<<
>>

Система процесуального права України

Питання про нормативне розуміння системи права, зокрема про місце в цій структурі системи процесуального права, складові ком­поненти системи процесуального права, незважаючи на багатоманіт­ність наукових публікацій і постійну дискусію з цієї проблеми, не втрачають актуальності.

Перші спеціальні дослідження проблеми системи права, осмислення її значення для формування, розвитку і практичного функціонування права припадає на кінець 1930-х років і безпосередньо пов’язане з нормативним розумінням права. До того розгляд питань, що стосуються системи права, обмежувався в основ­ному спробами, закріпленими конкретними науковцями (Я. Ф. Миколенко, Є. Б. Пашуканіс, Б. Б. Черепахін та ін.), дуалісти­чного поділу права на приватне і публічне. Відтоді проблема систе­ми права посідає одне з основних місць у юридичній науці та прак­тиці. Сучасні вітчизняні науковці схиляються до розуміння системи права як сукупності чинних принципів і норм права, якій притаманна єдність, узгодженість, диференціація і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення.

Питання побудови системи процесуального права на сьогодні за­лишається дискусійним, оскільки серед науковців відсутня єдина то­чка зору щодо трактування правової категорії «процес», а звідси ви­тікає різне бачення нормативного наповнення процесуального права. Не дивлячись на те, що вчені не прийшли до одностайної думки що-

до поняття процесуального права та його системи, всі вони згодні з тим, що охорона суспільних відносин, захист прав, свобод і законних інтересів, а також вирішення суперечок між суб’єктами - одне з ос­новних завдань держави, яке вона виконує, здійснюючи юрисдик­ційну та іншу охоронну діяльність, за допомогою норм процесуаль­ного права [127, с. 10-15 ].

З огляду на це, в умовах динамічного розвитку сучасної юрис­пруденції зросла потреба у подальшій розробці наукових положень системи процесуального права. Проблемність та актуальність дослі­джень і розробок системи процесуального права, крім того, зумовле­ні діалектичною суперечністю її основних рис - стабільності та ди­намізму. Для того, щоб об’єктивно охарактеризувати категорію «сис­тема процесуального права», необхідно виокремити окремі елементи системи права, які в своїй сукупності утворюють її структуру. Тому приділимо увагу з’ясуванню сутнісних властивостей системи проце­суального права шляхом виокремлення її складових елементів та ви­значення її місця в загальноправовій системі.

Звертаючись до історії цього питання, слід звернути увагу на ду­мку Є.Б. Пашуканіса про те, що в ході історичної еволюції правова форма, поступово розвиваючись, досягає диференційованості і ви­значеності: «Ця вища стадія розвитку відповідає певним економіч­ним та соціальним відносинам. Водночас ця стадія характеризується появою системи загальних понять, що відображають правову систе­му як єдине ціле» [128, с. 65]. Наведене положення отримало розви­ток у правовій науці на прикінці 1970 - напочатку 1980-х років, ко­ли з’явилися праці С. С. Алексеева, А. М. Васильєва, В. М. Кудряв­цева, Н. І. Матузова, Ю.О. Тихомирова, Л.Б. Тіунової, що були спе­ціально присвячені поняттю правової системи. Заклавши деякі кон­цептуальні основи дослідження цього питання, науковці залишили поза увагою діапазон застосування поняття «правова система»: в іс­нуючих визначеннях даного поняття змішуються різні методологічні рівні, відсутні єдині основи, наявна різноманітність наукових погля­дів.

Зокрема М. І. Матузов розглядав правову систему як складне, збірне, багатопланове поняття, що відображає всю сукупність юри­дичних явищ суспільства [130, с. 18].

