<<
>>

Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.)

В Англії капіталізм почав розвиватися ще у XVI ст. і на сере­дину XVII ст. він досяг високого рівня. Виникненню капіталіз­му передувало так зване первинне нагромадження капіталу, суть якого полягала у створенні двох основних умов, без яких не може здійснюватися капіталістичний спосіб виробництва: на­явність маси вільних людей, що не мають засобів виробництва і засобів існування, що змушує їх жити за рахунок продажу своєї робочої сили, і нагромадження капіталу, необхідного для Організації фабрик і заводів.

Важливим джерелом збагачення була торгівля, яка в окремих випадках мала розбійницький характер. Знамениті корсари Дрейк, Ралей та інші грабували володіння Іспанії та її торго­вельні кораблі. Для ведення подібної торгівлі створювались особливі товариства, що субсидували корсарів і ділили з ними награбоване. Отже, торгівля та відвертий розбій були одним із джерел нагромадження капіталу в Англії.

Первинне нагромадження капіталу в Англії було ознаменова­но позбавленням селянства землі та зникненням його як класу, частковим розоренням ремісників, а також перетворенням їх у підприємців, відчуженням церковного майна та введенням кри­вавого законодавства.

Найважливішим джерелом нагромадження капіталу в Англії була ліквідація англійського селянства як класу. Цей процес в Англії був досить тривалим. У XVII ст. селянство Англії скла­далося із фрігольдерів (вільних держателів), у середовищі яких були заможні (йомени), копігольдерів — спадкових орендаторів поміщицької землі (дослівно — держателі по копії чи запису), наймитів (коттерів), що мали свої будинки (котеджі) та корис­тувалися невеликими ділянками землі, наданими їм поміщика­ми. Кількість фрігольдерів Англії у XVII ст. сягала 180 тис. із 5,5 млн чоловік усього населення країни.

Попит на вовну, що стимулювався розвитком мануфактури, сприяв утворенню великих отар овець як самими лордами, так і фрігольдерами. У зв'язку з цим починається огороджування землі, захоплення громадських земель, оскільки громади не мали доку­ментів на володіння, адже громадське землеволодіння виникає із природного права. Томас Мор в “Утопії” (перша пол. XVII ст.)

досить яскраво змалював картину витіснення селян: “Вівці, ці всюди смирні і невибагливі тварини, у вас (англійців) виявля­ються до того зажерливими та жорстокими, що кидаються на людей і проганяють їх із землі, із насаджених місць, із будинків і селищ... До усіх місць, де збирається ніжна і дорогоцінна вов­на поспішають благородні багачі і навіть поважні абати, щоб привласнити собі ділянку землі... Протягом багатьох миль нав­коло вони перетворюють грунти у пасовиська, вони зрівнюють із землею будинки і цілі селища, залишаючи тільки церкви, та й

•то лише для того, щоб влаштовувати у них кошари для баранів”.

Важливою причиною обезземелення селян була скупка зе­мель розбагатілими буржуа міста, оскільки володіння крупною земельною власністю було пов'язане з почесними правами у місцевому самоврядуванні і було найвірнішим засобом пробра­тися у парламент.

Поряд із процесом огороджування здійснювався процес “очи­щення”. Поміщики “очищали” свої помістя від дрібних фер­мерів для того, щоб перетворити свої маєтності у крупні, а потім віддати їх в оренду. “Очищування” здійснювалось також для перетворення маєтності у великі пасовиська для овець. Таким-от чином в Англії відбувалася капіталізація сільського госпо­дарства (виникнення великих господарств) з одного боку та пролетаризація колишніх дрібних земельних власників і орен­даторів з іншого.

Найважливішою галуззюанглійської промисловості була вов­няна.

Цьому крім внутрішніх факторів сприяло й те, що ще у кінці XIV ст. в Англію переселились фландрські ткачі, у XVI ст.

— фламандці, які рятувались від переслідувань іспанського гер­цога Альби, а у XVII ст. із Франції переселились гугеноти.

Разом з тим треба зазначити, що суконне ремесло підлягало строгій регламентації: кількість учнів і підмайстрів було обме­жено двома-трьома, щоб перешкодити перетворенню майстра у підприємця; сукно повинно було виготовлятись із вовни пев­ної якості, мати певну ширину та добротність; закони передба­чали також спосіб його виготовлення, фарбування, згортання у сувої і т.п.; на базарах і ярмарках продавці сукна стояли у пев­ному ряді; за виконанням цехових правил та законів стежив цілий ряд чиновників, як цехових, так і державних.

Цехова організація була тісною для купця-капіталіста і тому він почав переходити із міста до села, оскільки дія цехових законів поширювалась лише на міста. Із скупника, яким він був, він перетворюється в організатора домашньої системи круп­ної промисловості; цілі села, навіть декілька сіл одного району, працюють на підприємця, який постачає дрібним виробникам вовну, фарбу та інші матеріали. Отже, на селі з'явився підприє­мець-капіталіст.

Нагромадження капіталу відбувалося не тільки через насил­ля, але й за рахунок аскетичного життя. Цей факт можна по­яснити протестантською релігійною доктриною, адже кальвінізм став основою офіційного англіканського віроспо­відання. Якщо, наприклад, для іудея доказом його богообра-ності є факт народження у громаді обраних, то для кальвініс­та критерієм богообраності є земний успіх у будь-якій сфері діяльності — добрій чи злій. Для протестанта великі гроші потрібні не для задоволення природних потреб — він аскет, але як свідчення визначеності до успіху, тобто своєї богооб­раності. За цієї психологічної умови прагнення до наживи, дійсно, стає безмежним.

З розвитком капіталізму в Англії складається економічно силь­ний клас буржуазії, проте політичне вона була майже безправ­ною. Політичний лад у Англії мав феодально-абсолютистський характер, політична влада належала феодальному дворянству.

Англійське дворянство було неоднорідним. Багато хто із дво­рян обуржуазились і були втягнуті в капіталістичні відносини. Це так зване нове дворянство, інтереси якого співпадали з інте­ресами буржуазії. Абсолютистсько-феодальний лад Англії уже не задовольняв ні буржуазію, ні нове дворянство. На цій основі виникає союз буржуазії з новим дворянством для спільної бо­ротьби проти феодалізму.

Між тим англійські королі прагнули правити необмежене. Вони добивались права збирати податі без дозволу парламенту, а також мати сильну армію, за допомогою якої можна було б тримати у покорі всіх незадоволених королівською владою. Але у парламенті засідали представники буржуазії і нового дворян­ства, інтереси яких співпадали. Вони і склали парламентську опозицію. Король не відважувався самостійно стягувати по­даті, а тому для одержання коштів він почав продавати торго­вельним компаніям монопольне право на торгівлю із різними країнами, а також дворянські титули. Буржуазія та нове дво­рянство проявляли широке незадоволення цим.

Боротьба між королівською владою і парламентом особливо загострилася за короля Карла І (1625-1649 рр.). Парламент, незадоволений зовнішньополітичними невдачами уряду (у війні з Іспанією і Францією), змусив короля підписати “Петицію про

права” (1628 р.).

Перша стаття нагадувала, що згідно закону Едуарда І, ніякі податі не можуть вводитись без згоди парламенту, а згідно закону Едуарда III, ніякі позики і внески не можуть роби­тись на користь короля, якщо вони не дозволені у законно­му порядкові. Далі вказувалось, що згідно Великої хартії вільностей, жодного із англійських підданих не можуть схо­пити, ув'язнити, позбавити землі чи вигнати без судового вироку, що діяльність Зоряної палати, цього особливого три­буналу з політичних і кримінальних злочинів, протирічить Хартії. Під кінець ставилась вимога не вводити нові податі без згоди парламенту, не карати тих, хто відмовився від сплати податей, не дозволених парламентом. Нікого не арештовува­ти без суду. Карл І змушений був затвердити цю петицію, але згодом за неї забув.

Радником короля був граф Стаффорд, а його однодумцем — архієпископ Кентерберійський, який наполегливо пересліду­вав пуритан, які виступали за незалежність церкви від держави. Тортури, переслідування інакомислячих вели до широкої еміг­рації в Америку.

У 30-ті роки селяни масово виступають проти огороджуван­ня, міщани — проти зростання податей та цін на продукти першої необхідності, розорення ремесла і тяжких умов роботи на мануфактурах. Склалася революційна ситуація: загострення бідувань широких народних мас, небажання верхів поділитися владою, активність опозиції. До об'єктивних причин додався суб'єктивний фактор: спроможність буржуазії і нового дворян­ства звершити революцію.

У квітні 1640 р. король скликав парламент і попросив його дозволити ввести новий податок. Проте парламент відмовив і наполягав на виконанні всіх статей “Петиції про права”. Ко­роль розпустив парламент (короткий), але у листопаді 1640 р. скликав його знову. Цей парламент (тривалий) проіснував аж до 1653 р. Головною вимогою парламентської опозиції було проведення суду над тими королівськими радниками та при­дворними, що порушували старовинні привілеї і права англійського народу. Було скарано на смерть радника Стаффорда, архієпископа Лода і прийнято закон, у відповідності з яким парламент скликається незалежно від волі короля, якщо після його розпуску пройде більше трьох років; що податок не може стягуватись без згоди парламенту і що останній може бути роз­пущений лише за його згодою. “У Великій ремонстрації”, прий­нятій парламентом у листопаді 1641 р., містилась вимога, щоб усі вищі посади у державі займались особами, які користують­ся довір'ям парламенту. Оголошувалось знищення всіх обме­жень для розвитку торгівлі та промисловості. Парламент вима­гав від короля надати йому право призначення членів таємної ради, вищих посадових осіб, начальників фортець, контролю над усім державним управлінням. Король відкинув цей ульти­матум і, виїхавши в Йорк з більшістю лордів та деякою части­ною палати громад, почав підготовку до війни.

У табір короля входили: феодальне дворянство, англіканське духовенство, консервативна частина селянства; у табір парла­менту — буржуазія, нове дворянство, основна маса селян, пле­бейські стани міста.

