Аналіз та тенденції розвитку процесуальних норм

Система процесуального права в цілому є багаторівневою систе­мою, що містить норми права, процесуальні інститути та їх об’єднання, а також інші структурні підрозділи, відокремлення кож­ного з яких у якості складових компонентів цієї системи зумовлю­ється диференціацією системи процесуальних правовідносин.

За критерієм залежності характеру правовідносин, що врегульо­вуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і но­рми процесуального права. Матеріальні правові норми визначають права та обов’язки учасників правовідносин, а процесуальні норми визначають порядок реалізації прав і обов’язків, встановлених мате­ріальними правовими нормами [70, с. 228].

Демський Е. Ф. зазначає, що норма права є основою або необ­хідною передумовою виникнення, зміни і припинення правовід­носин, ані цивільно-процесуальні, ані адміністративно- процесуальні відносини, ані які інші правовідносини не виника­ють самі по собі, оскільки вони узаконені й виникнення їх зумов­лене нормами права [71, с. 65]. Поява процесуальної норми права обумовлюється реальними потребами суспільного життя, оскільки існування права набуває сенсу тільки в соціальній конструкції «людина - людина». Правові норми породжуються необхідністю визначити відносини між людьми і використовуються в рамках людських відносин. Створена процесуальна норма права передба­чає наявність у суспільстві певних ситуацій, для розв’язання яких вона повинна бути використана.

У теорії права в поняття процесуальних норм вкладають різний зміст, що можна пояснити різними кутами та діапазоном бачення на­уковцями предмета регулювання процесуального права, внаслідок чого ми спостерігаємо виділення організаційно-процесуальних [72, с. 87], процедурних [73, с. 262] та процедурно-процесуальних норм [74, с. 102], які доволі важко розмежувати.

Процесуальні норми наділені загальними ознаками, притаманни­ми для усіх норм права, але, досліджуючи специфіку процесуальних норм, можна виділити такі особливості (ознаки) процесуальних норм:

> Процесуальна норма права втілює волю тих прошарків насе­лення, які наділені найбільшими можливостями впливати на правоутворення.

Якщо в радянському праві був сформульований погляд на правову норму як на втілення волі пануючого класу, то Л. М. Борисова вважає за доцільне розглядати пануючий клас як пануючу еліту, оскільки на її погляд такий термін більш точно відображає сукупність тих проша­рків населення, які володіють найбільшими можливостями впливати на нормотворчість як з безпосередньою метою прийняття закону, так і з метою загальмувати його прийняття [75, с. 7].

> Процесуальна норма права встановлюється уповноваженими державою органами й охороняється примусовою силою держави.

Л. М. Борисова розглядає примусовість виконання процесуальних норм як можливість застосування державними органами заходів з метою виконання приписів всупереч волі суб’єкта, але визнає і доб­ровільну реалізацію процесуальних норм, опираючись на погляди К.

Зусилля держави, частково відображені в застосуванні примусо­вої сили, спрямовані не на реалізацію власних можливостей, а на­впаки, ці можливості закликані формувати сприйняття правових норм як об’єктивної необхідності, яка існує в інтересах суспільства, оточуючого індивида, яких потрібно дотримуватись по переконан­ню. У цьому сенсі процесуальні норми права виділяються серед ін­ших правових норм тим, що представляють уповноваженим особам набагато більшу свободу дій, яка не тільки забезпечує реалізацію якостей особистості, але і покладає більше обов’язків, змушуючи ві­дповідати не тільки за пряме виконання чи невиконання приписів, але і за власний вибір. Ця обставина дозволяє в більшому ступені формувати відповідальність особистості перед суспільством, ніж просто виконання передбаченого способу поведінки.

> Процесуальна норма має загальнообов’язковий характер, оскі­льки являє собою правило поведінки загального характеру, обов’язкове для виконання кожного разу, коли настають вка­зані в нормі умови. Умови, що викликають дію норми, можуть бути типовими, часто повторюваними, а можуть існувати як виключення з правил.

> Приписи процесуальних норм формально визначені, що є ви­знанням такої властивості норм, як їх текстуальна визначе­ність. Точність приписів процесуальних норм є бажаною, а не фактичною властивістю, скоріше для норм цього виду прита­манна максимальна наближеність до абсолютності формулю­вання установлення.

Норми вітчизняного процесуального права багаточисленні за сво­їм предметним змістом - характером забезпечення матеріально- правових відносин. Процесуальні норми мають властивості стабіль­ності змісту та призначення. У своїй сукупності їх слід розглядати як складну та цілістну систему. Цю систему прийнято іменувати як процесуальне право України або загальний юридичний процес. Тому відразу постає питання про розмежування даних юридичних катего­рій, яке детально розглядається в п. 2.3. цієї роботи.

На погляд Л. М. Борисової, для розуміння системних властивос­тей чинних процесуальних норм (першого складового компонента системи процесуального права) особливого значення набуває їх кла­сифікація за принципом загальних, спеціальних та виключних норм. Відповідно до загальноприйнятої доктрини, «загальні процесуальні норми» стосуються всього міжнародного судового процесу та регу­люють процесуальні правовідносини всіх видів судочинства на всіх його стадіях. До «спеціальних процесуальних норм» належать нор­ми, які регулюють процесуальні правовідносини тільки в обмеженій сфері. Нарешті, «виключні процесуальні норми» доповнюють зага­льні та спеціальні норми; при цьому вони встановлюють винятки з правил, передбачених загальними та спеціальними процесуальними нормами [77, с. 156-166].

