Значення процесуальних норм у процедурно- процесуальній формі правозастосовчої діяльності

У юридичній літературі для описання процесу застосування пра­ва різними фахівцями широко вживаються терміни «правозастосовча діяльність» та «застосування норм права», тому спробуємо розібра­тися в змістовному вживанні цих понять шляхом з'ясування їх ви­значень.

Приміром, автори ґрунтовної праці «Юридична процесуальна форма» на чолі з В. Горшеньовим трактують правозастосовчу діяль­ність як специфічну діяльність уповноважених державних органів,

громадських об’єднань та посадових осіб, спрямовану на розгляд і вирішення різноманітних індивідуальних справ, які мають юридичне значення [25, с. 116].

С. Алексеев визначає застосування права як специфічну діяль­ність, спрямовану на вирішення юридичної справи, у результаті якої до матерії правової системи включаються нові елементи - владні ін­дивідуальні приписи. «Правозастосовча діяльність є організаційним виразом застосування права та складає собою систему різнорідних дій основного й допоміжного характеру, втілених у правозастосов- чих актах», - пише він [143, с. 68].

На думку І. Дюрягіна, «застосування норм права (правозастосов­ча діяльність) - здійснювана в спеціально визначених законом фор­мах державно-владна організаційна діяльність компетентних суб’єктів із видання індивідуально-конкретних правових припи­сів» [183, с. 73].

О. Г. Мурашин дає інше визначення правозастосовному процесу: це - специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на реалізацію приписових правових норм позитивного регулювання. Вона складається з реєстраційно-посвідчувальної, пра- вонадільної і заохочувальної діяльності, так як охоплює діяльність з реалізації позитивних приписів права [184, с. 81-85].

М. С. Кельман та О. Г. Мурашин визначають такі вимоги до пра- возастосовної діяльності, як законність, обґрунтованість, доціль­ність, справедливість, та розглядають її як державно-владну, органі­заційну діяльність, спрямовану на реалізацію правових норм щодо конкретних життєвих ситуацій шляхом винесення індивідуально- правових рішень (приписів) [70, с. 296-298].

Проф. С.С. Алексеев зазначає, що поняттям «вирішення юридич­ної справи» охоплюється кінцева правозастосовча дія, термін «інди­відуальний державно-владний припис» указує на результат правоза­стосування, а поняття «акт застосування» позначає результат вирі­шення юридичної справи в єдності з його зовнішньою формою, тоб­то акт-документ [143, с. 71]. Отже, усі наведені поняття у дещо різ­них аспектах характеризують підсумок правозастосовчої діяльності, її остаточний результат.

Вважаємо, що всі наведені приклади є синонімами поняття пра­возастосовчої діяльності, навіть якщо в них ідеться про правозасто- сування чи застосування норм права, оскільки в усіх цих випадках правозастосування (застосування норм права) як специфічна форма реалізації права характеризується саме в його діяльнісному аспекті. Окрім того, наведений у розглянутих дефініціях перелік належних до вчинення дій (операцій) та їх результатів становить видову ознаку цього поняття при його визначенні через родове поняття «діяльність компетентних суб’єктів». Тобто саме цей перелік характеризує спе­цифіку змісту правозастосовчої діяльності (правозастосування, за­стосування норм права) як виду діяльності компетентних суб’єктів.

Отже, можна виділити такі принципові ознаки для визначення змісту поняття «правозастосовча діяльність».

По-перше, це специфічна діяльність компетентних суб’єктів. На відміну від таких форм безпосередньої реалізації правових норм, як їх використання, виконання й дотримання громадянами та ін., право­застосування є складною формою реалізації норм права, що потребує участі наділеного легальними владними повноваженнями суб’єкта.

По-друге, така діяльність відзначається владним характером. О. В. Дзера зазначає: «Правозастосовча діяльність відзначається тим, що вона є одним із видів державно-владної діяльності, яка може на­бувати оперативно-виконавчої та правоохоронної форм» [185, с. 69]. Державні органи безпосередньо, а інші компетентні суб’єкти опосе­редковано та по-різному реалізовують владні функції, що полягають у контролі (нагляді) за суспільними явищами й процесами, їх авто­ритетному засвідченні й управлінні ними, а в разі потреби й за наяв­ності підстав - у застосуванні легального примусу. З точки зору В. Юсупова, результатом правозастосовчої діяльності завжди є ство­рення юридичного акта - акта застосування права, тобто рішення в конкретно-індивідуальній справі [186, с. 65].

«Державно-владне повноваження - ось той чинник, що перетво­рює суб’єкт управлінських відносин на суб’єкт правозастосування... і виражається в наданні йому певної правозастосовчої компетенції, - пише Є. Додін, - лише носій державної влади спроможний здійснити такий акт соціального управління, як реалізація загальних державних настанов у конкретних життєвих обставинах» [187, с.68]. Державні органи є носіями владних повноважень за визначенням, оскільки, власне, й уособлюють державну владу. Але, як зазначалося вище, акт делегування державою повноважень на здійснення правозастосуван­ня іншим суб’єктам «забарвлює» їх діяльність з реалізації наданих повноважень владною авторитетністю, зумовлює прояв у ній ознак імперативності. Унаслідок того, як зазначає І. Дюрягін, правозасто- совчі акти ухвалюються такими суб’єктами, як акти односторонньо­го волевиявлення, характеризуються обов’язковістю, гарантуються примусовою силою держави, тобто набувають імперативного, дер­жавно-владного характеру [183, с. 106].

По-третє, це діяльність з індивідуальної регламентації та право- забезпечення, тобто така, що передбачає видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів, які визначають суб’єктивні права й обов’язки адресатів приписів, та забезпечення їх фактичної реалізації адресатами у формі виконання й дотримання суб’єктивних обов’язків і заборон, а також використання суб’єктивних прав. Як індивідуальна регламентація, так і правозабезпечення знаходять своє вираження у відповідних актах-документах, що ними оформлюються (а за потреби й зумовлюються подальші) правозастосовчі акти-дії.

По-четверте, ця діяльність повинна реалізовуватися на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості, оскільки здійснюєть­ся з метою найбільш ефективного регулювання суспільних відносин та за умови прозорості підстав ухвалюваних рішень.

Застосування правових норм має організуючий техніко- юридичний аспект. У зв’язку з цим, такий аспект виступає у вигляді професійної діяльності юристів, адміністрації підприємств і органі­зацій, яка має творчий характер і направлена на реалізацію нормати­вно-правових актів. Ця професійна діяльність здійснюється в спеціа­льних процедурно-процесуальних формах, які закріплені в діючому

законодавстві. Сюди належать пізнання й аналіз справ, збирання й оцінка доказів, процедура винесення рішень і т.п.

У юридичній літературі одні спеціалісти першу стадію застосу­вання правових норм називають «Вивчення фактичних даних і об­ставин справи - основна стадія застосування правових норм» (Ю.Н. Бро). Інші вважають, що процес встановлення фактичних да­них і вибір правової норми - це, по суті, єдиний і нерозривний про­цес (П.О. Недбайло). Треті, з позицій управлінської діяльності, вва­жають, що це збирання й оцінка інформації, які необхідні для прийн­яття рішень (С.С.Алексеев). Такий підхід свідчить про те, що для рі­зних державних органів і посадових осіб ця діяльність має різні від­тінки і значення.

Всю таку діяльність В. О. Котюк називає спеціальним пізнанням фактичних обставин справи і вказує, що воно має ціленаправлений характер по вивченню, збиранню, аналізу фактичних обставин спра­ви в зв’язку з практичними завданнями, має локальний характер і обмежені завдання - вирішення конкретних справ і конкретизація правового регулювання, а не вивчення закономірностей і суті держа­вно-правових явищ, характеризується особливими прийомами (ме­тодами), формами встановлення фактів, які регламентуються зако­нодавством [188, с. 149].

При розгляді складу пізнання зазвичай виділяють два головні рі­зновиди: 1) пізнання правових норм - юридична основа застосування права; 2) пізнання фактичних обставин справи - фактична основа справи. Правове пізнання може бути безпосереднім і опосередкова­ним [188, с. 150]. Наприклад, районний суд, вирішуючи справу про поділ житлового будинку, виїжджає на місце його знаходження, без­посередньо оцінює, аналізує, а потім у судовому засіданні приймає рішення. Сюди можна віднести і слідчий експеримент тощо. Ці два види пізнання доповнюють один одного. їх застосування залежить від потреб конкретних справ. Вважається, що найбільшу ефектив­ність має поєднання цих двох форм пізнання. Слід підкреслити, що в законі і правозастосувальній діяльності часто вживаються такі по­няття, як «фактичні дані» й «обставини справи». їх іноді ототожню­ють, хоча вони в певній мірі відрізняються.

Ці терміни пов’язані з поняттям факту. З позицій філософії, «факт» має подвійне значення. В одному випадку він означає об’єктивні яви- 128

ща, що відбулися в дійсності, фрагмент дійсності. В іншому - факт ви­ступає як суб’єктивний ідеальний образ, знання, певний елемент пізна­вальної діяльності людини. У першому випадку мова йде про реальне існування об’єкта відображення, в другому - про реальне існування результату відображення певного явища, події.

У зв’язку із цим одні вчені під фактичними даними розуміють факти реальної дійсності, які знаходяться в певних зв’язках з обста­винами, що підлягають встановленню (Р.С. Бєлкін, С.В. Курильов). Інші вчені вважають, що це дані про факти дійсності (В.Я. Дорохов, О.В. Іванов). Усі ці спеціалісти випускають з поля зору різноманіт­ність фактів, які складають фактичні дані, і факти, що входять до складу обставин справи. Факти обставини - це найчастіше реальні дії, події, а фактичні дані - це докази, які складають певні знання або відомості про факти чи обставини [189, с. 7]. Разом з тим докази та­кож можуть бути реально існуючими фактами. Для правозастосува- льної діяльності важливе значення мають ті факти або обставини, яким законодавець надає юридичного значення.

Законодавець, вживаючи поняття «фактичні дані» й «обставини справи», надає їм різне значення. Якщо фактичні дані - це докази, за допомогою яких встановлюються обставини, то самі обставини - це дії і події, які необхідно вивчити за допомогою даних, щоб правиль­но вирішити справу. З діями і подіями норма права пов’язує виник­нення, зміну і припинення правовідносин. Підставою застосування правових норм є обставини справи, а не фактичні дані, на базі яких приймаються управлінські рішення в галузях планування, фінансу­вання тощо.

Визначення переліку конкретних фактів, які потрібно встановити, - дуже важкий процес, тому що кожна справа має індивідуальний харак­тер. Тут потрібно виходити із загального змісту правової норми, яка підлягає застосуванню, і конкретних умов справи. Одночасно вивча­ються і враховуються інші факти, які вказані в інших нормах права чи нормативно-правових актах або взагалі ніде не вказані, але їх вивчення і врахування необхідні при застосуванні права. У процесі застосування правових норм вивчаються факти минулого (в ретроспективі), сучасні, а можливо, і ті, які настали після вчинення правопорушення, в тому числі особа правопорушника, сімейний стан, стан здоров’я, працездат­ність тощо.

З юридичними фактами й обставинами справи надзвичайно тісно пов’язані докази. У загальнотеоретичному аспекті докази повинні розглядатися як інформація про обставини справи. Інформація стає доказовою лише тоді, коли вона опрацьована, узагальнена, перевіре­на зі сторони компетентних посадових осіб, виходячи із певних об’єктивних критеріїв, а не суб’єктивних поглядів.

Усі докази можна класифікувати за процедурно-процесуальною формою на такі види: офіційні документи, показання громадян, пи­сьмові докази, протоколи і акти, які фіксують різні дії і події, речові докази, висновки експертів [70, с. 152].

У ст. 65 КПК України закріплено, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному зако­ном порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для прави­льного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями сві­дка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експе­рта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та інши­ми документами. Велике значення для застосування кримінально- процесуальних правових норм має оцінка фактичних обставин спра­ви і доказів на підставі норм права, яка веде до встановлення об’єктивної істини по справі.

Вважаємо, що застосування права або правозастосовчу діяльність можна визначити як здійснювану на засадах законності, доцільності й обґрунтованості піднормативну діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактич­ної реалізації (правозабезпечення).

З усіх розглянутих теоретичних міркувань можна вивести такі ознаки застосування права:

> Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції - суди. Наприклад, лише в судовому порядку є можливим беззаперечне списання (стяг­нення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності.

> Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в за­стосуванні норм права до конкретної особи (персони), конкре­тних обставин.

> Має процедурно-процесуальний характер, тому що є офіцій­ний порядок дій, складається з низки стадій.

> Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди ін­телектуальна діяльність. Для застосування норм права необ­хідно свідомо проводити низку дій.

> Здійснюється на основі норм права.

> Має юридично оформлений характер - завершується ухвален­ням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосо- вним актом.

> У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини.

З категорією «правозастосування» тісно пов’язана категорія «правореалізація». Зазвичай у сучасних підручниках розглядається застосування правових норм,як особлива форма реалізації норм пра­ва [70, с. 296], а також вказується, що настання юридичних фактів призводить до реалізації процесуальних норм у найрізноманітніших формах - шляхом їх використання, виконання, дотримання та засто­сування [190, с. 55].

Норма будь-якої галузі національного права залишатиметься лише бездієвою конструкцією, якщо не втілюватиметься в практичне життя шляхом реалізації закріплених у ній приписів. «Право - ніщо, - від­значав Л. Явич, - якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей та їх організацій, у суспільних відносинах. Неможли­во зрозуміти право, якщо відхилятися від механізму його реалізації в житті суспільства» [191, с. 201].

Реалізація права - це забезпечені державою процес і результат втілення положень правових норм у фактичній правомірній поведін­ці суб’єктів суспільних відносин. [213, с. 106]. Реалізація процесуа­льно-правових норм тягне за собою виникнення особливих суспіль­них відносин, наділених власним предметом. Більше того, норми

процесуального права та суспільні результати, на які вони спрямова­ні, прямо чи опосередковано пов’язані зі свідомою діяльністю людей з реалізації цих норм, втілення їх у життя в межах юридичного про­цесу з дотриманням загальнолюдських цінностей. Тому В. В. Ярков, окрім суто правового механізму реалізації процесуальних норм, ви­діляє також соціальний і психологічний механізми [190, с. 51]. Пого­джуються з ним й інші процесуалісти, які доводять, що норми про­цесуального права виховують самим фактом свого існування, закрі­пленими в них правилами поведінки для конкретної ситуації, які по­єднують правові та моральні вимоги [192, с. 98-109].

Для розуміння реалізації норм процесуального права слід з’ясувати характерні риси, зміст і конкретні прояви такої діяльності. Особливості процесуального права та специфічність предмета правового регулюван­ня процесуальних правовідносин дозволяють деяким ученим виділяти в змісті реалізації правових норм дві сторони: нормальну (де відбувається реалізація диспозиції правової норми) і забезпечувальну (де здійсню­ється реалізація санкції правової норми) [193, с. 11]. Справді, процесуа­льні дії учасників процесуальних правовідносин можна віднести одно­часно до різних ділянок правореалізації. Щодо реалізації однієї проце­суальної норми це буде втіленням у життя вимог диспозиції. Але для ті­єї норми, для якої реалізація першої є необхідною умовою дії, ці право­мірні дії будуть реалізацією її гіпотези.

Діяльність судових органів і учасників процесу зумовлена, на­самперед, існуванням певних матеріально-правових відносин між ними, а отже, і необхідністю реалізувати норми відповідної галузі матеріального права. Проте оскільки цей процес переважно здійсню­ється у формі і порядку, передбачених процесуальним законодавст­вом, автоматично відбувається реалізація і процесуальних норм. Ре­алізація будь-якої правової норми відбувається через те суспільне ставлення, яке за її допомогою впорядковується. З цього приводу К. І. Комісаров стверджував, що потреба суспільства в процесуальному праві зумовлена тим, що існує необхідність у примусовій реалізації конкретних матеріальних суб’єктивних прав і обов’язків, тому про­цес у цілому виступає як форма застосування матеріально-правових приписів [194, с. 252-264].

О.В. Підлубна, здійснюючи дослідження реалізації цивільних процесуальних норм, виділяє зовнішні форми реалізації права, до 132

яких відносить застосування норми процесуального права, що поля­гає в практичному втіленні її приписів у процесуальні правовідноси­ни шляхом здійснення судом своїх повноважень з метою справедли­вого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення цивіль­них справ; виконання норм процесуального права, що полягає у практичному втіленні її приписів у процесуальні правовідносини шляхом здійснення адресатом норми обов’язків, закріплених у III ІІ< України; використання норм процесуального права, що полягає в практичному втіленні її приписів у процесуальні правовідносини шляхом здійснення адресатом норми прав, закріплених у ЦПК Укра­їни; дотримання норм процесуального права, що полягає у практич­ному втіленні її приписів у процесуальні правовідносини шляхом утримання адресатом норми від учинення заборонених у ній дій [195, с. 60-62].

Наведене бачення форм реалізації процесуального права знахо­диться у відповідності з дослідженнями вчених-теоретиків та проце­суалістів. У теорії розрізняють такі форми реалізації норм права: ви­користання, виконання, дотримання і застосування [196, с. 220; 197, с. 246; 198, с. 35; 199, с. 8-10]. Запозичують таку класифікацію, що вивірена практикою і підтверджена багатьма науковими досліджен­нями в цій сфері, й учені - процесуалісти. Одним з перших спробу­вав розмежувати різні форми релізації норм цієї галузі права В. М. Горшеньов [200, с. 33-34], що знайшло подальший розвиток у працях Ю. І. Мельнікова [201, с. 110].

Слід звернути увагу, що деякі вчені-процесуалісти заперечують можливість залучення до окремих видів судової процесуальної дія­льності всіх чотирьох форм реалізації норм процесуального права. Зокрема К. І. Комісаров підкреслює, що при всій своїй специфічності норми процесуального права реалізуються шляхом їх дотримання, використання і застосування [202, с. 5-7] Ототожнюють виконання і використання норм цивільного процесуального права А. О. Мельні- ков і А. І. Кудряшова, які визначають, що реалізація норм права від­бувається у формі їх виконання (використання) і дотримання [203, с. 23, с. 24].

Вважаємо, що ототожнювати виконання і використання правових норм неправильно, ні з позицій законодавчої техніки, ні формальної логіки, ні сутністно-змістовного наповнення. Можна говорити про розмежування вказаних понять за об’єктом реалізації, а саме: коли мова йде про реалізацію передбачених у нормі процесуального права юридичних прав - задіюється така форма реалізації як використання; натомість коли об’єктом правореалізації стають цивільні процесуа­льні обов’язки суб’єктів правовідносин - норма цивільного процесу­ального права підлягає виконанню. Таке бачення зустрічається в окремих теоретичних джерелах [204, с. 246] і в галузевих працях [201, с. 111-112].

В. М. Горшеньов усуває з переліку форм реалізації застосування норм процесуального права ті, які, на його думку, в основному тіль­ки дотримуються, виконуються і використовуються [204, с. 225].

Дещо іншої точки зору дотримується Н. О. Чечіна, яка вважає, що реалізація норм можлива або у формі їх дотримання, або в формі застосування [205, с. 13]. Ця точка зору залишається домінуючою в наукових колах [206, с. 168], адже в господарсько-процесуальному, цивільно-процесуальному, кримінально- процесуальному, адмініст­ративно-процесуальному праві, застосування процесуальних норм є механізмом здійснення правосуддя, що може реалізовуватися лише спеціально уповноваженим на це державним органом - судом. На­томість реалізація іншими учасниками процесу норм процесуального права (у формі їх виконання, використання, дотримання) призводить до виникнення правовідносин не прямо, а лише через дії суду.

Тому в рамках здійснення правосуддя беззаперечним залишаєть­ся виняткова важливість ролі судових органів у процесі реалізації норм процесуального права, адже, як закріплено в ст. 124 Конститу­ції України, правосуддя в нашій державі здійснюється виключно су­дами. Окрім цього, по-перше, саме вони уповноважені й компетентні застосовувати норми процесуального права; по-друге, реалізовані іншими учасниками процесу норми цієї галузі права набуватимуть юридичного значення в процесі здійснення правосуддя лише після прийняття їх судом (Наприклад, у цивільному процесі при відкритті позовного провадження подана до суду в порядку ч. 1 ст. 118 ЦПК України позовна заява призведе до відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України) тільки, якщо суддя встановить її відповідність вимогам законодавства (ст. 119-120 ЦПК України) і не знайде підс­тав для повернення позовної заяви або залишення її без руху (ст. 121 ЦПК України).

Якщо застосування норм процесуального права має місце тоді, коли йдеться про здійснення правосуддя в цілому, то дотримання, виконання та використання проявляються в тих випадках, що стосу­ються реалізації конкретними учасниками процесу приналежних їм процесуальних прав і обов’язків. Однак помилковим буде також тве­рдження, що суди тільки застосовують норми процесуального права, адже у випадках, коли реалізується норма, адресована безпосередньо суду (регламентує його повноваження - склад суду, дослідження до­казів, процедура розгляду і вирішення справ), то вона також може виконуватися, використовуватися і дотримуватися. Суд розглядає і вирішує справу, опираючись на власні повноваження з метою спра­ведливого, неупередокеного і своєчасного захисту порушених, неви­знаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів учасників судо­чинства, вдаючись для цього до всіх можливих форм реалізації норм процесуального права. Але решта осіб, які беруть участь у справі, за­стосовувати норми цивільного процесуального права без санкціону­ючого впливу судових органів не можуть. З наведеними висновками погоджуються галузеві процесуалісти [190, с. 25].

Опираючись на вищенаведені докази, можна визначити форми реалізації норм процесуального права як комплексну діяльність, яка характеризується загальним зовнішнім проявом втілення в процесу­альних відносинах приписів норм права у вигляді застосування, ви­конання, використання та дотримання.

Можна стверджувати, що форми реалізації норм процесуального права - це зовнішній прояв цієї діяльності, що здійснюється шляхом застосування, виконання, використання і дотримання; а способи реа­лізації норм цивільного процесуального права - це конкретний внут­рішній зміст окремих форм правореалізації, який знаходить свій ви­раз у вчиненні активних чи пасивних дій.

Юридична енциклопедія розкриває поняття «реалізація норм права» (франц. realisation - здійснення) як процес втілення правових приписів у поведінці суб’єктів та їх практичній діяльності зі здійс­нення прав і виконання юридичних обов’язків [197, с. 246]. З іншої точки зору розглядає цей процес І. Я. Дюрягін, який пропонує під реалізацією права розуміти перетворення, втілення правових норм у фактичну діяльність організацій, органів, посадових осіб і грома­дян [199, с. 7]. Деталізує наведене твердження з позицій процесуаль­ної науки р. В. Шагієва, яка доводить, що реалізація норм процесуа­льного права є певною системою взаємопов’язаних, цілісних, послі­довних ділянок втілення в процесуальних правовідносинах, зведених в процесуальний закон волі народу, що розміщена в кожному струк­турному елементі процесуальної норми [207, с. 54].

З наведеними визначеннями важко погодитись, оскільки всі вони (особливо останнє) мають дещо відсторонений від практичного ас­пекту правореалізації характер, не враховують особливостей суб’єктного складу процесуальних правовідносин і функціонального призначення процесуального права в цілому. Тому, з огляду на про­ведений вище аналіз специфіки, форм і способів реалізації норм процесуального права, вважаємо за доцільне дати авторське визна­чення цієї правової категорії.

Отже, можна сформулювати таке визначення: реалізація норм процесуального права - це законодавчо закріплена, узгоджена, пос­лідовна діяльність усіх учасників процесу, яка полягає у втіленні приписів норм процесуального права в процесуальних правовідно­синах і здійснюється за допомогою різних форм і способів з метою реалізації, захисту або визнання законних прав, свобод та інтересів учасників конкретних процесуальних відносин.

Способи реалізації норм процесуального права - це конкретні шляхи такої діяльності, які характеризуються внутрішнім втіленням у цивільних процесуальних відносинах приписів норм цієї галузі права у чітко визначений законодавством спосіб - вчиненням актив­них дій чи у вигляді бездіяльності.

Форми реалізації норм процесуального права - це шляхи такої ді­яльності, які характеризуються загальним зовнішнім втіленням в процесуальних відносинах приписів норм права у вигляді застосу­вання, виконання, використання і дотримання.

З правозастосовного процесу можна виділити самостійний вид процесу - правоохоронний, який включає правоохоронну та контро­льно-наглядову діяльність.

Правоохоронний процес - це специфічна діяльність уповноваже­них органів та суб’єктів, яка направлена на охорону та захист права від будь-якого посягання. Вона складається з правозабезпечувальної, привентивної, каральної, контрольної, наглядової, правопоновлюва- льної і компенсаційної діяльності.

До правоохоронного процесу входить контроль як форма діяль­ності з додержання та перевірки відповідності виконання норматив­но-правових приписів. Він здійснюється різними органами. У зв’язку з цим, виділяють прокурорський, судовий контроль (нагляд), конт­рольну діяльність органів влади. Ця діяльність виражена в перевірці відповідності виконання підконтрольними суб’єктами нормативно- правових приписів, а також у запобіганні правопорушенням, тобто вона здійснюється на основі норм права і завжди тягне юридичні на­слідки. Однією зі специфічних форм контролю є нагляд.

Нагляд - це здійснення спеціально уповноваженими органами ці­льового спостереження за станом законності, фіксації його порушень і вжиття заходів щодо притягнення порушників до відповідальності [208, с. 533].

Кожний з цих процесів виражає собою систему, яка має реальний аналог у соціальній дійсності, що відповідає соціальній системі реа­льного порядку. Тоді органічні цілісні утворення, що нами розгля­даються, також мають ознаки системи.

Юридичний процес як організоване системне утворення, що має визначену структуру, складається з таких компонентів: процесуальне провадження, процесуальна стадія, процесуальний етап, процесуаль­на дія.

Розглянемо особливості реалізації норм цивільного процесуаль­ного права:

Тісний зв’язок між процесуальними нормами та процесуальними відносинами в цивільному процесі проявляється вже в тому, що на­ведені категорії дають можливість визначити свій зміст за допомо­гою одна одної. Тобто право в нормах існує абстрактно, а в право­відносинах воно використовується на практиці, як два невід’ємні елементи механізму правового регулювання [209, с. 342]. Своєрід­ним підтвердженням цієї тези може слугувати точка зору р. Є. Гука­сяна, який визначає, що реалізація норм права призводить до виник­нення правовідносин [210, с. 18]. Саме тому в науці цивільного про­цесуального права існує чимало різних підходів з приводу проявів реалізації такої взаємодії.

Перш за все, це взаємопов’язані, хоча й різні форми існування права. Більшість процесуалістів, зокрема М. Й. Штефан, Н. А. Чечіна та інші, дотримуються тієї точки зору, що норми цивільного проце- суального права є передумовами виникнення цивільних процесуаль­них правовідносин [83, с. 69]. Зазначене твердження є одним з осно­воположних постулатів цивільного процесуального права. На таких же позиціях стоять не лише процесуалісти, але й дослідники теорії права. Зокрема В. Н. Хропанюк визначає, що норма права для того і створена, щоб врегулювати, а також надати юридичної форми всім суспільним відносинам [209, с.320].

Водночас мають рацію твердження таких учених, як А.А. Мель­ников, Н.А. Чечіна та П. Ф. Єлісейкін, які особливо наголошують на тому, що цивільні процесуальні правовідносини виступають одним із способів реалізації норм цивільного процесуального права. З цим важко не погодитись, оскільки без дотримання та реалізації на прак­тиці положень, що містяться в правових (зокрема процесуальних) нормах, останні втрачають доцільність свого існування і перестають відповідати своєму призначенню головного регулятора суспільних відносин, адже, як уже відзначалося, правовідносини, за загальним правилом, - це врегульовані нормами права суспільні відносини, які саме в силу впливу норм права набувають форми правовідно­син [205, с. 53]. На особливому зв’язку цих правових категорій зупи­няв свою увагу і В. П. Мозолін, який стверджував, що процесуальні правовідносини є інструментом, за допомогою якого норми права впливають на суспільні відносини [211, с. 52]. У цивільній процесуа­льній літературі висловлюється також думка про те, що відносини, які складаються між судом і учасниками процесу, відчувають вплив лише з боку норм цивільного процесуального права і ніякими інши­ми нормами не можуть бути врегульовані [205, с. 65]. На наш пог­ляд, це дещо абсолютизоване твердження, яким Н.А. Чечіна запере­чує зв’язок цивільного процесуального права з іншими галузями права. Це має певний сенс з огляду на положення ст. З Цивільного процесуального кодексу України, яка встановлює, що провадження в цивільних справах у судах України ведеться за цивільними процесу­альними законами. Водночас необхідно пам’ятати про норми інших галузей права, які так само можуть бути використані в цивільному процесі. Насамперед звернемося до норм прямої дії Основного Зако­ну нашої держави - Конституції, зокрема до Розділів II і VII «Право­суддя». Крім цього, беззаперечний зв’язок цивільного процесуально­го права з цивільним, сімейним, трудовим й іншими галузями права

визначається необхідністю реалізації норм матеріального права ор­ганами правосуддя. Отже, наведене твердження Н. А. Чечіної уявля­ється дещо недоцільним, оскільки ним автор заперечує, що цивільно- процесуальне право є складовою частиною системи права України.