Головна роль у парламенті належала пресвітеріанам — партії крупної буржуазії, куди входили багаті купці, банкіри, а також великі землевласники. Вони прагнули ліквідувати обмеження, що заважали розвитку торгівлі та промисловості, конфіскувати і продати церковні землі. Вони виступали за досягнення угоди з королем і встановлення парламентської монархії.

Індепенденти — партія середньої буржуазії, середнього і дрібного дворянства. Сюди ж примикали заможні селяни (йо-мени), дрібні торгівці, ремісники. Вона мала підтримку сільсько­го і міського пролетаріату, їх вождем був Олівер Кромвель, що народився у 1599 р. у сім'ї дрібного помісного дворянина. За ініціативою Кромвеля парламент провів реформу армії, що дало можливість вихідцям із низів зайняти вищі командні посади. Солдати та офіцери почали одержувати жалування, було по­кращено їх спорядження та зброю. Тим-то в червні 1645 ^ королівська армія зазнала поразки. ;

Це дало парламенту можливість конфіскувати і продати ко­ролівські та церковні землі, а також землі феодалів, прибічники короля.

Були відмінені (1646 р.) так звані “лицарські держання”. Більшість дворянських володінь була з часів середньовіччя лицарськими феодами. Власники феодів вносили королю грошові платежі. Парламент відмінив платежі, і лицарські феоди були таким чином перетворені у буржуазну власність дворян. Проте дворяни продовжували одержувати феодальні платежі із селян.

Народ почав відходити від індепендентів. Виникла нова по­літична течія дрібної буржуазії — “левеллери”, які вимагали знищення королівської влади, встановлення демократичної рес­публіки з однопалатним парламентом та загальним виборчим правом, а також повернення сільським громадам “огородже­них” земель. Армія співчувала левеллерам. Проте рух в армії очолили офіцери (гранди), чим скористалась контрреволюція, а тому весною 1648 р. почалася друга громадянська війна. Пе­ремогу святкував парламент.

Король у січні 1649 р. був страчений, а 140 депутатів-пре­світеріан вигнані з парламенту. Англію було проголошено рес­публікою, що управляється парламентом та призначеними ним міністрами, але “без короля та палати лордів”.

Зауважимо, що після встановлення республіканської форми правління класова боротьба не припинилась. Із левеллерів ви­ділились так звані діггери (копачі), які вимагали, щоб земля стала загальнонародним надбанням. Вони вважали, що кожна людина повинна жити і працювати на землі, не сплачуючи ні­якої орендної плати. Проте незабаром рух левеллерів і діггерів було придушено, що підготовило умови для переходу до військо­вої диктатури.

В кінці 1653 р. офіцерська рада розробила, а О.Кромвель схва­лив Конституцію — “Інструмент управління”. У відповідності з цією конституцією вища законодавча влада в країні передава­лась главі держави — лордові-протектору спільно з однопалат­ним парламентом. Для участі у виборах членів парламенту вво­дився майновий ценз у 200 фунтів стерлінгів. Від міст до парла­менту обиралось 133 депутати, а від графств — 265.

Вища виконавча влада належала лорду-протектору спільно із державною радою. Лорд-протектор командував військами, ке­рував дипломатичними зносинами з іншими державами, при­значав вищих посадових осіб. Лордом-протектором було про­голошено О.Кромвеля, який за рік до своєї смерті (1657 р.) відновив верхню палату англійського парламенту. Місцеве уп­равління концентрувалось у руках генералів армій, Які стояли на чолі одинадцяти округів.

З метою сприяння розвиткові торгівлі і промисловості у 1650 р. було видано “Акт про заохочення та регулювання торгівлі і промисловості англійської республіки”. Ним, скажімо, ство­рювалась особлива комісія, що встановлювала розміри податей та мит на всі промисли і торговельні операції. Вона ж контро­лювала статути різноманітних торговельних компаній, дотри­мання правил ведення торгівлі та інші речі, пов'язані із торго­вельними операціями.

Виданий у 1651 р. “Навігаційний акт” дозволяв ввозити това­ри в Англію лише на англійських кораблях чи кораблях тих країн, в яких вироблявся товар, що ввозився. З 1660 р. акт поширювався і на ті товари, що вивозились із Англії.

Великою подією періоду протекторату було придушення пов­стань в Ірландії та Шотландії. У 1654 р. було видано закон про об'єднання Англії, Шотландії та Ірландії в єдину державу.

Після смерті О.Кромвеля (1658 р.) його наступником став син Річард Кромвель, який не мав авторитету і не користував­ся впливом ні в армії, ні в суспільстві. Менше ніж через рік він пішов у відставку, і влада перейшла до рук вищих офіцерів. В певних буржуазно-дворянських колах зріли плани відновлення монархії. У 1659 р. за підтримки шотландської армії королем стає Карл II, син страченого Карпа І. Новий король обіцяв зберегти за буржуазією і дворянством їх революційні завоюван­ня, і зокрема землі, що були конфісковані у короля та його прибічників. Ці обіцянки було оформлено, і вони дістали назву Бредської декларації. Але незабаром почалися переслідування активних учасників революції. Король проводив також про-французьку зовнішню політику. Зокрема, одержавши від Лю-довика XIV значну суму, Карл II погодився на закриття фран­цузького ринку для англійських товарів. Потім він продав Франції за п'ять мільйонів франків Дюнкерхен — ключ до Нідер­ландів, відвойований у Іспанії Кромвелем.