Динаміку та тенденції розвитку процесуальних норм можна про­стежити в контексті розвитку права як цілісної системи та розвитку традиційно процесуальних галузей. Якщо матеріальні галузі права прямо регулюють суспільні відносини, то процесуальні галузі права визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього. До них належать цивільне процесуальне право, адмініст­ративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право. Останнім часом до цього списку увійшло і господарське процесуа­льне право. Процесуальні галузі права мають свій предмет регулю­вання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є організаційні відносини, які формуються в ре­зультаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосу­ванням норм матеріального права.

Для більш наочного аналізу сучасних тенденцій розвитку проце­суальних норм звернемось у першу чергу до аналізу динаміки норм традиційно процесуальних галузей.

1. Норми цивільного процесуального права.

Реалізація судово-правової реформи в Україні вимагає активізації функціонально-змістовного аналізу норм цивільного процесуального права для створення науково обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні та вдосконалення законодавства в цій сфері. Норми цивільного процесуального права в основній сукупно­сті містяться в Цивільному процесуальному кодексі України, що є основним спеціалізованим джерелом цивільного процесуального права. Відомий дослідник цивільного процесуального права М.Й. Штефан вважає, що цивільному процесуальному праву нале­жить значна роль в управлінні суспільством, у забезпеченні соціаль­но-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним за­кріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, га­рантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, держав­них підприємств, установ, організацій і держави [78, с. 96].

Якщо предметом цивільного права відповідно до ст. 1 ЦК Украї­ни є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридич­ній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх уча­сників, то предметом регулювання цивільного процесуального права 58

більшість сучасних вітчизняних авторів, зокрема М. Й. Штефан, В. І. Тертишніков, Ю. В. Білоусов, С. І. Чорнооченко, вважають не­однорідним і визнають за ним суспільні відносини в сфері здійснен­ня правосуддя. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, встановлений ЦПК України та іншими законами України. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права ви­значається системою процесуальних дій, які виконуються судом, ор­ганом судового виконання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних проце­суальних прав і обов’язків суб’єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов’язків [78, с. 10-11].

Необхідність дотримання процесуальних норм була закріплена ще у Статуті цивільного судочинства 1864 року. А. X. Гольмстен вказував: «Нарушение существенных по своєму влиянию на реше­ние обрядов и форм судопроизводства следует понимать как нару­шение норм процессуального права; а нарушение существенных об­рядов и форм должно быть понимаемо так, что между данным нару­шенным обрядом, формой и решением должна быть причинная связь, дающая основание предположению, что будь данный обряд или данная форма выполнена, получилось бы противоположное ре­шение или никакого решения не состоялось бы» [ 79, с. 57, с. 190].

Визначення змісту норми цивільного процесуального права не­одноразово перебувало в центрі наукових досліджень. Досліджуючи правову природу норми цивільного процесуального права в загаль­ному вигляді, В. В. Комаров [80, с. 65], С. І. Чернооченко [81, с. 18], Т. М. Кілічава [82, с. 9] погоджуються в тому, що нормами цієї галу­зі права є встановлені державою Україна загальнообов’язкові прави­ла поведінки, що регулюють порядок здійснення правосуддя в циві­льних справах загальними судами та визначають систему прав і обов’язків суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, реалі­зація яких забезпечується засобами примусу. Є. Г. Лук’янова ствер­джує, що оскільки цивільні процесуальні норми є різновидом право­вих норм, то їм притаманні всі ознаки, які властиві будь-яким нор­мам права взагалі [50, с. 141-148]. Можливо, саме це твердження по­яснює той факт, що в більшості підручників з цивільного процесуа-

льного права останніх років викладення ознак цивільно- процесуальної норми обмежується виключно переліком загальних рис, притаманних нормам усіх, без винятку, галузей права. Так, М. Й. Штефан виділяє такі ознаки цивільних процесуальних норм: 1) встановлюються державою; 2) є обов’язковими для всіх осіб на території України; 3) мають загальний характер; 4) виконання забез­печується різними правовими засобами та ін. [83, с. 245-246].

Очевидно, що норма цивільного процесуального права є зовні об’єктивованою настановою необхідної чи можливої поведінки, що покликана впливати на учасників цивільного процесу в ході регуля­тивної чи охоронної форми правозастосування на певному етапі його розвитку. Належна реалізація цих норм дозволяє справедливо і на засадах юридичної рівності сторін досягти завдань цивільного судо­чинства з метою захисту порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави.

Ми приєднуємось до думки тих науковців, які вважають, що но­рми цивільного процесуального права - це загальнообов’язкові пра­вила поведінки, направлені на регулювання відносин, що складають­ся у зв’язку з судовою діяльністю по розгляду і вирішенню цивіль­них справ [84, с. 50]. Обґрунтованим вважаємо твердження тих про­цесуалістів, які визначають, що правовідносини - це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу - громадянами та організаціями в цивільному судочинстві [83, с. 66]. Отже, як ба­чимо, тісний зв’язок між процесуальними нормами та процесуаль­ними відносинами в цивільному процесі проявляється вже в тому, що наведені категорії дають можливість визначити свій зміст за до­помогою одна одної.