В інших дослідженнях розуміння правової системи пов’язане з механічним застосуванням концептуального апарату системного 89

аналізу без розкриття правової специфіки предмета. Наприклад, В. С. Жеребкін наводить наступне визначення: «...Під правовою системою слід мати на увазі передусім набір чи сукупність взає­мопов’язаних і взаємодіючих у напрямку поставленої мети частин, тобто підсистем елементів, яка утворює єдине цілісне правове утворення, якому властиві специфічні, системні, інтеграційні якос­ті та ознаки інформаційної спрямованості» [131, с. 62]. інші науко­вці, по суті, ототожнюють систему права із системою правових норм. Наприклад, Д. А. Керімов характеризує правову систему як об’єктивно зумовлене внутрішнє об’єднання в єдине ціле правових норм та їх поділ на галузі і зауважує, що «вершиною багатосисте- мності є система права, що складається із підсистем - правових норм, інститутів і галузей [132, с. 278]. При цьому система права - не просто сукупність її підсистем, а система підсистем. Таким чи­ном, формується ієрархія правових систем, що створює чітку по­будову правової системності: від основи (система правових норм) через «проміжні поверхи» (система інститутів і галузей права) до її вершини (системи права)». Означена точка зору має лінгвістичне підтвердження. Якщо звернемось до словників за тлумаченням по­няття «система», то за енциклопедичними словниками, система (англ.: system; нім.: System (п); фр.: systeme (m); пол.: system) - су­купність взаємопов’язаних елементів, утворюючих єдине ціле.

Л. С. Явич характеризував правову систему як структуровану су­купність окремих правових норм, що включає відносно самостійні утворення (інститути, галузі, групи галузей) [134, с. 43]. Подібну думку, що фактично позбавляє шансів для визнання самостійності, поняття «правова система» порівнює з поняттям «система права». Г. В. Мальцев стверджує: «Правова система виступає як внутрішньо поділена ієрархічно побудована цілісність правових норм і право­вих актів, на основі яких виникають правові інститути і формують­ся правові уявлення та ідеї» [135, с. 5]. Можна відзначити певні су­перечності останнього твердження. По-перше, словосполучення «єдність правових норм і правових актів» не враховує закони фор­мальної логіки, а саме: неприпустимо ототожнювати явища, що від­різняться за природою; по-друге, в цій конструкції визначення автор виводить правові інститути за рамки правової системи.

Інша група авторів (М. І. Матузов, В. К. Бабаев, В. Н. Протасов) допускають ототожнення понять «правова система» і «механізм пра­вового регулювання». Таким чином, правову систему можна визна­чити як сукупність внутрішньо сумісних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхід­ний нормативний вплив на суспільні відносини (закріплення, регу­лювання, охорона і захист) [136, с. 26]. При цьому не входять до змі­сту цього поняття такі елементи правової реальності, як правосвідо­мість, правова культура, правотворчість, чим автори суттєво обме­жують предмет дослідження. До того ж правова система суспільства передбачає не тільки процес впливу юридичних засобів на суспільні відносини, а й результат цього впливу, інакше порушується принцип системності у вивченні правової дійсності.

Підхід до правової системи через характеристику її як «всього правового» можна визнати панівним у правовій науці. Тому можна погодитися з думкою російського науковця В. Н. Княгиніна: «Термін «правова система» незалежно від того, який зміст у нього вкладаєть­ся, використовується для позначення певної правової «тотальності», що охоплює сукупність усіх правових явищ у її цілісності, незалеж­но від того, чи це цілісність абстрактної теоретичної моделі правової дійсності, чи цілісність правового життя конкретної країни, на­ції» [137, с. 14].

У науковій літературі структура цього феномену аналізується, як правило, лише в плані його елементного складу; зв’язки між цими елементами ще недостатньо досліджені. На нашу думку, теорія пра­вової системи знаходиться на такому рівні наукової розробки, що розкриття навіть її компонентного складу є досить складним завдан­ням. Виділення структури правової системи не може відбуватися довільно, оскільки, як і будь-яка структура, має об’єктивний харак­тер. При її дослідженні необхідно орієнтуватися на структуру право­вого життя суспільства.

Таким чином, структура правової системи - певна частина реаль­ної структури правової сфери суспільного життя, що відображає су­купність взаємозв’язків між її функціональними компонентами. Компонентами системи права є усі види юридичних норм у своїй єд­ності і погодженості та диференціація їх за галузями, підгалузями та інститутами [70, с. 259].

