Натуральна (приватна) і синтетична (корпоративна) власність.

Можна запропонувати вказані види власності називати також відповідно: пряма і непряма власність. Пряма власність — це власність, у межах якої відбувається здійснення правомочностей безпосередньо власником, спостерігаються його безпосередній вплив на об’єкт і безпосереднє присвоєння ним благ.

Наведене свідчить про те, що в корпораціях вихолощується абсолютно весь зміст права власності, навіть такий його замінник, як право контролю. Тоді слід задатися питанням: що відбувається, коли руйнується певна матерія, оскільки видозмінилися властивості її атомарної структури? Зрозуміло, що таку матерію необхідно характеризувати по-іншому, тому що вона і є іншою, відмінною від тієї, яку сформував економічний порядок минулих трьох століть і яка поки в Україні залишається в такому майже незайманому вигляді, щоправда дещо зіпсованому нашими вульгарними реаліями^[442].

Стає зрозумілим, що та, умовно кажучи, натуральна власність, котра характеризується в літературі як право власності в об’єктивному і суб’єктивному розуміннях, не має нічого спільного з тією, умовно кажучи, синтетичною власністю, якою є власність корпоративна. С. Алексєєв назвав це метаморфозою власності, якісним розворотом від речових до зобов’язальних відносин, іншою власністю порівняно з тією, яка заснована на греко-римській культурі. Однак хоча правник і називає її іншою власністю, він одразу ж уточнює, що власність у своєму споконвічному, первородному вигляді, тобто як речове відношення, з н и к а є^[443].

З цим, беззаперечно, слід погодитися. Так, при поступових відпаданнях від права власності повноважень власника, а потім і їхнього замінника — контролю залишається щось. Усе це нагадує Чеширського кота з відомої казки Льюїса Керролла про Алісу: останнє, з чим ми повинні розстатися, — це з його посмішкою (тобто правом контролю).

При цьому слід підкреслити, що йдеться не просто про термінологічну зміну: «приватної» на «корпоративну» власність, а із сутнісними змінами у структурі відносин власності. Приватна власність заснована на особистих зусиллях власника і його особистій вигоді, його особистому ризику й особистій відповідальності¹. Це, якщо можна так виразитися, атомізована структура власності. Саме вона затверджувалася як така всі попередні століття.

Корпоративна ж власність має принципово іншу структуру, яка, по- перше, повністю позбавлена особистого, а по-друге, — характеризується так званим правилом «розтягуванням пропорцій».

Виключення особистих засад у чому б то не було, що стосується уречевленого капіталу і його продуктивного використання, виявляється у відсутності зв’язку особи (акціонера) і речі (майна АТ). Акціонер (акціонери), як вже зазначалося, не є суб’єктом права власності на майно АТ, котре сформоване завдяки саме йому (їм).

Розтягування ж пропорцій спостерігається у дієвості правила про те, що «ціле являтиме собою більше, ніж сума його частин». Тобто, формування об’єднаного капіталу і його використання для мети створення товариства буде значно ефективнішим, ніж кожен, хто вклав свої кошти в акції, їх би окремо використовував. Доход від використання капіталу в цілому має бути значно більшим, ніж доход від коштів кожного.

Але це лише один аспект принципу «розтягування пропорцій». Другий його аспект полягає в тому, що, наприклад, в АТ ті акціонери, хто зосередив у своїх руках більше 50 % + 1 акцію, фактично набувають «прав власника» всього майна АТ. Безумовно, юридично вони, як й інші акціонери, не стають власниками майна АТ, але їх пакет акцій надає їм можливість повної влади в АТ шляхом формування його органів. Тобто, не будучи власниками майна, вони фактично набувають прав, через які здійснюють свою владу над цим майном (не через правомочності власника, а через свої корпоративні права).

Збільшення капіталу за рахунок залучення масових інвесторів теж приводить до дифузії особистого інтересу й особистої участі, які посту- ^[444] пово переростають в повне абстрагування і від управління, і від контролю, що стають для акціонера суто номінальними. Залишається лише чистий майновий зв’язок від вкладень в акції — одержати на них доход, у разі зниження останнього — збути акції, а у разі відсутності такої можливості — втратити усі вкладені кошти. В цьому і полягає ризик.