Поряд з формулюванням визначення поняття «норма цивільного процесуального права» не менш важливе теоретичне і практичне значення має характер її закріплення в нормативно-правових актах. Проте оскільки категоріально-понятійний апарат науки цивільного процесуального права впродовж десятиліть не відчував на собі істо­тних змін, то беззаперечною залишається виняткова важливість сут- ністного виокремлення схожих понять, теоретичного розмежуванння функціонально взаємопов’язаних, але змістовно відмінних дефініцій, котрі в нині діючих нормативно-правових актах використовуються 60

законодавцем зі стійкою непослідовністю. Наприклад, ч. 1 ст. 218 ЦК України використовує поняття «свідчення свідків», тоді як ЦПК України вживає поняття «пояснення ... осіб, допитаних як свідки» і «показання свідків» (ч. 2 ст. 57). Або ч. 4 ст. 267 ЦК України відзна­чає, що наслідком спливу позовної давності є відмова у позові. Про­те цивільне процесуальне законодавство однозначно закріплює, що відмова від позову - це право, яке належить позивачеві (ст. 174 ЦПК України), а наслідки спливу позовної давності застосовуються ви­ключно судом (ст. 73 ЦПК України).

Очевидним підтвердженням нагальної необхідності внесення змін до чинного цивільного процесуального законодавства є неодна­кове використання юридичних термінів і категорій у самому тексті ЦПК України. Наприклад, буквальне тлумачення завдань цивільного судочинства дозволяє стверджувати, що держава, як учасник цивіль­ного процесу не має жодних прав, а лише інтереси. Проте це не від­повідає дійсності, оскільки ч. 2 ст. ЗО ЦПК України передбачає, що позивачем і відповідачем у суді може, поряд з фізичними та юриди­чними особами, бути також держава. Це означає, що на неї поши­рюються всі права та обов’язки сторін, закріплені в ст. 31 ЦПК Укра­їни. Більше того, ч. 4 ст. 38 ЦПК України встановлює, що державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компе­тенції через свого представника, повноваження (права та обов’язки) якого закріплені в ст. 44 ЦПК України.

Зауваження викликає і зміст ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень», яка закріплює, що всі рішення суду в цивільних справах ви­кладаються у двох формах: ухвали і рішення. Але така ситуація приз­водить до зайвої термінологічної плутанини. Тим більше, що класич­ною назвою всіх ухвалених судом актів є «постанови суду», котрі ор­ганічно можуть поділятися на судові рішення, ухвали та накази.

Інший приклад: п. 4 ч. 1 статті 309 ЦПК України серед підстав для скасування рішення суду 1 інстанції поряд із іншими виділяє по­рушення або неправильне застосування норм матеріального або про­цесуального права. Подібне формулювання також не можна назвати вдалим, адже в юридичній літературі давно доведена неприпусти­мість протиставлення понять «порушення» і «неправильне застосу­вання» закону, у зв’язку з тим, що порушення судом матеріально- правових норм виявляється саме в їх неправильному застосуван­ні [85, с. 108-114; 86, с. 48]. Тим більше, що пізніше (в ч. 2 цієї ж статті) законодавець уже ніби ототожнює наведені терміни, пояс­нюючи їх зміст наявністю однакового переліку юридичних фактів.

Як бачимо, оперування поняттям не означає встановлення його справжнього змісту, а вживаність терміна не є запорукою всебічного усвідомлення сутності тієї чи іншої правової категорії цивільного процесуального права. Непослідовність законодавця, що виражаєть­ся у невизначеності вкладеного змісту в наведенні поняття, призво­дить в одному випадку до суміщення різнопорядкових юридичних термінів, а в іншому - до накладення розуміння одних правових ка­тегорій на інші, що, безперечно, впливає і на практику застосування цих положень.

Як пояснює І. М. Зайцев, проблема понятійного наповнення циві­льних процесуальних норм пояснюється здебільшого відсутністю уваги з боку представників загальної теорії права до цивільного про­цесу, які, закладаючи понятійні підвалини різних галузей права, не проводили наукових досліджень категоріального апарату цивільного процесуального права [87, с. 97]. І справді, як стверджує С. С. Алек­сеев, дефінітивний лексикон теорії права і тепер не готовий виразити різні рівні понять процесуальних норм, адже навіть сам термін «про­цес» за традицією все ще нерідко пов’язують виключно з діяльністю суду [69, с. 122-125].

З нашої точки зору, єдиним ефективним способом для справді ді­євого вирішення вказаної проблеми є законодавче закріплення в са­мому тексті кодифікованих процесуальних законів переліку най­більш уживаних у судочинстві понять зі стислим викладенням їхньо­го змісту, адже наукових визначень одного і того ж правового понят­тя може бути декілька; законодавець братиме на озброєння лише найбільш стійкі дефініції, які витримали перевірку часом і були ап­робовані практикою. Тим більше, що на необхідності систематизації норм ЦПК України з урахуванням теорії цивільного процесу неод­норазово наголошувалось у вітчизняних дослідженнях з цивільного процесуального права [88, с. 8].

2. Норми адміністративно-процесуального права.

Існують різні підходи до визначення адміністративно- процесуальних норм, які залежать від широти розуміння предмета адміністративно-процесуального права.

Ківалов С. В. і Біла Л. Р., вважають, що адміністративно- процесуальні норми слід розглядати як такі, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з розглядом і вирішенням конкретних адмініст­ративних справ [90, с. 17].

Кузьменко О. В. сформулювала інше визначення адміністратив­но-процесуальної норми - це встановлене державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулю­ються організуючі суспільні відносини, що складаються у процесі реалізації адміністративно-процесуальної форми застосування мате­ріальних норм права [91, с. 13-14].

Мельников Ю. І. порушує питання проблематики норм адмініст­ративно-процесуального права. Він відзначає, що значна частина притаманних їм дефінітивних ознак обумовлена їх належністю до системи юридичних норм. Попри очевидну специфіку предмета ре­гулювання консолідуючої їх галузі, адміністративно-процесуальні норми «не втрачають конститутивних якостей правових, не виклю­чаються з групи соціальних та не змінюють жодної з іманентних властивостей процесуальної норми як правової» [68, с. 11].

