Проблеми теорії та практики правотворення

У вищевикладених матеріалах роботи вказувалось на розбіжності наукових поглядів щодо класифікації правотворчого процесу як од­ного з видів юридичного процесу, що отримало як підтримку, так і заперечення серед теоретиків права.

Вважаємо, що правотворення має подвійну правову природу: з одного боку виступає як суспільне явище, що дає життя праву, поро­джує, формує і оформлює його, а з іншого - як вид юридичного про­цесу, оскільки процес правоутворення, не відбувається хаотично, а здійснюється у межах певної процедури, що має відповідне правове регулювання. Тому саме широке розуміння сутності процесуального права включає до його предмета правотворення та правозастосуван­ня. Нагадаємо, що наведені міркування виходять з розглянутого в роботі розуміння категорій «процес» і «процедура» як співвідно­шення змісту та форми. Таке розуміння перебуває у гармонії з ви­значенням правотворчого процесу, яке наводять М. С. Кельман, О. Г. Мурашин; це - юридично встановлена процедура діяльності суб’єктів правотворчості, порядок формування і закріплення їх волі у загальнообов’язкових юридичних приписах, упорядкованій системі стадій діяльності зі встановлення, зміни чи скасування правових норм [70, с. 248].

Якщо поглянути на правотворення з позиції формування проце­суального права як вторинного утворення у національній правовій системі, то в першу чергу, нас зацікавлять специфіка та передумови виникнення процесуальних норм. Тому в цьому підрозділі роботи ставимо за мету розглянути загальний порядок та специфіку форму­вання процесуального права шляхом дослідження етапів його фор­мування та особливостей утворення процесуальних норм в окремих галузях.

Усі науковці погоджуються з тим, що нормоутворення є важли­вим складовим компонентом процесу правоутворення. Як справед­ливо зазначає Г. Шевченко, перетворення принципу верховенства права у реальність, забезпечення гармонійного вираження у право­вих нормах об’єктивних потреб суспільного розвитку є найвищою метою нормотворчості, діяльності, яка полягає у формуванні, систе­матизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів [154]. У теоретичних джерелах можна знайти таке визначення: пра­воутворення - це правове поняття, що охоплює різні форми та спо­соби виникнення і буття права - його упорядкування і розвитку, зок­рема його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах, судових прецедентах тощо), існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, право­ві теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо), процеси вини­кнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації [70, с. 242-247].

Таким чином, можна зробити висновок, що правотворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

> формування певних суспільних відносин в громадському жит­ті, які у результаті багаторазового повторення набувають нор­мативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

> узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

> втілення формалізованих правових норм у конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Правотворча діяльність є складним соціально-правовим явищем і може поділятися на види за суб’єктами і засобами формування норм права.

Якщо розглянути процес формування права з практичної точки зору, то нормотворення - є базовим процесом, що починається з но- рмопроектування. Законодавство, що регулює нормопроектний про­цес, базується на чинній Конституції України. Конституційні прин­ципи та конкретні норми Основного Закону діють відповідно до вер­ховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на основі Конституції України і повинні відпо­відати їй (ст. 8), органи державної влади (у тому числі Верховна Ра­да, Президент, Уряд, Конституційний Суд та ін.) мають здійснювати свої повноваження у встановлених Основним Законом межах і від­повідно до законів України, у спосіб, що передбачений Конституці­єю та законами України (статті 6, 19).

Для безпосередньої роботи над законопроектами важливе зна­чення мають положення Регламенту Верховної Ради України, у яко­му міститься окрема глава з назвою «Розробка проектів законів». Вона орієнтує на таке:

> розробка проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом (відповідно до ст. 93 Конституції право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депута­там України, Кабінету Міністрів України і Національному ба­нку України), за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку;

> розробка законопроекту про Державний бюджет є обов’язком Кабінету міністрів України, передбаченим законом.

