Знайомство з Європою у Драгоманова почалось з Варшави, Познані та Берліна, де він зупинився на вісім місяців.

Головним питанням, яке найбільше цікавило у цей період Драгоманова, було порушення національних прав слов’янських народів з боку Німеччини та Росії. Спостереження та висновки цього періоду знайшли своє відображення в роботі “Східна політика Німеччини та обрусіння”, опублікованій у першій половині 1872p.

Знайомлячись із робітничим рухом, боротьбою за соціальні права, він часто бував на зборах робітників, де, як пізніше згадував, його вражали три речі: чистота одяг>' робітників, їхня начитаність і те, що про соціальне питання говорять не найбідніші, а найбагатші (і, звичайно, найбільш освічені) робітники *. Ці спостереження ще раз утвердили Драгоманова у переконанні, що освіта, право на навчання є тією основою, на якій одній тільки і може базуватись суспільний прогрес і будь-які позитивні зміни у суспільстві.

Вважаючи головним засобом боротьби за національну свободу, права та свободи людини освіту народу, Драгоманов в цей час головне завдання прогресивної, передової частини українського руху вбачає у просвітницькій та культурній діяльності. B листі до Мелітона Бучин- ського від 17.01.1872 p. він писав: “Хай ми составимо граматику, словник, видамо твори народної поезії, видамо те, що валяється уруко- писах і у Петербурзі, зробимо читальники для народу, хоть і на 1/2 український (хоть би, де не можна і по-великоруські, аби про Україну, отяку Семенова, або у Костомарова),—це будеоснова”*.

Перебуваючи за кордоном, Драгоманов багато уваги приділяє і проблемі свободи совісті, відносинам між церквою ідержавою, а також школою та церквою. Він уважно вивчає зарубіжний досвід організації початкової освіти, боротьбу, яка на той час точилася в Німеччині за усунення конфесійного характер>' та релігійного виховання у школах ^я.

Перебуваючи у Відні, Драгоманов познайомився з представниками передової галицької інтелігенції, зокрема з українськими студентами з Галичини, що навчалися у Відні. 3 ними у нього зав’язались тісні, дружні стосунки, які, щоправда, пізніше розвивались по-різному. Ці знайомства посилили інтерес Драгоманова, який пробудивсду нього ще з середини 60-хроків, до Галичини, до можливостей, які тут відкривались для розвитку української літератури та культури, тієї ролі, яку могла

б відіграти Галичина у зміцненні та розширенні українського руху. B листідо Мелітона Бучинського Драгоманов писав: “Як будетеписати, то не забудьте розказати і про нові галицькі стосунки. По газетах нічого не розберу; яю права руським обіцяс міністерство, на що згоджуються поляки і чого вимагають русини самі”^5|.

Перебування за кордоном, спостереження за політичним життям, співпраця з пресою, проблеми із затвердженням його доцентства та перспектива, яка відкривалась для політичної діяльності в Галичині, змушують Драгоманова замислитись, як пише він у листі до С.Ф.Кіс- тяківського, над тим, що “можливо, пора почати вести другу лінію”, оскільки подальше перебування на державній службі — це шлях, “на якому, крім втрати часу і особистої гідності, нічого майже відбутися не може” ^s:. Тому закономірною була його пропозиція В.Навроцькому: “Підберіть хоть 5-6 співробітників, заведіть строго опозиційну радикальну газету, — тоді я лишу київське професорство — і до Bac у робітники, щоб приложити свою руку до розкидання того гною, що давить наш народ” ^s. Проте з радикальним українським виданням у Галичині у той час нічого не вийшло, і заклики Драгоманова до галицької преси давати “статті про те, як наш народ обдурено при емансипації селян, як його в Сибір тащуть за те, що штундистами робиться, як йому не стає грошей на податки ... про попів, панів, уряд — та беріть це усе глибше, а не тільки так, що мовляв, усе через Петра I та Катерину II, та що Січі нема” ^я, — так і залишились незреалі- зованими. аж до появи женевської “Громади”.

Щеперебуваючи у Флоренції, Драгоманов одержав від Сергія Подо- линського програму журналу “Вперед”, який планувалося видавати у Цюріху. A вже перебуваючи в Цюріху, Драгоманов ближче познайомився з представниками різних революційних напрямів, зокрема прихильниками П. Лаврова, які згуртувались навколо майбутнього журналу “Вперед”, та Бакуніна, праця якого “Державність і анархія” вийшла друком саме у цей час і користувалась значною популярністю серед російського сту дентства. Обидва ці напрями були неприйнятні Д’ія Драгоманова. Поділяючи увагу Бакуніна до національного питання, Драгоманов не підгримував його іїиорування ролі закону та держави як форми закріплення та гарантії прав людини. Так само, стосовно позиції П. Лаврова, Драгоманову імпонувала повага до знань, пропаганда раціоналізму і позитивізму, характерна для теорії Лаврова. Водночас, повне ігнорування національних проблем, ухил у бік культу великих народш, характерний для німецької соціал-демо-

кратії, який 5' російській штерпретації став простою модифікацісю історичного російського великодержавного шовінізму та центризму, були для Драгоманова глибоко ворожі. I як пізніше ггасав він у своїй автобіографії, “та й взагалі я переконався, що всі люб’язності впередівців до мене пояснюються розрахунком, що при моїй ще тоді не підірваній популярності в Галичині я зможу помогти їм у перевезенні їх видань в Росію. Цю перевозку я постараюся їм полегшити, а в дальші відносини рішив не пускатись та вести свою працю самостійно” ^я.

Зі значно грунтовнішим знанням європейського життя, сучасних йому форм та методів політичної діяльності 1873 p. Драгоманов повертається до Києва.

По дорозі вш на деякий час зупиняється у Львові, де входить у тісний контакт з українською інтелігенцією Галичини. Як пізніше згадував сам Драгоманов у “Австро-руських споминах”, у нього виникло багато суперечок з галицькими народовцями щодо прав людини, а саме довкола проблеми свободи совісті та боротьби з клерикалізмом у політиці і літературі та права на освіту, необхідності просвіти для широких народних мас як необхідної умови соціального прогресу *. Саме на підставі незалежності наукових досліджень від релігійних догм чи будь- яких ідеологічних впливів, широкого доступу до наукових досліджень та досягнень науки розробив Михайло Драгоманов статут Товариства ім.Шевченка. Але чи не найголовнішою для галицької української інтелігенції Драгоманов вважав роботу серед селян, широке їхнє залучення до громадської діяльності, пробудження національної та політичної свідомості селянства, знання та розуміння ними тих прав і свобод, які надавала австрійська конституція.

У Києві Драгоманов застав значне пожвавлення українського наукового, культурного та політичного руху. Активно діяв незадовго перед тим створений Південно-захадний відділ Російського географічного товариства, молодь працювала надпідготовкою словника, планувався випуск популярних книжок для народу. Драгоманов одразу активно включився в роботу.

Однак ще перебуваючи за кордоном.Драгоманов доходить висновку про необхідність боротьби не тільки за права культурні, а й за національні, економічні, політичні та соціальні. Про це свідчать і праці, написані мислителем у цей період. Як згадував один з сучасників Драгоманова, “захоплено читали й тогочасні статті M. П. у “Петербургских Ведомостях” і в “Вестнике Европы” (“Восточная политика Германии”), їх читали, обмірковували, думки Драгоманова ширилися і українське

суспільство уперше починало розуміти пит ання нащональної політики. I коли “Стара Громада” далі трималася терену мирної філологічної та культурної праці, навкруги Драгоманова наростав гурток, що поділяв його ясні думки, його пересвідчення, шо без політичної боротьби не здобути Україні справжнього визволення” ^т\