Основним і первинним складовим елементом структури системи права виступає правова норма як початкова частина права, що ста­новить вихідний від держави, загальнообов’язковий, формально ви­значений припис, який виступає державним регулятором суспільних відносин, захищається та охороняється всіма заходами легального державного впливу аж до примусу. У структурі права взаємодіють два види правових норм - матеріальні та процесуальні. У сучасній теорії права прийнято вважати, що матеріальні приписи первинні, процесуальні - опосередковані, підлеглі матеріальним і спрямовані на їх забезпечення [138, с. 6-10]. Відповідно до цього уявлення пріо­ритет у системі українського права надається нормам матеріального права, які визначають певні варіанти правомірної поведінки і саме з ними пов’язується встановлення правопорядку в суспільстві. Але належна реалізація матеріальних норм і встановлення правопорядку в значній мірі пов’язані з процесуальними нормами. Саме норми процесуального права дозволяють забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин, а коли це з яких-небудь причин не вдалося, во­ни сприяють витісненню негативних соціальних зв’язків.

Норми вітчизняного процесуального права є первинною «цеглин­кою» побудови системи процесуального права України, вони нале­жать до різних галузей та відрізняються за характером забезпечення матеріально-правових відносин, здебільшого мають стабільний зміст і призначення; у своїй сукупності їх слід розглядати як цілісну, ди­намічну систему. Таку систему в науковій літературі іменують про­цесуальним правом або, як вважав В. М. Горшенев, загальним юри­дичним процесом.

Вважаємо, що ототожнення вказаних понять може призвести до термінологічної плутанини, звідси виникає потреба в їх розмежуван­ні. У першу чергу, слід відмітити що на сьогодні визначення катего­рії «загальний юридичний процес» у теорії держави і права залиша­ється дискусійним, хоча концептуальне оформлення понять юридич­них процесу і процедури у теорії юриспруденції розпочалося та окреслилось у своїх загальних рисах понад століття тому. Це, у свою чергу, дало привід авторам деяких тлумачних словників розглядати слова «юридичний процес» та «юридична процедура» не як похідні від відповідних соціальних категорій, а як такі, що мають відносно відокремлене значення. Р. С. Алімов виділяє такі визначальні ознаки процедури: по-перше, це впорядковані, послідовні дп; по-друге, всі ці дії, спрямовані на досягнення певної мети (оформлення, виконан­ня, здійснення, обговорення і т. д. будь-якої справи), - зазначаючи далі, що «сутність, субстанцію... будь-якої процедури, складають дії суб’єктів» [139, с. 10].

Процедура - один із соціальних регуляторів. Вона відіграє важ­ливу роль не лише в регулюванні поведінки окремих суб’єктів, а й у забезпеченні дотримання принципів права, ефективної реалізації правових норм та захисті прав особи. Адже, закон без процедури йо­го здійснення, призводить до вседозволеності влади, а громадянино­ві не гарантує захищеності. Відповідно держава не може стати пра­вовою за наявності винятків з правил та за відсутності процедур. Отже, процедурно-правові приписи - це гарантія правопорядку та законності.

Первинний зміст терміну «процедура» (від франц. procedure, лат. procedo - проходжу, просуваюсь) означає офіційно встановлений порядок дій при обговоренні чогось, здійсненні або оформленні прав. У широкому значенні процедура визначається як послідовність актів чи операцій, які мають здійснювати у визначеному порядку за присутності представників влади, громадських організацій чи упов­новажених фізичних осіб з метою досягнення виконання того чи ін­шого акту. Поняття «процедура» визначається як порядок, наступ­ність, послідовність у вчиненні відповідних дій для досягнення пев­ного результату; під правовою процедурою розуміється врегульова­ний законом чи іншими нормативно-правовими актами порядок, який складається з послідовних дій. Сутність правової процедури зумовлена характером матеріально-правових відносин, для реалізації яких вона слугує. Особливість її в тому, що вона застосовується у сфері права.

В. Н. Протасов також зазначає, що юридична (правова) процеду­ра діє в юридичній сфері, врегульована правовими нормами, струк- турована правовими відносинами, спрямована на правовий резуль­тат [49, с. 106-114]. Водночас, науковець цілком обґрунтовано не обмежує сферу дії процедури лише матеріально-правовими відноси­нами, зазначаючи, що вона слугує для реалізації правових відносин загалом. При цьому він зазначає, що поняття «правова процедура» привертає увагу через дві обставини: по-перше, через важливість її соціальної ролі; по-друге, через її маловивченість, оскільки в юрис­пруденції добре розроблені галузеві теорії двох видів процесу - ци­вільного і кримінального, а в загальноправовому плані наявні лише окремі погляди, концепції юридичної процедури, а цілісної процеду­рно-правової теорії поки що нема.