Н.Г. Саліщева, досліджуючи адміністративний процес, стверджу­вала, що норми матеріального адміністративного права відповідають на питання, що дозволено, що заборонено робити чи як робити, щоб досягнути бажаного результату, а адміністративно-процесуальні но­рми відповідають на питання, яка компетенція у вирішенні справ ві­дповідних посадових осіб, який порядок вирішення спорів. Суто правозастосовча природа адміністративного процесу зумовлює поділ норм про спосіб вчинення дій на дві категорії: матеріальні процеду­рні та процесуальні процедурні. До перших належать ті, що відпові­дають на питання, у який спосіб учиняти матеріальні дії, а до других - ті, що вказують порядок провадження справи. Автор при цьому не зробила повних висновків зі своєї плідної концепції. Констатація по­ділу адміністративного права на «норми-компетенції» та «норми- порядок реалізації компетенції», на жаль, привів Н. Г. Саліщеву до поділу матеріального права, а не виокремлення процесуального з ма­теріального: «матеріальне адміністративне право все чіткіше поділя­ється на дві половини: одна частина його норм визначає статику - «адміністративний устрій» (систему, компетенцію, права та обов’язки органів державного управління та їх посадових осіб), інша частина - порядок, методи діяльності відповідних органів з реаліза­ції їх компетенції. Цю другу частину норм можна було б умовно на­звати організаційно-процедурними». Однак друга частина норм не­однорідна. Частина норм, що відповідає не питання «в який спосіб», справді має залишатись у матеріальному праві (це норми неправоза- стосовчих (матеріальних) процедур), а інша група (норми позитивної процесуальної процедури) має бути віднесена до суто процесуальних [92, с. 116-121].

Доказом того, що поділ на позитивні процесуальні норми та нор­ми нематеріальної процедури справді існує і рамками матеріального права не обмежується, є об’єктивність якісної різниці між процесуа­льними нормами та матеріальними процедурними нормами, що кон­кретизують спосіб реалізації матеріальних норм більшого масштабу. Логічно-гносеологічна особливість процесуальних норм полягає в тому, що при процесуальній регламентації встановлюється таке від­носно нове правило, яке неможливо логічним шляхом вивести з ма­теріальної норми. У випадку ж матеріальної процедурної норматив­ної конкретизації через дедуктивну операцію (деонтичну логіку), на думку П.М. Рабіновича, зміст загальної норми перетворюється шля­хом виведення з неї припису більш низького рівня абстрактності [93, с. 98]. Матеріальні процедурні норми, на відміну від процесуальних, настільки тісно пов’язані з самою організацією окремих систем ад­міністративного апарату, що не можуть бути відокремлені від при­писів щодо організації цієї системи, - заявляє польский адміністра- тивіст Є. Старосьцяк [94, с. 26]. «Тому процедурно-процесуальному регулюванню міг би бути підданий порядок прийняття так званих зовнішніх актів», - робить висновок автор. Групи процесуальних норм являють собою свого роду «нарощення» на матеріальній ком- петенційній нормі, що уповноважує владний орган розглянути спра­ву. Якщо процесуальні норми і викладені поряд із матеріальними нормами, то обов’язково у структурі нормативного акта виділені, на відміну від матеріальних процедурних норм.

3. Норми кримінального процесуального права.

Норми кримінально-процесуального права є основою механізму правового регулювання діяльності органів дізнання, слідчого, проку­рора і суду з порушення, досудового розслідування і судового розгля­ду кримінальних справ. Від чіткості, логічності викладення окремих правових норм залежить ефективність нормативно-правового впливу права на суб’єктів кримінально-процесуальних правовідносин.

Норми кримінально-процесуального права - являють собою встановлені державою та виражені в законі загальнообов’язкові пра­вила поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, ви­конання яких забезпечується державною владою. Гейц С. О. пропо­нує під кримінально-процесуальними нормами розуміти встановлені державою чи Рішеннями Європейського суду з прав людини прави­ла, що визначають загальні положення та порядок провадження у кримінальних справах, а також права та обов’язки суб’єктів кримі­нального процесу, основною функцією яких є реалізація норм кри­мінального права, а додатковими функціями - реалізація норм інших галузей права [95, с. 10-16].

Ці норми формулюються у відповідних статтях законів про кри­мінальне судочинство, але не завжди містяться в одній конкретній статті закону.

Структура кримінально-процесуальної норми не в усіх випадках очевидна, але, як і норми інших галузей права, вона складається з гі­потези, диспозиції і санкції. Гіпотеза вказує на умови, за яких діє правова норма, диспозиція - саме правило поведінки, а санкція - на­слідки невиконання цього правила. Так, норма про таємницю наради суддів може бути виражена у такому вигляді:

> якщо судді постановляють вирок (гіпотеза) то вони повинні радитися в окремій нарадчий кімнаті, де не може перебувати ніхто, крім суддів, і не мають права розголошувати судження, які мають місце під час наради (диспозиція);

> перебування під час наради суддів у нарадчий кімнаті будь- кого, крім суддів, або розголошення суддею таємниці наради тягне за собою обов’язкове скасування вироку (санкція).

Гіпотези та диспозиції кримінально-процесуальних норм визна­чають умови і правила поведінки учасників кримінально- процесуальної діяльності під час провадження процесуальних дій. Вони, звичайно, чітко виражені у відповідних статтях КПК (якщо слідчий проводить слідчий експеримент, то йому забороняється здійснювати дії, що принижують гідність та честь осіб, які беруть у ньому участь, та оточуючих або створюють небезпеку для їх здо­ров’я; якщо суд виправдав підсудного, який перебуває під вартою, то

він зобов’язаний негайно звільнити його в залі судового засідання тощо).

Що стосується санкцій кримінально-процесуальних норм, то, зви­чайно, вони не вказуються у тій статті процесуального закону, де ви­кладена диспозиція. Проте вони обов’язково містяться в процесуаль­ному законі. Специфіка кримінально-процесуальних норм обумовлює і характер встановлених ними санкцій. До їх числа належать визнання недійсними результатів процесуальних дій, здійснених з порушенням процесуальних правил; застосування заходів процесуального примусу до осіб, які порушують процесуальні обов’язки (запобіжні заходи, приводи, виведення з залу суду тощо); повернення кримінальної спра­ви на відповідну стадію процесу для усунення порушень закону; вине­сення окремих ухвал щодо таких порушень та ін.

Суспільно небезпечні порушення кримінально-процесуальних норм тягнуть за собою поряд з процесуальними санкціями також ві­дповідальність і за кримінальним законом (завідомо незаконний арешт, примушування дати свідчення, завідомо неправдиві свідчення та інші злочини проти порядку правосуддя).

Більшість кримінально-процесуальних норм за характером сфор­мульованих у них правил належить до числа зобов’язуючих, імпера­тивних. Але кримінально-процесуальне законодавство містить чима­ло норм, що надають учасникам судочинства права, використання яких залежить від їх бажання [96, с. 118]. Тому можна констатувати тенденції появи диспозитивних проявів окремих кримінально- процесуальних норм.

4. Норми господарського процесуального права.

Норми господарського процесуального права регулюють госпо­дарський процес, що є різновидом юридичної діяльності, тобто ними встановлюється форма діяльності господарських судів, яка спрямо­вана на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних за­коном інтересів суб’єктів господарювання. У своїй сукупності норми господарського процесуального права утворюють цілістну систему, що регулює діяльність господарського суду та інших зацікавлених осіб, пов’язану зі здійсненням правосуддя по справах компетенції господарського суду.

Господарське процесуальне право належить до системи процесу­альних галузей права (поряд із цивільним процесуальним, криміна- 66

льним процесуальним та іншими процесуальними галузями), а за своїми змістовними характеристиками належить до галузей публіч­но-правового характеру.

Предметом господарського процесу як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи, віднесені до компетенції госпо­дарських судів Господарським процесуальним кодексом України та іншими законами. Порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляд і вирішення справ, оскарження і перегляд рі­шень господарського суду, а також виконання рішень господарсько­го суду встановлюються нормами господарського процесуального права і визначаються як процесуальна форма, яка обумовлюється тим, що в господарському процесі суд, сторони, інші учасники мо­жуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуа­льними нормами [97, с. 34-38].

Можна відзначити, що господарсько-процесуальна діяльність спрямована на швидкий, неупереджений, ефективний розгляд госпо­дарської справи та прийняття законного й обґрунтованого рішення. Джерелом судового рішення є діяльність суду, що здійснюється згі­дно з процесуальним законодавством, яка спрямована на захист по­рушених суб’єктивних інтересів шляхом застосування норм матеріа­льного права до конкретних суспільних відносин. Н. О. Чечина вва­жає, що «джерелами судового рішення є норми матеріального права, однак, на відміну від джерел діяльності суду, джерелами рішення можуть бути і деякі норми процесуального права. При цьому норми процесуального права не замінюють норм матеріального права, не стають актами регулювання матеріально-правових відносин, а тільки доповнюють норми матеріального права, забезпечуючи регулювання вказаних відносин нормами матеріального права» [98, с. 40-41].

М. А. Гурвич, у свою чергу, заперечує можливість використання процесуальних норм як джерел судового рішення та обов’язковість посилання у тексті рішення на норми процесуального права [99, с. 13].

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Кон­ституції України, Закону України «Про господарські суди», Госпо­дарського процесуального кодексу України, інших законодавчих ак­тів України, міжнародних договорів; у випадках, передбачених зако­ном або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав; у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відно­сини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, го­сподарський суд може застосовувати міжнародні торговельні звичаї.

Таким чином, судове рішення підсумовує застосування судом ма­теріальних та процесуальних норм, причому процесуальні норми ре­гламентують діяльність суду і забезпечують тим самим правильність застосування норм матеріального права при здійсненні господарсь­кого судочинства.

На думку О. О. Мельникова, реалізація норм процесуального права здійснюється у формі їх застосування, виконання та дотри­мання, при цьому правозастосування процесуальної норми належа­тиме тільки від спеціально уповноваженого на те органу державної влади - господарського суду. Слід звернути увагу на те, що у госпо­дарському процесі матеріальні норми реалізуються тільки у формі застосування, у той час як процесуальні норми реалізуються кілько­ма способами [100, с. 125].

Застосування процесуальних норм господарським судом припус­кає особливий вид їх реалізації, при якому суд вживає всі можливос­ті, надані йому господарським процесуальним законодавством. За­стосування тих чи інших процесуальних норм здійснюється судом постійно, тому що саме судочинство у господарських судах можливе тільки за цієї умови. У стадії судового розгляду це може мати вира­ження, зокрема, у пропозиції сторонам надати додаткові докази або відкладенні розгляду справи у випадку необхідності. У стадії прийн­яття судового рішення суд може (якщо визнає за необхідне) додатко­во дослідити докази або продовжити з’ясування обставин, поновити розгляд справи.

