Розриваючи кайдани

У Київському університеті, до якого Драгоманов вступив 1859p., завдяки прогресивним поглядам попечителя Київського учбового округу Μ. I. Пирогова, панувала академічна свобода, близька до європейської.

що і така (мирна, чисто наукова) школа, буде великою революцією, — бунтом серед неписьменної землі, в котрій усяке дума тільки, як би ускубнути мужика, і ніхто не дума помогти йому, і іменно через те старались вдержати цю школу, поки мога” ^а. Однак і в таких школах російський уряд вбачав велику небезпеку для свого панування і в липні 1862 p. заборонив їх. Ця заборона не тільки відірвала Драгоманова від улюбленого заняття, а й ще більше переконала у важливості освіти для народу. Працюючи в недільній школі, а пізніше — у Педагогічній школі, яка повинна була готувати учителів для народних шкіл, а також у комісії з редагування популярних книжок для народу, які мала намір видавати Київська Громада, Драгоманов практично зіткнувся з проблемою національних прав людини. Це, насамперед, право на освіту рідною мовою, право вільно розвивати свою мову, літературу та культуру, чого були позбавлені українці у складі Російської імперії. Драгоманов публіїсус у “Санкт-Петербургских ведомостях” низку статей, у яких відстоює право на викладання українською мовою у школах України, виступає за розвиток української науки і культури.

Важливим моментом у політичному та громадському становленні Драгоманова, утвердженні авторитету та впливу серед студентства і прогресивної громадськості Києва став його виступ на проводах М.І.Пирогова. Російські власті не могли терпіти тих майже конституційних порядків, які запровадив Пирогов у керованому ним учбовому окрузі, і тому навесні 1861 p. віїї був відправлений у відставку. Педагоги округу, передова штелігенція вирішили заявити свою солідарність і пошану до великого вченого. У Києві на його честь було влаштовано два бенкети, на одному з них як представник від київського студентства виступив Драгоманов. Його виступ справив сильне враження на всіх присутніх і глибоко схвилював самого М.І.Пирогова.

дехто її може неправильно зрозуміти... I все-таки, якщо загалом наша молодь тепер краще, ніж раніше, усвідомила, що поняття свободи нероздільно поєднане з повагою до себе і до інших, то вона усвідомила це саме під впливом морального порядку, встановленого Вами в наших навчальних закладах” ®. Цей виступ, як писав Драгоманов, “нетільки викликав широкий резонанс, але і “підштовхнув” в мені інстинкти політичні ... я ... зацікавився соціальною боротьбою останніх часів республіки Римської. - T.A.] і появою християнства, а пізніше і релігійною історією стародавнього світу” ^№.

Важливою подією у політичному житті Драгоманова був і його виступ під час перевезення труни з прахом Шевченка в Україну . У своїй промові “по політичних думках найрадикальніцпй з усіх тоді сказаних”, Драгоманов, підкресливши весь тягар, якій падає на того, хто виступає захисником інтересів народу, відстоює людські права, сказав: “Що в нас кожен, хто йде слу жити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець” ^3|.

Ha формування політичного світогляду Драгоманова, на його розуміння національних проблем та ставлення до національних прав людини помітно вплинув польський національно-визвольний рух. I якщо Драгоманов розумів волелюбні прагнення поляків і, навіть, співчував їм як жертвам російського деспотизму ще в часи свого навчання в гімназії, то, навчаючись в університеті, він був вражений відсутністю в них повагидо людини, яка проявлялась у тому, що навіть “студенти поляки б’ють своїх слуг”. Кину лась у вічі Драгоманову й національна нетерпимість поляків стосовно росіян і, особливо, українців ^и. Саме ця національна нетерпимість та ненависть до українського народу призвела до того, що українські селяни не тільки не підтримали польського повстання 1863 p., а й виступили союзниками російських властей у його ліїсвідації та придушенні. He мн підтримати його і Драгоманов, який розумів реакційність польських планів стосовно українських земель та українського народу. Цей урок польського повстання переконав Драгоманова в недопустимості розпалювання національноїворожнечі, необхідності толерантного ставлення до всіх націй. Саме критика національної нетерпимості стосовно сусідніх народів, розуміїшя безперспективності такої позиції лягли в основу низки пізніших праць Драгоманова, присвячених національним питанням, а також його суперечок із різними українськими політичними діячами.