О. В. Кузьменко зауважує, що на відміну від процесу, у процеду­рі неможливо віднайти умови, що забезпечують трансформацію ви­хідного пункту у наслідок. Врешті-решт, процедура не є рухом або діяльністю. Вона становить собою лише процесуальні етапи. Точні­ше кажучи, процедура - це розташовані на часовому проміжку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес [91, с. 21].

Ми вважаємо, що слід розглядати юридичну процедуру як еле­мент процесу, один з його невід’ємних атрибутів, цей підхід підтве­рджується філософським тлумаченням категорії «процес»: «Процес як явище об’єктивної дійсності характеризується діалектичною єдні­стю перервності та безперервності» [140, с. 423]. Саме таку перерв- ність процесу і репрезентує явище процедури.

Оскільки процесуальні норми містяться як у традиційно процесу­альних галузях національного права (кримінальний процес, цивіль­ний процес, господарський процес, адміністративний процес), так і в інших галузях (конституційне право, фінансове право, трудове пра­во, муніципальне право, митне право, та ін.), можна зробити висно­вок про подібність їх системних властивостей, їх спільність у специ­фіці призначення, про те, що вони є лише компонентами загальної системи. Спільність призначення процесуальних норм проявляється в потребі реалізації відповідних матеріальних норм.

Для розуміння системних властивостей чинних процесуальних норм (першого складового компонента системи процесуального пра­ва) особливого значення набуває їх класифікація за принципом зага­льних, спеціальних та виключних норм. Відповідно до загальноп­рийнятої доктрини, «загальні процесуальні норми» стосуються всіх видів процесуальної діяльності та регулюють процесуальні право­відносини всіх видів судочинства на всіх його стадіях. До «спеціаль­них процесуальних норм» належать норми, які регулюють процесуа­льні правовідносини тільки в обмеженій сфері. Нарешті, «виключні процесуальні норми» доповнюють загальні та спеціальні норми; при цьому вони встановлюють винятки з правил, передбачених загаль­ними та спеціальними процесуальними нормами.

У рамках традиційно процесуальних галузей простіше прослідку­вати підстави об’єднання процесуальних норм в підгалузі та інсти­тути, виходячи з структурної побудови кодифікованих нормативних джерел. За загальнотеоретичним підходом, процесуальні галузі права визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього, до них відносять цивільне процесуальне право, адмініст­ративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, гос­подарське процесуальне право. Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулю­вання матеріальних галузей права. Ним є організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосуванням норм матеріального права.

Звісно, що наявність процесуальних норм у вітчизняній правовій системі не обмежується традиційно процесуальними галузями, оскі­льки процесуальні норми регулюють широкий спектр суспільних ві­дносин, відіграють вельми важливу роль у забезпеченні оптималь­них умов правового регулювання, несуть основне навантаження но­рмативного способу забезпечення законності, гарантування захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Зрозуміло, що сьогодні неможливо тільки за змістом матеріальних галузей права робити ви­сновок про демократичність правової системи. Такий висновок мож­на робити і за аналізом кількісті процесуальних норм, закріплених у законодавстві, та проаналізувавши реальність, ступінь надійності демократичного механізму їх реалізації.

Питання підстав об’єднання процесуальних норм у процесуальні інститути серед матеріально-правових галузей викликає певну спір­ність. І. А. Галаган відзначив, що в будь-якій матеріально-правовій галузі наявні процесуальні утворення (інститути) або навіть проце­суальні норми, які, будучи украпленими, в зміст матеріальноправо­вих інститутів, тим не меньше, виконують важливі функції процеду­рного забезпечення реалізації останніх [111, с. 46]. Саме специфіч­ність однієї групи суспільних відносин порівняно з іншими є причи­ною виникнення відповідних нормативно-правових інститутів. По­ряд з цим є й інститути, які регулюють одне відокремлене специфіч­не суспільне відношення або навіть один з його елементів.