Без відома парламенту король видав “Акт про терпимість”, що давав свободу католикам. Проте незабаром (1673 р.) король і змушений був опублікувати “Акт про присягу”, яким католики позбавлялись права займати державні посади. В той же час було видано закон (1662 р.) про осілість, яким заборонялось робіт­никам самовільно залишати місцевість, в якій вони пропрацю­вали більше 40 днів. Все це викликало незадоволення широких верств суспільства. На виборах до парламенту у 1679 р. боролися дві партії: партія віив (буржуазія і нове дворянство) і партія торі (прибічників короля). Перемогу одержала партія вігів.

Вігзький парламент прийняв акт — “НаЬеаз Согриа” (дослів­но — взяти тіло), або “Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнень за морем”. У відповід­ності з цим актом заарештований або його родичі одержували право вимагати від суду видання зобов'язання про “НаЬеаз Согриз”. Начальник в'язниці, що його одержував, зобов'яза­ний був під страхом сплати штрафу (100 фунтів стерлінгів) на користь потерпілого протягом доби доставити затриманого в еуд, повідомивши про причини його арешту. Суд, перевіривши обгрунтування, приймав рішення про видачу заарештованого на поруки, або ж про утримання під арештом, або ж про звільнення. Це було гарантією недоторканності для членів вігзького парламенту та їх прибічників від переслідування з боку королівської влади.

Останні роки Карл II мало рахувався з парламентом — пра­вив як абсолютний монарх. Після його смерті на престол всту­пив його брат Яків II, що був переконаний в тому, що його головним завданням має бути повне відновлення абсолютизму. Це й вирішило його долю.

Англійська знать, заохочувана банкірами і купцями, запро­сила на престол зятя Якова II Вільгельма Оранського (Штат-гальтера Нідерландів). У 1689 р. парламент офіційно проголо­сив його королем Англії. Відбувся безкровний державний пе­реворот, який дістав у англійських істориків назву “славетна революція”.

Вступаючи на престол, новий король підписав запропонова­ну йому “Декларацію про право”, яка опісля дістала назву “Білль про права”.

Білль про права встановлює, що король без згоди парламенту не має права ні зупинити дію законів, ні звільняти будь-кого з під їх дії. Він не має права вводити податі, набирати військо. Гарантується свобода совісті. Вибори в парламент мають бути вільними, і він має право приймати будь-які закони. Забороня­ються покарання, не передбачені законом.

У 1701 р. було прийнято закон про обмеження корони, яким встановлювалось, що для дійсності актів крім підпису короля на них має стояти і підпис прем'єр-міністра. Судді признача­ються королем, але особливим рішенням парламенту вони мохуть бути зміщені. Вони можуть бути усунуті від посади також за рішенням суду, якщо вони неспроможні виконувати свої обов'язки через фізичні або духовні причини, або ж внаслідок здійсненого ними кримінального злочину.

Революція 1688 р. зберегла в Англії монархію, але змінила її класову основу. Якщо до революції XVII ст. Англія була фео­дальною монархією, то у XVIII ст. вона вступає конституцій­ною монархією.

В роки англійської революції було ліквідовано надзвичайні суди: Зоряну палату. Високі комісії і т.ін. Було обмежено юрис­дикцію таємної ради. Щ заходи сприяли посиленню ролі і зна­чення суду присяжних. Церква була усунена від розгляду світських справ. Введено принцип незмінності суддів. Судо­чинство з 1650 р. почали вести на англійській мові, проте після реставрації монархії знову повернулися до судочинства на суміші французького і нормандського наріч. Остаточно на англійську мову судочинство було переведено у 1731 р. , Обвинувачуваний з 1646 р. почав заздалегідь одержувати ко­пію обвинувального акта та список присяжних засідателів, він мав право представляти зі свого боку свідків, а також вести перехресний допит свідків звинувачення. Тортури були оста­точно відмінені лише у 1772 р. З 1696 р. було введено право користування захисником. Хоч законодавство обмежувало право оскарження судових вироків, проте судова практика успішно розширювала причини оскарження.

Серед видів злочинів чільне місце займала державна зрада. Актом від 1649 р. під державною зрадою визнавався замах на “форму правління у вигляді республіки чи вільної держави без короля і палати лордів”, а також на права падати громад, як “верховної влади англійського народу”.

У кримінальному праві державною зрадою визнавались най­різноманітніші злочинні діяння. Так, у 1691 р. вивіз зброї до Франції, а також від'їзд у Францію та повернення з неї без дозволу визнавались державною зрадою. Державною зрадою було також підроблення грошей.

