Невимушеність актів свідомості у самовизначенні розуму

Але знання не може дорівнювати автоматично свободі чи щастю, бо нині воно, архівуючись і накопичуючись, виходить з-під контролю людини, робить її своїм рабом і втрачає свій сакраментальний зміст. Хто тепер відповідає за нього й кому воно належить? – ось питання.

Сама ж свідомість характеризується невимушеністю. Вона належить до тих явищ, котрі неможливо викликати штучно, під тиском певних механізмів дії. Це затятий осередок свободи. “Робота” свідомості не спричиняється предметами чи знанням про них, а реалізується в режимі самостійного віднаходження певного внутрішнього здійснення, який, нарешті, можна пойменувати свободою. Тому, застосовуючи кантівську термінологію, можна говорити, що в свідомості немовби відбувається процес “надавання собі закону”.

Водночас свідомість не є раціональною в тому сенсі, що вона не може перетворитися на звалище раціонального знання. Повернення знань свідомості означає віднаходження їх смислу та значення. Колишні нікчемні “покидьки” знання, що “вилежувалися” обабіч раціональної маґістралі і їх уважали неоковирними на кшталт парадоксів та абсурдностей, знову відновилися у світі через свідомість.

Означене оприявлення у світі відбувається не зі свідомості, а завдяки їй. Свідомість націлена та спрямована до речей світу, даючи змогу виявитися їх потенціям. Беззаборонна діяльність свідомості розширює її феноменальний обшир, який охоплює не лише інтеліґібельну, але й чуттєву ділянки. Тут вершиться усталення зв’язку поміж цариною ідеального та чуттєвого, а свідомість набирає символічного вираження такої спільності. У цім єднанні проглядається момент поєднання з реальністю, котрий закарбовується в процедурах вільної творчої інтерпретації та розуміння. Хоча зазначене поєднання – то не просто свідоме співвіднесення ідеального уявлення про світ та реальності. Як ми сказали, таке поєднання здійснюється через посередництво символічних конструкцій. Ми не спроможні цього зрозуміти, допоки не внесемо в цю ситуацію символ, на основі якого матимемо можливість дістатися до смислу, який надає чіткості у нашій справі³. Отже, утворюються специфічні символічні коди, що означають не просту множинність реальності, а виникають унаслідок вільної творчої діяльності людини, засвідчуючи свободу її розуму. При цьому явища пароксизму, нераціонального, недоцільного, неоднозначного тощо – не відкидаються, а набувають своїх життєвих значень. Приходить усвідомлення того, що попередня “неможливість” подібного осмислення пов’язана зі стереотипами та “звичками” мислення.

Акт усвідомлення засвідчує свою автономність таким чином, що відкриває розуміння силуваності попередніх спроб осмислювання, в яких ті чи інші феномени, належачи до життєвого світу, раніше вважалися нерозумними, не вартими уваги або й цілком шкідливими. Йдеться про марґінальні, архаїчні, міфологічні, аномальні практики, що не вкладаються в тотальну схему панівної раціональності. Але й у цих, традиційно незначних, явищах можуть критися волелюбні привентиви владної розумності.

Справді ж-бо, перебуваючи в ситуації нерозуміння, ми можемо схарактеризувати подібний стан двояко: є нерозуміння, котре не базується на певному розумовому підгрунті, а тому заховане в позасвідомих глибинах і постає у вигляді прикрої каверзи або пихи; але є нерозуміння, що має тимчасовий характер, коли існують якісь обставини, котрі заважають нам дістатися бажаного результату. Останній тип нерозуміння можна здолати особливою “гнучкістю” розуму, коли він шукає лакун свого вільного плину.

Тому дуже важливим моментом виходу з такої ситуації нерозуміння є прагнення постійно обертатися навколо неможливого. Тільки тоді, наприклад під час невимушеного діалогу, як це робив Сократ, на якусь мить може прозирнути іскра бажаного прояснення. Через те Сократ і виходить із ситуації нерозуміння, на відміну від традиційної схильності вважати, що “розуміти” суто розсудково означає “мати значення”. Коли Сократ спілкується зі співбесідником, він не навчає, а “народжує” розуміння, досягає його. Це акт свободи й творчості, коли “розуміння” відкриває нам обставину, за якою жоден із аргументів чи доведень не наближає нас до розуміння per se. У такому сенсі це – символічний акт, де символ породжує ситуацію зрозумілості. Символ розкриває розуміння передумов можливості розуміти завдяки свідомості. Тоді ж розуміння не передує якомусь явищу (розмові, творові та ін.), його ми набуваємо у процесі нашого вживання в ситуацію через вільну думку, що стає простором свідомості.