Уже в студентські роки Драгоманов зайняв чітку позицію, яка полягала в розумінні, що тільки органічне поєднання досягнень інших

народів з українськими національними особливостями та історичними традиціями найбільш повно сприятиме духовному та політичному зростанню нації. Але саме у зв’язку з польським повстанням “сталося, — як пише Драгоманов, — щось таке, що можливе тільки в Росії. Реакціонери і державні централісти, органом яких стали “Московские ведомости” Каткова, воюючи з поляками, напали і на українців, вбачаючи в їх стремліннях навіть чисто літературних, сепаратизм, і проголосили весь український рух справою польської інтриги. Уряд наказав заборонити друкування українською мовою книг духовних (починаючи від Євангелія), а також популярно-наукових та педагогічних” ³³. Драгоманов, не мирячись з таким порушенням свободи слова, запропонував громадівцям, з якими він готував до випуску популярні книжки для народу, перенести їхне видавництво в Галичину. Проте громадівці на таку пропозицію не погодились і “відповідали, що то би тілько дражнило уряд, котрий тепер тільки на час задержав, а не заборонив українські видання” *. Ha той час через низку обставин Драгоманов не зміг сам втілити свою пропозицію в життя, проте ідея організувати видавництво української літератури за межами Російської імперії знайшла свос втілення у женевській “Громаді”.

Уже на початку своєї літературної та наукової діяльності Драгома- нову довелось переконатися, “як не звикла публіка в Росіїдо об’єктивності і до всякого роду складних питань та складних формул” ³⁵, і упродовж усієї подальшої діяльності йому доводилось боротися за свободу слова і свободу думки, проти інтелектуальної та національної обмеженості, стереотипів та догматизму. Про цю боротьбу він із гіркотою писав в одному зі своїх листів до “Старої Громади”: “Я завше прожив так, що мене, по меншій мірі, з двох боків лаяли і навіть таке сам собі правило виробив, що якщо-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне” ^м. Так, уже перші історичні праці Драгоманова “Імператор Тіберій”, “Про становище жінки в першому столітті Римської імперії”, а особливо його магістерська дисертація “Питання про історичне значення Римської шперії і Таціт”, були піддані критиці як з боку ліберально настроєної частини науковців — за твердження, що монархія була більш прогресивна порівняно з республікою в Римі, так і з боку консерваторів — за акцентування уваги на проблемі рівноправ’я жшок та відкидання усталених поглядів на римську історію.

Усвідомлюючи велике значення громадської думки в боротьбі за права людини і той вплив, який має на громадську думку преса,

Драгоманов, поряд з науковою та викладацькою роботою, починає активно співпрацювати в авторитетному на той час виданні “С.-Петер- бургскиеведомости”, редактором якого був Є. Ф. Корш. У своїхстаттях “Земство і місцевий елемент в навчанні”, “Про педагогічне значення малоросійської мови” та ін. Драгоманов відстоює право викладання українською мовою у школах України, виступає за розвиток української ку льтури і науки, створення належних умов для розвитку української літератури. Трохи пізніше статті Драгоманова починають з’являтися в журналі “Весгаик Европы”, у львівській “Правді”.

Активно виступаючи в загальноросійських друкованих органах, Драгоманов прагнув не тільки довести до відома широкої громадськості правдиву інформацію про Україну, її мову та культуру, але навіть у тих вузьких межах, які дозволяла російська цензура, вів боротьбу за права та свободи людини. Зокрема, в цей час Драгоманов велику увагу приділяє “українському педагогічному питанню”: запровадженню в школі української мови та літератури, української мови викладання; критиці русифікаторської, антипедагогічної шкільної адміністрації Київського учбового округу та міністерства освіти. За ці виступи Драгоманова звинувачують у сепаратизмі й, навіть, у зв’язках з Каракозовим, який стріляв у царя ^я. Драгоманов потрапляє під постійний нагляд, який не припинявся вже до самого виїзду за кордон. Але загроза можливих репресій не тільки не злякала Драгоманова, а, навпаки, стала поштовхом до глибокого та всебічного вивчення української проблеми, а, водночас, і проблеми прав та свободлюдини, привела його до твердої переконаності у нерозривності зв’язку національних, політичних та культурних прав і свобод людини. “3 1865 року я, почитай один, не переставав писати в Росії, що, мовляв, є і мусить бути українська література і школа, що заведена більш усього за моєю іїіїціативою етнографічна видавнича комісійка є тепер єдине в Росії зорганізоване українофільське товариство "³⁸, — писав дещо пізніше Драгоманов в одному зі своїхлистів.