Виконання господарських процесуальних норм має прояв, зокре­ма, у діях суду із повідомлення зацікавлених осіб про провадження у справі, роз’ясненні особам, які беруть участь у господарському про­цесі, їх процесуальних прав та обов’язків, дослідженні доказів у справі.

Дотримання господарських процесуальних норм господарським судом проявляється в чіткій регламентації проваджень. Наприклад, господарський суд дотримується термінів прийняття рішення. Мож­на також зазначити, що суд просто дотримується тільки тих норм, які регламентують його власну поведінку [101, с. ПО].

Дія господарського суду із застосування господарських процесу­альних норм знаходитиме зовнішнє вираження у різних процесуаль­них документах господарського суду, в тому числі у головному - су­довому рішенні. Це забезпечує дотримання законності у господарсь­кому судочинстві та дає можливість особам, які беруть участь у справі, оскаржити у випадку необхідності процесуальні дії суду, а вищим судам - перевірити законність і обґрунтованість застосування норм процесуального права.

Серед господарських процесуальних норм слід окреслити ті, що мають найбільш важливе значення для забезпечення належного за­хисту прав та інтересів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Порушення таких норм є підставою до відміни рішення гос­подарського суду (стаття 104 ГПК України). Серед цих норм є нор­ма, згідно з якою суд зобов’язаний відмінити рішення, де є пору­шення або неправильне застосування норм процесуального права, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Вищий господарський суд вказує у своїх роз’ясненнях «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського проце­суального кодексу України», що порушення норм процесуального права, зазначених у пунктах 1-6 частини 3 статті 104 ГПК України, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, в тому числі і тоді, коли суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцін­ку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю і згідно з пунктом 2 статті 103 ГПК України приймає нове рішення [102, с. 496].

Процесуальні норми містяться не тільки в процесуальних галу­зях, тому для з’ясування особливостей галузевого статусу процесуа­льних норм, звернемось до окремих галузей матеріального права.

5. Процесуальні норми в конституційному праві.

Конституційні норми мають особливе значення в системі націо­нального права. І це цілком закономірно, оскільки такі норми регла­ментують серцевину суспільних відносин - відносин, що складають­ся в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак -

уся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відно­сини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні нор­ми закладають основи адміністративного та інших галузей права.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з’єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку. Як найбільш узагальнені, абстрактні вихідні положення процесуаль­ної діяльності, принципи процесуального права конституційного рі­вня закріплення визначають основні напрямки та правила такої дія­льності.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, під­вищений рівень охорони з боку держави, установчий характер кон­ституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий меха­нізм реалізації та специфіка їх структури - найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Характер суспільних відносин, врегульованих нормами консти­туційного права, визначає їх композицію, тобто структуру. Внутріш­ня форма організації і побудови приписів конституційно-правової норми не є, як правило, традиційною. Звичайно, класична модель правової норми передбачає обов’язкову наявність трьох взає­мозв’язаних ланок: гіпотези, диспозиції й санкції. Для конституцій­ного права такі норми скоріш виняток, ніж правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки - диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція.

Залежно від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Практика діяльності Верховної Ради України, Президента України та інших органів переконливо дово­дять, що процесуальні норми конституційного права мають надзви­чайне, принципове значення. Вони є однією із передумов ефективної роботи державних органів, важливою гарантією законності в їх дія­льності.

У теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, спосо- 70

би, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкрет­них організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання «що робити?», а процесуальні - «як робити?», взаємозв’язок між ни­ми - це зв’язок змісту і форми.

На процесуальні норми є безпосередні вказівки в багатьох джере­лах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються «в чистому вигляді», в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм. Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційного права України. У цьому їх функціональне призначення: обслугову­вати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо харак­терно це для таких інститутів, як виборче право, законодавча влада, зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Тому не випадково, що існують акти, де процесуальні норми або займають особливе місце, або є домінуючими в структурі і змісті та­ких актів. Типовими в цьому аспекті є розділ Конституції, де йдеться про законодавчий процес, Закон про вибори Президента України, Закон про вибори народних депутатів України, Закон про всеукраїн­ський та місцеві референдуми. Найбільш «насичені» процесуальни­ми нормами є акти, які визначають порядок роботи та прийняття рі­шень органами державної влади (державними органами), регламенти цих органів або закони про їх регламенти, зокрема Регламент Верхо­вної Ради України.

Процесуальні норми відіграють особливу роль у конституційно­му праві. Без них неможливе втілення в життя конституційних інсти­тутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних орга­нів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо. Вони мають особливе, виняткове значення для юрис- дикційної діяльності - діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, до­тримання якого є неодмінною умовою його ефективного функціону­вання. Іншими словами, можна вести мову про конституційно- судовий процес, який перебуває в одному ряду з кримінальним чи цивільним процесом.

Конституційне процесуальне право не може обмежуватись лише нормами, які регулюють провадження в Конституційному Суді. Сю-

ди треба віднести й інші процедурно-процесуальні норми, зокрема ті, які регламентують виборчий процес, процедуру реалізації своїх повноважень органами державної влади, народними депутатами України тощо.

Основними рисами конституційно-правових процесуальних норм є:

> Регулювання відносин, що складаються при дотриманні пев­ного порядку (процедури) реалізації уповноваженими суб’єктами своїх функцій (громадянами - політичних прав), виникають у сфері установчої, правотворчої, правозастосов- ної, контрольної та іншої діяльності і мають організаційно- процедурний характер.

