<<
>>

Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії

Японія почала розвиватися по капіталістичному шляху наба­гато пізніше за європейські країни і США. У середині XIX ст. Японія була типово феодальною країною, що штучно була ізо­льована її правителями від зовнішнього світу.

У державно-пра­вовому відношенні вона формально була централізованою мо­нархією, але фактично влада здійснювалась не монархо-імпе-ратором, а спадковим військовим начальником — сьогуном. Імператори були у сьогунів на становищі полонених.

У сучасній японській історіографії ідеалізується феодальне минуле Японії. Так, наприклад, японський нафтопромисловець Садзо Ідеміцу опублікував на початку 70-х років дві невеличкі книжки: “Якби Маркс народився в Японії” і “Капіталізм тру­дящих”, у яких стверджує, що до революції Мейдзі (1868 р.), коли утворилась централізована держава, японське суспільство, спираючись на тільки йому відому таємницю суспільної гар­монії — “ва”, не знало ні класової боротьби, ні сум'яття духу, у ньому панували мир і злагода. Подібні твердження не відпові­дають тогочасній дійсності.

Економічною основою феодалізму в Японії, як і в будь-якій іншій країні, була феодальна власність на землю. Сьогуну, на­приклад, належала земля у 47 із 68 провінцій. Решта земель були у феодальному володінні князів, які в економічному відно­шенні не були рівними. Економічна могутність князя визнача­лась доходами, які він одержував із своїх феодальних володінь у коку рису (коку = 160 кг). Більшість князів мали від 10 до 100 тисяч коку рису на рік. Дохід сьогуна Токугава становив вісім мільйонів коку рису на рік.

Усе населення Японії було строго розподілене на стани, які займали своє місце у суспільстві. Їх становище регламентува­лось законом і традиціями. Станів нараховувалось чотири: са­мураї, або воїни (сі), селяни (но), ремісники (ко) і торгівці (сьо). Звідси і назва усієї станової системи — “сі-но-ко-сьо”.

Панівним станом були самураї. Їх нараховувалось 400 тис. чоловік, а разом із сім'ями — близько двох мільйонів, що ста­новило 6—7 % від майже 30-мільйонного населення Японії. Були заможні самураї, але були й такі, що одержували жалу­вання у розмірі 30—100 коку рису на рік.

Селяни становили 80% населення країни. В економічному відношенні вони не складали якоїсь одноманітної маси. На чолі села був староста, який займав свою посаду спадково за призначенням сьогуна або князя і який брав участь у визна­ченні розміру врожаю, а значить і оброку. Існували заможні, середнього достатку і бідні селяни, ті “що п'ють воду”. Село поділялося на п'ять дворів: п'ять сімей складали адміністра­тивну і податкову одиницю, що відповідала перед владою за поведінку кожного члена. За користування землею селяни платили оброк рисом, до 40% врожаю. Третина землі оренду­валась.

Ремісники, як і в Європі, були організовані у цехи, а торгівці у гільдії.

Вони були абсолютно безправні. Будь-який самурай міг без­карно вбити ремісника або торгівця, якщо йому здавалося, що той не досить шанобливо поставився до нього.

Розвиток капіталістичних відносин у Японії і їх проникнен­ня на село погіршувало соціально-економічне становище ши­роких верств населення, що викликало незадоволення. У першій половині XIX ст. у Японії відбулося біля 250 селянських по­встань, а у 50-х — 60-х рр.

селянські повстання відбуваються одне за другим. З 1853 р. по 1856 р. відбулося 52 повстання, а тільки у 1861 р. було 17 повстань. Вони розхитували феодаль­ний режим сьогуна Токугави.

В опозиції до феодального режиму сьогуна перебувала бур­жуазія і нижчі прошарки самурайства, які вимагали ліквідації середньовічних перепон, що стояли на шляху прогресу. Окрім того, сьогун підписав невигщні договори із західними країнами і, з США.

У 1853 р. США послали до берегів Японії ескадру, команду­ючий якої пред'явив ультиматум японському урядові про вста­новлення торговельних відносин. Під тиском вирішальної військової переваги США сьогун змушений був підписати не­рівноправний договір, за яким Японія не мала права встанов­лювати мита на товари, які ввозяться із США, вище певного процента (від 5 до 35), мала визнати екстериторіальність аме­риканців у Японії (непідсудність їх японським судам) і т.ін. Нерівноправні договори були укладені Японією з Англією, Францією, Голландією та іншими країнами. В очах японського народу сьогун став уособлювати: національну зраду.

Найвищого рівня антифеодальна боротьба в Японії досягла у 1865—1867 рр. Уже в серпні 1867 р. сьогунат фактично не міг здійснювати управління країною. Проте виступи мали стихій­ний характер, були неорганізованими. Економічна відсталість обумовила політичну слабкість буржуазії, яка не змогла очоли­ти революційні виступи.

У жовтні 1867 р. представники буржуазії і прогресивного са­мурайства звернулися до сьогуна з вимогою повернути верховну владу імператорові, сьогун змушений був погодитись на ці ви­моги. У січні 1868 р. стався державний переворот. Було створено уряд Мейдзі (“освічене правління”), до якого ввійшло дві групи державних радників: 10 старших і 20 молодших. Володіння і міста, що належали сьогуну, були підпорядковані новому урядові і ре­організовані у префектури (кен) і столичні префектури (фу). На чолі префектур були поставлені губернатори, а на чолі міст — градоначальники, які призначалися центральним урядом.

У лютому 1868 р. було здійснено першу часткову реорганіза­цію уряду, в результаті якої було створено сім адміністратив­них департаментів: у справах державної релігії, внутрішніх справ, іноземних справ, армії, флоту, юстиції і законодавства.

У квітні 1868 р. у палаці Кіото було скликано збори придвор­ної аристократії і феодальних князів, де неповнолітній імпера­тор Муцухіто проголосив програму діяльності нового уряду. У цій програмі уряд обіцяв скликати представницький орган з тим, щоб усі державні справи вирішувались у відповідності з громадською думкою, усьому населенню буде надане право вільного підприємництва, буде вестись неупереджене судочин­ство і, нарешті, знання будуть запозичуватись в усьому світі.

Вирішальний удар по феодальному сепаратизму було завдано тільки у серпні 1971 р., коли було повністю знищено князів­ства і замість них створено префектури. Уряд з великою обе­режністю проводив реорганізацію збройних сил на сучасний лад. Спочатку обов'язкова військова повинність була введена для набуття досвіду тільки у п'яти префектурах, а закон про загальну військову повинність було прийнято тільки у грудні 1872 р. Відповідно до цього закону усі чоловіки, що досягли 20 років, призивалися у регулярні війська, резерв або територі­альні війська.

Не дивлячись на те, що японська армія створювалася за євро­пейським зразком, вона успадкувала багато рис феодального

самурайства. В основу ідеологічної пропаганди в армії були покладені самурайський кодекс честі “бусідо”, синтоїзм з його культом предків і вірою у божественне походження імперато­ра, патерналізм (офіцер — батько солдатів) та інші атрибути середньовіччя. Було також створено і поліцейську систему.

Головною статтею доходів державного бюджету нового уряду залишалося оподаткування найчисельнішої маси населення — селянства. Але успадкована від старого режиму рента натурою вже не відповідала тогочасним вимогам бюджетно-фінансової системи. Необхідно було перейти від натурального податку до грошового, який би брався не від урожаю, а від розмірів зе­мельної власності. Для цього необхідно було ввести приватну власність на землю.

У лютому 1872 р. було скасовано заборону на продаж землі, встановлену ще у 1643 р. У цьому ж місяці уряд прийняв рішення про проведення кадастру і про закріплення приват­ної власності на землю за тими, кому вона фактично нале­жала. Під час проведення кадастру усі землі були розділені на урядові і приватні. До приватних були віднесені ті землі, які знаходилися у користуванні окремих осіб і сільських гро­мад. Оскільки встановити приналежність лісів, лугів до того або іншого села було важко, то уряд їх привласнював, а потім продавав їх з торгів. Реформа не знищувала громадське землекористування. Формально юридичними власниками вважались окремі особи, але фактично земля належала сімей­ним господарствам і, як правило, допускалась лише переда­ча її наступним поколінням.

В Японії важливою цінністю вважались правила сімейно-па-терналістського сільського самоврядування, яке базувалося на повазі до старших або більш знаючих членів громади, думка яких при прийнятті рішень мала більшу вагу. Перенесення цих правил громади у промисловість значно вплинуло на характер і спрямованість японської індустріалізації. У початковий період Мейдзі не існувало місцевої мануфактури, на базі якої можна було б розвивати промисловість. Уряд Мейдзі купував облад­нання і створював заводи і фабрики, власником і управителем яких була держава. При передачі урядових підприємств у при­ватні руки ситуація не набагато змінювалася. Особи, що купу­вали фабрики, управляли ними так, як і громадським госпо­дарством. Власником була не особа, а “дім”; робітники вважа-

лися членами дому і передбачалось, що вони будуть працювати наполегливо задля процвітання свого дому.

Уряд проводив не тільки економічні, але й політичні рефор­ми. У порядку підготовки до конституційного правління було створено нові центральні органи. Державна рада була замінена кабінетом міністрів, що об'єднував десять міністрів. Прем'єр-міністр одержав великі повноваження і фактично залежав тільки від імператора. Дорадчою установою була Таємна рада, яка й затвердила конституцію Японії (1889 р.).

У центр системи державних органів конституція ставила інсти­тут імператорської влади. Особа імператора оголошувалась “свя­щенною і недоторканою”, йому надавались необмежені права глави держави — право оголошення війни і укладення миру, укладення договорів, призначення і звільнення усіх вищих по­садових осіб, скликання і розпуск парламенту. За конститу­цією імператор був верховним командуючим армією і флотом.

До 1 січня 1946 р. японський імператор за законом вважався сином Неба і прямим нащадком великої богині Аматерасу, якій Японія, за легендою, зобов'язана своєю появою на світ. За пря­мий погляд на монарха піддані карались смертною карою. Імпе­ратор був зв'язуючою ланкою між японцями і Небом, тому він був верховним жерцем сінто, цього досить складного, виключ­но японського релігійно-філософського феномена, який апо­логетами визнається фундаментом японської особливості, а критиками — основним джерелом японського націоналізму і шовінізму. Сінто — це фактор, у якому переплелися і елементи релігійних вірувань, і звід правил поведінки, і ціннісні установ­ки, і ідеї етнічної неповторності і обраності. З точки зору мо­ральності, сінто — це основа японської піраміди, а імператор — її вершина. Цей духовний взаємозв'язок японськими шові­ністами було використано для того, щоб сінто оголосити дер­жавною релігією, а імператора — офіційним живим Богом.

Кабінет міністрів був відповідальним тільки перед імперато­ром. Таємна рада формально була дорадчим органом, але на момент прийняття конституції вона набула більшого значення.

Парламент складався з палати перів і палати представників. До першої входили члени імператорської сім'ї, титулованої аристократії великих платників податей і осіб, що мали “особ­ливі заслуги” перед монархією. Усі вони ставали перами до­вічно.

Палата представників складалася із 300 обраних депутатів. За виборчим законом право обирати надавалось чоловікам стар­шим 25 років, що платили пряму подать у розмірі не менше 15 ієн і проживали у своєму виборчому окрузі не менше півтора року. Обраними могли бути особи не молодші ЗО років. Депу­тати обиралися на чотири роки.