М.А. Гурвіч стверджував: «Необхідність розгляду цивільної справи породжує процесуальне правовідношення, яке має складну структуру і є єдиним комплексом конкретних, тісно пов’язаних між собою елементарних правовідносин» [212, 30-32]. Отже, норми ци­вільного процесуального права пов’язують різні правові наслідки з настанням різних юридичних фактів, що передбачає можливість реа­лізації процесуальних норм не через одне правовідношення, а через множинність відносин, пов’язаних між собою в єдиній системі [212, с. 31].

Водночас спроби зводити існування норм і правовідносин у циві­льному процесуальному праві лише до взаємообумовленості, на на­шу думку, не відповідають дійсності. Так, Н. А. Чечіна наголошує на тому, що процесуальні правовідносини виникають не лише в силу наявності процесуальних норм, але й внаслідок співвідношення норм, юридичних фактів і правосуб’єктності [205, с. 63]. Цієї точки зору дотримувався і А. А. Мельников, який стверджував, що виник­нення кожного процесуального правовідношення обумовлено також і процесуальною правоздатністю особи, яка вступає в зазначені пра­вовідносини, і процесуальним юридичним фактом [100, с. 109]. Та­кий підхід до розуміння процесуальних норм права як підстав вини­кнення процесуальних відносин на сьогоднішній день є найбільш розповсюдженим. З огляду на ці твердження, важко не погодитися з М. Й. Штефаном, який запевняє, що вказівка на норму права як на передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер у теорії правових відносин і конкретний - щодо цивільних процесуальних правовідносин, а також означає ная­вність сукупності норм, якими участь конкретних суб’єктів обумов­люється наявністю або відсутністю певних обставин [83, с. 70]. При цьому варто пам’ятати, що найбільш типовими для цивільного про­цесу є норми, адресовані не лише суду, але рівною мірою й іншим учасникам цивільних правовідносин. А. А. Мельніков, до роздумів якого ми вже зверталися вище, стверджував: «Здійснення правосуд­дя судом та вся діяльність учасників процесу можливі лише в ре- 139

зультаті взаємодії правових норм і процесуальних правовідносин, оскільки всі особи, які беруть участь у процесуальному розгляді справі, можуть здійснювати свої суб’єктивні цивільні процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки, встановлені нормами цивільного процесуального права, лише шляхом вступу в процесуа­льні правовідносини з судом» [100, с. 103].

Найбільш повна порівняльна характеристика та аналіз співвідно­шення норм та правовідносин у цивільному процесуальному праві були здійсненні Н. А. Чечіною, яка зауважила, що особливості норм цивільного процесуального права фіксуються і видозмінюються як цивільні процесуальні правовідносини [205, с. 16].

Отже, підсумовуючи все викладене, слід відзначити, що цивіль­но-процесуальні норми (загальнообов’язкові правила поведінки, на­правлені на регулювання відносин, що складаються у зв’язку з судо­вою діяльністю по розгляду і вирішенню цивільних справ) та циві­льні правовідносини (врегульовані нормами цивільного процесуаль­ного права відносини) є взаємопов’язаними формами існування пра­ва.

Саме норма права перетворює суспільні відносини на правові, тобто є передумовою виникнення правовідносин, які, в свою чергу, виступають способом реалізації на практиці норм права взагалі, а та­кож допомагають нормам впливати на суспільні відносини. Таким чином, можна спостерігати замкненість, у якій норми процесуально­го права як первинні ланки системи певної галузі права, виступають підставами виникнення та існування процесуальних правовідносин, які, в свою чергу, є одним із способів реалізації норм права на прак­тиці, а також інструментом, за допомогою якого норми права впли­вають на суспільні відносини.

Реалізація норм процесуального права - це законодавчо закріпле­на, узгоджена, послідовна діяльність всіх учасників процесу, яка по­лягає у втіленні приписів норм процесуального права в процесуаль­них правовідносинах і здійснюється за допомогою різних форм і способів і здійснюється з метою реалізації, захисту або визнання за­конних прав, свобод та інтересів учасників конкретних процесуаль­них відносин.

Способи реалізації норм процесуального права - це конкретні шляхи такої діяльності, які характеризуються внутрішнім втіленням 140

у процесуальних відносинах приписів норм галузі права у чітко ви­значений законодавством спосіб - вчиненням активних дій чи у ви­гляді бездіяльності.

Форми реалізації норм процесуального права - це шляхи такої ді­яльності, які характеризуються загальним зовнішнім втіленням у процесуальних відносинах приписів норм галузі права у вигляді: 1) застосування; 2) виконання; 3) використання; 4) дотримання.