> Процесуальним нормам властива категоричність їх приписів, а суб’єкти, яким вони адресовані, наділені, як правило, держав­но-владними повноваженнями.

> Процесуальні норми «обслуговують» матеріально- конституційні норми й покликані до життя потребами реаліза­ції матеріальних норм.

> Процесуальні норми становлять собою певну систему, їх умовно можна поділити на дві групи: регулятивні та юрисди- кційні.

> Конституційне право особливим чином поєднує в собі елемен­ти матеріального і процесуального права, є, так би мовити, ма­теріально-процесуальним.

Питання про існування галузі конституційно-процесуального права як такої, про доцільність її виокремлення з конституційного права є дискусійним. Ці самі проблеми стосуються конституційно- процесуального права як навчальної дисципліни. Втім, цю дисциплі­ну вже викладають на юридичних факультетах Київського націона­льного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національ­ного університету імені Івана Франка та в декількох інших вищих навчальних закладах України. В Одеській національній юридичній академії ця проблематика включена до тематичного плану з навча­льної дисципліни «Конституційне право України». В інших вузах нашої держави конституційно-процесуальній тематиці, на жаль, не приділяється належної уваги.

Ми вважаємо, що для виділення з конституційного права окремої галузі-конституційно-процесуальної - нині достатніх підстав не іс- 72

нує. До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на матеріальні і процесуальні то зосередити останні в одному процесуальному акті практично неможливо, тобто є проблеми коди­фікації таких норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у су­часних умовах може бути виділений конституційний процес у межах конституційного права України. О. В. Совгиря зауважує, що тенден­ція щодо процесуалізації національного права виявляється і в збіль­шенні вмісту процесуальних норм у традиційних предметних інсти­тутах різних галузей права. Отже, розвиток і вдосконалення консти­туційного процесуального права на сучасному етапі є складником генезису процесуального права [103, с. 12-24].

6. Процесуальні норми у фінансовому праві.

Об’єктивний процес зростання ролі фінансів, фінансової діяльно­сті держави в умовах переходу до ринкової економіки, ускладнення умов реалізації фінансової політики держави поряд з іншими факто­рами привертають увагу вчених до всебічного з’ясування процесуа­льних питань фінансового права. Фінансовий процес є правовою фо­рмою реалізації матеріальних прав у галузі утворення, розподілу, пе­рерозподілу й використання публічних фінансових ресурсів. Чітка регламентація процесуальної сторони фінансової діяльності держави сприяє дотриманню реалізації цих прав, а також найефективнішому використанню фінансів.

Л. К. Воронова визначила фінансово-правову норму як загально­обов’язковий припис компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і деце­нтралізованих фондів, яка виражена в категоричній формі й забезпе­чена примусовою силою держави. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі прав і обов’язків суб’єктів цих відносин [104, с. 67]. Процесуальні фінансово-правові норми встановлюють порядок діяльності в галузі формування, роз­поділу та використання державних і місцевих грошових фондів. Во­ни вимагають дотримання передбачених процедурних правил у цій діяльності: строків, участі певних органів, здійснення певних дій тощо. Серед процесуальних норм можна виділити норми загального характеру та особливі (спеціальні) фінансово-процесуальні норми. До процесуальних фінансово-правових норм загального характеру

належать норми, що забезпечують здійснення фінансових операцій, облік надходжень і видатків державних грошових коштів, порядок оформлення документації по грошових операціях, постановку опера­тивно-статистичної й бухгалтерської звітності у фінансових органах, ведення грошових документів та деякі інші.

До особливих (спеціальних) фінансово-процесуальних норм нале­жать не всі техніко-юридичні норми, які опосередковують фінансову діяльність держави, а лише ті з них, які прямо стосуються виникнення, зміни й припинення фінансових правовідносин. За цією ознакою В.П. Нагребельний, виділяє такі групи фінансово-правових норм:

> норми, що забезпечують єдність бюджетної класифікації дохо­дів і видатків та здійснення касових операцій по бюджету;

> норми, що забезпечують технічну документацію фінансових операцій: форму й реквізити податкового повідомлення, бюдже­тної асигнації, лімітного розпорядження по кредитах, страхового посвідчення про обов’язкове державне страхування тощо;

> норми, що забезпечують технічний порядок припинення фінан­сових правовідносин: порядок оформлення податкових платежів, що надійшли; порядок перерахування податків до державного бюджету; порядок оформлення здійсненого державного видатку; звітна документація по авансах, виданих на відрядження; поря­док перерахування сум по державних позиках та інші;

> норми, що забезпечують дотримання формального порядку примусового стягнення недоїмок з податкових та інших обов’язкових платежів: порядок письмового попередження не­доїмника, порядок подання фінансового органу до суду про надання йому права на вилучення майна недоїмника в рахунок покриття недоїмки, порядок опису майна і т.д. [105, с. 56].

У фінансовому праві його підгалузі та інститути вміщують у єд­ності як матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки у бюджетно­му праві як підгалузі фінансового матеріальні норми об’єднуються в інститут бюджетного устрою, а процесуальні - в інститут бюджетно­го процесу, тобто встановлену законодавством процедуру прохо­дження бюджету.

7. Процесуальні норми в трудовому праві.

Традиційно систему трудового права поділяють на загальну й особливу частини, але все частіше науковці виділяють третю части- 74

ну - трудовий юридичний процес, норми якого спрямовані на забез­печення реалізації матеріальних норм.