Як орган законодавчої влади парламент мав право прийняти або відкинути урядові законопроекти, користувався правом за^ конодавчої ініціативи, затверджував бюджет. Якщо парламент не затверджував бюджет, то кабінет міністрів приймав бюджет у об'ємі минулорічних асигнувань. Строк парламентської сесії було обмежено трьома місяцями.

Японська конституція проголошувала свободу слова, зборів, пересування, недоторканість особи, житла та т.ін. Конституція передбачала можливість її зміни імператором, але вона про­існувала аж до прийняття нової конституції 1947 р.

Незабаром після прийняття конституції було прийнято закон про судоустрій (1891 р.). Встановлена законом система судових органів складалася із місцевих, окружних, апеляційних судів і Верховного суду. У місцевих судах розгляд справ здійснювався одним суддею, а в усіх інших судах — колегіями суддів.

Найшвидше після революції Мейдзі розвивалося криміналь­не право. Кримінальний кодекс 1882 р. був створений за зраз­ком кримінального кодексу Франції, але мав деякі положення, які відрізнялися від французьких, у тому числі і деякі положен­ня давньояпонського права. У двадцяти випадках кодекс пе­редбачав смертну кару, в тому числі за політичні злочини, підпа­ли, деякі випадки неправдивого свідчення і т.ін. За деякі зло­чини передбачалось довічне ув'язнення.

Цей кодекс викликав опозицію з боку японської бюрократії, яка була незадоволена тим, що він ставив деякі перепони на шляху до суддівського свавілля. Під їх тиском у 1887 р. кримі­нальний кодекс було доповнено законом про охорону громад­ської безпеки.

Японські законодавці почали все більше схилятися до німець­ких зразків кримінального і кримінально-процесуального за­конодавства. Новий кримінальний кодекс набрав чинності 1 січня 1908 р. У ньому суддівське розуміння визначення складу злочину і міри покарання було доведене до крайніх меж. Він відзначався особливою жорстокістю у боротьбі із політичними

злочинами. У боротьбі проти внутрішньої небезпеки застосо­вувалися тільки дві санкції: смертна кара і довічна або строко­ва каторга. Суворо каралися й порушники права приватної влас­ності.

Цивільний кодекс з'явився у 1890 р. Він рецепував норми із французького, англійського і німецького законодавства. Поряд із запозиченнями існували і норми, що базувалися на япон­ських звичаях. Кодекс передбачав можливість обмеження при­ватної власності в інтересах загального блага.

Кримінально-процесуальний кодекс 1882 р. і цивільно-про­цесуальний кодекс 1890 р. були створені в основному під впли­вом французького кримінально-процесуального і німецького цивільно-процесуального кодексів.

У 1900 р. було прийнято закон про поліцію, за яким під її нагляд було поставлено усе суспільно-політичне життя країни. Поліція мала право забороняти спілки і зібрання, позбавляти слова будь-якого оратора, забороняти публікацію статей і по­відомлень на певні теми, призупиняти видання газет. Вона мала право на видання обов'язкових постанов і виконувала деякі судові функції.

Революція і проведені реформи створили умови для швидко­го зростання японської промисловості і торгівлі, що сприяло зміцненню економічної і військової могутності країни. Тому Японія в кінці XIX — на початку XX ст.ст. стала проводити агресивну зовнішню політику.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії:

  1. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині. Об'єднання Німеччини
  2. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.)
  3. Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції
  4. Виникнення і розвиток держави і права СІЛА
  5. Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права
  6. 1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)
  7. 1. Виникнення держави та її розвиток
  8. 1. Виникнення держави та її розвиток
  9. 4. Виникнення держави і права
  10. Мудрак. Виникнення держави i права стародавнього сходу., 0000
  11. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
  12. § 1. Виникнення і розвиток криміналістики
  13. Конституція США 1787 року; Білль про права. Розвиток держави у 18 — 20 ст.
  14. Розділ 3. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
  15. § 1. Виникнення та розвиток корпоративного управління
  16. Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі
  17. Розділ 3. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
  18. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання