<<
>>

Співвідношення права власності акціонерів та АТ на капітал.

Процес створення великого капіталу невідривно пов’язаний із змінами правового регулювання власності на нього. Об’єднана власність, що виникає шляхом вкладення коштів багатьма особами через придбання ними акцій і формування статутного капіталу АТ, не є їх власністю, а абстрагується створенням для них і в їх інтересах нової юридичної особи з наділенням останньої правом власності на капітал осіб, які її створили.

При переданні майна в оплату акцій засновник (учасник, акціонер) позбавляється права власності на нього, яке відповідно виникає в АТ. При цьому постає питання про співвідношення прав акціонера як власника акцій і права власності АТ.

Вже давно було надане обґрунтування теорії поділеної власності на акціонерний капітал. Так, на думку Моле, учасники АТ мають речові права на внесене майно і що воно знаходиться в їхній спільній влас- ності[463]. М. Дитятін вказував на «єдинорізність майна» АТ, «єдність» якого виявляється у взаємовідносинах товариства з третіми особами, а «різність» — у внутрішньоорганізаційній сфері[464]. Берлі і Мінс вважають, що «акціонери виступають як носії права власності» в значенні розмежування власності й контролю[465].

Подібні підходи до розуміння права власності в АТ породили і таке неоднозначне поняття, як «власник підприємства», що застосовується як у науковій літературі, так і в законодавстві. Д. Слейд і А. Сільвер, навпаки, вважають неприпустимим ототожнювати корпорацію як юридичну особу із власником підприємства[466]. При цьому поняттю «власник підприємства» визначення не надається. Скоріше, при вживанні цього поняття не мається на увазі речове право власності на об’єкти, що належать АТ Імовірно, йдеться про осіб, які мають «власницькі інтереси»[467]. Під останніми розуміється комплекс правомочностей акціонерів, якими вони наділяються в обмін на капітал, що передається ними корпорації[468]. Ці «власницькі інтереси» і є правами з акції — на участь у роботі загальних зборів акціонерів, одержання дивідендів тощо.

Втім, складається враження, що модель: «акціонери — власники корпорації» начебто і не суперечить економічній структурі відносин, оскільки акціонери передали свій капітал корпорації, і вона їм маніпулює остільки, оскільки вони це визначили і контролюють. Між тим це спрощений підхід.

Почнемо з того, що є безперечним: єдина річ, власниками якої вони є, це їхня акція[469] як цінний папір. Відтак, замість фізичних властивостей, притаманних тілесній речі, акціонер має набір прав, які прийнято іменувати корпоративними правами або правами з акції. Тобто, річ, яка належить акціонеру (акція), не надає йому прав і обов’язків, традиційно пов’язаних із власністю. Його права немов би стосуються підприємства (майна АТ), але в той же час і ні, тому що мають відношення не до його фізичних властивостей, а до абстрактного капіталу з його далеко не безпосереднім використанням і не ними, а менеджерами із поінформо- вуванням про це акціонерів. Так, акціонери не можуть виступати власниками майна АТ як реального капіталу, оскільки акції безпосередньо не надають їм «...можливості розпоряджатися цим капіталом.

Його не можна вилучити. Ці титули дають тільки юридичне право на одержання доданої вартості, яка повинна бути привласнена цим капіталом»[470]. Що стосується прав, то можна навіть стверджувати, що у акціонера не наявні права, а їхнє очікування і це насамперед спостерігається на прикладі основного права акціонера — права на дивіденди. До того ж, акціонери не несуть ніякого обов’язку щодо підприємства (майна або так званої уречевленої власності), тобто відсутнє те, що становить сутність правила «власність зобов’язує».

Із наведеного випливає, що в економічному розумінні право на один і той самий капітал мають різні особи — АТ та акціонери. Однак юридичні механізми, що закріплюють їх економічні відносини власності, різні. Акціонери є власниками капіталу, яким було утворено АТ, і вони продовжують виступати як такі з економічного погляду, завдяки чому створюють «організацію власників капіталу»[471]. Матеріальна ж форма майна при цьому залишається неподільною. Водночас відбувається індивідуалізація цієї власності, бо кожний акціонер має свої повноваження стосовно своїх об’єктів права власності — акцій. У відносинах по привласненню беруть участь як АТ, що є власником свого майна і додаткового продукту, який приноситься ним, так і акціонери, які одержують дивіденди як частину цього додаткового продукту. Виходячи з цього, можна говорити про синтез індивідуальних капіталів акціонерів у капітал АТ[472].

В. Мозолін вважає, що право власності на акціонерний капітал у його речово-грошовому вираженні належить АТ як юридичній особі, а «акціонери є лише власниками його вартості»[473]. М. Кулагін теж зазначав, що «...юридичним власником буржуазний закон визнає тільки ту особу, яка є власником споживчої вартості капіталу, тобто АТ»[474]. Подібне розуміння права власності є занадто своєрідним, оскільки словосполучення «власник вартості» викликає правомірне запитання: вартості чого — речей, прав? Вартість, як відомо, є економічною категорією і притаманна лише якомусь об’єкту. Якщо говорити, що цей об’єкт — майно АТ, то завдяки цьому подібне твердження суперечить попередньому висновку про власність АТ на своє майно, який, вважаємо, є правильним. Якщо ж під цим розуміти сумарну вартість усіх акцій, то це нічого не дасть для відповіді на поставлене запитання, оскільки подібна сукупність має значення тільки щодо створення статутного фонду.

Погляди В. Мозоліна і М. Кулагіна є близькими до розуміння акцій як фіктивного капіталу, бо, будучи товаром, об’єктом права власності, акції відірвані від реального виробничого капіталу, хоча породжені і спричинені ним.

Т Кашаніна зазначає, що право власності на акціонерний капітал належить корпорації, а акціонери «продовжують залишатися власниками вкладеного ними капіталу»[475]. На думку М. Яковлєва, «акціонер має права власності на частину статутного капіталу»[476]. Стосовно цих поглядів наголосимо на неможливості уявити собі такого акціонера, який збереже право власності на капітал, якщо навіть під цим розуміти фіктивну конструкцію, тому що існування цього капіталу матиме свої закономірності і проявлятиметься в праві власності на акцію. Інакше кажучи, це буде зовсім інший капітал порівняно з тим, який було передано АТ в оплату вартості акцій.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 195 ЦК акція засвідчує участь у статутному капіталі, одночасно будучи об’єктом права власності, однак вона не є правовстановлюючим документом, що засвідчує право власності на майно.

Акціонер втрачає право власності на своє майно (кошти), передане АТ, натомість набуває корпоративних прав, утілених в акції. Внаслідок цього відносини власності з приводу майна (коштів) перетворюються на відносини власності на акції як інший об’єкт права. І все це через їх «прив’язку» до АТ, знаходження з ним власників акцій в корпоративних відносинах. Опосередкований зв’язок акціонерів із своїм капіталом через структуру АТ абстрагує їх від капіталу шляхом введення в обіг акцій як сурогатів права власності.

Будучи самостійним об’єктом права, акції як цінні папери «живуть» за своїми законами, які хоча і пов’язані з функціонуванням виробництва, забезпеченого капіталом, але мають і свої залежності, права вимоги, зміст правовідносин, в яких вони існують, та ін.

Отже, акціонери мають відношення до власності АТ через свої акції, придбання яких і надає можливість сформувати капітал (майно) АТ. В той же час акції (пакет акцій) можуть бути відчужені його власником, що не вплине ні на право власності АТ, ні на склад його майна. При цьому повноваження щодо привласнення частини прибутку від діяльності товариства, вже матиме інша особа, яка набуває право вирішувати питання про її розподіл та ін., а також право на управління.

Поява акцій як самостійних об’єктів права зі своїм правовим режимом покликана слугувати зниженню ризику від використання капіталу як у внутрішніх, так і в зовнішніх правовідносинах за участю АТ. Стаючи власником переданого йому акціонерами майна, АТ настільки прагне

відокремитися від матеріальних прав акціонерів на це майно, що своєю конструкцією не тільки не допускає можливості матеріальної форми виділення майна, але й такого виділення у фінансовій формі. На акціонерів також не впливають наслідки зовнішніх правовідносин АТ: якщо АТ не зможе розрахуватися за своїми боргами, акціонери не повинні погашати заборгованість за рахунок свого особистого майна. У той же час форма АТ, позбавляючи акціонерів від зазначених ризиків, породжує інші[477].

Будучи штучним утворенням, створеним первісними власниками капіталу, АТ як юридична особа привласнює і капітал, і результати його використання, здійснює повноваження по володінню, користуванню і розпоряджанню цим капіталом в своєму інтересі. Таким чином, право власності акціонерів з моменту набуття ними такого статусу стосовно майна (капіталу) АТ опосередковане правом власності останнього. Акціонери безпосередньо не набувають ні права на одержання частини цього майна, ні частини прибутку — дивідендів. їх права щодо зазначених об’єктів залежать від управління цими об’єктами, здійснюваного самими акціонерами.

Із сказаного випливає висновок про те, що в економічному розумінні право на один і той самий капітал мають різні особи — АТ і акціонери. Проте юридичні механізми, що закріплюють їх економічні відносини власності, різняться. В. Корецький зі значною мірою умовності говорив про активний, організуючий капітал АТ і його пасивний капітал, що твердістю і визначеністю своєї організації викликає довіру в діловому обороті[478]. «Спокій» для пасивного капіталу розуміється щодо ролі акціонерів у його подальшій долі. Через означені тенденції капіталу в АТ і вважається, що особистий елемент у ньому приховано в тіні значення капіталу.

Акціонери, які є власниками капіталу, що створив АТ, і які продовжують виступати такими з економічної точки зору, тим самим створюють «організацію власників капіталу»[479]. Саме звідси випливає необхідність уведення поняття управління стосовно як самої юридичної особи, так і капіталу, що переданий їй, із збереженням функцій контролю за його використанням і розподілом, тобто привласненням.

За необхідністю здійснення підприємницької діяльності капітал створює АТ, яке «...стає сукупністю юридичних прав, техніки, засобів, призначених для того, аби юридично організувати і регламентувати життя економічного організму — підприємства»[480].

Складається ситуація, коли і носії права на капітал-власність, і носії права на капітал-функцію діють через одні і ті ж самі органи і здійснюють не класичні правомочності по володінню, користуванню і розпоряджанню капіталом, а по його управлінню. Існування правомочності управління випливає з самої сутності права власності як найширшого із відомих прав i того постулата, котрий дійшов до нас з давньоримських часів, що власник може робити із своїми об’єктами все, що завгодно (в установлених законодавством межах). I якщо власник вважає за неможливе обмежитися існуючими правомочностями, він може здійснювати і будь-які інші, аби це не суперечило сутності цього права і не порушувало встановлених заборон.

Унаслідок подвійності економічної природи капіталу через створення у ролі визначеної організації як юридичної особи виникає і подвійна функція управління. По-перше, її можливо визначити як виявлення колективної волі акціонерів, котрі виступають як власники капіталу-влас- ності. Враховуючи вихідне посилання про те, що «воля є належність, властивість окремої людини»[481], завдання законодавця полягає в тому, щоб сконструювати волю юридичної особи через волю осіб, які становлять його органи. Це складне завдання ще більше ускладнюється тим, аби застосувати такий підхід, який, з одного боку, не вимагав би одностайності всіх цих осіб, а з другого — не ставив би у залежність волю юридичної особи від волі одного з акціонерів.

По-друге, функція управління необхідна для ефективного використання функціонуючого капіталу (капіталу-функції), яка вимагає такого управління при здійсненні підприємницької діяльності — управління виробництвом, узгодженості між окремими його структурами, їх взаємозалежність, нормальне і своєчасне фінансування та ін.

Право на управління власністю виникає там і тоді, де і коли цього вимагають розміри капіталу. Дрібним капіталом, як правило, управляють безпосередньо носії права — приватні власники: фізичні особи, повні, командитні товариства, члени селянських (фермерських) господарств. Великим капіталом, нехай навіть таким, який створено із дрібного, управляють уповноважені особи. Чим більший усуспільнений капітал, тим більша потреба в управлінні ним. Саме через управління і можлива реалізація інших повноважень власника — по володінню, користуванню і розпоряджанню капіталом. Право управляти власністю стало настільки важливим для корпоративних юридичних осіб, що із зростанням ролі капіталу інші правомочності власника відступають на другий план.

Наведене дає можливість підтвердити бачення П. Писемського, що права акціонерів із переходом майна у власність компанії не припиняються, але перебувають у спокої. Після того як відносини, що зумовили цей стан, припинилися, право не виникає знов, але пробуджується до існування[482].

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме Співвідношення права власності акціонерів та АТ на капітал.:

  1. 4. Просте і капіталістичне товарне виробництво. Робоча сила як товар. Капітал як суспільні відносини. Постійний та змінний капітал.
  2. § 2. Співвідношення кооперативного права з іншими галузями права
  3. § 1. Поняття і предмет кооперативного права і його співвідношення з іншими галузями права
  4. 1.2.4. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права
  5. Формування майна та права власності корпорації.
  6. Забезпеченість рівності всіх акціонерів регламентом і процедурою проведення ЗЗ акціонерів.
  7. Розділ 2. СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА
  8. Розділ 2. СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА
  9. 2. Права акціонерів
  10. 2. Права акціонерів
  11. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА, ПРАВОВА I СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: СПІВВІДНОШЕННЯ
  12. §3. Обмеження права власності
  13. §1. Поняття та виникнення права власності
  14. §4. Види права власності
  15. Основні права акціонерів
  16. §5. Способи набуття і припинення права власності