В роки революції особлива увага приділялась зміцненню сім'ї. Актом від 1650 р. за кровозмішення та зраду чоловіка чи дру­жини вводилась смертна кара. Позашлюбні статеві зносини карались тюремним ув'язненням. Смертна кара передбачалась у 160 випадках. Мученицька смертна кара допускалась лише у випадках державної зради. З початку XVIII ст. широко засто­совується заслання і каторга. Доказом вини злочинця було його власне визнання або

свідчення двох осіб.

Під кінець XVIII ст. в Англії остаточно закріплюється велике землеволодіння, коли зникають вільні селяни-власники (йоме-ни) і дрібна оренда замінюється великою. Велике землеволо­діння зосереджується в руках аристократії, що створило базу для керівництва нею місцевим управлінням, а через нього і виборами в парламент. Оскільки існував виборчий ценз в 40 шилінгів від фрігольда (вільного держання), то це позбавило виборчих прав більшість населення, що проживало на чужій землі на правах залежного держання (копігольда). Головною опорою аристократії, що весь час поповнювалась представни­ками буржуазії, були “гнилі містечка”.

У XVIII ст. в Англії складається парламентська система, суть якої в тому, що уряд — кабінет міністрів править щд безпосе­реднім контролем парламенту. Цей контроль забезпечувався тим, що уряд складається із лідерів партії, яка кількісно переважає у нижній палаті. Коли на чолі міністерства знаходився Уолпол (1721—1742 рр.), король, який раніше голосував на зборах міністрів, поступово відступив від цього. Ще в 1711 р. палата лордів прийняла постанову, що не король відповідає за дії міністрів, а лише виключно самі міністри. Цим король позбав­лявся влади над міністрами. А коли більшість членів нижньої палати висловилась проти політики Уолпола і в новообраній палаті знову висловились проти його політики, то Уолпол та його товариші по міністерству в 1742 р. подали у відставку. З цього прецеденту встановилось правило, що кабінет міністрів, який не має підтримки з боку більшості у парламенті, повинен іти у відставку. Ще в 1707 р. король втратив право уєіо, тобто право відмовитись затвердити законодавчі акти (біллі), що прий­няті палатою громад і палатою лордів.

Досягши переваги парламенту над королівською владою, прав­лячі кола вжили ряд заходів, що посилювали незалежність па­лати громад від виборців. Ще у 1716 р. було збільшено строк повноважень нижньої палати з трьох до семи років. Нижня палата добилася також передачі в її руки вирішення питання про правильність виборів. Це був могутній засіб для проведен­ня партійної політики.

В Англії існували партія аристократії і партія буржуазії. Інте­реси аристократії виражала партія торі, які, одержавши у 1783 р. в палаті громад більшість, почали енергійно гальмувати подаль­шу демократизацію. Французька буржуазна революція наляка­ла англійську буржуазію і вона перестала чинити опір торіям. Консерватизм зміцнів і існував аж до 1830 р. За напівнедоумку-ватого Георга III (1760—1820 рр.) робилась спроба за допомо­гою торі ослабити парламент, але успіху не мала.

Вважалось, що король є уособленням всієї влади в країні. Формально він оголошував війну, заключав мир, призначав і відкликав послів, командував збройними силами. І таємна рада, і парламент діяли його іменем. Він призначав і звільняв міністрів за своїм бажанням, міг достроково розпустити палату громад. Але на практиці все було інакше. Майже жодної із своїх преро­гатив король в реальності здійснити не міг: на все необхідно було мати згоду міністра, підпис якого і робив дійсним акт королівської влади.

Міністри являли собою комітет однодумців, очолюваний ліде­ром. Як перший міністр, цей лідер кабінету набув великої ваги, що лякало консервативні сили. Члени кабінету призначались королем, але із членів парламенту і саме з тієї політичної гру­пи, яка мала у парламенті більшість (таіогіїу). Король змуше­ний був обмежувати свій вибір середовищем парламентської більшості. Нижня палата на початок XIX ст. виявилась тим місцем, де здійснювалось співробітництво буржуазії і аристо­кратії, де виникали конфлікти і досягались компроміси. 658 депутатів парламенту були представниками графств і міст, які посилали депутатів без урахування кількості свого населення:

вони всього-на-всього реалізовували старовинний “привілей”, який одержали декілька сот років тому. Інколи міста зникали, але лендлорди, яким вони належали на праві власності, про­довжували посилати депутатів. Зате великі промислові міста були позбавлені будь-якого представництва.

Як відомо, у кінці XVIII ст. в Англії сталася промислова ре^г волюція, разом з якою з'являється пролетаріат, який у той чар не користувався ніякими політичними правами. У багатьох ви^ падках закон прямо віддав його під владу поміщика і підпри­ємця. Закон, зокрема, нормував платню сільськогосподарських робітників так, що робітник не мав права відмовитись від за­пропонованої йому роботи і платні за неї. Місцева адміністра-

ція мала право змушувати “бідаків” виконувати будь-яку робо­ту. Законодавство забороняло робітникам створювати спілки і товариства. У зв'язку з цим соціально-економічне становище робітників було тяжким.

