Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії
Японія почала розвиватися по капіталістичному шляху набагато пізніше за європейські країни і США. У середині XIX ст. Японія була типово феодальною країною, що штучно була ізольована її правителями від зовнішнього світу.
У державно-правовому відношенні вона формально була централізованою монархією, але фактично влада здійснювалась не монархо-імпе-ратором, а спадковим військовим начальником — сьогуном. Імператори були у сьогунів на становищі полонених.У сучасній японській історіографії ідеалізується феодальне минуле Японії. Так, наприклад, японський нафтопромисловець Садзо Ідеміцу опублікував на початку 70-х років дві невеличкі книжки: “Якби Маркс народився в Японії” і “Капіталізм трудящих”, у яких стверджує, що до революції Мейдзі (1868 р.), коли утворилась централізована держава, японське суспільство, спираючись на тільки йому відому таємницю суспільної гармонії — “ва”, не знало ні класової боротьби, ні сум'яття духу, у ньому панували мир і злагода. Подібні твердження не відповідають тогочасній дійсності.
Економічною основою феодалізму в Японії, як і в будь-якій іншій країні, була феодальна власність на землю. Сьогуну, наприклад, належала земля у 47 із 68 провінцій. Решта земель були у феодальному володінні князів, які в економічному відношенні не були рівними. Економічна могутність князя визначалась доходами, які він одержував із своїх феодальних володінь у коку рису (коку = 160 кг). Більшість князів мали від 10 до 100 тисяч коку рису на рік. Дохід сьогуна Токугава становив вісім мільйонів коку рису на рік.
Усе населення Японії було строго розподілене на стани, які займали своє місце у суспільстві. Їх становище регламентувалось законом і традиціями. Станів нараховувалось чотири: самураї, або воїни (сі), селяни (но), ремісники (ко) і торгівці (сьо). Звідси і назва усієї станової системи — “сі-но-ко-сьо”.
Панівним станом були самураї. Їх нараховувалось 400 тис. чоловік, а разом із сім'ями — близько двох мільйонів, що становило 6—7 % від майже 30-мільйонного населення Японії. Були заможні самураї, але були й такі, що одержували жалування у розмірі 30—100 коку рису на рік.
Селяни становили 80% населення країни. В економічному відношенні вони не складали якоїсь одноманітної маси. На чолі села був староста, який займав свою посаду спадково за призначенням сьогуна або князя і який брав участь у визначенні розміру врожаю, а значить і оброку. Існували заможні, середнього достатку і бідні селяни, ті “що п'ють воду”. Село поділялося на п'ять дворів: п'ять сімей складали адміністративну і податкову одиницю, що відповідала перед владою за поведінку кожного члена. За користування землею селяни платили оброк рисом, до 40% врожаю. Третина землі орендувалась.
Ремісники, як і в Європі, були організовані у цехи, а торгівці у гільдії.
Вони були абсолютно безправні. Будь-який самурай міг безкарно вбити ремісника або торгівця, якщо йому здавалося, що той не досить шанобливо поставився до нього.
Розвиток капіталістичних відносин у Японії і їх проникнення на село погіршувало соціально-економічне становище широких верств населення, що викликало незадоволення. У першій половині XIX ст. у Японії відбулося біля 250 селянських повстань, а у 50-х — 60-х рр.
селянські повстання відбуваються одне за другим. З 1853 р. по 1856 р. відбулося 52 повстання, а тільки у 1861 р. було 17 повстань. Вони розхитували феодальний режим сьогуна Токугави.В опозиції до феодального режиму сьогуна перебувала буржуазія і нижчі прошарки самурайства, які вимагали ліквідації середньовічних перепон, що стояли на шляху прогресу. Окрім того, сьогун підписав невигщні договори із західними країнами і, з США.
У 1853 р. США послали до берегів Японії ескадру, командуючий якої пред'явив ультиматум японському урядові про встановлення торговельних відносин. Під тиском вирішальної військової переваги США сьогун змушений був підписати нерівноправний договір, за яким Японія не мала права встановлювати мита на товари, які ввозяться із США, вище певного процента (від 5 до 35), мала визнати екстериторіальність американців у Японії (непідсудність їх японським судам) і т.ін. Нерівноправні договори були укладені Японією з Англією, Францією, Голландією та іншими країнами. В очах японського народу сьогун став уособлювати: національну зраду.
Найвищого рівня антифеодальна боротьба в Японії досягла у 1865—1867 рр. Уже в серпні 1867 р. сьогунат фактично не міг здійснювати управління країною. Проте виступи мали стихійний характер, були неорганізованими. Економічна відсталість обумовила політичну слабкість буржуазії, яка не змогла очолити революційні виступи.
У жовтні 1867 р. представники буржуазії і прогресивного самурайства звернулися до сьогуна з вимогою повернути верховну владу імператорові, сьогун змушений був погодитись на ці вимоги. У січні 1868 р. стався державний переворот. Було створено уряд Мейдзі (“освічене правління”), до якого ввійшло дві групи державних радників: 10 старших і 20 молодших. Володіння і міста, що належали сьогуну, були підпорядковані новому урядові і реорганізовані у префектури (кен) і столичні префектури (фу). На чолі префектур були поставлені губернатори, а на чолі міст — градоначальники, які призначалися центральним урядом.