Властивості правотворчого процесу, його механізм залежать від об’єкта та предмета регулювання. Можна визначити переважно проце­суальний характер норм, що регулюють правотворчий процес. Розгля­немо приклад. Так, підготовка проекту Державного бюджету, яка вра­ховує загальноправові вимоги, має в той же час деякі особливості. Від­повідно до Закону «Про бюджетну систему України», Бюджетного ко­дексу, основних напрямів бюджетної політики, визначених Верховною Радою (бюджетна резолюція), Уряд організовує розробку Держбюдже­ту на кожний наступний рік. Головним розробником проекту Держбю­джету є Мінфін, яке діє з урахуванням пропозицій органів державної влади, Національного банку. Проект Державного бюджету вноситься Мінфіном до Кабінету Міністрів до 15 серпня поточного року, розгля­дається урядовими комітетами і до 25 серпня подається для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів. Останній розглядає на своєму засідан­ні проект Закону України «Про Державний бюджет України» на на­ступний рік, приймає рішення щодо його схвалення і не пізніше 15 ве­ресня подає до Верховної Ради. Можна відзначити важливість дотри­мання процесуального порядку процедури розробки та розгляду прое­кту Державного бюджету, що забезпечується регулюванням відповід­них процесуальних норм, а оскільки Закон України «Про Державний бюджет України» в свою чергу, передбачає порядок реалізації основ­ного фінансового плану держави, тобто, в свою чергу, містить норми, що регулюють процедуру, то можна спостерігати породження одними процесуальними нормами інших.

Особливість законотворчого процесу полягає в тому, що й сам законодавчий орган, тобто Верховна Рада, може доручити розробку проекту закону (його структурної частини) відповідному комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради, а також уряду [155, с. 196-214]. Крім того, в ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи, але вносяться такі проекти до Верховної Ради лише від імені органів і осіб, що ма­ють право законодавчої ініціативи.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції приймає рішення та дає висновки щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Пре­зидента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і має виключне право офіційно тлумачити норми Конституції та закони України, зокрема процесуальні положення законів.

Поряд із законами нормопроектування як процес регулюється ни­зкою підзаконних нормативно-правових актів: указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів та постанов колегій центральних органів виконавчої влади тощо. Указом Прези­дента України «Про поліпшення організації законопроектної діяль­ності» від 26 листопада 2003 р. № 1348, у редакції від 15 червня 2012 р., на Міністерство юстиції покладено додатково функцію щодо зако но проектування, передбачено (п. 1) «покласти на Міністерство юстиції України функції головного розробника проектів законів, що вносяться Президентом України та Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України, крім проектів, щодо яких законами України та актами Президента України встановлено інший порядок розроблення» [156].

У юридичній літературі нормотворчий процес розглядається як процес, який є визначеною сукупністю почергових стадій. Проблеми стадійності зазвичай виступають предметом досліджень спеціалістів традиційних процесуальних наук, у яких стадії визначаються як су­купність процесуальних дій або процесуальних відносин, об’єднаних найближчою процесуальною метою. При цьому стадія виступає як визначена у часі форма, яка наповнена відповідним функціональним змістом, тобто тими вимогами, які пред’являються до учасників про­цесу та їх дій з метою досягнення останніми матеріально-правового результату, передбаченого правовою нормою.

Ю. А. Тихомиров та І. В. Котлевська, досліджуючи порядок нор­моутворення, виділяють дев’ять процесуальних стадій:

> вивчення, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення їх пот­реби у правовій регламентації;

> визначення виду органів, суб’єктів, уповноважених приймати правове рішення, а також виду правового акта;

> прийняття рішення про підготовку правового акта;

> розробка концепції, ідеї, аналіз майбутнього акта;

> підготовка проекту правового акта розробником, робочою гру­пою, органом;

> попередній розгляд проекту акта;

> суспільне обговорення проекту;

> офіційний розгляд проекту акта відповідним органом з дотри­манням необхідних процедур;

> прийняття нормативного акта, його оформлення, підписання, опублікування, вступ у законну силу [157, с. 37-38].

Слід звернути увагу, що далеко не всі науковці погоджуються з на­веденим розмежуванням правотворчого процесу на стадії. О. В. Кузь­менко, застосовуючи наведені стадії до неконфліктних провадокень в адміністративному процесі, визначає дискусійний характер принципів визначення першої стадії та зауважує, що завершальною фазою будь- якої стадії адміністративного провадження є прийняття та офіційне за­кріплення відповідного владного рішення. Таким чином, рішення ви­ражає проміжний результат і відіграє роль підсумку, на який спрямо­вуються послідовні процесуальні дії, здійснювані на певному етапі провадокення. Натомість, як відзначає О. В. Кузьменко, Ю. А. Тихоми­ров та І. В. Котлевська не досить обґрунтовано «відривають» процес прийняття рішення на певному етапі нормотворчого провадокення від його закономірного результату. Таким, наприклад, є штучне відділення офіційної процедури розгляду проекту нормативного акта від оформ­лення рішення щодо його прийняття [158, с. 230].

Глазунова Н. І. запропонувала виділяти п’ять стадій нормотвор­чого процесу: 1) встановлення необхідності видання такого акта; 2) підготовка проекту; 3) внесення проекту акта на розгляд компете­нтного органу управління; 4) обговорення проекту і прийняття рі­шення по проекту; 5) оприлюднення прийнятого акта [159, с. 181].

В. Д. Сорокін, виділяє такі стадії нормотворчого провадження:

> підготовка проекту нормативного акта;

> розгляд проекту й прийняття нормативного акта;

> державна реєстрації нормативного акта;

> опублікування та вступ у силу нормативного акта [160, с. 129].

На думку В. Б. Авер’янова, стадіями нормотворчості є:

> підготовка нормативного акта;

> прийняття нормативного акта;

> доведення рішення до відома виконавців та зацікавлених осіб.

Всередині стадій нормотворчого провадження названий вчений

виділяє такі процесуальні етапи:

1. а) правова ініціатива;

б) аналіз ситуації й варіантів правового впливу (на даному етапі з’ясовується фактичний стан справ та можливі варіанти розв’язання питань, що виникли);

в) підготовка проекту акта управління (включає обговорення, уз- годокення та належне оформлення проекту);

2. а) обговорення та голосування (факультативний етап, характе­рний для прийняття рішень колегіальними органами);

б) доробка проекту;

в) оформлення рішення (остаточне редагування проекту акта управління, його підписання акта та присвоєння йому поряд­кового номера);

3. Оприлюднення нормативного акта в засобах масової інформа­ції або доведення його змісту до відома виконавців і зацікавле­них осіб іншим способом [161, с. 167, 168].

Вважаємо, що визначити єдину модель стадій провадження з прийняття правових актів майже неможливо. Це зумовлено, з одного боку, різноманітністю правових актів, що приймаються різними компетентними субєктами, а з іншого - їх поділом на законодавчі та підзаконні правові акти. Тим більше, не можна застосовувати одна­кову процедуру щодо прийняття нормативних актів і актів індивіду­ального характеру. Тому, говорячи про стадійність провадження з прийняття правових актів, необхідно зазначати, що є певні загальні стадії, що характеризують відповідне провадження, але їх змістовне наповнення і перелік може змінюватися в залежності від того, який акт і яким суб’єктом приймається.

Така позиція, на нашу думку, підтверджується результатами ана­лізу актів чинного законодавства України, що регламентують нормо- творчу діяльність окремих суб’єктів. Дослідивши наукові роботи, присвячені питанням нормотворчого процесу, провівши аналіз існу­ючої практики прийняття органами виконавчої влади правових актів управління, а також положень, закріплених у підзаконних актах, що регламентують нормотворчу діяльність цих органів, можна дійти ви­сновку, що загальними стадіями провадження з видання правових актів, спільними для будь-яких актів і суб’єктів, що їх видають, бі­льшість науковців визнають такі: 1) стадія підготовки акта; 2) стадія прийняття рішення; 3) стадія доведення акта до відома виконавців та заінтересованих осіб.

Однак, на нашу думку, закріплення на законодавчому рівні лише трьох вказаних стадій як складової частини провадження з видання правових актів, призведе до невиправданого звуження предмета пра­вового регулювання та відповідно наукових досліджень цього пра­вового явища. Доцільно все ж таки не обмежуватися встановленням єдиної класифікації стадій цього провадження, а, розуміючи багато­плановість нормотворчої діяльності, визначити необхідний перелік стадій та їх змістовне наповнення для кожного суб’єкта нормотвор- чості з урахуванням видів правових актів, що він видає.

Специфіка процесу нормотворення має свої особливості в залеж­ності від галузевої спрямованості.

Якщо звернутися до особливостей процесів нормотворення в тра­диційно процесуальних галузях, то можна відзначити доволі жваві тенденції конвергенції права та науки в сучасному суспільстві, що можна простежити досліджуючи норми кримінально- процесуального права, криміналістики та кримінально- процесуальної науки.

Нині взаємозв’язок цих наук помітно посилюється. «В умовах науково-технічної революції, - писав р.С. Бєлкін, - розвиток кримі­налістики особливо пов’язаний з розвитком і удосконаленням кри­мінально-процесуального законодавства та кримінально- процесуальної науки [162, с. 7].

Наукознавчі дослідження підтверджують те, що взаємодія право­охоронних органів і кримінально-процесуальної науки матеріалізу­ється головним чином, у кримінально-процесуальних нормах, які в перше приймаються або рекомендуються для прийняття [163, с. 48]. Поява нової норми, таким чином, розглядається як результат ефек­тивної взаємодії криміналістики і кримінального процесу. У такий спосіб вирішується проблема правового регулювання використання досягнень науки і техніки у кримінальному судочинстві. Але спря­мованість співпраці криміналістів з ученими-процесуалістами тільки на удосконалення законодавства не може у повній мірі розкрити усе розмаїття взаємодії відповідних галузей знання.

На думку Р. Гурак, вона повинна бути доповнена впливом кри­мінально-процесуального закону на розвиток криміналістичної на­уки, особливо це стосується нормативних актів, які тільки прий­маються і ставлять криміналістику перед необхідністю розробки відповідних тактичних прийомів і засобів роботи з доказовою ін­формацією. «Криміналісти для розробки теоретичних положень науки і створення найбільш ефективних практичних рекомендацій, - справедливо зазначає В. І. Гончаренко, - повинні вивчати ідеї і норми кримінально-процесуального права так, як і представники кримінально-процесуальної науки, і не можуть обійтися без ви­вчення окремих теоретичних цінностей криміналістики та розроб­люваних нею засобів і прийомів, що застосовуються на практиці боротьби зі злочинністю, для збагачення теорії процесуальної нау­ки і постійного вдосконалення кримінально-процесуального зако­нодавства [164, с. 38-39].

Різноманітність проблем і потреб слідчої практики, які потребу­ють докладання загальних зусиль криміналістів із вченими- процесуалістами для їх вирішення визначається різними формами взаємодії. Вивчення слідчої, експертної і судової практики дозволяє виділити, на думку Р. Гурак, найбільш важливі проблеми в сучасних умовах, серед них - проблема процесуальної регламентації розроб­лених криміналістикою науково-технічних засобів, тактичних при­йомів і методів, що забезпечує закономірність їх застосування у кримінальному судочинстві.

Хронічне відставання закону від потреб слідчої практики поро­джує ситуацію, коли сама практика шукає вихід з неї і знаходить йо­го не завжди найкращий. Одним із можливих шляхів подолання цих труднощів багато вчених вбачає у закріпленні в законі загальних умов допустимості використання наукових рекомендацій, засобів криміналістики в кримінальному судочинстві, які встановлювали б правомірність їх застосування на практиці [165, с. 119].

Фактично мова йде про необхідність введення певних загальних процесуальних норм, які забезпечили б законне застосування такти­чних прийомів і методів необхідних для здійснення кримінального судочинства.

Особливості нормотворення цивільно-процесуального права.

Цивільний процесуальний кодекс України є основним джерелом регулювання цивільно-правових відносин.

Слід відмітити занепокоєння фахівців у зв’язку з наявністю вели­кої кількості змін у Цивільному процесуальному кодексі України, адже фрагментарні зміни призводять до неузгодженості, розбалансо- ваності процесуальних норм, що ускладнює процедуру правозасто­сування [166].

Вітчизняне цивільне процесуальне законодавство розвивається як шляхом внесення змін до тексту ЦПК України, так і через закріплен­ня все більшої кількості процесуальних норм у нормативних актах матеріально-правового характеру. Положення вітчизняних нормати­вно-правових актів досить часто мають суперечливий характер і не узгоджуються між собою. Внаслідок цього знову загострилася про­блема співвідношення загальних і спеціальних норм цивільного про­цесуального права, їхньої узгодженості, усунення прогалин у проце­суальному регулюванні, колізій цивільно-процесуальних і тих мате- 117 ріальних норм, які містять процесуальні правила поведінки. Оскіль­ки юридична практика не виробила критеріїв для визначення меж припустимості втручання матеріального законодавства в регулюван­ня процесуальних відносин, максимально гостро ця проблема постає в правозастосовчій діяльності органів правосуддя. Виявлення розбі­жностей в окремих нормативних джерелах ускладнюється тим, що суперечливі положення розміщені в різних законодавчих актах, і от­же, мають різні суб’єкти правозастосування (наприклад, комісія по трудових спорах (ст. 221 КЗпП України тощо) [167], органи реєстра­ції актів цивільного стану (ст. 105 СК України та ін.) [168], органи опіки та піклування (ст. 221 СК України тощо) [169; 170; 171], органи державної влади (п.З ст. 8, ст.10, ст.12 Земельного кодексу України та ін.) [172]. Проте часто закон зобов’язує адресатів норм матеріаль­них галузей права вчиняти такі ж дії, що їх повинен здійснити суд у певній ситуації (як наприклад, у випадку ч. 2 ст. 105 ЦК України, яка вимагає, щоб суд або учасники юридичної особи призначили комі­сію з припинення юридичної особи та встановили порядок і строки її припинення) [173]. Вирішення суперечливих питань і подолання за­конодавчих протиріч такими виконавцями норми права практично неможливе і тому усунення колізій нормативних приписів у такому випадку має першочергове значення.

Тому встановлення нових цивільно-процесуальних правових норм є головним призначенням нормотворчості, зміна і скасування застарілих норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до складу нормотворчості як її допоміжні прояви.

Особливості нормотворення адміністративно-процесуального права.

Створення адміністративно-процесуального законодавства відбу­валося у формі його кодифікації, тим самим у ході кодифікаційного процесу завершився процес створення спеціалізованого судочинства в Україні - у вигляді так званих загальних судів, що розглядають пе­реважно цивільні й кримінальні справи, та спеціалізованих - госпо­дарських та адміністративних судів як складових ланок судів загаль­ної юрисдикції, що розглядають відповідно господарські й адмініст­ративні справи.

Варто також зауважити, що, попри новизну Кодексу адміністра­тивного судочинства, незвичного для національної правової системи, 118

в нашому законодавстві містилися певні норми, що регулювали по­рядок розгляду справ, які витікають з адміністративно-правових від­носин, у ЦПК. Таким чином, виділення цих відносин в окремий ко­декс породило нову важливу теоретичну й практичну проблему - необхідності перегляду змістовного наповнення ЦПК урахуванням реалій.

Для більш повного розуміння процесу формування адміністрати­вного права неможливо обійти увагою проблему первинного законо­давчого врегулювання так званих загальних адміністративних про­цедур.

Зокрема Київський регіональний центр АПрН України ще в 2001 р. підготував проект Кодексу загальних адміністративних про­цедур України (29 грудня 2001 р. Уряд вніс його на розгляд парла­менту під назвою Адміністративно-процедурного кодексу України). Документ присвячувався врегулюванню процедур розробки й при­йняття адміністративних рішень, їх оскарженню на досудовій стадії. Хоча відповідні розробки спиралися на певні зарубіжні традиції та обґрунтовувалися необхідністю наступної кодифікації адміністрати­вно-процесуального законодавства, все ж когорта експертів висло­вила заперечення проти прийняття такого документа [174].

їх зауваження зводилися до сумнівів наукової, юридичної та практичної доцільністі проведення кодифікації законодавства у сфе­рі правовідносин щодо розгляду й вирішення індивідуальних адміні­стративних справ фізичних і юридичних осіб та оскарження індиві­дуальних адміністративних актів. Вони вважали, що Закон «Про зве­рнення громадян» уже регулює процедуру практичної реалізації громадянами України права на звернення; за умови розширення його предметної сфери регулювання (шляхом внесення відповідних змін і доповнень) він може охопити практично все коло правовідносин, яким присвячено проект цього кодексу.

Як концептуальні, так і конкретні зауваження до окремих статей цього проекту спростовують переконаність апологетів кодифікації так званих загальних адміністративних процедур у необхідності прийняття відповідного кодексу, після чого можна перейти до власне судової стадії врегулювання адміністративного процесу. Все це вка­зувало на недоцільність прийняття Адміністративно-процедурного кодексу. Пріоритетним став розгляд і прийняття іншого документа -

Адміністративно-процесуального кодексу України (далі КАС - України), два проекти якого були розглянуті в парламенті та, зреш­тою, прийнятий Кодекс адміністративного судочинства України. За оцінками експертів Кодекс адміністративного судочинства України є кодексом нового покоління, побудованим виходячи з досвіду, нако­пиченого за минулі роки. Цей кодекс демонструє новий рівень юри­дичної техніки процесуального права, оскільки його розробники на­магалися діяти в одній системі координат зі змістом Цивільного процесуального кодекса України (далі - ЦПК України), тому ці ко­декси побудовані на схожих засадах, багато норм кодексів, особливо у розділах «Загальні положення» або дублюються, або викладені по­дібним чином.

Напрацювання у сфері запровадження оптимальної національної моделі адміністративного процесу та її законодавчого врегулювання далекі як від досконалості, так і від завершеності. А. В. Смітюх вва­жає, що деякі новели КАС України не можна віднести до позитивно­го досвіду: вони утворюють суто штучні проблеми, не є обумовле­ними особливостями адміністративного судочинства, та, у свою чер­гу, виводять КАС України за межі спільного контексту ЦПК України та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Однак слід пам’ятати, що тут зроблені, по суті, лише пер­ші кроки. Але вони є вкрай необхідними для вирішення проблеми на рівні вимог часу [ 182, с. 77].

Розглянемо особливості нормотворення господарсько- процесуального права. ГПК України було прийнято у 1991 році, на той час цей кодекс мав багато переваг порівняно із застарілими по­ложеннями Цивільного процесуального кодексу УРСР 1963 р. (далі - ЦПК УРСР). За роки, що минули від моменту його прийняття, до ГПК України було внесено досить багато «модернізуючих» змін. Утім, досвід застосування ЦПК України та КАС України є доброю нагодою для чергової «модернізації» ГПК України із тим, щоб вдалі рішення розробників ЦПК України та КАС України не оминали гос­подарський процес. Суб’єкти процесуальної діяльності можуть здій­снювати лише ті дії, які передбачені відповідними процесуальними нормами. Роль і значення процесуальних норм полягають в тому, щоб забезпечити захист дійсно існуючих прав суб’єктів та гаранту­вати можливість їх реалізації. Наприклад, господарський процес - єдність процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших учасників процесу. Тому господарський процес можна ви­значити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інших учасників судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної справи. Кінцева мета процесу - відновлення порушеного права.

Процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здій­снення правосуддя, відпрацьованим на підставі узагальнення вели­кого досвіду правозастосування. Процесуальній формі притаманні такі ознаки: нормативність, безперечність, системність та універса­льність, які виступають у єдності при правовому регулюванні, та право реалізації.

Нормативність процесуальної форми полягає в тому, що вона встановлюється в законодавстві певного рівня.

Безперечність процесуальної форми відображає обов’язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учас­ників процесу. Здійснення процесуальних прав і виконання процесу­альних обов’язків повинно відбуватися згідно з порядком, встанов­леним процесуальним законодавством. У протилежному випадку ві­дповідна процесуальна дія учасника процесу не порушує ті правові наслідки, на які вона спрямована.

Порушення провадження або подання заяви про перевірку рі­шення в апеляційному або касаційному порядку повинні відбуватися згідно з порядком і в строки, встановлені Господарським процесуа­льним кодексом України. Господарському суду, іншим учасникам процесу законом надаються певні відповідні їх процесуальному ста­ну права і покладаються на них обов’язки. Процесуальні права й обов’язки реалізуються в ході процесу у вигляді процесуальних дій. У господарському процесі суддя господарського суду, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Форма діяльності господарських судів по розгляду справ заздалегідь встановлена законом.

Системність господарської процесуальної форми відображає не­обхідність структурувати господарський процесуальний регламент у єдине ціле. Господарський процесуальний кодекс України містить загальний регламент вирішення усіх справ, підвідомчих господарсь­ким судам. Вирішення справ про банкрутство відбувається в тому самому загальному процесуальному порядку з урахуванням певних особливостей. Порядок судового розгляду не може бути відмінним і особливим для кожної справи, кожного суду.

Універсальність господарської процесуальної правової форми ві­дображає її застосування до вирішення різних справ, підвідомчих го­сподарським судам без будь-якої істотної диференціації. Балюк І. А. розглядає універсальність господарської процесуальної форми як похідну від цивільної процесуальної форми і зауважує, що подаль­ший розвиток господарського процесу за своїми основними складо­вими наближує її до цивільної [ 175, с. 34-38].

Можна виділити головні риси процесуальної форми, що поляга­ють в тому, що:

> господарський суд та учасники господарського процесу пов’язані у своїй діяльності нормами господарського процесу­ального права;

> учасники процесу здійснюють лише ті процесуальні дії, які за­здалегідь встановлені господарськими процесуальними нор­мами;

> порядок звернення з позовною заявою до суду, прийняття й пі­дготовки справ до розгляду, порядок вирішення спору, струк­тура рішення і регламент його перегляду, а також виконання визначені законом;

> відносини між господарським судом і учасниками процесу не можуть мати характер фактичних відносин, вони можуть бути лише правовідносинами;

> процесуальна форма надає сторонам рівні можливості захисту права (змагатися), право брати участь у процесі, надавати до­кази, користуватися правовою допомогою, оскаржити рішення, брати участь у виконавчому провадженні.

Процесуальна форма захищає сторони, які сперечаються, від суб’єктивізму суддів, сприяє досягненню істини у правосудді. Зна­чення процесуальної форми - забезпечити захист існуючих прав суб’єктів господарювання і гарантувати винесення законних і обґру­нтованих рішень.