Причому корпорація з її численними акціями перетворила тривалий ризик, що лежить в основі будь-якого капіталу при його найбільших сумах, на короткостроковий ризик невеликих сум капіталу. Це відбувається тому, що ходові корпоративні акції були охоче оборотоздатні за цінами, що котуються щодня (або частіше), їхні власники не пов’язані з підприємством (майном), для якого важливо зберегти цілісність і одержувати додаткові фінансові вкладення для свого відновлення, тобто оборотоздатність акцій перетворила тривалий ризик власника на короткостроковий ризик інвестора. Втім, знову ж (і про це треба пам’ятати) це стосується дійсно корпорацій з оборотоздатністю їхніх цінних паперів, чого не спостерігається в Україні. Тоді, мабуть, і корпораціями можна повною мірою назвати лише відкриті АТ. Інакше кажучи, право власності визначає й організаційно-правову форму юридичної особи, і навпаки.

Звідси виходить, що, по-перше, АТ як форма юридичної особи дозволила «оголити» капітал, який неприкрито функціонує у безпосередніх відносинах із ним через продаж та обіг акцій, внаслідок чого залучаються кошти. По-друге, такий об’єкт, як капітал, для економічних відносин є безпосереднім та визначальним, а для юридичних відносин власності — похідним, адже перше місце для права власності посідають речі. Саме вони й формують ту ознаку юридичної особи, якою є відокремлене майно. Проте, з виведенням капіталу на перше місце і в юридичних відносинах відбулися зміни, які втілилися в два шари відносин: відносини з капіталом і відносини з майном. Відносини з капіталом динамічні та бурхливі¹, а відносини з майном — статичні та спокійні. Капітал постійно перебуває в русі (випускаються, продаються та придбаються акції), а майно, навпаки, стабільно використовується для підприємницької діяльності АТ. Тому відносини власності тут настільки видозмінилися, що, якщо можна так виразитися, їх речовий аспект «зархівірувався».

Таким чином, простежується «випарювання» того, що ми можемо назвати матеріальною субстанцією властивості права власності: від усунення акціонера від «матеріальної власності» АТ, від участі в управлінні АТ, від контролю за органами АТ, тобто усунення від будь-яких ^[445] проявів (прямих і непрямих) правомочностей власника як прав на папір, так і прав з папера і навіть можливості їх продати, однак можливості продати голос.

Якщо два останніх моменти, характерні для українських АТ, відкинути, то в іншому ми маємо звичайно прийнятну модель корпоративної власності.

Тому видається, що розмежування приватної і корпоративної власності необхідне, оскільки розходження між ними наявні і досить істотні, що навряд чи дозволяє їх об’єднати в одне ціле. Однак варто помітити, що це розмежування не тільки і не стільки в суб’єктному складі^[446]. Суб’єкт права власності АТ і такі суб’єкти права власності на акції, як акціонери, — лише носії тих прав, що надає їм їхнє перебування в корпоративних правовідносинах. Тоді більш відповідає реаліям уявлення про приватного власника не як про особу, що використовує найману працю (за Марксом) або про фізичну особу, що має різне майно, у тому числі те, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (за Законом «Про власність»), а як про особу, що має право «майнової власності». До складу останньої можуть входити і майнові права, і об’єкти права інтелектуальної власності, однак лише їх єдність з речами поглинає іншу їх природу і перетворює на елемент єдиного об’єкта — складної речі (майна, підприємства), що належить суб’єктові.

Суб’єктний і об’єктний склади права власності визначають і правомочності власника, якими можна продовжувати маніпулювати в характеристиці приватної власності (володіння, користування і розпоряд- жання)^[447]. У корпоративній же власності відбувається як дроблення суб’єктів (АТ і акціонери), так і видозміна об’єктів (матеріальна власність — в АТ, а права на акції — в акціонерів), що пов’язані найтіснішим чином, але в той же час сутнісно різні. Звідси і видозміна змісту права власності, що неможливо звести до тріади правомочностей власника, тому що вона в акціонерів номінально наповняються «правами з акції», а реально — акціонер не має ні класичних правомочностей власника, ні тих прав, що йому надаються акцією^[448], в тому числі горезвісного контролю.

Тому постулати про право власності в суб’єктивному розумінні можуть застосовуватися тільки до приватної власності, причому об’єктом якої є речі. Право власності на майнові права не охоплюється подібним розумінням, межуючи з зобов’язальними і корпоративними відносинами. Право корпоративної власності взагалі не укладається в розуміння, що запропоноване для приватної власності, так само як і право публічної власності (державної і комунальної), не говорячи вже про право власності Українського народу.

Можна навіть висловитися ще більш жорсткіше: право корпоративної власності настільки відрізняється від права приватної власності, наскільки відрізняються речове право власності від права інтелектуальної власності.

Чи можливо, аби приватний власник, позбавившись усіх своїх правомочностей, залишався власником, суб’єктом права? Так. І саме це дає йому можливість захистити своє право, зокрема витребувати певну річ. Звідси випливає необхідність зіставлення права приватної і корпоративної власності у сфері їхнього захисту.

Якщо для приватного власника ситуація позбавлення його всіх правомочностей нетипова, тому що він мислиться в єдності зі своїм майном, аби здійснювати всі аспекти панування над ним, то для акціонера, навпаки, саме така ситуація типова. Він не має ніяких повноважень типового приватного власника речі, бо його права зовсім інші. Але що характерно — і захистити своє право для нього проблематично. Що він буде захищати і від кого? Те, що йому не забезпечили таке право з акції, як право на дивіденди? Так ніхто і не обіцяв. Що йому не доводиться голосувати?^[449] Так і сенсу немає. Що ніхто не купує його акції? Так що ж вдієш, якщо попиту немає.

Виходить, що акціонер узагалі безправний? Але тоді хто б вступав у подібні правовідносини, хто б ставав власником акцій, хто б вкладав свій капітал у їх придбання і за що б тоді «живився» весь корпоративний бізнес?

Насправді ж все, звичайно, далеко не так. Ми простежили ситуацію в українському корпоративному середовищі для ілюстрації того, що корпоративна власність, істотно відрізняючись від приватної, повинна мати й інші форми своєї належної реалізації. Якби був діючий ринок, то він виправив би ситуацію. Вільне обертання акцій уплинуло б і на ефективність корпоративного управління. Але це можливо тільки тоді, коли йдеться про відкрите АТ, про таку модель корпорації, що працює на залученні капіталу, а не на його утриманні і використанні за тіньовими схемами.

Варто відзначити, що все сказане про корпоративну власність, її потенційні можливості і зв’язок із корпоративним управлінням буде ефективним тільки у випадку підвищення загального рівня правосвідомості і правової культури в нашій країні^[450]. Зрозуміло, що треба говорити про інше — про зміну пріоритетів. Ними повинні стати, по-перше, усвідомлення того, що АТ є форма залучення капіталу численних інвесторів; подруге, що ринок акцій — це не погроза капіталові, а його лікування, що дає оборот із додатковим доходом і одночасно контроль за управлінням корпорацією, тому що неефективно керована компанія не матиме котирування акцій; по-третє, що дрібний акціонер — це не прикре непорозуміння, якого слід або позбутися, або перекупити його голос, а та первинна клітинка, на якій базується корпоративна власність. У відсутність дрібних акціонерів і при збільшенні капіталу ми маємо справу не з корпоративною, а з приватною власністю з усіма наслідками, що звідси випливають, у вигляді іншого підходу до виробничого капіталу, контролю тощо. По-четверте, заслуговує на врахування ступінь відмінності приватної і корпоративної власності для їхнього належного регулювання.

Не можна погодитися і з віднесенням корпоративної власності до колективної, відносно чого в Україні дотепер точаться дискусії. Не вдаючись глибоко в цю проблему, зазначимо, що всі витоки теорії колективної власності, представниками якої є відомі вчені Планіоль, Бертелемі, полягають в баченні юридичної особи лише засобом для спрощення управління об’єднаним майном багатьох осіб, форма (прийом) колективного володіння майном^[451]. Що ж стосується корпоративної власності, то ніякого володіння майном акціонери не мають і не прагнуть цього. Від назви «колективна власність» залишається лише етикетка, а наповнення її сутності зовсім інше. Тому невірним слід вважати висловлення, що в АТ виникає «...так звана акціонерна, тобто спільна часткова або колективна власність, суб’єктом якої визначено юридичну особу компанії»^[452]. О. Іоффе прямо зазначив, що поняття «корпорація» не застосовується до колективного власника. Втім, він вдався в іншу крайність, тут же додавши, що це поняття стосується об’єднання власників. Очевидно, ним використано такий прийом для ілюстрації того, що колгосп так само не може визнаватися корпорацією, як і госпорган^[453]. І хоча це, безумовно, так, але корпорація не є ні колективним власником, ні об’єднанням власників, хоча учасники (акціонери) й вкладають своє майно в корпорацію.