Розуміння необхідності поєд нання культурницької праці для народу і боротьби за його соціальне та національне визволення ст ає основою подальшої діяльності Драгоманова. Один із активних членів "Старої Громади” пізніше говорив, що “з другої половини 1873 року, коли повернувся Драгоманов із-за кордону, почав здіймати в товаристві питання соціального характеру” *. Саме у цей період Драгоманов формулює відоме кредо: “Радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумався до радикалізму, тільки плохий українофіл” ®, — яке розвинув більш повно вже пізніше, випускаючи “Громаду ”, де вш писав: “Нам, українцям, треба ще звернути увагу і на те, що на Вкраїні і уряд, і богатирі не свої, а чужоземні, як і в Галичині, і в Угорській Русі. У нас уряд великоруський, а богатирі часом жиди і поляки, а часом, як хто з нашого народу українського у пани або богатирі пошиється, то й, дивись, зараз же перевернегься або на москаля, або на ляха, по-мужицькому вже слово промовити йому сором. A це вже діло відоме, що чужоземне здирство і гніт безмірно важче, аніж своє, бо вже, звісно, чоловік швидше своєму на користь зробить, аніж чужому” ^w. Проте у цих спробах “злити в одно радикальство й українофільство” Драгоманов був далекий від якоїсь вузькопартійної діяльності. Навіть відстоюючи необхідність політичноїроботи, Драгоманов чітко декларує абсолютну повагу до прав людини, змогу кожному максимально використовувати свої здібності для політичної боротьби чи культурної праці, виходячи з власних переконань і власної волі, вважаючи неприпустимим будь-який диктат. Водночас велику увагу Драгоманов приділяє методам політичної боротьби. Так, наявність конституції давала змогу висувати політичні питання, зокрема боротьби за розширення політичних, національних та соціальних прав людини, у Галичині у практичну площину . B “Одкритому' листі з України до редакції “Правди”, який був написаний за пропозицією Драгоманова і під яким підписалися провідні діячі українського руху, рипуче засуджувалась орієнтація галицьких народовців на централістські німецькі впливи, підтримку конкордату, конфесійних шкіл, клерикалізаціїо суспільного життя. Водночас підкреслювалась необхідність боротьби за рівність

прав для всіх національностей, вирішення всіх політичних і соціальних проблем на засадах свободи і народоправства ^6|. Особливо велике значення для розвитку українського руху в Галичині мали три листи Драгоманова до редакції львівськоґо журналу “Друг”, написані і опубліковані в цьому журналі 1875 та 1876 pp. У цих листах, поряд з проблемами мови, літератури, культури, велику увагу приділено правам та свободам людини, необхідності боротьби за їхню гаранто- ваність для найширших верств населення. Влітку 1875 p. Драгоманов об’їздив значну частину українських земель, що входили на той час до складу Австро-Угорської монархії. Під час зустрічей та дискусій із представниками галицької, буковинської та закарпатської української інтелігенції він вкотре переконувався не тільки у відсутності елементарних людських прав у широких мас населення, попри наявність конституції в країні, але й у позиції певної частини лідерів українського руху в цих регіонах, яка вбачала причин> злиденного становища українського населення неу відсутності політичних, національних, соціальних прав і свобод, не у відсутності власної державності, а у “п’янс гві і лінивстві хлопів”.

Під час своєї поїздки Драгоманов побував на народному вічі, організованому в Галичі, яке переконало його у невмінні галицьких політичних лідерів використовувати навіть ті конституційні свободи, які надавались законом. Як згадував Драгоманов, “урядники віча робили все, мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користі народу. Перш усього вони почали правили найторжественні церковні служби. Грековосточні слу жби взагалі прораховані більш на монахів, аніж на мирян, та ще наших, холодних країн, де людина мусить більше працювати, ніж по Сіріях та Єгиптах. A вже до таких пригод конституційного життя, як мітинги, ті служби зовсім не підходять. Ha них іде найменше 1 -2 години, після чого люди зостаються голодні й потомлені і мало здібш слухати політичних ораторів” “’. Ці та інші враження пояснюють інколи надто критичне сгавлення Драгоманова до українського духовенства в Галичині.

Побувавши під час своєї поїздки і на Буковині, і на Закарпатті, Драгоманов утвердився у своєму переконанні про необхідність нерозривного поєднання політичних, національних, економічних та соціальних прав людини. Спілкування з предс тавниками різних верств населення в цих регіонах було наочним прикладом того, що будь-яка загальнолюдська ідея чи цінність може набути реального змісту тихьки тоді, коли вона має національну форму. Відсутність чітких націо-

нальних орієнтирш негативно впливає не тільки на суспільство, а й на саму людину. Національно байдужу людину Драгоманов називає “атомом” і підкреслює, що велика біда України у тому, що “в Буковині та й в усій нашій країні чимало таких атомів, і живуть вони, сповнюючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступенем до вищого, до того, що все-таки вони стануть “звірями громадськими”, говорячи словами Арістотеля” ^и [тобто, людьми. - T.A.).

Приділяючи велику увагу Галичині, Дрйгоманов водночас провадить значну роботу у Києві. Особливо ефективною його діяльність стала тсля того, як газета “Киевский Телеграф” фактично стала органом “Старої Громади”. Драгоманов публікує в цій газеті низку статей, присвячених захисту прав людини, зокрема свободи слова, права на освіту та ін. Виступає Драгоманов на захист товариства “Просвіта”, яке галицькі москвофільські газети видавали за пропольську інституцію ^и. Ліберально-демократичне спрямування газети, значна увага, яка в ній приділялась українському питанню, спричинили те'що під зиском урядових та шовіністичних сил власник газети відмовився від спшпраці з Драгомановим та його однодумцями.

Росшським властям не сподобалось і те, що українська справа, навіть у чисто наукових формах, таких як Археологічний конгрес, що відбувся у Києві, діяльність Південно-західного відділення Російського географічного товариства,—набирала дедалі ширшог о розмаху. B цей період проведено арешти учасників так званого ходіння в народ I так само, як польськеповстання 1663 p. стало приводом для антиукраїнських репресій та заборони україномовних наукових, науково-популярних та релігійних видань, так масовий революційний рух молоді по всій Росії 1874 p. став приводом до нової хвилі репресій проти українського народу, гонінь та утисків української наукита культури. I, звичайно, одним із перших під цю хвилю потрапив Михайло Драгоманов, авторитет якого на той час був насгільки великий, що власті боялись масових студентських виступів і ■ j тротилами V віта цку звільнення його з університету чи якихось інших репресій щодо нього. Тому шеф жандармів Потапов писав 27 серпня 1875 p кшвському генерал-губернатору: “По поводу сделанного Министерством Народного Просвещения распоряжения к увольнению от службыдоцента университета Св.Владимира Драгоманова за украинофильское направление не соответствующее видам правительства, Государь Император Высочайше повелел соизволить: увольнение

Драгоманова от службы исполнить после предполагаемого в сем году Высочайшего Его Императорского величества проезда через Киев; относительно же оставления Драгоманова на жительство в Киеве, предоставить Вашому Сиятельству выслать cro административным порядком, если пребывание его в том крае признано будет вредным” ⁶\

B цей час була створена комісія у складі міністра народної освіти, міністра внутрішніх справ, шефа жандармів та тасмного радника Юзефовича для розслідування щодо українського руху та вжиття заходів проти нього. Результатом діяльностішакомісіїбулирекомендацііцшком заборонити ввезешія та публікацію українських книжок, користування українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено, навіть, слова українських пісень, які виконувались у театрі), а також закрити “Киевский Телеграф” і припинити субсидіювання галицької проросійської газети “Слово”. Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання у початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або українофілами, замінити вчителів-українофілів на росіян. I, нарешті, комісія пропонувала ліквідувати Київську Громаду і заслати деяких укра - їнськихдіячів, насампередДрагоманова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені Валуевським циркуляром. Олександр П, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 p. набув чинності Емський указ *.