Соціальна політика парламенту була спрямована на захист заможних верств населення. Зокрема у 1815 р. парламент прий­няв спеціальні закони, у відповідності з якими ввіз хліба в Анг­лію дозволявся лише тоді, коли його ціна на внутрішньому ринку була не нижчою 82 шилінгів за квартер, що давало можливість землевласнику досягти монопольного становища на хлібному ринку. Це вело до зубожіння широких народних мас. Розши­рення кадрів пролетаріату вело до зменшення заробітної платні, праця чоловіків підмінялась працею жінок та дітей. У деяких галузях народного господарства жіноча праця становила 60— 70%. Постійно зростала кількість пауперів. Якщо, наприклад, у 1811 р. їх нараховувалось 1,3 мільйонів, то у 1824 р. вже 2,5 мільйонів чоловік. Тогочасна ідеологія звинувачувала у паупе­ризмі самих нещасних. Характерним у цьому відношенні є те­орія Т.Мальтуса (1766—1834 рр.), яку він виклав у роботі “Досвщ закону про народонаселення” (1798 р.).

У цій роботі Мальтус поставив за мету довести, що причина злиденності та народних бідувань криється не в соціальному ладі, а у самій природі людини та оточуючого світу. Він вису­нув такий постулат, який, на наш погляд, є вірним: якщо зрос­тання кількості населення не зустрічає перепон, то воно под­воюється кожні 25 років і зростає у геометричній прогресії (тобто 1, 2, 4, 8, 16, 32 і т.д.). Між тим, на думку Мальтуса, продукти харчування за найсприятливіших умов не можуть зростати з такою швидкістю; у кращому випадку вони будуть зростати в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6 і т.д.).

Виходячи із вищесказаного, Мальтус робить висновок про те, що зростання кількості населення у такій мірі перевершує зростання засобів існування, що для збереження між ними рівно­ваги необхідно, щоб збільшення населення постійно стримува­лось якимись перепонами — моральне стримування, війна, епі­демії, виснаження і т.п.

Мальтус робить висновок, що ні підприємці, ні уряд не винні У бідуваннях і злиденності трудящих; такий незалежний від них і сумний для бідних закон природи. “Людина, що з'явилася на світ уже зайнятий іншими людьми, — говорить Мальтус, —

якщо вона не одержала від батьків засобів для існування, на які вона має право розраховувати, і якщо суспільство не потребує її праці, не має ніякого права вимагати для себе якихось харчів, бо вона абсолютно зайва на цьому світі. За великим природнім столом для неї немає прибору. Природа наказує їй іти геть, і якщо вона не може вдатись до милосердя з боку когось із тих, хто обідає, то природа сама вживає заходів, щоб її наказ було виконано”.

Трудящі не бажали миритись із таким “законом природи”. Причину бідувань вони вбачали у машинах, що позбавляли їх роботи. Тим-то у 1811 р. в Англії прокотилася хвиля виступів робітників, що була спрямована проти машин (луддисти).

Буржуазія нових промислових центрів причину злиденності вбачала у консерватизмі аристократії і вимагала проведення реформ, таких як, наприклад, реформи виборчого права, відміна хлібних законів і т.п. З цією метою вона використовувала вис­тупи робітників.

Рух за реформи був настільки сильним, що у 1823 р. парла­мент прийняв закони про послаблення кримінальних покарань, про дозвіл робітникам створювати свої спілки. Було пом'якше­но також монополію на торгівлю хлібом, а в 1846 р. введено вільну торгівлю хлібом.

У 1831 р. партія вігів одержала більшість у палаті громад. Уже у 1832 р. було прийнято закон про реформу виборчої системи. Згідно закону 56 “гнилих містечок” було повністю позбавлено права посилати двох своїх представників до парламенту, а 32 міста замість двох депутатів, стали обирати лише одного. Тим самим розширювалось представництво інших міст та графств. Виборчі права одержали земельні орендарі. Отже, право голосу у графстві все ще пов'язувалось із володінням нерухомістю, а в містах — з власністю будівель із прибутком не менше 10 фунтів стерлінгів. Власником вважався не лише безпосередній влас­ник, але й наймач (орендар). В поняття “будівля” входило жит­ло та приміщення для торговельних, промислових цілей чи для товарного складу. Тим самим відкривався шлях до перетворен­ня палати громад у буржуазний парламент. . Кабінет формує та партія, яка має більшість у парламенті, ^меншість же знаходиться в опозиції. Якщо кабінет втрачає до­віру з боку парламенту, то він може апелювати до виборців, у розпустивши достроково палати. Негативний вотум виборців є для кабінету обов'язковим. Король царює, але не править. Ці найважливіші основи англійського парламентаризму ні тоді, ні опісля не були зафіксовані жодним офіційним актом, вони були умовними (конвенційними) правилами, що склали найважли­вішу частину англійської неписаної конституції.

