Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права

У роки першої світової війни загострилися соціально-еко­номічні і політичні протиріччя, що існували в Росії. Не­стабільність була властива і державному апарату. За роки війни відбулася зміна чотирьох голів ради міністрів, шістьох міністрів внутрішніх справ, чотирьох військових міністрів і трьох міністрів закордонних справ.

На початку 1917 р. страйки охопили біля 676 тис. робітників. 25 лютого 1917 р. страйк став політичним у Петрограді, Москві та інших містах. Страйками керували Ради робітничих і сол­датських депутатів. 28 лютого царський уряд було повалено. У Державній думі було створено Тимчасовий комітет, який на переговорах 2 березня із Виконкомом Петроградської Ради ро­бітничих і солдатських депутатів досяг угоди про створення Тимчасового уряду до скликання Установчих зборів, які мали визначити форму правління Росією.

Рішення про Установчі збори було компромісом між Дер­жавною думою і Радами, оскільки жодна із сторін не могла претендувати на те, щоб стати владою в Росії після відречення царя Миколи II. У програмі Тимчасового уряду проголошува­лось про негайну підготовку до проведення рівного, прямого і таємного голосування до Установчих зборів, які мали встано­вити форму правління і прийняти конституцію. Були декларо­вані свободи слова, друку, мітингів, недоторканість особи і т.ін., проведено політичну амністію (з тюрем вийшли 24 тис. членів РСДРП(б)), проголошено 8-годинний робочий день. Росія, за словами В.Леніна, стала найдемократичнішою країною у світі,

Коли із Швейцарії до Петрограду прибув В.Ленін (зауважи­мо, що німецький уряд пропустив його і товаришів його по партії через територію Німеччини в обмін на обіцянку, що вони будуть боротися за те, щоб Росія вийшла з війни), то він (З квітня) проголосив тактичні лозунги партії більшовиків: “Нія­кої підтримки Тимчасовому урядові!”, “Вся влада Радам!”, “Припинити імперіалістичну війну!” Проголошуючи лозунг “Вся влада Радам!”, партія більшовиків переслідувала за мету захо­пити через Ради владу до своїх рук.

На початку травня було створено коаліційний Тимчасовий уряд, до якого ввійшли представники не тільки буржуазних партій, але й члени РСДРП(м) (Церетелі, Скобелєв) та партії есерів (Чернов, Корейський).

У червні 1917 р. відбувся перший з'їзд Рад, на якому із 1090 делегатів було тільки 105 більшовиків. З'їзд надав підтримку Тимчасовому урядові і відкинув пропозицію більшовиків про вихід Росії з війни. Було створено Центральний виконавчий комітет Рад, куди більшовики не ввійшли. Тому вже 3 липня партія більшовиків на своєму з'їзді (VI з'їзд РСДРП(б)) вирі­шила розпочати підготовку до збройного повстання, а її керів­ництво формально пішло у підпілля (Ленін відпочивав у Роз­ливі, Троцький нахабно демонстрував свою присутність у Пет­рограді, бажаючи, щоб Тимчасовий уряд заарештував його і потім використати цей факт для звинувачення уряду у репре­сивному характері, з тим, щоб підняти робітників на повстан­ня).

Даючи у 1967 р. інтерв'ю англійській газеті “Тайме”, О.Ке-ренський зауважив, що найбільшою помилкою, яку допустив очолюваний ним Тимчасовий уряд, був виступ проти заколоту Корнілова. У той же час партія більшовиків інтенсивно готува­лася до захоплення влади шляхом збройного повстання. 12 жовтня було створено військовий революційний комітет, який став органом повстання.

Формальним приводом для проведення повстання був той факт, що Тимчасовий уряд не проводить виборів до Установ­чих зборів, хоча вибори до них були призначені на 28 листопа­да 1917 р. Керівництво партії більшовиків вирішило захопити владу в день відкриття роботи II з'їзду Рад робітничих і сол­датських депутатів, а тому пропонувало включити у порядок денний роботи з'їзду Рад питання про мир, про землю, про владу і про робітничий контроль. Центральний виконавчий комітет Рад пропонував розглянути на з'їзді питання про по­точний момент, про підготовку до виборів Установчих зборів і про вибори ЦВК. ЦВК Рад відкидав, так само, як і Тимчасо­вий уряд, пропозиції про розгляд життєво-важливих питань, оскільки вважав, що ці питання мають вирішувати Установчі збори. 25 жовтня 1917 р. партія більшовиків здійснила військо­вий переворот, взявши владу до своїх рук у Петрограді. Другий з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів прийняв запропо­нований В.Леніним Декрет про мир, про землю, Декларацію прав народів Росії. Було обрано новий Центральний виконав­чий комітет та створено уряд — Раду народних комісарів на чолі з В.Леніним. Зауважимо, що і цей уряд теж називався тим­часовим, оскільки він мав функціонувати до скликання Уста­новчих зборів, вибори до яких Раднарком призначив на 12 лис­топада 1917 р.

У Декреті про мир пропонувалося розпочати переговори про укладення справедливого, демократичного миру. Проте деякі положення декрету носили суто пропагандистський характер, переслідуючи за мету розпалення революції у воюючих краї­нах. Так, робітничий і селянський уряд Росії пропонував на­самперед “воюючим народам та їх урядам” розпочати перего­вори про мир. Затвердження усіх умов такого миру, заявив В.Ленін, мало бути здійснене “повноважними зборами народ­них представників усіх країн і усіх націй”, що, звичайно, було нездійсненним.

Програма партії більшовиків стосовно землі передбачала її націоналізацію, але, розуміючи, що націоналізація землі не знайде підтримки на з'їзді, було запропоновано Декрет про землю, який базувався на програмі партії есерів, складеній на основі 242 місце­вих селянських наказів. Декрет скасував право приватної влас­ності на землю, надавав право користуватися землею тим, хто її обробляє, заборонив використання найманої праці. Декрет, та­ким чином, був антикапіталістичним і повертав селянство Росії до громадського зрівняльного землекористування. У Декларації прав народів Росії проголошувалось “розкріпачення” селян, сол­дат, робітників “від своїх гнобителів”. Другий з'їзд Рад підтвер­див рішення першого з'їзду про право народів на вільне само­визначення. Більшовики нічого нового у питання про право на­родів на вільне самовизначення не внесли.

Вибори до Установчих зборів показали, що партія більшо­виків не користувалася підтримкою більшості населення Росії, вона одержала всього 25% голосів виборців (на Україні 10%).

210Після проведення виборів до Установчих зборів Раднарком доручив Й.Сталіну і Г.Петровському “взяти до своїх рук Комі­сію з Установчих зборів з метою заволодіти усіма документа­ми... для орієнтування в обстановці”. Сталін заарештував членів Всевибіркому і заволодів документами. Дізнавшись про резуль­тати виборів, Раднарком прийняв декрет про арешт депутатів, обраних від партії конституційних демократів, як “ворогів на­роду”, сподіваючись, що депутати-есери, що становили більшість в Установчих зборах, не будуть протестувати проти арешту де­путатів буржуазної партії. В кінці кінців, було вирішено розі­гнати Установчі збори. Але проти виступило бюро фракції більшовицьких депутатів Установчих зборів. За пропозицією В.Леніна їх було введено до складу ЦВК і, таким чином, інци­дент було вичерпано.

Установчим зборам було запропоновано затвердити усі дек­рети Радянської влади, узаконити владу РНК на чолі з Леніним і на цьому завершити свою роботу. Установчі збори виконали майже усі вимоги більшовиків, але декретом ВЦВК вони були розігнані. Демонстранти, які вийшли на підтримку Установчих зборів, були розігнані і розстріляні (7 січня 1918 р.).

У грудні 1917 р. було об'єднано ЦВК Рад робітничих і сол­датських депутатів з ЦВК Рад селянських депутатів, надано декілька місць представникам селянських рад у Раднаркомі, а в січні 1918 р. було проведено об'єднання з'їздів Рад. Так завер­шилося формування органів радянської влади.

Декретом про суд № 1 (24 листопада 1917 р.) усі судові уста­нови, а також мирові судді, що функціонували в Росії, були знищені. Для боротьби проти контрреволюції, з мародерством, грабежем, крадіжками, саботажем, зловживанням торговців, промисловців, чиновників та інших осіб створювалися Рево­люційні трибунали (ревтриби). Для проведення попереднього розслідування створювалися особливі слідчі комісії. Протоко­лом РНК № 21 від 20 грудня 1917 р. створювалася Всеросій­ська надзвичайна комісія (ВНК), яка мала вести боротьбу з контрреволюцією на всій території Росії. ВНК виконувала і судові функції.

Було створено міліцію (постановою РНК 28 жовтня 1917 р.). Спочатку на добровільних засадах будувалася Червона Армія, але оскільки добровольців було замало, перейшли до обов'яз­кової військової повинності.

Ще 2 грудня 1917 р. з Німеччиною було укладено перемир'я,, а у березні 1918 р. — Брестський мир. Декретами РНК було проведено суцільну націоналізацію про­мислових підприємств. Для управління економікою було ство­рено Вищу раду народного господарства, яка зосередила свою увагу на підготовці промисловості країни для забезпечення всім необхідним збройних сил. Готуючись до розв'язання грома­дянської війни в середині країни і прагнучи поширити соціа­лістичну революцію на інші країни, партія більшовиків почала проводити так звану політику військового комунізму.

Військовий комунізм характеризується встановленням пра­ва державної власності не лише на великі й середні, але й на малі підприємства. Було встановлено державну монополію на торгівлю хлібом, введено продрозверстку, організовано загальну трудову повинність. Продукція промисловості і радгоспів над­ходила державі без будь-якої оплати. Хліб у селян теж заби­рався без будь-якої винагороди. Робітники і службовці одер­жували мінімум продуктів харчування і предмети першої не­обхідності по карточках безкоштовно. “Нетрудові елементи” карточок не одержували. Була відмінена плата за продукти харчування, предмети широкого вжитку, паливо, фураж, ме­дикаменти, житло, воду, газ, електроенергію, за користуван­ня поштою, телеграфом, транспортом, банями і т.ін. Було за­проваджено загальну трудову повинність. Постановою РНК від 5 вересня 1918р. розпочався червоний терор. Шляхом те­рору велася боротьба не тільки з контрреволюцією, але й із “спекуляцією” і злочинністю. Створювалися спеціальні “заг-радотряди”, які на місці розстрілювали “мішочників”, що по­рушували державну монополію на торгівлю хлібом. Для ізо­ляції “класових ворогів”, за постановою РНК, створювались концентраційні табори (отже, першість у їх створенні нале­жить не фашистам, а комуністам).

У листопаді 1918 р. було створено Раду робітничої і селян­ської оборони, якій надавалася вся повнота влади з метою мо­білізації сил і ресурсів країни для ведення війни. Зауважимо, що більшовики досить часто вдавалися до створення некон­ституційних органів.

За конституцією РРФСР 1918 р. вищим органом влади був з'їзд Рад, а у період між з'їздами — ВЦВК. Загальне управління країною здійснювала, за конституцією. Рада народних комісарів. Центральними галузевими органами управління були народні комісаріати.

Джерелом права у роки проведення військового комунізму були законодавчі акти органів радянської влади, закони доре­волюційної Росії, що не суперечили декретам радянської вла­ди, і революційна правосвідомість. Остання була головним дже­релом “права”.

Стверджувати про існування права цього періоду було б ве­ликою помилкою. Існувало не право, а адміністративно-пра­вові акти. Тому можна говорити не про розвиток права, а про розвиток законодавства.

Шлюбно-сімейне законодавство радянської Росії не визна­вало церковних шлюбів, скасувало право спадщини. Декрет ВЦВК від 27 квітня 1918 р. встановлював, що після смерті власника його майно стає власністю держави. Шлюбно-сімейне законодавство руйнувало підвалини сім'ї, захищало розпусту. Кодексом законів про акти громадянського стану (16 вересня 1918 р.) суди, при розгляді справ про встановлення батьківства і витрат з цим пов'язаних, зобов'язані були притягати до відпо­відальності усіх чоловіків, що були в інтимних зв'язках із жінкою;

всі вони зобов'язані були нести витрати, пов'язані із вагітніс­тю, родами і утриманням дитини.

Трудове законодавство узаконювало загальну трудову по­винність для осіб чоловічої і жіночої статі у віці від 16 до 50 років.

Цивільне право підмінялося адміністративно-командними актами. На цих же принципах базувалося і земельне законо­давство. Властивістю кримінального законодавства був його репресивний характер. В.Ленін поставив вимогу про застосу­вання розстрілу на місці до “агентів ворога, німецьких шпи­гунів, контрреволюційних агітаторів, до спекулянтів, до буржу­азії, яка ухиляється від оборонних робіт і від копання окопів, до грабіжників, хабарників, шахраїв і хуліганів”. Право засто­сування розстрілів мали ревтриби і ВНК.

/Коли мова йшла про боротьбу із так званими “пережитками капіталізму у свідомості трудящих”, то вона велась судами і революційними трибуналами, які застосовували такі заходи впливу, як догана, громадський осуд, позбавлення громадсько­го довір'я, заборона виступати на зборах і навіть такий виправ--но-трудовий захід, “як проходження курсу полптрамоти”. Отже,

законодавство переслідувало за мету докорінним чином зміни-г ти свідомість широких верств населення, схилити його на бік радянської влади. У цьому аспекті радянське законодавство зближалося з релігійним правом, яке базувалося на талмуді, ісламі або канонічному праві християнської церкви.

Перемога у громадянській війні виявилася за партією більшо­виків, які прагнули поширити полум'я соціалістичної революції на інші країни. У радянській історіографії ствердилася думка, що радянська держава з самого початку виникнення проводи­ла політику мирного співіснування, що основи цієї політики були закладені в Декреті про мир.

Аналіз цього документа свідчить, що формально радянська держава виступала за укладення миру між усіма воюючими у першій світовій війні країнами, але фактично, за миролюбни­ми фразами крилося намагання партії російських більшовиків розпалити соціалістичну революцію у західних країнах, пере­нести туди полум'я громадянської війни.

Отже, стратегічною лінією РСДРП(б) був курс на світову ре­волюцію. Ця політика базувалась на відомій теорії перманент­ної (постійної) революції Л.Троцького, яка обґрунтовувала мож­ливість перемоги пролетарських революцій в інших країнах шляхом ведення “справедливої” революційної війни перемігшого пролетаріату Радянської Росії.

Наскільки популярною була ця теорія серед членів партії можна бачити з того факту, що більшість членів ЦК РСДРП(б) зимою 1918 р. відмовилася підтримати пропозицію Леніна ук­ласти з Німеччиною мирний договір. Заклики до миру супере­чили ідеї “революційної війни”, яку підтримував і сам Ленін. “Був час, — говорив у 1924 році у політзвіті ЦК РКП(б) XIII з'їздові партії Г.Зінов'єв, — коли в момент Брестського миру навіть Володимир Ілліч вважав, що питання про перемогу про­летарської революції у цілому ряді передових країн Європи є питанням двох-трьох місяців. Був час, коли у нас, у Централь­ному Комітеті партії, усі годинами рахували розвиток подій у" Німеччині й Австрії...”.

Катастрофічні наслідки практичного втілення у життя теорії перманентної революції проявились під час війни з Польщею. У дні наступу Червоної Армії на Варшаву було випущено Мані­фест II конгресу Комінтерну, у якому революційні сподіван­ня пов'язувались з розвитком військових дій, висловлено тезу

про “громадянську війну у всьому світі”. Цим визнавалось, що суб'єктом світової революції виступає Червона Армія.

Польські робітники не піднялись на революційну боротьбу, а Червона Армія відступила, і радянське керівництво змушене було піти на підписання у 1921 р. Ризького мирного договору з Польщею, умови якого були набагато важчі, ніж ті, що пропо­нувались країнами Антанти.

Уроки радянсько-польської війни змусили радянське керів­ництво відійти від лобового військового штурму капіталізму. Ленін, реалістично оцінивши становище, вирішив змінити так­тику боротьби за перемогу світової пролетарської революції. У листі до польських комуністів він висловив думку про не­обхідність “виростити революцію до повного дозрівання пло­ду”, “про перемогу радвлади з середини”.

Після закінчення громадянської війни і невдачі розпалити “світову пожежу”, партія більшовиків продовжувала проводити політику військового комунізму. Величезна армія (7 млн чол.) не була демобілізована. Вона була направлена на так званий трудовий фронт.

За роки громадянської війни економіка Росії була розорена. Об'єм промислової продукції становив три відсотки об'єму 1913 р. Кількість робітників з 2440 тис. у 1913 р. зменшилась до 1270 тис. чоловік у 1920 р. Різко скоротилося виробництво хліба.

Незадоволення політикою військового комунізму прояви­лося під час Кронштадтського повстання (1921 р.), у приду­шенні якого змушені були брати безпосередню участь деле­гати Х з'їзду РКП(б). Повстання селян відбувалися у різно­манітних районах Росії. Все це у сукупності змусило більшо­виків перейти до проведення так званої нової економічної політики (НЕПу).

Декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. продрозверстка замі­нялася продподатком. Після виконання натурального податку селяни одержали право (Декрет РНК від 21 травня 1921 р.) Обмінювати, продавати надлишки сільськогосподарської про-дукції, тобто скасовувалась державна монополія на торгівлю хлібом. Окрім того, було проведено денаціоналізацію дрібних підприємств, дозволено орендувати підприємства. Ці заходи оживили економічне життя Росії.

У зв'язку з переходом до нової економічної політики постало питання про нове законодавство та кодифікацію старого. Дик-

татура Комуністичної партії обумовила спільність законодав­ства та спільність принципів кодифікації усіх союзних республік.

Цивільне законодавство було спрямоване насамперед на роз­ширення і зміцнення державної власності як основи радян­ського ладу. Відповідно до постанови Ради праці і оборони РРФСР від 1921 р. державні органи отримували право створю­вати на засадах госпрозрахунку особливі об'єднання великих державних підприємств. Підприємства отримали право об'єдну­ватись в трести, які одержували ширші права у питаннях роз­порядження матеріальними ресурсами. Підприємства і транс­порт були переведені на госпрозрахунок.

У зв'язку з проведенням непу було дозволено діяльність при­ватних і кооперативних підприємств. Вводилася плата за ко­ристування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги і т.ін. Було дозволено власникам відчужу­вати власність, але у сільській місцевості відчужувати будівлі було заборонено. У 1922 р. було дозволено надавати земельні наділи на строк до 49 років під забудову. У зв'язку з розвитком цивільного обігу вводились боргові грошові зобов'язання — векселі.

Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване майно. Уся державна власність виключалась з цивільного обігу.

Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціо-налізоване майно. Але свобода розпорядження ним обмежува­лась інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір.

Право спадщини за законом і заповітом допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищува­ла встановлену вартість, переходила у власність держави. [

Укладачі Цивільного кодексу керувались вказівками В.Лені-на про необхідність втручання держави у приватно-правові відносини і застосування “нашої революційної правосвідомості”. Постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) від 1931 р. заборонялась приватна торгівля, розширювалась сітка кооперативних і дер­жавних торговельних організацій.

З 30-х років РНК СРСР почала щорічно приймати постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв'язків і визначала конкретний зміст договорів. Розірвання або зміна таких договорів могли бути здійснені лише

за рішенням Ради праці і оборони СРСР або ж за розпоряд­женням керівника відомства.

Постановою РНК СРСР від 15 лютого 1936 р. державним органам було заборонено продаж або набуття основних фондів. Передача майна в рамках відомства могла здійснюватись тільки за постановою РНК СРСР.

У середині 30-х років основою діяльності підприємств і органі­зацій стають планові завдання, що накреслювались вищими партійними органами, а потім доводились до кожного відом­ства, підприємства та організації. Тим самим уже з кінця 20-х років припинялася дія статей Цивільного кодексу.

З проведенням непу почалася заміна застосування трудової повинності договірними відносинами. Рядом актів Раднаркому ррфСР було скасовано трудову повинність і ліквідовано тру­дову мобілізацію робітників і службовців. Вводився принцип трудових договорів або угод між державними, приватними підприємствами і особами, що наймалися на роботу, а також соціальне страхування на всі випадки тимчасової або постійної непрацездатності, безробіття.

У 1922 р. було прийнято Кодекс законів про працю РРФСР. Норми кодексу поширювались на усіх найманих працюючих як державних, так і приватних підприємств. Тривалість ро­бочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працю­вали під землею, і для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав ста­новити не менше 42 годин. Кодекс встановлював, що проф­спілки мають право виступати перед різними органами від імені найманих працівників при укладенні колективних до­говорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що виникали при застосуванні найманої праці, мали вирішува­тись у суді або ж у розціночно-конфліктних комісіях. Соці­альне страхування поширювалося на усіх осіб найманої праці як на державних, так і на приватних підприємствах. Фонд ^соціального страхування формувався за рахунок внесків Підприємств, установ, господарств та осіб, що користуються найманою працею.

У зв'язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з нагоди десятої річниці Жовтневої революції ви-Дав маніфест, у якому постановив перейти з восьмигодинного робочого дня до семигодинного. Але вже у 1929 р. на усіх

підприємствах, крім безперервно діючих, було введено шести­денний робочий тиждень.

Централізація управління і планове ведення господарства спричинили перехід у 1929 р. до державного нормування заро­бітної плати робітників і службовців. У зв'язку з цим колек­тивні договори втрачають характер тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали розробляти відповідні наркомати. У галузі соціального страхування допо­мога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника: чи був він ударником праці, старим кадро­вим робітником, членом партії, членом профспілки. Для таких працівників встановлювалися пільги в культурно-побутовому обслуговуванні, відпустках, житлі. За неявку на роботу праців­ника звільняли з позбавленням його житла.

З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення учбового закладу повинні були працювати протягом трьох років на ви­робництві за призначенням наркоматів. В окремих випадках оголошувалась мобілізація спеціалістів. Так, наприклад, у лю­тому 1930 р. було проведено мобілізацію на будівництво інже­нерів та техніків-будівельників.

Професійні спілки втратили свої функції і у 1933 р. вони були одержавлені — злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з'їзду ВКП(б), вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. З 1933 р. постановами ЦВК і РНК СРСР затверджувались статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила прийому на ро­боту, звільнення з роботи, відповідальність за порушення тру­дової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових обов'язків.

Отже, з початку 30-х років в СРСР знову вводиться трудова повинність і відбувається, по суті справи, мілітаризація праці.

Земельний кодекс РРФСР від 1922 р. підтвердив право дер­жавної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось трудовим зем­леробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування встановлюва­лось безстроковим. Кодекс встановлював право користування тільки у складі земельного об'єднання, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлю­

ються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських колективів.

Законодавство допускало трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р. — на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів

про працю.

Відповідно до “Загальних начал землекористування і земле­устрою”, прийнятих ЦВК і РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.

Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію краї­ни, вимагав величезних коштів. Дістати їх можна було тільки за рахунок експропріації власності селян. З 1929 р. партія по­чала проводити колективізацію сільського господарства, яка переслідувала за мету знищення селянства як класу.

У період після революції кількість селянських господарств збільшилася з 16 до 25 млн, але товарність сільського госпо­дарства зменшилася у два рази. Партія вважала, що колективі­зація сільського господарства дасть необхідну кількість товар­ного хліба.

У радянській науковій літературі стверджувалось, що для ко­лективізації було створено належну матеріальну базу. Наскільки вона була готовою до колективізації показують деякі статис­тичні дані. Так, наприклад, у 1926—1927 рр. було виготовлено 623 трактори, а в 1928—1929 рр. — 1100. На початок 1929 р. в сільському господарстві СРСР було 700 вантажних автомобілів і два зернових комбайни.

Постанова ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930 р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки до колгоспів були загнано 15 млн селянських гос­подарств.

У результаті колективізації було втрачено біля половини по­голів'я коней і великої рогатої худоби, дві третини овець і кіз. Середньорічне виробництво зерна скоротилося з 75,5 млн. т у 1926—1930 рр., до 70 млн. у наступній п'ятирічці, м'яса з 4,7 млн. т до 2,6 млн.

Відповідно до директив ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі (1930 р.), який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які

виходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з колгосп­них земельних фондів. Відповідно до ст.4 Статуту підлягали усуспільненню усі тяглові і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запаси, корми. Все це стало неподільним фондом кол­госпів. Куркулів в колгосп не приймали, їх майно конфіскову-валось, а вони самі підлягали репресіям. Статут не визначав форми організації праці в колгоспах.

Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів надавалось право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати певну роботу, а за повторну відмову — виключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ВКП(б) затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах. Відповідно до цих правил колгоспники закріплювались за бригадами, а розпоря­док робочого дня бригади затверджувався правлінням колгос­пу. Правила встановлювали дисциплінарну відповідальність за невихід на роботу або відмову від роботи.

Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля закріп­люється за колгоспами у безстрокове користування і що кол­госпи зобов'язані планувати так своє господарство, щоб вико­нувати державні плани сільськогосподарського виробництва та усі “зобов'язання перед державою”.

За кожним колгоспним двором статут визнавав присадибну ділянку землі для ведення селянського господарства. Було вста­новлено кількість тварин, яку міг мати селянський двір.

Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чер­гу виконати сільськогосподарські поставки державі, потім за­безпечити насіннєвий, фуражний, страховий та інші фонди, розрахуватися з машинотракторною станцією, після чого реш­ту доходів могли розподілити по трудоднях. У статуті встанов­лювався мінімум трудоднів, який мав щорічно виробляти кол­госпник.

Отже, колективізація сільського господарства призвела до ліквідації індивідуальних селянських господарств. Селянин, позбавлений знаряддя виробництва, був особисто прикріпле­ний до колгоспу і під страхом різних видів покарання повинен був виробляти встановлену кількість трудоднів (від 150 до 250 трудоднів). Вироблену сільськогосподарську продукцію колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені трудодні. Селянство як клас було ліквідовано. Виникало нове рабство XX століття.

Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до поз­бавлення селян засобів існування шляхом насильницької екс­пропріації. Уже в період існування колгоспів Комуністична партія організувала штучні голодомори з тим, щоб залякати селян і перетворити їх на покірних рабів. На Україні такий голодомор було організовано у 1932—1933 рр. У ці роки помер­ло від голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу спиралася на розгалужений репресивний апарат і відповідне каральне законодавство.

Кримінальне законодавство відігравало особливу роль у зміцненні влади диктатури партії, в проведенні репресивної політики стосовно всього населення та учасників національно-визвольного руху.

Не дивлячись на перехід до політики непу, каральна політи­ка більшовиків не змінювалася, урізноманітнювалися тільки форми та засоби її проведення.

Кримінальний кодекс РРФСР складався з загальної і особли­вої частин. Виходячи з визначення характеру і завдань пока­рання злочинців, даних у партійній програмі, кодекс встано­вив, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виправно-трудові роботи і позбавлення його можливості здійснювати злочини у майбутньому.

У кримінальному кодексі вперше з'явилася стаття про засто­сування норм кримінального кодексу за аналогією, тобто коли в кодексі відсутні прямі вказівки на окремі види злочинів, то покарання застосовується відповідно до статей, які передбача­ють найбільш схожі за важливістю і родом злочини.

Кодекс передбачав такі види злочинів: державні, посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави, гос­подарські; злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи; майнові злочини, військові; порушення правил, що охо­роняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок.

Проведення суцільної колективізації і ліквідація селянства як класу спиралися на нові форми кримінального законодавства. Зокрема було підвищено покарання за злочини проти “еконо­мічної могутності” СРСР, за дезорганізацію транспорту, за шкідницькі акти, за зраду Батьківщині та ін. Законом ЦВК і РНК СРСР від 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (со­ціалістичної) власності” особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувались як вороги народу і за злочини підлягали розстрілові з конфіскацією майна. Закон встановлю­вав кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років за антиколгоспну агітацію, насилля і погрози стосовно колгоспників. За спекуляцію, а нею вважали скупку і перепродаж продуктів сільського господарства і пред­метів масового споживання, винні каралися позбавленням волі на строк не менше п'яти років з конфіскацією майна.

Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно ужорсточувався. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 1931 р. “Про відповідальність за злочини, які дезор­ганізують роботу транспорту” було встановлено, що порушен­ня працівниками транспорту трудової дисципліни, яке спричи­нило невиконання урядових планів перевезення або порушен­ня руху, караються позбавленням волі на строк до десяти років, а якщо такі злочини мали злісний характер — розстрілом.

Протягом 1933—1936 рр. були прийняті акти, якими ужор-сточувались покарання за злочини проти порядку управління. До цієї групи злочинів відносились злочини, спрямовані проти обороноздатності країни, на порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавка мета­левих монет, підбурювання неповнолітніх до здійснення зло­чинів, підробка паспортів, порушення правил паспортної сис­теми та ін.

Кримінальне законодавство у період завершення будівницт­ва соціалізму розширювало види злочинів та суб'єктів злочину і ужорсточувало види покарань.

Репресивні органи СРСР формально діяли відповідно з кри­мінально-процесуальним законодавством, яке формувалось на основі постанов ЦК ВКП(б) і державних органів РРФСР та СРСР.

Державне політичне управління мало своїм завданням при­душувати контрреволюційні виступи і вживати заходів до їх попередження, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення. Рішен­ням Політбюро РКП(б) від 1922 р. працівники ДПУ одержали право розстрілювати на місці злочину грабіжників та реци­дивістів, а решту злочинців — ув'язнювати.

Отже, ДПУ користувалося правом проведення позасудових депресій. Характерно, що прокуратура і Народний комісаріат юстиції виступали ініціаторами і захисниками позасудових реп­ресій.

у вересні 1922 р. Політбюро РКП(б) ухвалило право ДПУ створювати групи сприяння там, “де воно буде вважати за не­обхідне”. Тим самим фіскальна діяльність ДПУ в усіх сферах суспільного життя набула широкого розмаху.

У жовтні 1922 р. декретом ВЦВК ДПУ одержало додаткові права у проведенні позасудової розправи. ДПУ одержало право застосовувати розстріл стосовно бандитських наскоків та зброй­них пограбувань, ув'язнювати до концентраційних таборів на строк до трьох років членів антирадянських партій, осіб, що займалися фальшуванням грошей, виготовляли, зберігали або набували чи збували вибухівку. Таку ж міру покарання ДПУ мало право застосовувати стосовно осіб, що змушували займа­тися проституцією, звідництвом; окрім того ДПУ застосовува­ло покарання за хуліганство, крадіжку, разбій, підробку доку­ментів, фальшування товарів і т.ін. З квітня 1925 р. ОДПУ одер­жало право не допускати у певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 р. ОДПУ одержало право позасудової реп­ресії стосовно осіб, що “недбайливо ставилися до секретних документів”, не вживали заходів протипожежної охорони.

У зв'язку з утворенням у 1934 р. НКВС СРСР ОДПУ було перейменовано у Головне управління державної безпеки (ГУДБ), яке стало структурною частиною НКВС СРСР.

Складовою частиною радянського державного репресивного апарату був Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС).

Положенням ВЦВК РРФСР від 1922 р. та 1927 р. було вста­новлено, що основним завданням НКВС було “загальне адмі­ністрування і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки”. У 1934 р. було створено загальносоюз­ний НКВС, до якого було включено і Головне управління дер­жавної безпеки. У 1935 р. НКВС ввійшов до складу Ради На-родних Комісарів СРСР.

Отже, на середину 30-х років було повністю централізовано Репресивно-каральну систему СРСР. Усі місця ув'язнення було передано у відання НКВС СРСР.

Верховний Суд і Прокуратура СРСР постійно давали керівні вказівки судово-прокурорським органам, чим порушували кримінально-процесуальні норми як під час попереднього розслі­дування, так і судового розгляду кримінальних справ. ЦВК СРСР у грудні 1934 р. прийняв постанову, відповідно до якої вста­новлювався виключний порядок судочинства у справах про те­рористичні акти. При розгляді таких справ скорочувався термін попереднього слідства до десяти діб, а звинувачення обвинува­чуваному вручалось за добу до судового розгляду. Захисник усувався від розгляду справи у суді і не дозволялось касаційне оскарження вироків та подача клопотань про помилування.

У 1934 р. почали створювати Особливі наради в областях у складі першого секретаря обкому партії, прокурора та началь­ника НКВС області, які, порушуючи кримінально-процесуальні норми, розглядали справи про державні злочини. Особливі на­ради користувалися правом застосовувати такі види покарань, як заслання, вислання, ув'язнення до таборів на строк до п'яти років та видворення за межі СРСР.

Основними нормативними актами виправно-трудового зако­нодавства були відомчі акти НКВС та його органів. Вони по­діляли в'язнів на тих, хто дотримується або не дотримується встановленого в місцях ув'язнення режиму.

У цілому система репресивно-каральних органів діяла за влас­ними інструкціями, підминаючи під себе кримінально-проце­суальне законодавство.

На середину 30-х років було виконано заповіт В.І.Леніна про перетворення Росії непівської у соціалістичну. Партія більшо­виків зробила висновок про повну перемогу соціалізму в СРСР, але зазначалося, що оскільки існує капіталістичне оточення, то можлива реставрація капіталізму. Остаточна перемога соціаліз­му в СРСР відбудеться, зазначав “вождь трудящих усього світу” Й.Сталін, тільки з ліквідацією капіталістичного оточення і ут­воренням світової соціалістичної системи. Тобто партія більшо­виків відверто заявляла, що її стратегічною метою є знищення капіталістичного оточення.

Повна перемога соціалізму в СРСР була юридичне закріпле­на у новій конституції. На початку червня 1936 р. відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який схвалив проект нової конституції, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. за­твердив і ввів її в дію.

У Конституції СРСР було сформульовано основні положен­ня радянського суспільного і державного устрою, принципи організації вищих і місцевих органів державної влади, суду, прокуратури.

Радянське законодавство різних галузей права було спрямова­не на закріплення існуючогсґсуспільно-політичного і економіч­ного ладу. Окремі законодавчі акти у галузі цивільного права були спрямовані на зміцнення адміністративно-командної сис­теми управління і розпорядження державними підприємствами. Так, у 1936 р. постановою РНК СРСР заборонялися продаж і набуття державними органами основних фондів за гроші, вста­новлювався строгий порядок перерозподілу державної власності. Народні комісаріати наділялись функціями позовної давності, строк позовної давності у спорах між державними, кооператив­ними і громадськими організаціями становив півтора року.