У лютому 1868 р. було здійснено першу часткову реорганізацію уряду, в результаті якої було створено сім адміністративних департаментів: у справах державної релігії, внутрішніх справ, іноземних справ, армії, флоту, юстиції і законодавства.
У квітні 1868 р. у палаці Кіото було скликано збори придворної аристократії і феодальних князів, де неповнолітній імператор Муцухіто проголосив програму діяльності нового уряду. У цій програмі уряд обіцяв скликати представницький орган з тим, щоб усі державні справи вирішувались у відповідності з громадською думкою, усьому населенню буде надане право вільного підприємництва, буде вестись неупереджене судочинство і, нарешті, знання будуть запозичуватись в усьому світі.
Вирішальний удар по феодальному сепаратизму було завдано тільки у серпні 1971 р., коли було повністю знищено князівства і замість них створено префектури. Уряд з великою обережністю проводив реорганізацію збройних сил на сучасний лад. Спочатку обов'язкова військова повинність була введена для набуття досвіду тільки у п'яти префектурах, а закон про загальну військову повинність було прийнято тільки у грудні 1872 р. Відповідно до цього закону усі чоловіки, що досягли 20 років, призивалися у регулярні війська, резерв або територіальні війська.
Не дивлячись на те, що японська армія створювалася за європейським зразком, вона успадкувала багато рис феодального
самурайства. В основу ідеологічної пропаганди в армії були покладені самурайський кодекс честі “бусідо”, синтоїзм з його культом предків і вірою у божественне походження імператора, патерналізм (офіцер — батько солдатів) та інші атрибути середньовіччя. Було також створено і поліцейську систему.
Головною статтею доходів державного бюджету нового уряду залишалося оподаткування найчисельнішої маси населення — селянства. Але успадкована від старого режиму рента натурою вже не відповідала тогочасним вимогам бюджетно-фінансової системи. Необхідно було перейти від натурального податку до грошового, який би брався не від урожаю, а від розмірів земельної власності. Для цього необхідно було ввести приватну власність на землю.
У лютому 1872 р. було скасовано заборону на продаж землі, встановлену ще у 1643 р. У цьому ж місяці уряд прийняв рішення про проведення кадастру і про закріплення приватної власності на землю за тими, кому вона фактично належала. Під час проведення кадастру усі землі були розділені на урядові і приватні. До приватних були віднесені ті землі, які знаходилися у користуванні окремих осіб і сільських громад. Оскільки встановити приналежність лісів, лугів до того або іншого села було важко, то уряд їх привласнював, а потім продавав їх з торгів. Реформа не знищувала громадське землекористування. Формально юридичними власниками вважались окремі особи, але фактично земля належала сімейним господарствам і, як правило, допускалась лише передача її наступним поколінням.
В Японії важливою цінністю вважались правила сімейно-па-терналістського сільського самоврядування, яке базувалося на повазі до старших або більш знаючих членів громади, думка яких при прийнятті рішень мала більшу вагу. Перенесення цих правил громади у промисловість значно вплинуло на характер і спрямованість японської індустріалізації. У початковий період Мейдзі не існувало місцевої мануфактури, на базі якої можна було б розвивати промисловість. Уряд Мейдзі купував обладнання і створював заводи і фабрики, власником і управителем яких була держава. При передачі урядових підприємств у приватні руки ситуація не набагато змінювалася. Особи, що купували фабрики, управляли ними так, як і громадським господарством. Власником була не особа, а “дім”; робітники вважа-
лися членами дому і передбачалось, що вони будуть працювати наполегливо задля процвітання свого дому.
Уряд проводив не тільки економічні, але й політичні реформи. У порядку підготовки до конституційного правління було створено нові центральні органи. Державна рада була замінена кабінетом міністрів, що об'єднував десять міністрів. Прем'єр-міністр одержав великі повноваження і фактично залежав тільки від імператора. Дорадчою установою була Таємна рада, яка й затвердила конституцію Японії (1889 р.).
У центр системи державних органів конституція ставила інститут імператорської влади. Особа імператора оголошувалась “священною і недоторканою”, йому надавались необмежені права глави держави — право оголошення війни і укладення миру, укладення договорів, призначення і звільнення усіх вищих посадових осіб, скликання і розпуск парламенту. За конституцією імператор був верховним командуючим армією і флотом.