Господарський процес - не просто сукупність дій, урегульованих нормами господарського процесуального права, а їх визначена сис­тема. Діяльність господарського суду по розгляду і вирішенню під­відомчих йому спорів здійснюється в певній логічній послідовності на стадіях процесу. Процесуальні дії, які здійснюють учасники гос­подарського процесу, залежно від мети їх здійснення і змісту, скла­дають стадії господарського процесу. У кожній стадії процесуальні відносини мають специфічний характер, який визначається об’єктом цих відносин, суб’єктним складом учасників на кожній стадії, зміс­том і метою процесуальних дій.

В рамках діючої реформи процесуального права, не можливо обійти увагою проблему неузгодженості окремих положень Госпо­дарського процесуального кодексу України, Адміністративно- процесуального кодексу України та Цивільного процесуального коде­ксу України. У сучасних наукових виданнях неодноразово висловлю­валася думки про те що, норми ЦПК України та КАС України віддзе­ркалюють новий рівень технічного розвитку та правової свідомості суспільства, або об’єктивно є більш досконалими, ніж норми ГПК України, деякі існуючі розбіжності між процесуальними кодексами не обумовлені певними особливостями спорів, тобто, не є закономірни­ми. Такі розбіжності склалися випадково, через те, що різні процесуа­льні кодекси розробляли різні групи розробників у різні часи.

А.В. Смітюх вважає, що такі невиправдані розбіжності між різни­ми кодексами слід ліквідувати, оскільки вони створюють суто штучні перепони уніфікації процесу при розгляді різних категорій справ, та обґрунтовує свої пропозиції щодо необхідності повернення в адмініс­тративному судочинстві, до класичної, перевіреної ЦПК УРСР, ЦПК України та ГПК України моделі статусу третіх осіб, які заявляють са­мостійні вимоги на предмет спору, у господарському та цивільному судочинстві: дозволивши третім особам вступати до адміністративної справи із позовом як до обох сторін, так і до однієї з них; виключив­ши з КАС України застереження, згідно якого задоволення адмініст­ративного позову третіх осіб має повністю або частково виключати задоволення вимог позивача до відповідача [ 182, с.81].

Ми погоджуємося з висновками про необхідність «модернізації» ГПК та приведення його у відповідність із стандартами, запропонова­ними розробниками ЦПК та КАС, в тому, що стосується загальних по­ложень та питань, спільних для всіх видів проваджень та про необхід­ність усунення тих розбіжностей між процесуальними кодексами, які не обумовлені певними особливостями розпитуваних спорів, тобто,

не є закономірними - розбіжностей, що склалися випадково, через те, що різні процесуальні кодекси розробляли різні групирозробників у рі­зні часи. Такі невиправдані розбіжності створюють суто штучні пере­пони уніфікації практики процесу при розгляді різних категорій справ.

Таким чином, можна відмітити в діючому законодавстві тенден­цію до диференціації і багатосторонньої еволюції діючого процесуа­льного законодавства, що втілюється у виданні нових кодифікованих процесуальних правових актів. Положення діючих процесуальних кодексів потребують уніфікації базових понять та процесуальних ін­ститутів, з положеннями нових кодифікованих процесуальних пра­вових актів, що безсумнівно матиме позитивне відображення на практиці юридичної діяльності, оскільки юрист-практик залишати­меться в одному контексті змісту правових норм незалежно від того, якою справою він займатиметься, - справою адміністративної юрис­дикції, господарською або цивільної справою.

Крім того, уніфікація процесу матиме ще один позитивний наслі­док: вона допоможе усунути деякі підстави для намагань штучно ініціювати розгляд справи у суді іншої,невідповідної юрисдикції. Як приклад можна навести поширену ситуацію, коли зацікавлені особи намагаються ініціювати розгляд господарської за своєю природою справи у суді цивільної юрисдикції шляхом введення до кола відпо­відачів фізичної особи. Уніфікація процесу дозволить мінімізувати можливості для маніпулювання процесуальними відмінностями, та, врешті решт, уніфікувати практику застосування норм не тільки процесуального, але й матеріального права.

3.4.