Соціалістична власність не народила якогось особливого за­конодавства у період війни. Правове регулювання проблем влас­ності у роки війни не внесло нічого нового до інституту влас­ності радянського цивільного законодавства. Як зазначають радянські дослідники, війна сприяла подальшому розвитку соці­алістичного законодавства. Наркомати отримали право давати дозвіл своїм підприємствам передавати іншим підприємствам сировину і обладнання для виконання виробничого плану. Зв'яз­ки між підприємствами у період війни, так само як і після її закінчення, базувались на державному плані. У цілому у роки війни посилилось так зване планове керівництво усім народ­ним господарством. Постанови Державного Комітету оборони були для кожного господарського органу законом. Вироблюва­на продукція розподілялась відповідно до планів, які затверджу­вались відповідними наркоматами. Зобов'язання між підприєм­ствами виникали не з договорів, а з наряду-замовлення, тобто не існувало договірного методу встановлення зобов'язань.

Після закінчення другої світової війни якихось суттєвих змін У цивільному законодавстві не спостерігалося. У 50-і роки Рада Міністрів СРСР прийняла постанови про розширення договір­них зобов'язань, але в рамках планових завдань.

Протягом 1962—1963 рр. на базі Основ законодавства СРСР було підготовлено кодекси союзних республік з різних галузей права, у тому числі і цивільного.

Сімейно-шлюбне законодавство у роки війни скасувало охо­рону фактичного шлюбу, а процес розлучення було поставлено піц контроль суду. Було встановлено почесні звання “Матигероїня”, орден “Материнська слава” і “Медаль материнства”. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 р. було заборо­нено шлюб радянських громадян з іноземцями. У 1953 р. цей указ був скасований. У 1965 р. було запроваджено судове розі­рвання шлюбу, скасовано публікацію в періодичній пресі ого­лошення про розірвання шлюбу. Подружжя, які не мали спільних дітей, дістали право на розлучення в адміністративно­му порядку в органах ЗАГСу.

Основні принципи трудового законодавства були виражені в Конституції СРСР 1936 р. Принципи організації праці “пере­мігшого” соціалізму визначали основи законодавчого регулю­вання праці робітників і службовців. Вже у 1938 р. по суті спра­ви було мілітаризовано працю робітників і службовців в усіх галузях народного господарства. Було введено кримінальну відповідальність за спізнення на роботу, за самовільне зали­шення робочого місця, за відмову робітників і службовців пе­рейти на іншу роботу або переїхати на інше місце проживання. Разом з тим було введено звання Героя Соціалістичної праці.

У роки Великої Вітчизняної війни робочу силу було закріп­лено за підприємствами і установами. У червні 1941 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було введено право на трудову мобілізацію. Трудовій мобілізації підлягало все населення СРСР, включаючи учнів шостого класу. Тривалість робочого дня ста­новила 11 год. Окрім того, встановлювались понаднормові ро­боти від однієї до трьох годин на добу. Були відмінені відпуст­ки робітникам і службовцям.

Після закінчення другої світової війни надзвичайне трудове законодавство повністю не було скасоване. Проводилася тру­дова мобілізація робочої сили на відбудову народного госпо­дарства. Підлягали трудовій мобілізації і підлітки у віці 12—14 років. Проте було відновлено надання відпусток робітникам і службовцям.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 1955 р. було затверд­жено порядок призначення і виплати допомоги по державному соціальному страхуванню. З 1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомоги.

У 1966 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії по досягненні 60-літнього віку і стажу роботи

25 років, і жінки по досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.

У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про скасування кримінальної відповідальності робітників і служ­бовців за самовільне залишення робочого місця і за прогул. Було встановлено, що кожен робітник і службовець зобов'яза­ний за два тижні попередити адміністрацію підприємства або установи про своє бажання звільнитися з роботи.

У 1971 р. було введено в дію Основи трудового законодавства СРСР, на базі яких було розроблено і прийнято Кодекс законів про працю УРСР.

Конституція СРСР 1936 р. встановила, що вищі органи дер­жавної влади встановлюють основні начала землекористування.

Постановою ЦК ВКП(б) і РНК від 1938 р. заборонялось існу­вання при колективних господарствах промислових пздприємств. У 1939 р. було зменшено розміри присадибних ділянок колгосп­ників, встановлено обов'язковий мінімум вироблюваних тру­доднів. Формальне регулювання колгоспних відносин мало здійснюватись відповідно до Примірного статуту сільськогос­подарської артілі від 1935 р., а фактично здійснювалось держа­вне керівництво колгоспами.

У роки війни на колгоспників поширювалося право трудової мобілізації. ЦК ВКП(б) і Рада Народних Комісарів прийняли у серпні 1941 р. постанову про залучення до трудового процесу в колгоспах робітників і службовців промислових підприємств. Для членів колгоспів було підвищено мінімум обов'язкових трудових днів. Мінімум трудоднів вводився для всіх членів сім'ї колгоспника віком від 12 років.

Необхідно зазначити, що за користування присадибною ділян­кою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Зокрема, селянський двір мав здавати державі зер­но, овочі, фрукти, м'ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) та інші продукти. У 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прий­няли постанову про скасування з 1958 р. обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції селянським двором. Було зали­шено тільки грошову плату за користування присадибною ділян­кою. У 1958 р. було прийнято постанови про щомісячне авансу­вання оплати праці колгоспників, про реорганізацію МТС та про формальну заміну обов'язкових поставок колгоспами сільсько­господарської продукції державною закупівлею.

У 1964 р. в СРСР було прийнято закон про пенсії колгоспни­кам. Чоловіки мали право отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.

Кримінальне законодавство мало суто репресивний характер. Відповідно до Конституції СРСР усе кримінальне законодав­ство було у віданні вищих органів державної влади СРСР. Стаття 14 п.“Х” Конституції передбачала створення в СРСР Кримі­нального кодексу. Але Кримінальний кодекс СРСР не було розроблено, його заміняли укази Президії Верховної Ради СРСР.

В галузі цивільно-процесуального законодавства діяли акти, які порушували елементарні права людини.

До них відноситься постанова ЦВК СРСР від 1934 р. про ви­ключний порядок судочинства у справах про терористичні акти. Відповідно до цієї постанови скорочувались терміни попередньо­го слідства до десяти діб, а вручення обвинувачуваному звинува­чувального висновку — за добу до розгляду справи у суді. Не допускався до участі в суді захисник, заборонялось касаційне ос­карження вироку та подача клопотань про помилування. Хоча розгляд кримінальних справ було передано від судової колегії ОДПУдо загальних судів — крайових, обласних, військових три­буналів, але справи про державні злочини розглядала Особлива нарада при НКВС. Отже, були відсутні умови для законного і справедливого вирішення справ, для здійснення прав громадяни­на. За таких обставин у 1937—1938 рр. проводилися масові реп­ресії. У роки репресій було розстріляно один мільйон чоловік, а у комуністичних концентраційних таборах загинуло 12 млн. осіб. Максимальний строк позбавлення волі становив 25 років.

Необхідно зауважити, що посилення репресій і ліквідація будь-яких процесуальних гарантій правосуддя обґрунтовувались “на­уковою” тезою, що вина — це причинний зв'язок між підозрю­ваною особою і злочином. Тобто, відкидався принцип поняття особистої вини — умислу, мети і мотиву — як необхідних еле­ментів злочину. Заперечувались такі демократичні принципи права, як презумпція невинності, змагальний характер судо­чинства, критерій повної доказовості злочину та ін. У проку­рорсько-слідчій та судовій практиці застосовувались у широ­ких масштабах тортури, доноси і наклепи. А особисте зізнання у скоєнні злочину було проголошено “царицею доказів”.

Кримінальне законодавство було основою діяльності розга­луженої мережі репресивно-каральних органів.

У період другої світової війни кримінальне законодавство було спрямоване на посилення кримінальної відповідальності. Підви­щувалась кримінальна відповідальність за військові злочини, за ухилення від служби допризовників, за поширення слухів серед населення, за порушення трудової дисципліни та ін.

У період голодомору 1946—1947 рр. у центральних, східних та південних областях України було посилено репресивний ха­рактер радянського кримінального законодавства. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 1947 року міра по­карання за крадіжку державного майна становила 7—10 років позбавлення волі, а за крадіжку колгоспного — 5—8 років. Пе­ревіювання полови або збирання колосків кваліфікувались як розкрадання державної, колгоспної власності. Сотні тисяч жи­телів України було кинуто до в'язниць. У 1947 році спостеріга­лось переповнення в'язниць України. Зокрема, в'язниці у східних областях України перебували у постійному переліміті. Усі в'язні, як правило, потребували лікарняного харчування через виснаженість організму.

Репресивний характер радянського кримінального законодав­ства почав слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанови від 1934 р. про по­рядок ведення справ про терористичні акти та від 1937 р. про зміни у процесуальному законодавстві.

Для керівництва партії більшовиків характерним було ігно­рування національних проблем, адже з точки зору марксизму-ленінізму пролетаріат не має батьківщини, адже головним для нього є позбутися ввд соціально-економічного гніту і на цьому грунті він має об'єднатися з пролетарями всього світу.

