§1. Поняття та виникнення права власності

Право власності в будь-якій системі права ( в тому числі й римській) є центральним правовим інститутом, який визначає характер усіх інших інсти­тутів приватного права (договорів, сім'ї, спадкування тощо).

Право власності, як і власність, - явище соціальне. Якщо власність - це економічні відносини, то право власності, завдяки закріпленню відповідних економічних зв'язків у законі, надає їм необхідний юридичний вираз. Зрозум­іло, що право власності можливе лише як відносини між людьми, групами людей чи іншими суспільними утвореннями. Римляни, однак, замість відно­син між людьми бачили в праві власності лише ставлення людини до речі, що мало вирішальний вплив на легальне визначення права власності.

Інститут приватної власності з усіма своїми рисами відомий вже в старому цивільному праві, і римські юристи розглядають його як інститут споконвіч­ний. А проте у стародавній історії трапляються деякі розрізнені явища (поділ речей на res mancipi і res ne mancipi), які наводять на думку, що в Римі приват­на власність виникла не відразу, що її становленню передував тривалий період

підготовки і вироблення цього поняття.

Історично індивідуальній власності окремого громадянина передувала спільна власність - народу, племені, роду, сім'ї. Але вже в Законах XII таблиць

знаходимо згадку про право власності, що позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritum - власність за правом квіритів. Цей додаток означав, що право власності (головно на землю) первинно належало римсько­му народу, а згодом у вигляді права приватної власності - римським громадянам,- квіритам. Право квіритської власності було недоступне для пе-регринів і не поширювалося на провінційні землі.

Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Однак головна властивість права власності, безумовно, - це по­єднання необмеженого панування особи над річчю з правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу, знищи­ти тощо). Право власності не' допускає втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника. Саме тому право власності визначалося як пряме і безпосереднє, виняткове й абсолютне панування особи над тілесною річчю. Однак сутність поняття власності полягає не в самому терміні.

У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю. У період первіснообщинного ладу земля перебувала у власності пле­мені, роду, сім'ї. Згодом на землю встановлюється право власності держави. Право окремого індивіда на державну власність обмежується простим волод­інням.

Відомо, що Рим шляхом постійних загарбницьких воєн здобув чимало земель і рабів. Завойовані території вважалися державною землею - ager publicus. Прагнучи одержати частину цих земель, плебеї, які перебували у важ­кому матеріальному становищі, вступають у тривалу боротьбу за землю, яка затягнулася на декілька століть і стала важливим фактором історії Риму в пе­ріод республіки. Уся' історія Риму III - І ст. до н.е. характеризується саме боротьбою за землю між плебеями і патриціями, яким належала уся повнота влади. Родова аристократія Риму всіляко боролася проти рівноправності пле­беїв щодо прав на землю і все ж таки змушена була піти на деякі поступки. Із завойованих земель плебеям виділяли невеликі ділянки - в 2 югери (близько 2 га) кожному домовладиці, і лише згодом їм надавали ділянки розміром у 7 югерів. Наділення власністю uger publicus було винятковим привілеєм плебеїв.

Найбільша частина ager publicus перебувала в руках патриціїв, які збері­гали за собою право користування землею. Природно, що патриціанській верхівці дісталися найбільші наділи землі, що сприяло утворенню великих помість, які оброблялися працею рабів. Поступово частина ager publicus, пе­редана верхівці римського суспільства, починає втрачати характер державної власності і стає приватною власністю.

Плебеї не могли задовольнитися тими невеличкими наділами, які їм нада­валися, і продовжували боротьбу за розширення прав на землю. Держава надавала плебеям приватну власність, проте позбавляла їх державної власності.

116

117

Оскільки в умовах аграрної економічної структури земля була основною цінністю, то в ході гострих політичних зіткнень її розподіляли, давали і заби­рали. Ось чому вже в 367 р. до н.е. був виданий закон, який встановив, що ніхто не може захоплювати з державних земель більш ніж 500 югерів (близько 125 га). У цьому вбачається перемога плебеїв.

Однак подальші події показали, що цей закон фактично не виконувався, і тому боротьба дрібних землевласників проти великих тривала. Яскравою сто­рінкою цієї боротьби були реформи братів Гракхів - Тіберія і Гая, якими заборонялося дальше захоплення державних земель і встановлювалася межа приватного землеволодіння - 500 югерів з додачею 250 югерів на дорослого сина. Надлишки повинні бути розподілені між пролетаріями. Реформи братів Гракхів викликали шаленний опір сенатської знаті і свідчать про те, що в II ст. до н.е. концентрація земель -чимраз збільшувалась. Реформи братів Гракхів потерпіли крах, а самі вони стали жертвами реакції. Однак завдяки цим ре­формам деяка частина римського селянства невеликі земельні наділи одержала. Реакція, що настала після загибелі Гракхів, остаточно закріпила приватну власність на землю. Земля, яка перебувала у володінні окремих осіб, закріп­лювалася за ними як їхня приватна власність. Вона могла продаватися і заставлятися; ніяких меж концентрації земельних багатств в окремих осіб не встановлювалось. Усе це означало разом з тим перемогу рабовласницького господарства над селянським.