Наведене свідчить про те, що власність в АТ не можна беззастережно визнати тільки його власністю. Вона має істотні особливості, тому її характеристики як звичайної власності юридичної особи недостатньо^[454].

Отже, простежуються тенденції у зміні розуміння та правового регулювання права власності: а) вони полягають у тому, що «центр ваги в регламентації відносин власності все більше переноситься на суміжні правові інститути, у рамках яких визначаються умови формування, управління й експлуатації майна...суб’єктів господарського обігу», прикладом яких є інститут акціонерного права^[455]; б) симптоматичним є те, що законодавче регулювання відносин власності все більше зміщується до рухомих об’єктів, представлених цінними паперами^[456]; в) змінюються і самий зміст права власності, характер його правомочностей.

Внаслідок проведеного аналізу та зівставлення права приватної і корпоративної, а також колективної власності виходить, що «...стара цивільна теорія власності не підходить зовсім, нова ще не з’явилася і народжується в муках»^[457]. У зв’язку з цим навіть пропонується відмовитися від самого поняття власності, тому що вона перетворилася на «юридичну етикетку, що ускладнює, а не стимулює аналіз реальної влади на засоби виробництва»^[458], яка зосереджена у керівників товариства.

У той же час такі висловлення і простота самого режиму власності в інших країнах є оманливими, бо відповідні розділи в кодексах про речові права невичерпно регулюють цей правовий інститут. Зарубіжні ж дослідники радянського права зауважували, що воно будувалося на широкій концепції права власності, до складу якого, крім норм, що визначали порядок привласнення матеріальних благ, належали перехід права власності на майно і порядок управління ним^[459].

В руслі цього абсолютно вірною є думка Я. Канторовича, згідно з якою основним для власності є вже не тримання, а участь у процесі, управлінні, доходності, прибутку^[460]. Тому акцент не тільки робиться на зміні об’єкта (замість речей — права), не тільки на зміні суб’єктів (все більш привабливими є корпорації), не тільки на зміні повноважень власника (замість відомої тріади — управління), а й переноситься сфера існування і реалізації права власності (замість статики — динаміка, процес постійного використання капіталу, оборот). У цей процес опиняються втягнутими не один суб’єкт зі своїм об’єктом і навіть не два, як то часто буває в договорах, а їх численні масиви. Виникає не лише приватний, а й публічний інтерес. Тому важливим стають і різноманітні публічно- правові впливи на власність, яка формально значиться за окремим підприємцем, але по суті вже не може бути об’єктом вільного розпоряджання. В цьому полягає, на думку Гедемана, сенс тих обмежень, яким нині піддається право власності, достатньо жорстке його регулювання, особливо коли йдеться про рух капіталів, цінних паперів, біржову торгівлю тощо і які доводять її, на вираз вченого, майже до повного безсилля.

Дж. Уолліс і Д. Норт виділяють три чинники, що лежали в основі підвищення питомої ваги трансакціонного сектора в економіці США: це «поглиблення спеціалізації і поділу праці; технічний прогрес у промисловості і на транспорті, що супроводжувався збільшенням розміру компаній, і посилення ролі уряду в його відносинах із приватним сектором»^[461]. А Р. Капелюшніков з цього приводу відзначає, що особистий обмін між добре знаючими один одного контрагентами змінив знеособлений обмін, що вимагає детального визначення умов домовленості і розроблених механізмів правового захисту^[462].

Таким чином, процес змін, які відбуваються в економічній царині відносин власності, впливає на правовий аспект цього феномена і тягне за собою його істотні зміни, за якими не встигає український законодавець з його архаїчним регулюванням відносин власності.