До 1 січня 1946 р. японський імператор за законом вважався сином Неба і прямим нащадком великої богині Аматерасу, якій Японія, за легендою, зобов'язана своєю появою на світ. За прямий погляд на монарха піддані карались смертною карою. Імператор був зв'язуючою ланкою між японцями і Небом, тому він був верховним жерцем сінто, цього досить складного, виключно японського релігійно-філософського феномена, який апологетами визнається фундаментом японської особливості, а критиками — основним джерелом японського націоналізму і шовінізму. Сінто — це фактор, у якому переплелися і елементи релігійних вірувань, і звід правил поведінки, і ціннісні установки, і ідеї етнічної неповторності і обраності. З точки зору моральності, сінто — це основа японської піраміди, а імператор — її вершина. Цей духовний взаємозв'язок японськими шовіністами було використано для того, щоб сінто оголосити державною релігією, а імператора — офіційним живим Богом.
Кабінет міністрів був відповідальним тільки перед імператором. Таємна рада формально була дорадчим органом, але на момент прийняття конституції вона набула більшого значення.
Парламент складався з палати перів і палати представників. До першої входили члени імператорської сім'ї, титулованої аристократії великих платників податей і осіб, що мали “особливі заслуги” перед монархією. Усі вони ставали перами довічно.
Палата представників складалася із 300 обраних депутатів. За виборчим законом право обирати надавалось чоловікам старшим 25 років, що платили пряму подать у розмірі не менше 15 ієн і проживали у своєму виборчому окрузі не менше півтора року. Обраними могли бути особи не молодші ЗО років. Депутати обиралися на чотири роки.
Як орган законодавчої влади парламент мав право прийняти або відкинути урядові законопроекти, користувався правом за^ конодавчої ініціативи, затверджував бюджет. Якщо парламент не затверджував бюджет, то кабінет міністрів приймав бюджет у об'ємі минулорічних асигнувань. Строк парламентської сесії було обмежено трьома місяцями.
Японська конституція проголошувала свободу слова, зборів, пересування, недоторканість особи, житла та т.ін. Конституція передбачала можливість її зміни імператором, але вона проіснувала аж до прийняття нової конституції 1947 р.
Незабаром після прийняття конституції було прийнято закон про судоустрій (1891 р.). Встановлена законом система судових органів складалася із місцевих, окружних, апеляційних судів і Верховного суду. У місцевих судах розгляд справ здійснювався одним суддею, а в усіх інших судах — колегіями суддів.
Найшвидше після революції Мейдзі розвивалося кримінальне право. Кримінальний кодекс 1882 р. був створений за зразком кримінального кодексу Франції, але мав деякі положення, які відрізнялися від французьких, у тому числі і деякі положення давньояпонського права. У двадцяти випадках кодекс передбачав смертну кару, в тому числі за політичні злочини, підпали, деякі випадки неправдивого свідчення і т.ін. За деякі злочини передбачалось довічне ув'язнення.
Цей кодекс викликав опозицію з боку японської бюрократії, яка була незадоволена тим, що він ставив деякі перепони на шляху до суддівського свавілля. Під їх тиском у 1887 р. кримінальний кодекс було доповнено законом про охорону громадської безпеки.
Японські законодавці почали все більше схилятися до німецьких зразків кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Новий кримінальний кодекс набрав чинності 1 січня 1908 р. У ньому суддівське розуміння визначення складу злочину і міри покарання було доведене до крайніх меж. Він відзначався особливою жорстокістю у боротьбі із політичними
злочинами. У боротьбі проти внутрішньої небезпеки застосовувалися тільки дві санкції: смертна кара і довічна або строкова каторга. Суворо каралися й порушники права приватної власності.
Цивільний кодекс з'явився у 1890 р. Він рецепував норми із французького, англійського і німецького законодавства. Поряд із запозиченнями існували і норми, що базувалися на японських звичаях. Кодекс передбачав можливість обмеження приватної власності в інтересах загального блага.
Кримінально-процесуальний кодекс 1882 р. і цивільно-процесуальний кодекс 1890 р. були створені в основному під впливом французького кримінально-процесуального і німецького цивільно-процесуального кодексів.
У 1900 р. було прийнято закон про поліцію, за яким під її нагляд було поставлено усе суспільно-політичне життя країни. Поліція мала право забороняти спілки і зібрання, позбавляти слова будь-якого оратора, забороняти публікацію статей і повідомлень на певні теми, призупиняти видання газет. Вона мала право на видання обов'язкових постанов і виконувала деякі судові функції.
Революція і проведені реформи створили умови для швидкого зростання японської промисловості і торгівлі, що сприяло зміцненню економічної і військової могутності країни. Тому Японія в кінці XIX — на початку XX ст.ст. стала проводити агресивну зовнішню політику.
Еще по теме Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії:
- Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині. Об'єднання Німеччини
- Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.)
- Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції
- Виникнення і розвиток держави і права СІЛА
- Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права
- 1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)
- 1. Виникнення держави та її розвиток
- 1. Виникнення держави та її розвиток
- 4. Виникнення держави і права
- Мудрак. Виникнення держави i права стародавнього сходу., 0000
- ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
- § 1. Виникнення і розвиток криміналістики
- Конституція США 1787 року; Білль про права. Розвиток держави у 18 — 20 ст.
- Розділ 3. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
- § 1. Виникнення та розвиток корпоративного управління
- Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі
- Розділ 3. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
- Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання