Система процесуального права України
Питання про нормативне розуміння системи права, зокрема про місце в цій структурі системи процесуального права, складові компоненти системи процесуального права, незважаючи на багатоманітність наукових публікацій і постійну дискусію з цієї проблеми, не втрачають актуальності.
Перші спеціальні дослідження проблеми системи права, осмислення її значення для формування, розвитку і практичного функціонування права припадає на кінець 1930-х років і безпосередньо пов’язане з нормативним розумінням права. До того розгляд питань, що стосуються системи права, обмежувався в основному спробами, закріпленими конкретними науковцями (Я. Ф. Миколенко, Є. Б. Пашуканіс, Б. Б. Черепахін та ін.), дуалістичного поділу права на приватне і публічне. Відтоді проблема системи права посідає одне з основних місць у юридичній науці та практиці. Сучасні вітчизняні науковці схиляються до розуміння системи права як сукупності чинних принципів і норм права, якій притаманна єдність, узгодженість, диференціація і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення.Питання побудови системи процесуального права на сьогодні залишається дискусійним, оскільки серед науковців відсутня єдина точка зору щодо трактування правової категорії «процес», а звідси витікає різне бачення нормативного наповнення процесуального права. Не дивлячись на те, що вчені не прийшли до одностайної думки що-
до поняття процесуального права та його системи, всі вони згодні з тим, що охорона суспільних відносин, захист прав, свобод і законних інтересів, а також вирішення суперечок між суб’єктами - одне з основних завдань держави, яке вона виконує, здійснюючи юрисдикційну та іншу охоронну діяльність, за допомогою норм процесуального права [127, с. 10-15 ].
З огляду на це, в умовах динамічного розвитку сучасної юриспруденції зросла потреба у подальшій розробці наукових положень системи процесуального права. Проблемність та актуальність досліджень і розробок системи процесуального права, крім того, зумовлені діалектичною суперечністю її основних рис - стабільності та динамізму. Для того, щоб об’єктивно охарактеризувати категорію «система процесуального права», необхідно виокремити окремі елементи системи права, які в своїй сукупності утворюють її структуру. Тому приділимо увагу з’ясуванню сутнісних властивостей системи процесуального права шляхом виокремлення її складових елементів та визначення її місця в загальноправовій системі.
Звертаючись до історії цього питання, слід звернути увагу на думку Є.Б. Пашуканіса про те, що в ході історичної еволюції правова форма, поступово розвиваючись, досягає диференційованості і визначеності: «Ця вища стадія розвитку відповідає певним економічним та соціальним відносинам. Водночас ця стадія характеризується появою системи загальних понять, що відображають правову систему як єдине ціле» [128, с. 65]. Наведене положення отримало розвиток у правовій науці на прикінці 1970 - напочатку 1980-х років, коли з’явилися праці С. С. Алексеева, А. М. Васильєва, В. М. Кудрявцева, Н. І. Матузова, Ю.О. Тихомирова, Л.Б. Тіунової, що були спеціально присвячені поняттю правової системи. Заклавши деякі концептуальні основи дослідження цього питання, науковці залишили поза увагою діапазон застосування поняття «правова система»: в існуючих визначеннях даного поняття змішуються різні методологічні рівні, відсутні єдині основи, наявна різноманітність наукових поглядів.
Зокрема М. І. Матузов розглядав правову систему як складне, збірне, багатопланове поняття, що відображає всю сукупність юридичних явищ суспільства [130, с. 18].В інших дослідженнях розуміння правової системи пов’язане з механічним застосуванням концептуального апарату системного 89
аналізу без розкриття правової специфіки предмета. Наприклад, В. С. Жеребкін наводить наступне визначення: «...Під правовою системою слід мати на увазі передусім набір чи сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих у напрямку поставленої мети частин, тобто підсистем елементів, яка утворює єдине цілісне правове утворення, якому властиві специфічні, системні, інтеграційні якості та ознаки інформаційної спрямованості» [131, с. 62]. інші науковці, по суті, ототожнюють систему права із системою правових норм. Наприклад, Д. А. Керімов характеризує правову систему як об’єктивно зумовлене внутрішнє об’єднання в єдине ціле правових норм та їх поділ на галузі і зауважує, що «вершиною багатосисте- мності є система права, що складається із підсистем - правових норм, інститутів і галузей [132, с. 278]. При цьому система права - не просто сукупність її підсистем, а система підсистем. Таким чином, формується ієрархія правових систем, що створює чітку побудову правової системності: від основи (система правових норм) через «проміжні поверхи» (система інститутів і галузей права) до її вершини (системи права)». Означена точка зору має лінгвістичне підтвердження. Якщо звернемось до словників за тлумаченням поняття «система», то за енциклопедичними словниками, система (англ.: system; нім.: System (п); фр.: systeme (m); пол.: system) - сукупність взаємопов’язаних елементів, утворюючих єдине ціле.
Л. С. Явич характеризував правову систему як структуровану сукупність окремих правових норм, що включає відносно самостійні утворення (інститути, галузі, групи галузей) [134, с. 43]. Подібну думку, що фактично позбавляє шансів для визнання самостійності, поняття «правова система» порівнює з поняттям «система права». Г. В. Мальцев стверджує: «Правова система виступає як внутрішньо поділена ієрархічно побудована цілісність правових норм і правових актів, на основі яких виникають правові інститути і формуються правові уявлення та ідеї» [135, с. 5]. Можна відзначити певні суперечності останнього твердження. По-перше, словосполучення «єдність правових норм і правових актів» не враховує закони формальної логіки, а саме: неприпустимо ототожнювати явища, що відрізняться за природою; по-друге, в цій конструкції визначення автор виводить правові інститути за рамки правової системи.
Інша група авторів (М. І. Матузов, В. К. Бабаев, В. Н. Протасов) допускають ототожнення понять «правова система» і «механізм правового регулювання». Таким чином, правову систему можна визначити як сукупність внутрішньо сумісних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона і захист) [136, с. 26]. При цьому не входять до змісту цього поняття такі елементи правової реальності, як правосвідомість, правова культура, правотворчість, чим автори суттєво обмежують предмет дослідження. До того ж правова система суспільства передбачає не тільки процес впливу юридичних засобів на суспільні відносини, а й результат цього впливу, інакше порушується принцип системності у вивченні правової дійсності.
Підхід до правової системи через характеристику її як «всього правового» можна визнати панівним у правовій науці. Тому можна погодитися з думкою російського науковця В. Н. Княгиніна: «Термін «правова система» незалежно від того, який зміст у нього вкладається, використовується для позначення певної правової «тотальності», що охоплює сукупність усіх правових явищ у її цілісності, незалежно від того, чи це цілісність абстрактної теоретичної моделі правової дійсності, чи цілісність правового життя конкретної країни, нації» [137, с. 14].
У науковій літературі структура цього феномену аналізується, як правило, лише в плані його елементного складу; зв’язки між цими елементами ще недостатньо досліджені. На нашу думку, теорія правової системи знаходиться на такому рівні наукової розробки, що розкриття навіть її компонентного складу є досить складним завданням. Виділення структури правової системи не може відбуватися довільно, оскільки, як і будь-яка структура, має об’єктивний характер. При її дослідженні необхідно орієнтуватися на структуру правового життя суспільства.
Таким чином, структура правової системи - певна частина реальної структури правової сфери суспільного життя, що відображає сукупність взаємозв’язків між її функціональними компонентами. Компонентами системи права є усі види юридичних норм у своїй єдності і погодженості та диференціація їх за галузями, підгалузями та інститутами [70, с. 259].
Основним і первинним складовим елементом структури системи права виступає правова норма як початкова частина права, що становить вихідний від держави, загальнообов’язковий, формально визначений припис, який виступає державним регулятором суспільних відносин, захищається та охороняється всіма заходами легального державного впливу аж до примусу. У структурі права взаємодіють два види правових норм - матеріальні та процесуальні. У сучасній теорії права прийнято вважати, що матеріальні приписи первинні, процесуальні - опосередковані, підлеглі матеріальним і спрямовані на їх забезпечення [138, с. 6-10]. Відповідно до цього уявлення пріоритет у системі українського права надається нормам матеріального права, які визначають певні варіанти правомірної поведінки і саме з ними пов’язується встановлення правопорядку в суспільстві. Але належна реалізація матеріальних норм і встановлення правопорядку в значній мірі пов’язані з процесуальними нормами. Саме норми процесуального права дозволяють забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин, а коли це з яких-небудь причин не вдалося, вони сприяють витісненню негативних соціальних зв’язків.
Норми вітчизняного процесуального права є первинною «цеглинкою» побудови системи процесуального права України, вони належать до різних галузей та відрізняються за характером забезпечення матеріально-правових відносин, здебільшого мають стабільний зміст і призначення; у своїй сукупності їх слід розглядати як цілісну, динамічну систему. Таку систему в науковій літературі іменують процесуальним правом або, як вважав В. М. Горшенев, загальним юридичним процесом.
Вважаємо, що ототожнення вказаних понять може призвести до термінологічної плутанини, звідси виникає потреба в їх розмежуванні. У першу чергу, слід відмітити що на сьогодні визначення категорії «загальний юридичний процес» у теорії держави і права залишається дискусійним, хоча концептуальне оформлення понять юридичних процесу і процедури у теорії юриспруденції розпочалося та окреслилось у своїх загальних рисах понад століття тому. Це, у свою чергу, дало привід авторам деяких тлумачних словників розглядати слова «юридичний процес» та «юридична процедура» не як похідні від відповідних соціальних категорій, а як такі, що мають відносно відокремлене значення. Р. С. Алімов виділяє такі визначальні ознаки процедури: по-перше, це впорядковані, послідовні дп; по-друге, всі ці дії, спрямовані на досягнення певної мети (оформлення, виконання, здійснення, обговорення і т. д. будь-якої справи), - зазначаючи далі, що «сутність, субстанцію... будь-якої процедури, складають дії суб’єктів» [139, с. 10].