Вважаємо, що правовий інститут процесуального права доцільно розглядати як відносно невелику спільність норм, специфіка й авто­номність якої може існувати як у рамках однієї процесуальної галузі права, так і виходити за межі однієї галузі права (це стосується, в пе­ршу чергу, матеріальних галузей). При цьому окремі так звані змі­шані (комплексні) інститути можуть містити норми, характерні для різних галузей права. Наприклад, інститут, що встановлює відпові­дальність за вчинення дисциплінарних порушень, належить до сфери трудового права, оскільки в основі інституту лежать владні повно­важення адміністрації підприємства, її компетенція застосовувати дисциплінарні заходи до правопорушників. Однак трудові спори з питань накладення таких стягнень можуть розглядатися судовим ор­ганом за правилами цивільно-процесуального законодавства, тобто іншої галузі права. Наявність змішаних інститутів пояснюється тим, що однорідність відносин, які регулює галузь права, зовсім не є сте­рильною. У ній завжди присутня певна кількість відносин, які відрі­зняються за сутністю і формою, але близько пов’язані за своїм приз­наченням. Таким чином, існують інститути традиційно процесуаль­них галузей права та комплексні (змішані) інститути, як системоут­ворюючі компоненти процесуального права.

Російський науковець Є. Г. Лук’янова вперше у 2000 році, розг­лянула об’єднання норм різ но галузевого процесуального права за зага­льними системоутворюючими ознаками і зробила висновок, що вони займають у структурі права особливе місце - правового блоку, який є вторинним комплексним утворенням у структурі права, сукупністю пра­вових норм, що регулюють комплекс суспільних відносин, об’єднаних близькістю своїх об’єктивних властивостей та методів правового регу­лювання. Правові норми, що утворюють правовий блок мають свої особ­ливості, але разом з тим об’єднуються єдністю мети, завдань і функцій у структурі права [50, с. 126].

Можна зробити висновок, що система процесуального права - це певним чином впорядкована система процесуальних норм права. Та­ке спостереження підтверджує визначення, яке свого часу дав Л. С. Явич. «Правова система, - писав він, - це право кожної країни або міжнародне право, яке розглядається з погляду єдності норм, що його становлять, а також їх підрозділи - відносно самостійні малі та великі групи, що наділені усталеною цілісністю» [141, с. 126].

Система процесуального права виступає як модель правового ре­гулювання, що має науковий характер побудови, практичний напрям та мету. Науковість характеру полягає в тому, що система повинна будуватися на основі результатів наукового дослідження закономір­ностей правового регулювання суспільних відносин, тобто аналізу об’єктивних факторів детермінації суспільних відносин і можливо­стей їх суб’єктивної модифікації. Практичний напрям і мета вира­жаються в тому, що їх функціонування має на меті підтримання внутрішніх несуперечностей і оптимально регулюючої суспільні ві­дносини системи законодавства. Суттєвою особливістю структури процесуального права є її цілісний характер.

Система процесуального права в цілому є багаторівневою систе­мою, що містить норми права, процесуальні інститути та їх об’єднання, а також інші структурні підрозділи, виокремлення кож­ного з яких як складових компонентів цієї системи зумовлюється диференціацією системи процесуальних правовідносин. Система процесуального права є вторинним комплексним утворенням у струк­турі вітчизняного права, складається із сукупністі правових норм, що ре­гулюють комплекс суспільних відносин та об’єднуються близькістю своїх об’єктивних властивостей і методів правового регулювання.

<< | >>
Источник: Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України. - К. : «МП Леся», 2015.- 188 с.. 2015

Еще по теме Система процесуального права України:

  1. Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України.2015, 2015
  2. Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
  3. Розділ 2 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  4. Розділ 4 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  5. Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  6. ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
  7. Місце правової системи України серед правових систем сучасності: стан та перспективи
  8. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  9. Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях
  10. 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом
  11. Тема 13. Система права СИСТЕМА ПРАВА – это объективно обусловленное разделение права на элементы (отрасли, подотрасли, институты и нормы), взаимосвязанные между собой 1. Понятие и структурные элементы системы права
  12. 3.2. Банківська система України в інвестиційній діяльності
  13. §4. Джерела корпоративного права України