Політичні сили, що об'єднувались в партії, почали перефар­бовуватись. Оскільки партія вігів стояла на позиціях прибічників нових економічних стосунків і нового конституційного укладу, тобто у зв'язку із перетворенням її у політичну партію промис­лового капіталу, який бореться за подальшу демократизацію суспільного життя, вона стає називатись ліберальною партією. Партія торі, що була прибічницею старих порядків, змінює свою назву на консервативну. Разом із зміною назв партії реоргані­зовують свою структуру, і саме з цього моменту вони стають політичними партіями у сучасному розумінні цього слова. Ос­кільки з 1832 р. почав діяти акт про реєстрування виборців, а право потрапити у такі списки треба було виборювати, почи­нають виникати постійні місцеві партійні організації, які допо­магають своїм виборцям перебороти формальні перешкоди, потрапити у список. Ці місцеві партійні організації почали відігравати велику роль у підтримці своїх кандидатів у депута­ти.

Промислові кризи, що охопили Англію у 30-ті роки XIX ст., штовхнули робітників на чолі з буржуазією до боротьби за роз­ширення виборчих прав. З 1836 р. робітники оформлюють свої вимоги у петиції до парламенту. У 1838 р. така петиція була опублікована у формі білля, дістала назву народної хартії (сЬаг-їег) і включала вимоги загального виборчого права і щоб вибо­ри до парламенту були таємними, проводились щорічно, щоб членам парламенту було встановлено жалування.

Цю хартію підписали 1280 тис. чоловік, але парламент її відхи­лив. У 1842 р. таку хартію підписали вже 3,5 мільйонів чоловік, але і вона була відхилена. Робітники створюють свої професійні спіііки, що борються за надання їм допомоги на випадок хво­роби, втрати працездатності, захищають своїх членів при зіткненні із підприємцями. Досить рано профспілки одержали право укладати договори з підприємцями.

Під тиском профспілкового руху (тред-юніонізму) у 1867 р. парламент провів реформу виборчого права, за якою у 53 “гни­лих містечках” було відібрано право посилати своїх депутатів у

парламент; було знижено ценз для сільських виборців, надано виборчі права квартирантам, що мешкають у містах, а також всім тим, хто платив подать на користь бідних. За цією рефор­мою кількість виборців на селі зросла на 50%, а у містах — вдвоє і навіть втроє. Ця реформа дала можливість утворити у парламенті самостійну робітничу партію. Проте бути обраним до парламенту вимагало великих грошових витрат, а депутати все ще не отримували жалування.

Боротьба сільськогосподарських працівників за право голосу завершилася у 1884—1885 рр. збільшенням кількості виборців з трьох до п'яти з половиною мільйонів. Право брати участь у виборах набули працівники у графствах, які відповідали вимо­гам, що ставилися до міських виборців за реформою 1867 р. Один депутат став обиратися приблизно від 50—54 тис. жи­телів. Обраним за мажоритарною системою голосування вва­жався той кандидат у депутати, який набрав відносну більшість голосів.

У результаті конфлікту, що стався між урядом і палатою лордів у 1911 р., було обмежено права верхньої палати: коли фінансовий білль, прийнятий палатою громад, не затверд­жується протягом одного місяця палатою лордів, то він після підписання королем набував чинності і без схвалення пала­тою лордів. Акт зберігав термін повноважень палати громад у п'ять років.

Відомо, що революцію в Англії буржуазія здійснила у союзі із дворянами. Тому характерною рисою цивільного права Англії була його наступність як у судових прецедентах, так і у збере­женні старих феодальних юридичних норм. З часом право стає буржуазним: встановлюється формальна рівність, свобода підприємництва, свобода вступати в договори.

Особливості історії Англії, ранній розвиток її промисловості і торгівлі, відома її відокремленість сприяли самостійному роз­виткові англійського права. Це призвело до своєрідної поста­новки в англійському праві ряду інститутів, що у своїх деталях мають мало спільного із відповідними континентальними інсти­тутами. Необхідно зазначити, що у розвитку англійського пра?-ва особливу роль відігравала діяльність суддів і взагалі юристів.

Джерелом англійського права були:

1) загальне право (соттоп Іау/), тобто звичаєве, неписане право, яке нібито живе у свідомості народу. Виразниками цьо-

го загального права є судді; воно проявляється у судових рішен­нях, прецедентах. У деяких випадках суддя може відхилятись від прецедентів і винести нове за своїм змістом рішення;

2) справедливість (еяиііу). З XIV ст. особа, яка не знаходила захисту за загальним правом, могла звернутись до короля. Зро­стання цієї практики призвело до створення особливого суду або суду справедливості (Соий оГ еяиіїу). Якщо, наприклад, загальне право не пов'язувало з обманом недійсність договору, але це протирічить справедливості, то суд приходив на допо­могу потерпілій стороні. Таким чином, норми “справедливості” базуються на конкретній оцінці, на тому чи іншому висновку;

3) статутне право (зіаіиїе 1а\У). Статутами називались закони, що були прийняті парламентом. Вони не систематизовані і всі вони можуть діяти.

В Англії відсутнє цивільне право як галузь права, закони сто­суються лише окремих галузей цивільного права, але й вони не зведені в якусь систему.