Думка тому й вільна, що перебуває в автономній стихії, у предвічному неоформленому хаосі. Спочатку вона не є знаряддям для дослідження світу, а мислить себе саму як осередок формотворчих потенцій. Бо ж і філософія не виникає як завчасно сформований категоріальний апарат з вивчення світу. Вона проростає з меонічного (µє – оv – небуття) простору апофатики і лише поступово починає примірятися до вимірювання світу через його осмислювання. Ця думка ще не мислить себе як cogito, а вивчає саму себе, здійснюючи нескінченні випробування на цьому поприщі. Вона грає у власному промінні, допіру не знаючи, що колись добереться і до свого юридично оформленого існування.

Тому, на відміну від класичних прикладів емансипації, здійснюваних на основі розуму, який повновладно розширює межі свого огляду, нинішня його пізнавальна активність звертає увагу на різноманітні “дрібниці”, котрі раніше, в кращому разі, нехитро випадали з видноколу. Повертаючись до самого себе, розум знову себе відкриває. Отут його увагу привертають численні приклади соціокультурних девіацій, відхилених на основі оцінних суджень так званого здорового глузду, котрий буцімто покликаний компенсувати нам “об’єктивність”, якої ми не маємо завдяки власній конечності існування.

Але й саме тут наявна ситуація ідеологічного накидання розумові вже готових структур пізнання. Натомість вільний і несилуваний розум удається до особливої форми актуалізації того, чого не може досягти через онтологічну обмеженість людини. Він переходить до трансцендентальної форми мислення, маючи неабияку вправність у мудрому незнанні (doctae ignorantiae). Приміром, юродство на ранньому етапі свого виникнення виконувало цілу низку суспільних функцій, посідаючи разом із тим вільну від цілераціональності позицію. Свобода юродивого – це поклик до створення особливого екзистенційного простору, заснованого на нічим не заанґажованій компоненті гри – вільній від культурного упередження дії. Та з розвитком суспільства кожен тип поведінки у ньому строго реґламентується і відтворюється на основі раціоналізації мислення та формуючи специфічну установку свідомості, яка спрямована на відкидання відхилень різного ґатунку.

Незважаючи на те, що згадані “нерозумні” явища в традиційному пізнанні свідомо іґноруються, це не означає, що вони зникають назавжди. Сакральну нерозумність не можна знищити, бо акурат завдяки їй стає можливою реалізація свободи. Вона вкорінена в самому житті, всякчас самостійно в ньому поновлюючись. Її наявність засвідчує захаращену цілераціональністю та логіко-рефлексивними моделями свідомість. Ці фантоми ускладнюють життя людини, в якому місце первородних речей посідають суроґати формалізованих предметностей. Втрачається автентичне сприйняття світу. У такий спосіб людина здатна дійти і самоузалежнення. Справді, за нас розуміти ніхто не зможе. Цей акт є цілком особистим. І вся відповідальність за результат мислення лягає виключно на особу. Тут не так страшно помилитися чи постати в небажаному світлі, потрапивши в дурну ситуацію, а гірше – не наважитися на пізнавальну подорож.

Виходить, що нетипова для розміреного правилами розуму нерозумність, з усіма її різновидами (глупота, блазенство, юродство, абсурд, нонсенс – і цим аж ніяк не завершується їх неповний перелік), виглядає креативно та вільно. Вона є тією формою думки, яка розкриває саму можливість мислення. Відповідно така нерозумність є не просто якимось сподом розуму, а стає іншим розумом, своєрідним мудрим безумством, ще не обробленим ідеологією. Але це не означає, що взята на загал нерозумність є абсолютною панацеєю, спасінням і єдино бажаною свободою. Справа в тому, що й така нерозумність може стати об’єктом знадоби влади. Бо ж свята простота нині – це цілком раритетне явище, на відміну від нерозумності, яка стає напівфабрикатом облудливих ходів цивілізації, що вимальовуються через продукування корелятивних раціональних штампів та встановлення певних цінностей, які насаджують свої стилі та форми життя.

Натомість нерозумність, як зовсім новий вимір розуму, не прагне, та й не вміє, робити надбудову в знанні, поєднуючи засоби та цілі. У тім місці, де актуалізується повна її дія, там збігаються умови розуміння, творчості й реальності. Не послуговується вона ані інструменталізмом, ані зацікавленою доцільністю. Їй значно простіше відшукати вихід у тій ситуації, в якій узвичаєний розум і розсудок не підхожі, щоб дати раду через власну обмеженість щодо застосування. Бо вони, прагнучи домінувати над усіма принципами, здатні кинути виклик самому життю, отій, мовляв, неупорядкованій недоладності. Жодними своїми методологічними щипцями їм не вдається вхопити чи описати безпосередність життя. Хай би в які трансцендентні далі не забирався розум, йому все одно несила зрозуміти крайні для нього точки осмислення, на які він упереджено ставить тавро агностицизму.

Не зносить холодний інструментальний розум і присутності пристрасної чуттєвості, звинувативши її у незрілості, ненауковості, поверховості. Спроба reductio ad absurdum не пасує поважності сього розуму. Хіба ж він може опуститися до оцієї принизливої безглуздості? Та якщо запитати самого розуму, де міститься його осередок буття, він або пошлеться на традицію, або шанобливо відмовчиться...­

Зрештою, і розум, і потаємна глупота належать до споконвічних архетипів культури. Коли із завданням не може впоратись розум, до нестандартних рішень удається ота сановита “глупота” – його інша іпостась. Саме вона не цурається нічого й не гребує тим, що розум вважає недостойним себе. До таких речей належить, хоча б, тілесність. Вона назбирує арсенал засобів, які надають продовження усім тупиковим ситуаціям, де розум застряг у життєвих неоднозначностях. Тілесності вдається мобілізувати всі вибухові й реактивні елементи, здатні розбурхати розум, вивести його за межі усталеності й показати йому, де він стає обмеженим. Вона послуговується такими, почасти нелеґітимними для розуму, але його ж таки функціями: іронією та сміхом. Саме вони надають розумові легкості й безпосередності дій, звертаючи увагу на його ймовірну рабську послужливість чи помпезне царювання.

Ще О. Лосєв влучно визначив головну пізнавальну інтенцію античного грека, яка аж ніяк не може бути зведеною виключно до інтелектуальної вправності. У самому акті мислення бере участь не якась там окрема частина тіла par exellence, (точніше, – “те, що в ній міститься”), а ціла сукупність пластично-тілесних властивостей, явлених для свідомості в усій різноманітності жесту, міміки, пози, ґраційності та ін. Власне, ще Аристотель трактував тіло як певну форму духу. Все це становить належний набір фактів для розуміння, які якраз і не вкладаються у так звану повноту логіки думки, а увиразнюють її топіку.

Але правильно було б високо оцінити таку іпостась розуму, як нерозумність, тільки як таку, що має справу виключно з “грубою матерією” – тілесністю. З’ясовується, що вона годна охопити і духовність як безпосередню царину реалізації свободи. Адже свобода стає полем комунікації між розумом і його, здавалося б, нерозумною альтернативою. Проте духовність не протистоїть тілесності, а виступає ланкою опосередкування між інтелектом та інстинктом, не надаючи якійсь одній із цих складових шанс одноосібно запанувати. Тут неможливе будь-яке підпорядкування, адже в царині думки принципово неможлива ієрархія. І тоді ми відчуваємо справжню свободу у повноті та справності нашої чуттєвості й думки. Так, у християнській теології доґмат “обожнення плоті” розкривав момент піднесення плоті через Божий Дух. За таких умов репресивний розум зустрічається із зовсім іншою й ще незнаною силою, котра заснована на відкритості, прощенні та любові. Вона дає можливість нового, нічим не оповитого звільнення.

Завершуючи міркування про свободу розуму, цікаво поставити питання: чи здатен розум, спираючись на своє раціональне судилище, витримати силу безпосередньої наївності та щирої простоти? Напевне, саме просторінь духовності дає змогу реалізувати вільну спільну присутність морфологічної різноманітності форм розумності, свободу та унікальність шляхів просування кожної із них. Адже духовність виражає потребу усвідомлення значущості не просто якої б то не було практичної діяльності, а якраз творчої активності. Царина духу становить вершину, яку неможливо підкорити виключно інтелектуальними засобами. Тут дається взнаки певна парадоксальність – чуттєвість розуму або, висловлюючись метафорично, спроба відшукати інтелектуальне бачення в межах несамовитості. Це – поєднання розумного й нерозумного, знання й невігластва, що може відбутися саме в житті.

Повернувши собі відмінний від усілякої силуваності досвід, розум, у процесі спрямованості думки, ймовірно, врешті-решт перестане зациклюватися виключно на критеріях правильності чи неправомірності й почне позбавлятися свого формалістичного налаштування. Якщо допитливу спрагу розуму годі й угамувати, як, до речі, неможливо спинити свободу, не треба тоді йому бути огородженим тенетами, котрі відокремлюють його від життя. Розум не втримаєш на певній підконтрольній території, а спроби подібних посягань і самі видаються нерозумними. Але така нерозумність постає вже не символом, а опудалом іншої нерозумності, яка через своє відчужування змушена перетворитися на завзятого та креативного двійника розумності.

¹ Черткова Е. Л. Рациональность – Критика – Свобода // Исторические типы рациональности / Отв. ред. В.А. Лекторский. – Т.1 . – М., 1995. – С. 229 – 316.

² Свасьян К. А. Феноменологическое познание. Пропедевтика и критика. – Ереван, 1987.

³ Про проблему символічного опису свідомості та свободу актів мислення див.: Мамардашвили М.К. Эстетика мышления. – М., 2000.