Не дивно, що'декларуючи право націй на самовизначення аж до відокремлення, партія більшовиків на практиці заперечувала його. Так було стосовно Польщі, України, Фінляндії. Зокрема, визнання 31 грудня 1917 р. Раднаркомом РРФСР незалежності Фінляндської республіки радянська історіографія подавала як одне з найвищих досягнень політики Комуністичної партії. Але визнання відбулося тому, що тогочасний уряд більшовиків спо­дівався на близьку соціалістичну революцію у Фінляндії, і коли У кінці січня 1918 р. вона розпочалася, то участь у громадянській війні на боці фінської Червоної гвардії брали солдати й моряки дислокованих у Фінляндії військових з'єднань Росії. У березні 1918 р., не дивлячись на те, що уряд Суомі контролював більшу частину території країни, Ленін, Троцький і Сталін підписали “Договір між Російською і Фінляндською соціалістичними рес­публіками”. Але “Фінляндської соціалістичної республіки” не існувало, просто таким шляхом керівники радянської Росії на­магались насадити більшовизм у Фінляндії.

Керівництво радянської Росії постійно ігнорувало національне питання. Народний комісар з питань національностей Й.Сталін 22 вересня 1922 р. писав В.Леніну про те, що за роки грома­дянської війни, коли Москва змушена була демонструвати лібе­ралізм у національному питанні, серед комуністів з'явилися послідовні “соціал-незалежники”, що вимагали реальної неза­лежності націй і розцінювали національну політику ЦК РКП як оманливу і лицемірну, як гру в незалежність. Незалежність республік ще до утворення СРСР була формальною, і план ав­тономізації Й.Сталіна був засобом ліквідації навіть формальної незалежності республік. Лідери партії більшовиків вважали, що націоналізм є просто реакцією на “історичні образи” з боку великодержавників.

Принцип ігнорування національних інтересів було покладе­но в основу утворення СРСР. Республіки, що увійшли до скла­ду СРСР, формально були рівноправними, але фактично домі­нувала РРФСР, про що, зокрема, зазначалось і в гімні СРСР. За Конституцією СРСР вищим законодавчим органом був з'їзд Рад СРСР, у період між з'їздами — ЦВК, а у період між сесіями ЦВК — Президія ЦВК. Виконавчим і розпорядчим органом була Рада народних комісарів, окремими галузями державного управління відали народні комісаріати.

У декларації про утворення СРСР відверто було заявлено, що це перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціаліс­тичної республіки.

Керівництво КПРС, спираючись на інтернаціоналістичний марксизм-ленінізм, створило своєрідну національну опору, ви­ставивши російський народ як першого серед рівних, старшого брата, не допускало самобутнього розвитку інших народів, навіть вдавалося до фізичного знищення, як це було, наприклад, сто­совно українців, які зазнали найбільших втрат як від штучно організованого голодомору 1933 р., так і від репресій. Наказом № 007/42 від 22 червня 1944 р., підписаним Народним Коміса­ром оборони Союзу РСР передбачалось навіть вислання до окремих регіонів Радянського Союзу усіх українців, що “проживали під владою німецьких окупантів”. Стосовно українсько­го народу проводилася, по суті справи, політика етноциду.

Радянське керівництво розпалювало ворожнечу між народа­ми різних національностей. Варто лише згадати постанову ЦК ВКП(б) “Про оперу “Велика дружба” В.Мураделі (1948 р.), у якій, зокрема, зазначалося: “Создается неверное представле-ние, будто такие кавказские народьі, как грузиньі й осетинн, находились в ту зпоху во вражде с русским народом, что явяя-ется исторически фальшивим, так как помехой для установле­ння дружбн народов в тот период на Северном Кавказе явля­лись ингуши й чеченцьі”.

Україна та інші республіки, входячи до складу СРСР, були позбавлені суверенних прав у вирішенні усіх життєво важливих для них проблем. Хоча добре відомо, що суверенітет як такий є абсолютним і не може бути обмеженим. Суверенітет прита­манний кожній державі і означає верховенство влади у сере­дині країни і її незалежність у зовнішньополітичній сфері.

У Радянському Союзі склався і функціонував тоталітарно-феодальний режим, який переслідував за мету побудову нібито комуністичного суспільства. Для тоталітарно-феодального комунізму характерним є:

1) панування державної власності на засоби виробництва;

2) відчуження виробника від засобів виробництва і резуль­татів своєї праці;

3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва — при­мусовий характер праці;

4) відсутність ринкових відносин;

5) низький рівень науково-технічного прогресу;

6) узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією;

7) регламентація усіх сфер життя суспільства;

8) монополія однієї партії та її ідеології;

9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини;

10) наявність сильного репресивного апарату;

11) придушення інакомислення всередині країни;

12) експансивна зовнішня політика, що спирається на мо-іугній військово-промисловий потенціал.

Отже, тип держави Радянського Союзу був комуністичним, але з елементами феодалізму і тоталітаризму.

Головною ознакою радянського тоталітаризму була поява у суспільстві нового пануючого класу — номенклатури, тобто поли-бюрократії, яка владарювала в усіх сферах життя суспіль­ства. Цей клас прагнув зберегти у таємниці не тільки свою струк­туру і привілеї, але й саме своє існування.

Зовнішньою ознакою виникнення класу номенклатури було створення партії нового типу; серцевина номенклатури висту­пала у формі політичного апарату цієї партії. Усі рішення но­менклатури державні органи тільки повторювали; на усі клю­чові посади в державних органах, а також і профспілкових, кооперативних, громадських та інших організаціях признача­лись партапаратом тільки номенклатурні чини. Держава була підкорена партії, вірніше, партійному апарату, і стала голов­ним знаряддям класової диктатури номенклатури.

Існування тоталітарно-феодального комунізму було б немож­ливим, якби не існувало особливої організації — Комуністич­ної партії, якій вдалося ідеологічно нейтралізувати і до певної міри примирити із соціалізмом та його “цінностями” основну масу населення, мобілізувати соціальне захоплення ним робіт­ників та сільських активістів, відсікти будь-яке інакомислення, створити економічну і духовну пустелю.

Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базувався на трьох основних конструкціях:

1) жорстко “пірамідальне” організованій централізації су­спільства, повністю підкореного волі правлячої партії з вождем на вершині піраміди;

2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціаль­но-класових, інтернаціоналістично-космополітичних ідеях;

3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізовувалось через спеціально створені державні органи.

Тоталітаризм не передбачав ніякої опозиції — ні легальної, ні прихованої, не допускав ніякого інакомислення, ніяких відтінків у “червоному” світосприйнятті. Він вимагав від гро­мадян не пасивної, а активної покори, тобто усвідомлення сво­го духовного рабства як вищої форми “демократії”. Для тоталі­таризму характерним є наявність охлократії — стихійної влади натовпу, де панують інстинкт, емоції, настрої. Охлократія — це спосіб життя, світогляд розгубленої людини, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає неповага до закону і надії на “вождя”, на якого покладаються сподівання на усунення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями.

В основі охлократичної свідомості — свідомість людини пер­вісного чи рабовласницького суспільства, позбавленої індиві­дуальності, неспроможність виділити людину як унікальну і неповторну особистість, ідентифікація себе з групою, колекти­вом, партією, державою. Таким надособистим утворенням при­писується вища цінність, і вони містично наділяються власти­востями, які можуть належати лише людині — свідомістю, ду­шею, розумом, честю і совістю. Охлократ відчуває себе не інди­відуальністю, а частиною цілого, що підкреслюється словами “член партії”, “представник (класу)” і т.ін. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії. Проте в обох випадках така влада є кримінальною.

Наявність охлократії у Радянському Союзі — об'єктивна ре­альність. Її існування було обумовлене рядом факторів: рево­люцією, війнами, усією політикою Комуністичної партії.

Комуністична ідеологія викорінювала у радянських людей загальнолюдські принципи моралі, норми поведінки людей. Революція, а також війни, репресії, голодомор 1933 р. були знаряддями певної негативної селекції, коли було знищено де­сятки мільйонів найактивніших, вольових, обдарованих, роз­винених розумове, і з високою моральністю осіб. Як результат, з одного боку відбувалася деформація суспільства у комуніс­тичний, або статичний, тип з централізованою опікою владних структур над поведінкою і взаємовідносинами людей, а з дру­гого — було знищено не тільки людину духовну, але й соціаль­ну. Від соціальної людини залишались лише ті елементи, які притаманні тваринному світові: табун, його ієрархічна побудо­ва, панування вожаків. Звідси наявність у комуністичному лек­сиконі епітетів: “партійний вожак”, “комсомольський вожак”, “державний чи профспілковий діяч”, “відповідальний праців­ник” і т.ін. Охлократія сприймала тоталітаризм як благо у по­рівнянні із “загниваючим” капіталізмом.

Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні групи. І реально радянське суспільство було су­спільством, як і при феодалізмі, становим, правда, стани були якісно новими. До привілейованого стану відносилася номенк­латура.

Номенклатура виникла як історичне продовження організації професійних революціонерів, яка складалася із двох партій: одна — це кадрова еліта керівників, а друга — поголів'я підкорених. Якщо буржуазія панує у економіці й на цій базі відіграє відпо­відну роль і у політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво суспільством, і в другу чергу — керів­ництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що володіє власністю, то номенклатура клас панівний тому, що в її руках політична влада і вона розпоряджається власніс­тю.

Латинським словом потепсіапіга, що означає перелік імен чи найменувань, спочатку визначали розподіл функцій між різними керівними органами. Оскільки після XII з'їзду РКП(б) в обліково-розподільчих відділах партійних комітетів було скон­центровано облік і розподіл відповідальних працівників, то було розписано і посади, на які ті чи інші партійні органи мали здійснювати призначення. Саме цей кадровий аспект і вклю­чає весь зміст терміна номенклатура. Номенклатура, зазначається в учбовому посібнику для системи партійного навчання, — це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються і затверджуються даним партійним комітетом (райкомом, міськкомом, обкомом партії і т.д.). Звільняються від роботи особи, що входять у номенклатуру партійного комі­тету, також лише із його згоди. У номенклатуру включаються працівники, що перебувають на ключових посадах.

Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування (не менше року), а потім вклю­чали до номенклатури.

Особа, що була внесена до списків номенклатури, якщо вона дотримувалась писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за свою кар'єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у своє розпорядження дея­ку частину власності (завод, колгосп, лікарню і т.ін.) або влади з негласною умовою бути лояльним до усієї номенклатурної Корпорації. Зрада корпоративної етики або інтересів вела до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Відносини в апаратному середовищі визначались не законом, а “правами звичаю”, що складалися протягом тривалого часу.

Номенклатурний апарат не являв собою якусь єдину структуру з чіткою субординацією, скоріше він жив за законами тварин­ного світу.

Члени номенклатури були спаяні єдиною метою — утримати політичну владу, яка давала їм можливість вільно розпоряджа­тися так званою “загальнонародною власністю”: користуватися спецрозподільниками, відомчими санаторіями, будинками відпочинку, спецлікарнями, мисливськими спецугіддями і т.ін. Коли номенклатурний “вожак” піднімався угору по службових східцях, то разом з ним піднімалися і найближчі його співро­бітники. Таким чином формувались партійно-радянсько-гос-подарські корумповані клани номенклатури.

Призначення тієї чи іншої особи на партійну, господарську або адміністративну посаду вимагало певної форми плати, чи то у буквальному розумінні цього слова, чи у вигляді якихось послуг. Якщо особа не вміла розраховуватись за одержане місце, то вона на ньому довго не могла утриматись.

Зрозуміло, що одержану таким чином посаду, або вірніше, право розпоряджатися власністю, не можна було без певних наслідків, відняти простим вольовим рішенням. Можна було замінювати посаду на посаду, не змістити, а перемістити но­менклатурного працівника. Саме у цьому заключалась корпо­ративна міцність номенклатури.

Радянська номенклатура проявляла глибоку ворожість до інших соціальних груп населення в середині країни, а також до зовнішнього світу, іншої соціально-економічної системи, як ворожої їй сили. Своєю замкненістю номенклатура продовжу­вала змовницьке мислення, постійно перебувала у стані страху за своє існування. Розуміючи економічну відсталість і некон-курентоздатність своєї соціально-економічної системи, номен­клатура у зовнішній політиці робила ставку на силу. Звідси й постійний силовий тиск у міжнародних відносинах та атомний шантаж країн Заходу. Досягши у б0-і роки переваги у звичай­них силах, атомній зброї, номенклатура утримувала у постійному страсі США і Західну Європу.

Номенклатура прагнула до зростання своєї влади не тільки в ьсредині Радянського Союзу, але й за його межами. А досягти Цього можна було через експансію, поширення своєї влади на інші країни. Коли номенклатура проголошувала за мету пере­могу соціалізму у світовому масштабі, то вона мала на увазі встановлення свого світового панування, тобто експансія но­менклатури мала глобальний характер.

Культ сили у міжнародних відносинах підкріплювався вис­новками про те, що якщо перша світова війна мала своїм на­слідком перемогу соціалізму в одній країні, то друга світова війна призвела до її торжества у ряді країн Європи і Азії і утво­рення світової соціалістичної системи. Звідси робився “логіч­ний” висновок про те, що якщо буде розв'язано третю світову війну, то вона буде мати фатальні наслідки для всієї капіталіс­тичної системи у цілому.

У Радянському Союзі сформувалась ціла культура конфрон­тації, постійної боротьби із “світовою буржуазією” і її “розтлін­ним впливом”. Існував також і радянський істеблішмент, на­ука, мова, а головне — замовник — номенклатура, якій необ­хідний був зовнішній ворог для виправдання внутрішніх проб­лем — нестачі ресурсів і обладнання, тоталітарної влади і мов­чазності населення. Номенклатура активно експлуатувала міф про агресивне імперіалістичне оточення, що нібито постійно загрожувало існуванню спочатку “першій у світі країні пере­мігшого соціалізму”, а потім і всьому “соціалістичному табо­рові”. Цей міф узаконював право радянського керівництва ви­ступати і діяти від імені всього народу.

Клас номенклатури користувався широкими пільгами і при­вілеями, що були узаконені відповідними партійними рішен­нями. Вони стосувалися охорони здоров'я, побутових умов, транспортного обслуговування як самої номенклатури, так і членів 'їх сімей, просування по номенклатурних службових східцях і т.ін. Номенклатура розпоряджалася усією державною і колгоспно-кооперативною власністю країни. Збільшення соці­алістичної власності вело до просування номенклатури по служ­бових східцях, а отже, і до одержання більших пільг і привілеїв.

За роки перебування при владі КПРС сама стала власником значної кількості майна і коштів. На час припинення її діяль­ності вона володіла 4228 адміністративними будинками, 181 громадсько-політичним центром, 16 інститутами суспільно-політичних досліджень, 112 партійними архівами, 41 учбовим закладом, 134 готелями, 54 філіалами будинків-музеїв і квар­тир Леніна, 145 автобазами, 845 гаражами, 23 санаторіями і будинками відпочинку та 206 іншими об'єктами, куди входили спеціальні бази промислових і харчових товарів, секції магазинів, різноманітні виробництва. Окрім цього, за номінальну орендну плату КПРС користувалася не встановленою поки що кількістю приміщень різного призначення.

КПРС мала свої валютні рахунки в зарубіжних-банках. Ви­везення КПРС капіталів за кордон розпочалося у 1945 році, а поширення ця практика набула у період перебування на по­саді Генерального секретаря ЦК Л.Брежнєва. Поштовхом до інтенсивного вивезення капіталів за кордон стала перебудова. За даними зарубіжної преси протягом останніх років свого існування КПРС вивезла за кордон різних коштовностей і валюти на суму від 8 до 15 мільярдів доларів. У ці ж роки було створено як за кордоном, так і в СРСР розгалужену сітку ко­мерційних структур, куди вкладалися гроші КПРС. У КПРС існував спеціальний інститут “довірених осіб”, які керували комерційними структурами. Вони були зобов'язані перерахо­вувати прибутки на рахунки парторганізацій, звітувати про свою діяльність перед Управлінням справами ЦК КПРС. За оцінками західних експертів, у сукупності вкладення КПРС у банки західних країн, цінні папери, нерухомість і т.ін. можуть оцінюватись на суму від 40 до 180 мільярдів доларів. До прий­няття Конституції СРСР 1977 р. діяльність КПРС ніякими законодавчими актами не регулювалась. У статті шостій Кон­ституції КПРС йменувалась як “керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства”, як “ядро” політичної системи усіх державних і громадських організацій, що постійно визначає “лінію внутрішньої і зовнішньої політики країни”. Функції КПРС, що були закріплені Конституцією, були, по суті, функ­ціями, що притаманні державі. Ці функції КПРС здійснювала з самого початку приходу до влади. Зовнішнім проявом єдності вищих партійних і державних органів були так звані постано­ви ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР.

КПРС завжди йменувала себе партією робітничого класу, але ніколи не захищала його інтереси. Вона приносила інтереси робітничого класу і всього населення СРСР у жертву месіан­ським амбіціям правлячої номенклатури. В основі діяльності Цієї партії була експансія комуністичної ідеї. Вона служила не робітничому класові, а ідеї збереження влади номенклатури для продовження у світовому масштабі комуністичного експери­менту, створення і зміцнення світової системи соціалізму, вста­новлення панування класу номенклатури у світовому масштабі.

