій сфері формальна справедливість втілюється в принципі формальної рівності.

1.2. Змістовна справедливість втілюється в такому загальному принципі права, як пропорційність. За влучним висловом Ульпіана, справедливість - це незмінне і постійне прагнення надати кожному належне йому право. Символом пропорційності можуть бути терези Феміди, які в цьому контексті відповідають за точність вимірювань належного.

Змістовна справедливість вимагає, зокрема, пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, установлення і диференціювання публічно-правових обмежень залежно від конкретних обставин, що зумовлюють їхнє запровадження, установлення і застосовування справедливих та ефективних форм перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян.

1.3. Процедурна справедливість вимагає додержання процедурних правил, спрямованих на забезпечення справедливості результату, незалежно від інших обставин. Наприклад, під час судочинства вона зумовлює такі правила: не можна бути суддею у власній справі; кожна сторона повинна бути вислуханою; обвинувачений може зберігати мовчання; суддя має виявляти неупередженість (безсторонність); процес повинен бути публічним та ін.

2. Рівність є обов'язковою вимогою, що ставиться до будь-якої правової системи. Вона передбачає вимогу поводитися в однакових випадках однаково, а у відмінних - неоднаково і забороняє дискримінацію як одне з найочевидніших порушень принципу рівності. В основі сучасного розуміння рівності лежить ідея справедливої рівності можливостей, згідно з якою членам суспільства мають бути створені реальні можливості конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх.

З цією метою право, по-перше, запроваджує такі принципи, як рівність перед законом, рівність перед судом, рівність прав, свобод і обов'язків громадян.

По-друге, надзвичайно важливим для реалізації рівності є принцип недискримінації, який означає заборону необґрунтованого відмінного ставлення (встановлення різниці, винятків, обмежень чи переваг) до осіб, які перебувають в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, які перебувають у відмінних ситуаціях.

По-третє, заради сприяння рівності держава може вдаватися до позитивної дискримінації (політики позитивних дій), котра реалізується як тимчасовий захід з метою створення більш сприятливих умов для певної категорії осіб порівняно з іншими категоріями і в такий спосіб компенсує існуючу між ними фактичну нерівність. Так, в Україні політика позитивних дій реалізується для того, аби досягти гендерної рівності.

3. Свобода. Право ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, послідовно втілює її у своїх принципах та інститутах, закріплює та захищає легітимовану міру свободи. Усе це дає підстави розглядати право як головну інституцію, що забезпечує індивідуальну свободу, а свободу - як одну з основних ідей, що надихають право. Безпосереднім виявом свободи в усіх її багатоманітних життєвих виявах є права людини. Вони надають особі конкретного, реального статусу вільної людини, захищають її від можливих порушень.

Принцип свободи зумовлює такі вимоги, що мають бути втілені в праві: принцип «людині (громадянину) дозволено все, що не забороняється законом»; принцип поваги і непорушності прав людини; принцип автономії; принцип багатоманітності; принцип толерантності; принцип субсидіарності та ін.

4. Гуманізм. Він вимагає визнання людини найвищою цінністю, виходить з презумпції доброчесності людини. Гуманізм означає, що право має бути підпорядковане служінню людині, її потребам та інтересам, забезпеченню їх юридичної захищеності, створенню умов для вільного людського розвитку і самореалізації. Особливе значення для сучасного права має ідея гідності людини, яка є однією із загальних конституційних засад (див. статтю 3 Конституції України). Визначальним для втілення і захисту гідності особистості, її індивідуальності та неповторності є інститут невід'ємних і невідчужуваних прав людини.

Загальні принципи права - це вихідні ідеї, що притаманні праву в цілому, діють у всіх його галузях та інститутах.

Загальні принципи поширюються на всі галузі та інститути права. Вони надають правопорядку необхідний аксіологічний вимір, указуючи на цінності, які визначають право в цілому, утворюють моральну основу права, його духовний фундамент. Загальні принципи формують підвалини не тільки тлумачення та реалізації норм права, а й самого процесу нормотворчості, є конкретизацією основоположних принципів, на основі яких вони забезпечують єдність права.

На думку багатьох дослідників, загальні принципи права тісно пов'язані з теорією природного права. Вони нерідко ґрунтуються на «природній справедливості», загальній для всіх правових систем, розглядаються як засіб перенесення природного в позитивне право. Без цих принципів правопорядок, імовірно, не зміг би існувати.

Водночас деякі загальні принципи (спеціальний закон скасовує загальний; наступний закон скасовує попередній; ніхто не може передати прав більше, ніж має сам; суд повинен поважати думку демократично легітимованого законодавця; суд не повинен без вагомих підстав відступати від існуючої практики; «мертве право» (jus nudum) не є правом та ін.) породжені вимогами юридичноїлогіки, техніки й практики.

До загальних принципів права належать принципи правової визначеності, пропорційності, добросовісності, розумності та ін.

Основу принципу правової визначеності утворює концепція передбачуваності, згідно з якою суб'єктам має бути забезпечена можливість планувати свої дії із впевненістю, що вони знають про правові наслідки своїх дій. Цей принцип вимагає, зокрема, аби правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, точними, чіткими та несуперечливими. Застосування актів також має бути передбачуваним для індивідів.

Принцип правової визначеності зазвичай розглядається як складова принципів верховенства права, рівності та справедливості: без цього принципу не може бути забезпечено однакове застосування права, що неминуче призводить до сваволі, яка є несумісною з верховенством права і справедливістю.