Викладаючи загальну історіїо на історико-філологічному факультеті Київського університету, Драгоманов постійно проводив у своїх лекціях ідею прав людини як одну з основ суспільного прогресу. O.Py- сов, який був студентом у часи викладацької діяльності Драгоманова, згадував, що, слу хаючи “його лекції, ми дивувались тому об’єктивізму • тій твердій логіці, з якими він доводив, що при еволюції у всяких сторонах життя людей, при яких би обставинах, через кого і через що нерозширювалися в тій або другій землі права особи на більшу частину

людей того чи другого краю, того чи другого віку, того чи другого народу, — то тим обставинам і тим людям ми повинні дякувати за такий хід історії” *. У своїй лекції на право викладаїшя в університеті “Ьчператор Тіберій” Драгоманов писав: “Він (Тіберій) говорив, що у вільній державі і слово, і думка повинні бути вільні”⁴⁰, цим самим переконливо показавши, що правління Тіберія, який в історії традиційно вважався прикладом деспотизму і свавілля, було більш законним і гуманним, ніж правління російських самодержців.

Прогресивні погляди Драгоманова, його незалежна наукова та громадянська позиція, які принесли йому заслужений авторитет і повагу серед студентської молоді та інтелігенції, водночас не могли подобатись ні офіційним властям, ні реакційній частині науковців. Виникає ускладнення з магістерськими іспитами, науковим відрядженням за кордон, а після захисту дисертації'—із затвердженням на посаді доцента. Однак Драгоманов продовжував свою наукову роботу, боротьбу за українську школу, людські права і свободи, виступаючи проти реакції, обскурантизму, русифікації. Боротьба ця набирала найрізноманіттших форм. Так, висміїоючи порядки, які панували на той час у Київському учбовому окрузі, він написав лібрето сатиричної опери “Андріашіада”, музику до якої склав Микола Лисенко. Ця опера була довший час надзвичайно популярною серед української інтелігенції Києва. Як писала в своїх спогадах Софія Ліндфорс, “частенько згадують бувало Громадяни, як люто переслідує влада нашу мову, нашу культуру, та й зажуряться, аж ось Житецький або Русов заспівають котресь соло з “Андріашіади” й усміїпка знову вертається на зажурені обличчя наших Громадян” ^4|.

Одержавши ступінь магістра 1870 p., Драгоманов був обраний Радою університету штатним доцентом, проте це рішення Ради не було затверджене. B резу льтаті Драгоманов, виїхавши за кордон на стажування в університетах Європи, отримав значно менше грошей, ніж зви. чайно видавалось молодим вченим, яких посилали на стажування ^,:.

Перебування за кордоном, яке тривало майже три роки, мало надзвичайно велике значення для світогляду Драгоманова загалом та для його правових поглядів зокрема. Він вивчає досягнення європейської історичної науки, організаціїо навчаїшя у початкових школах, політичне становище, законодавче регулювання різних суспільних відносин, зокрема прав та свобод людини. Драгоманов розумів, що дуже важко встигнути вивчити все, що його ціїсавить, проте невпинно працював у різних напрямах. Підкреслюючи всю складність завдання,

яке він перед собою поставив, Драгоманов писав в одному зі своїх листів, вже після повернення до Києва: “Взагалі ж слабка сторона моєї поїздки — це надзвичайна різно- маніттсть предметів, на які я звертав увагу. Втішаю себе тим, що я заклав собі фундаменти для багатьох робіт — але не розрушили би дощі часу ці фундаменти, перш ніж буде збудована споруда”