Конституція 1936 р. законодавче оформила комуністичний тоталітарний псевдопарламентаризм, існування якого було підтверджено й у Конституції 1977 р.

Вищі державні органи влади й управління СРСР — Верховна Рада, Рада Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура — були всього-на-всього продовженням центральних органів КПРС — Пленумів ЦК, Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС. На партійних з'їздах, конференціях визначалася генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни і обиралися члени Політбюро, Секретаріату ЦК і ЦК КПРС.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу вищих державних органів влади і управління.

Голова Президії Верховної Ради, голови Ради Союзу і Ради національностей формально обиралися на сесії Верховної Ради за рекомендацією Ради старійшин, а фактично вони були но­менклатурою Політбюро, так само, як і посада Голови Ради Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів. Заступ­ники міністрів і голів державних комітетів були номенклату­рою Секретаріату ЦК КПРС.

Президія Верховної Ради була органом не робочим, а показ­ним, так само як і Рада Міністрів була високопоставленим роз­порядчим і господарським органом. Реальними вищими зако­нодавчими і виконавчими органами країни були Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС.

Відносини між Політбюро і Секретаріатом ЦК КПРС були досить специфічними і склалися історично, і залежали від того, хто засідав у цих органах: обрані ще за старого Генерального секретаря, чи ті, хто був обраний до Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС за допомогою нового.

Коли посада Генерального секретаря ставала вакантною, то у середовищі вищої партійно-державної номенклатури починала точитися гостра і жорстока боротьба, що закінчувалася тріум­фом однієї групи і поразкою іншої, що вело до змін у всій ієрархічній структурі номенклатури. У такі періоди з'являлися. нові номенклатурний!, що намагалися зміцнити своє станови­ще новими ініціативами і починаннями як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Але такі починання, як правило, зазнавали невдач. Ті ж високопоставлені партійно-державні діячі, які на­магалися впроваджувати у життя певні, до речі, не зовсім ради­кальні реформаторські починання, позбавлялися своїх номен­ клатурних місць. Номенклатура підтримувала або терпіла тако­го керівника, який не замахувався на її панівне становище у країні, на її номенклатурні місця. В усіх інших випадках вона поступала рішуче, швидко і жорстоко.

У Секретаріаті ЦК КПРС існувала визнана ієрархія. Тут був поділ на Секретарів, що були членами Політбюро, і Секре­тарів, що туди не входили. Статус Секретарів ретельно врахо­вувався при прийнятті рішень, при розсиланні документів, у організації їх побутових умов, лікування і відпочинку, особис­тої охорони і ін.

Виступи Генерального секретаря або Секретаря, члена По­літбюро ретельно готувалися не окремими особами, індивіду­ально, а усім апаратом ЦК КПРС. Апарат ЦК КПРС відігравав важливу роль не лише у підготовці виступів, але й у прийнятті рішень, підготовці заяв із різних проблем. Він також був орга­ном, у якому генерувалися і формувалися ідеї з проблем як внутрішньої, так і зовнішньої політики СРСР, які потім вино­силися на вищі партійні форуми — з'їзди, конференції, плену­ми ЦК КПРС, і які після їх прийняття у вигляді рішень відпо­відних центральних партійних органів ставали обов'язковими для виконання усіма, без виключення, як партійними, так і радянськими державними і господарськими органами усіх рівнів.

У розпорядженні апарату ЦК КПРС була величезна маса різно­манітної інформації, що надходила від чисельних міністерств і відомств, посольств і торгпредств, КДБ, громадсько-політич­них організацій. Члени Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС щоденно одержували матеріали як для інформування, так і для обгрунтування прийняття відповідних рішень. Особливу увагу надавали матеріалам, що поступали по лінії КДБ.

Усі закони, укази або постанови формальних вищих органів влади й управління країни приймалися тільки за рішенням відпо­відних вищих партійних органів.

Отже, КПРС, маючи власні центральні і місцеві органи вла­ди у вигляді партійних комітетів, здійснювала через них конт­роль і керівництво вищими і місцевими органами державної влади і управління, суду, прокуратури. Рішення як вищих цент­ральних партійних органів, так і місцевих партійних комітетів з будь-яких питань соціально-економічного і політичного життя країни, а також вказівки партійних функціонерів були обов'яз­ковими для виконання усіма як державними органами, так і громадськими організаціями. Маючи свій власний апарат на­силля, що у різні роки йменувався Надзвичайна комісія, ОДПУ, НКВД, КДБ, партія вдавалася стосовно непокірних чи інако­мислячих до репресій.

Репресивний характер режиму полягав не тільки у комуніс­тичній ідеології, але й у неефективній економіці. Технологічна відсталість, орієнтація на розвиток важкої індустрії, що забез­печувала військову могутність країни, прирікали населення на злиденність.

Статистика приписувала, наприклад, восьмій п'ятирічці (1966—1970 рр.) середньорічний приріст національного доходу 7,2%, дев'ятій — 5,1, десятій — 3,8, одинадцятій — 3,1 (надушу населення — 2,2). Уже у 1982 р. приросту реальних доходів на душу населення не було.

Видимість зростання виробництва і деяке зростання доходів населення забезпечувались за рахунок експорту нафти, газу та іншої сировини, а також за рахунок проїдання основного ка­піталу: економили на обновленні підприємств, навіть на їх ре­монтуванні. У 1985 р., наприклад, вивезення палива і електро­енергії дало 52,8% усієї експортної виручки (у 1970-му — 15,6%), а експорт машин і устаткування — лише 13,6 (у 1970-му — 21,5).

Радянська індустрія була великою за комуністичними кри­теріями сорокових років: за своєю спроможністю виробляти метал, а з нього — зброю. Сполучені Штати, наприклад, з 1970 по 1986 рік зменшили виробництво чавуну з 83 до 40 млн т, сталі — з 122 до 75 млн. У той же час вони постійно збільшува­ли випуск кінцевої продукції — споживчих товарів. Радянський Союз за ті ж роки збільшив виробництво чавуну з 86 до 114 млн т, сталі — з 116 до 162 млн т. Але по споживчих товарах не догнав США, правда, по танках і ракетах він їх перегнав.

Відстаючи від США по виробництву зерна в 1,4 рази, СРСР випередив їх по випуску тракторів в 6,4 разів, по зернозбираль­них комбайнах — у 16 разів. Але ця техніка була надзвичайно низької якості.

Аналіз реальних фактів про соціалістичну господарську сис­тему показує: вона не могла не загинути, її повинен був розду­шити власний тягар. Необмежена мілітаризація плюс “планове господарство” народили унікального індустріального монстра, який сам себе з'їдав, а тому був з самого початку приречений.

Слідуючи за своєю політичною логікою, Комуністична партія зберігала не тільки мілітаризовану структуру, але й відповідну соціальну структуру ресурсів. Як і у роки початку індустріалі­зації, в основі була експлуатація села, яка не знала меж. Нагро­мадження натуральних і грошових податей, примусових позик, символічних закупівельних цін на сільськогосподарську про­дукцію колгоспів і радгоспів разом з безпаспортним станови­щем селян дозволяло створювати видимість добробуту у неба­гатьох промислових центрах. Селяни перетворились з більшості у меншість населення країни, і вже ніякий ступінь їх експлуа­тації не міг продовжити життя радянського варіанту “азіатської деспотії”.

Технологічна відсталість призвела до того, що індекс небез­печних відходів, який виражає співвідношення шкідливих відходів до загальної кількості відходів, становить 4,53, а це означає, що щорічно Росія виробляє 122,4 млн т шкідливих відходів. У Німеччині, наприклад, такий індекс становить 0,26 (5 млн т), у Великобританії — 0,22 (3,9 млн т), у США — 1,49. Небезпечними відходами у Росії отруєні цілі регіони, що нега­тивно позначається на здоров'ї населення.

І сьогодні природоохоронні заходи серед основних розділів російської витратної частини бюджету відсутні. Зате найбіль­ший за обсягом витрат з основних розділів знову, як і раніше, військовий.

Офіційна російська ідеологія знову вихваляє традиції собор­ності, державності, духовності і народності, майже дослівно повторює державну ідеологію царської Росії: православ'я, са­модержавство, народність. Комуністи Росії заявляють, що “русь­ка ідея” є ідеєю глибоко соціалістичною. Програма Компартії Російської Федерації, прийнята у січні 1995 р., пропагує сталінські ідеї класової боротьби у середині країни. У ній, зок­рема зазначено: “У значній мірі виправдалось передбачення про те, що під час будівництва соціалізму опір ворожих йому сил не тільки не затухає, але й набирає нерідко найжорстокіших і потворних форм”. Це головна теза доповіді Й.Сталіна на лют­нево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р., яка узаконила відкритий терор, коли практикувалися рознарядки по арештах і плани по розстрілах. Росія, очевидно, повертає на “круги своя”.