В існуючій науковій розробці теорії трудового юридичного про­цесу багато уваги приділяється дослідженню ефективності закріп­лення процедурних вимог, встановлення гарантій реалізації суб’єктивних трудових прав та обов’язків, удосконалення правового механізму їхнього забезпечення. Наприклад, В. Н. Кудрявцев вважає, що окремі приписи закону, навіть чітко сформульовані, часто зали­шаються безрезультатними або використовуються недостатньо ефе­ктивно. Одна з причин полягає в тому, що не завжди продуманий порядок застосування закону - надто ускладнена чи взагалі не вста­новлена процедура [106, с. 3].

Процесуальні норми трудового права покликані забезпечувати реалізацію матеріальних норм, вони діють у юрисдикційних сферах та при вирішенні правових проблем і спорів про право.

Як суттєвий недолік сучасного стану трудових відносин Л. М. Распутіна розглядає відсутність здебільшого злагодженого механі­зму реалізації закладених у законодавстві принципів, спеціальних орга­нів і процедур та недостатній рівень юридичної техніки [107, с. 90-93].

В організаційних трудових правовідносинах, пов’язаних з органі­зацією діяльності суб’єктів трудового права, зокрема працівника, ро­ботодавця, їхніх представників, а також суб’єктів, які діють від імені держави, за допомогою процедурних норм реалізується значна кіль­кість матеріальних норм, які регулюють трудові правовідносини.

Трудові процесуальні правовідносини мають вторинний, похід­ний, службовий, підпорядкований характер щодо тих правовідносин, реалізації яких вони слугують. Як і всі процесуальні відносини, вони є владними та публічними, оскільки виникають внаслідок діяльності, що здійснюється в державних чи суспільних інтересах і забезпечу­ється охороною держави.

Відповідно до трудових процесуальних процедур належать розг­ляд і вирішення спорів (питання підвищення ефективності процедур вирішення трудових конфліктів), процедури реалізації трудоправової відповідальності (проблеми удосконалення процедур дисциплінарної та матеріальної відповідальності); при цьому трудові процесуальні процедури пов’язані з реалізацією трудоправової відповідальності і поділяються на два провадження - дисциплінарне (дисциплінарний процес) та провадження з притягнення до матеріальної відповідаль­ності; процесуальні питання вдосконалення процедур контролю та нагляду в сфері праці; процесуальні аспекти самозахисту трудових прав (самозахист може бути двох видів - передбачений договором і законом, при цьому не можна заперечувати наявність у роботодавця права на самозахист) [108, с. 8-9, 18-20].

На сучасному етапі розвитку трудового права досить багато уваги приділяється вирішенню питання розподілу матеріального і проце­суального, а оскільки у правовій доктрині домінуючою є позиція, за якою найбільшою мірою матеріальні і процесуальні явища стика­ються одне з одним саме у сфері юридичної процедури, то провести розмежування між матеріальними та процесуальними нормами тру­дового права доволі складно. Сам рух, зміна юридичних явищ у жит­ті суспільства, відображається на трудових відносинах. Використан­ня процесуальної форми в трудовому праві повинно ефективно вре­гульовуватись процесуальними нормами.

З вищенаведених міркувань можна зробити такі висновки:

> Процесуальні норми містяться як у традиційно процесуальних галузях національного права (кримінальний процес, цивільний процес, господарський процес, адміністративний процес), так і в інших галузях (конституційне право, фінансове право, трудо­ве право).

> Розглянуті окремі процесуальні норми, що опосередковують за­стосування галузевих матеріально-правових норм, є лише ком­понентами загальної системи. Тому всім їм притаманні подібні системні властивості, спільність у специфіці призначення.

> У теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права відповідають на питання «що робити?», а процесуальні - «як робити?», взаємозв’язок між ними - це зв’язок змісту і фо­рми, тому затримка у прийнятті або відсутність процесуальної норми може значно ускладнити або перешкодити реалізації ві­дповідної матеріальної норми.

> 3 вищенаведеного твердження витікає питання необхідності змістовного узгодження матеріальних та процесуальних норм і системного розміщення матеріальних та процесуальних норм у нормативних актах, що значно спростить застосування проце­суальних норм.

> Процесуальні норми мають свій власний зміст, тому їм, як і матеріальним нормам, властива така змістовна ознака, як де­мократизм.

> Процесуальні норми повинні регулювати порядок діяльності суб’єктів з використання прав, виконання обов’язків, дотри­мання заборон, понесення відповідальності та не повинні тор­катись змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм, таким чином буде досягнуто відповідність змісту процесуаль­них норм їх соціальному призначенню.

> Процесуальні норми мають встановлювати порядок, який пе­редбачає якомога більше шляхів здійснення норм матеріально­го права та можливість суб’єктів самостійно обирати ці шляхи, що забезпечить бататов ар іантність і диспозитивність процесу­ального регулювання.

> Процесуальні норми повинні бути інформаційно доступними, соціальні суб’єкти мають бути обізнані про існування певних процесуальних порядків, їх зміст та механізми дії. Мова ви­кладення правового акта, що містить процесуальні норми, по­винна бути ясною, чіткою, простою.

> Процесуальні норми повинні мати правовий характер та зміс­товно не суперечити нормам матеріального права, здійснення яких вони забезпечують.

Отже, процесуальні норми, формуючи організаційно- процесуальну діяльність, повинні визначати тип процесуальних чи організаційних відносин, їх цільове призначення, суб’єктний склад, вид дій, що здійснюються учасниками процесу, послідовність здійс­нення цих дій; строки і місце здійснення дій у юридичному процесі; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

2.3.