Англійське право не знає поділу речей на рухомі і нерухомі, а розрізняє: 1) “речову власність” (геаі ргореіту), куди відносять­ся права на земельні ділянки, а також документи, що встанов­люють право на ділянки, і предмети, що пов'язані із землею, і 2) “особисту власність” (регвопаі ргореіту), що включає решту предметів і прав.

У XVIII—XIX ст.ст. розвивалось договірне право — створю­вались правила не лише про окремі види договорів, але й ви­роблялись поступово загальні правила про зобов'язання взагалі і договори.

Розрізнялись два види договорів: формальні письмові дого­вори з печатками контрагентів і звичайні договори. Останні відрізнялися тим, що для їх дійсності вимагалась не тільки зго­да сторін, але й указана у договорі основа прийняття боржни­ком на себе зобов'язань. Наприклад, у договорі купівлі-прода­жу такою основою буде одержана вартість проданої продавцем речі або обіцянка покупця сплатити вартість.

Поширеними договорами оренди землі була оренда “з року в рік” і оренда “на розсуд”. У першому випадку договір міг бути розірваний тільки у кінці року, а у другому — будь-коли. Оренд­на плата встановлювалася за згодою сторін. Якщо орендар по закінченні договору не звільняє орендованої землі, то орендна плата автоматично подвоювалася.

Досить широкого розповсюдження набув в Англії інститут довіреного управління, коли власник передає майно в управ­ління іншій особі, яка стосовно третіх осіб посідає місце влас­ника і відповідає по зобов'язаннях стосовно майна, що перебу­ває в його управлінні. Реальний власник майна одержує виго­ди, одержані від майна, яке він передав в управління.

Цей інститут використовувався при злитті декількох підприємств, коли управління ними довірялось певній особі, яка управляючи, одержувала прибутки для власників або акці­онерів злитих підприємств; чоловік міг бути довіреним управ­ляючим майна дружини; банк або адвокат — майна клієнтів.

У сімейному праві Англії тривалий час зберігались феодальні пережитки. Зберігався церковний шлюб, а з 1836 р. поряд з ним існує і громадянський.

Особисті стосунки подружжя базувались на главенстві чолові­ка. Йому здавна належало право “нагляду” за дружиною і навіть право її карати. До 1870 р. чоловік і дружина у майновому відно­шенні становили одну особу, але тільки чоловікові належало право управління і розпорядження подружнім майном.

Припинення шлюбу через розлучення було встановлено лише у 1857 р. Діти віком до 21 року знаходяться під батьківською владою. Мати позашлюбної дитини з 1845 р. одержала право вимагати засоби на її утримання від батька.

Через цивільне право регулювались і трудові відносини. У 1868 р. профспілки одержали статус юридичної особи, але од­ночасно до закону було прийнято поправку про страйки, згідно якої під загрозою тюремного ув'язнення заборонялось пікету­вання, заклик до робітників не ставати до роботи або ж вистав­ляти мовчазні спостережницькі пости. Загроза в'язниці не за­лишилась просто папірцем. У 1871 р. сім жінок було посадже­но у в'язницю за те, що крикнули “ти ба!” при зустрічі з одним штрейкбрехером. У 1872 р. декілька лондонських робітників були в судовому порядку ув'язнені на один рік за пікетування. Правда, ця поправка до закону була у 1875 р. відмінена, але підприємці ще на початку XX ст. успішно її оспорювали.

На час революції середини XVII ст. кримінальне і криміналь­но-процесуальне право Англії складалося, як і цивільне, част­ково із звичаєвого неписаного права, частково — із права ста­тутного, що містилось у законодавчих актах. Цей поділ зберіг­ся і після революції XVII ст

Найтяжчим із кримінальних злочинів є державна зрада, а ос­новним законом про нього залишався “Акт про зраду” 1352 р.

Консерватизм англійського кримінального права зберігся в покараннях: спалення, колесування, четвертування і т.ін. Відсутні систематизовані правила, а керуються збірниками су­дових протоколів і суддівських звітів, тобто в основі лежить прецедент.

Кримінальний процес базувався на Великій хартії вільностей 1215 р., а також на НаЬеаз Согрив Асі 1679 р., хоча в ці акти було внесено свій зміст. Змагальний процес панує не лише у судовому

слідстві, але і в початковому.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.):

  1. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії
  2. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині. Об'єднання Німеччини
  3. Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції
  4. Виникнення і розвиток держави і права СІЛА
  5. Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права
  6. 1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)
  7. 1. Виникнення держави та її розвиток
  8. 1. Виникнення держави та її розвиток
  9. 4. Виникнення держави і права
  10. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ ДУМКИ В АНГЛІЇ
  11. Мудрак. Виникнення держави i права стародавнього сходу., 0000
  12. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
  13. Держава і право Англії новітнього періоду
  14. Держава і право феодальної Англії
  15. § 1. Виникнення і розвиток криміналістики
  16. Конституція США 1787 року; Білль про права. Розвиток держави у 18 — 20 ст.
  17. Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі
  18. Розділ 3. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
  19. § 1. Виникнення та розвиток корпоративного управління
  20. Тема 4. Государство иправо России в период сословно-представител ьной монархии (середина XVI - середина XVII в.)