Оскільки ідеї правової визначеності мають втілюватись у процесі як нормотворчості, так і реалізації права (правозастосування), це логічно зумовлює дві групи відповідних вимог:

• вимоги до нормативних актів. Так, акти мають бути зрозумілими, несуперечливими і повинні пропонувати повне врегулювання; акти мають обов'язково оприлюднюватися, повинні не мати зворотної дії, бути стабільними і послідовними;

• вимоги до їх застосування (нормативно-правові акти повинні виконуватися; має існувати практика їх однакового застосування; рішення судів повинні бути остаточними, обов'язковими та виконуваними).

Принцип пропорційності (співмірності) також ґрунтується на ідеї справедливості і розглядається як елемент принципу верховенства права, про що детальніше йтиметься у розділі 21. Відповідно до цього принципу юридичні дії та владні рішення мають проходити тест на пропорційність, що включає три критерії: по-перше, засіб, призначений для досягнення мети влади, повинен підходити для досягнення цієї мети (доречність); по-друге, з усіх придатних має бути обрано той засіб, який найменше обмежує право приватної особи (необхідність); по-третє, збиток особи від обмеження її права повинен бути пропорційним вигоді від досягнення поставленої мети (пропорційність у вузькому розумінні). Пропорційність у вузькому розумінні також нерідко іменують принципом балансування.

Так, оцінюючи доречність певного засобу, необхідно врахувати неможливість застосування заборонених засобів (наприклад, катувань), що робить недоречним подальший аналіз тих чи інших обмежень на предмет їх пропорційності. Крім того, оцінюванню підлягає легіти- мність мети застосування засобу, яка має випливати з конституції і законів. Засіб є доречним, якщо він є дійсно обґрунтованим і придатним для досягнення мети.

Водночас доречність засобу необов'язково свідчить про те, що він є єдино можливим. Якщо існують інші, менш обтяжливі засоби, то у держави немає розумних підстав використовувати засоби, що передбачають більше втручання: більш м'які засоби є оптимальними; вони краще відповідають інтересам громадян, при цьому рівною мірою відповідаючи інтересам держави.

Перевірка пропорційності передбачає також порівняння інтенсивності втручання з метою, яка переслідується. У цій ситуації беруться до уваги правові та моральні цінності суспільства, здійснюється зважування та балансування прав, інтересів та цілей сторін. Баланс можна вважати справедливим (розумним) лише за умови, що обмеження, яке запроваджується, не посягає на саму сутність того чи іншого права і не призводить до втрати його реального змісту.

Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної і чесної поведінки суб'єктів при виконанні ними своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. Його ідея знайшла своє втілення у сформульованих Ульпіаном трьох основних приписах права: чесно жити, не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне.

Принцип добросовісності містить вимоги, які допомагають усунути або пом'якшити недоліки абстрактної і формальної природи норм права, наблизити їх до ідеалів справедливості, рівності, свободи та гуманізму. Цей принцип лежить в основі механізмів самозахисту правової системи, які забезпечують повагу до її кінцевих цілей і дозволяють їй корегувати відхилення, що викликані використанням юридичних правил у тих випадках, коли під час нормотворчості, пра- возастосування, реалізації чи тлумаченні норм права має місце порушення «духу» права при відповідності його «букві». Він виступає як безпосередній регулятор прав і обов'язків суб'єктів права, лежить в основі важливих правових презумпцій (презумпція добросовісності поведінки приватної особи, презумпція добросовісності законодавця, платника податків та ін.).

У принципі добросовісності слід виділити два аспекти:

1) добросовісність при реалізації прав і повноважень, що втілюється в концепціях неприпустимості зловживання правом, заборони обходу закону, добросовісної помилки та ін.

Наприклад, неприпустимість зловживання правом зазвичай розглядають як один із аспектів (продовження) конституційних положень, згідно з якими здійснення прав і свобод людини не повинне порушувати права і свободи інших осіб. Зловживання правом - це своєрідне спотворення права. У цьому разі особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права, окремі норми та інститути права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує саме право;

2) добросовісність при виконанні обов'язків, яка стосується як договірних, так і недоговірних зобов'язань.

Принцип розумності вимагає обґрунтованості та послідовності поведінки суб'єктів права (у тому числі суб'єктів владних повноважень), встановлює необхідність їх розсудливості і обачності. Суб'єкти мають зважувати власні дії з урахуванням їхнього значення та наслідків, аби визначити шкоду, яку вони можуть завдати, зіставляти власну оцінку з оцінкою інших. Принцип розумності вимагає перевіряти дії цих осіб на відповідність здоровому глузду. Крім того, у деяких випадках (наприклад, при регламентації поведінки суб'єктів владних повноважень, суб'єктів підприємницької діяльності) при визначенні розумності оцінюється також ефективність дій. Вимоги розумності лежать в основі ряду важливих юридичних стандартів: «розумна людина», «розумні строки», «поза розумним сумнівом» та «достатня підстава», «розумні очікування», «явна необґрунтованість» та ін. Слід зазначити, що принцип розумності нерідко розглядається як складова верховенства права, що зумовлює такі вимоги до правової системи, як розумна стабільність, послідовність нормотворчості, існування усталеної практики реалізації права, необхідність відповідності права принципам природного права тощо.

3.4.