Процедура - один із соціальних регуляторів. Вона відіграє важливу роль не лише в регулюванні поведінки окремих суб’єктів, а й у забезпеченні дотримання принципів права, ефективної реалізації правових норм та захисті прав особи. Адже, закон без процедури його здійснення, призводить до вседозволеності влади, а громадянинові не гарантує захищеності. Відповідно держава не може стати правовою за наявності винятків з правил та за відсутності процедур. Отже, процедурно-правові приписи - це гарантія правопорядку та законності.
Первинний зміст терміну «процедура» (від франц. procedure, лат. procedo - проходжу, просуваюсь) означає офіційно встановлений порядок дій при обговоренні чогось, здійсненні або оформленні прав. У широкому значенні процедура визначається як послідовність актів чи операцій, які мають здійснювати у визначеному порядку за присутності представників влади, громадських організацій чи уповноважених фізичних осіб з метою досягнення виконання того чи іншого акту. Поняття «процедура» визначається як порядок, наступність, послідовність у вчиненні відповідних дій для досягнення певного результату; під правовою процедурою розуміється врегульований законом чи іншими нормативно-правовими актами порядок, який складається з послідовних дій. Сутність правової процедури зумовлена характером матеріально-правових відносин, для реалізації яких вона слугує. Особливість її в тому, що вона застосовується у сфері права.
В. Н. Протасов також зазначає, що юридична (правова) процедура діє в юридичній сфері, врегульована правовими нормами, струк- турована правовими відносинами, спрямована на правовий результат [49, с. 106-114]. Водночас, науковець цілком обґрунтовано не обмежує сферу дії процедури лише матеріально-правовими відносинами, зазначаючи, що вона слугує для реалізації правових відносин загалом. При цьому він зазначає, що поняття «правова процедура» привертає увагу через дві обставини: по-перше, через важливість її соціальної ролі; по-друге, через її маловивченість, оскільки в юриспруденції добре розроблені галузеві теорії двох видів процесу - цивільного і кримінального, а в загальноправовому плані наявні лише окремі погляди, концепції юридичної процедури, а цілісної процедурно-правової теорії поки що нема.
О. В. Кузьменко зауважує, що на відміну від процесу, у процедурі неможливо віднайти умови, що забезпечують трансформацію вихідного пункту у наслідок. Врешті-решт, процедура не є рухом або діяльністю. Вона становить собою лише процесуальні етапи. Точніше кажучи, процедура - це розташовані на часовому проміжку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес [91, с. 21].
Ми вважаємо, що слід розглядати юридичну процедуру як елемент процесу, один з його невід’ємних атрибутів, цей підхід підтверджується філософським тлумаченням категорії «процес»: «Процес як явище об’єктивної дійсності характеризується діалектичною єдністю перервності та безперервності» [140, с. 423]. Саме таку перерв- ність процесу і репрезентує явище процедури.
Оскільки процесуальні норми містяться як у традиційно процесуальних галузях національного права (кримінальний процес, цивільний процес, господарський процес, адміністративний процес), так і в інших галузях (конституційне право, фінансове право, трудове право, муніципальне право, митне право, та ін.), можна зробити висновок про подібність їх системних властивостей, їх спільність у специфіці призначення, про те, що вони є лише компонентами загальної системи. Спільність призначення процесуальних норм проявляється в потребі реалізації відповідних матеріальних норм.
Для розуміння системних властивостей чинних процесуальних норм (першого складового компонента системи процесуального права) особливого значення набуває їх класифікація за принципом загальних, спеціальних та виключних норм. Відповідно до загальноприйнятої доктрини, «загальні процесуальні норми» стосуються всіх видів процесуальної діяльності та регулюють процесуальні правовідносини всіх видів судочинства на всіх його стадіях. До «спеціальних процесуальних норм» належать норми, які регулюють процесуальні правовідносини тільки в обмеженій сфері. Нарешті, «виключні процесуальні норми» доповнюють загальні та спеціальні норми; при цьому вони встановлюють винятки з правил, передбачених загальними та спеціальними процесуальними нормами.
У рамках традиційно процесуальних галузей простіше прослідкувати підстави об’єднання процесуальних норм в підгалузі та інститути, виходячи з структурної побудови кодифікованих нормативних джерел. За загальнотеоретичним підходом, процесуальні галузі права визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього, до них відносять цивільне процесуальне право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, господарське процесуальне право. Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосуванням норм матеріального права.
Звісно, що наявність процесуальних норм у вітчизняній правовій системі не обмежується традиційно процесуальними галузями, оскільки процесуальні норми регулюють широкий спектр суспільних відносин, відіграють вельми важливу роль у забезпеченні оптимальних умов правового регулювання, несуть основне навантаження нормативного способу забезпечення законності, гарантування захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Зрозуміло, що сьогодні неможливо тільки за змістом матеріальних галузей права робити висновок про демократичність правової системи. Такий висновок можна робити і за аналізом кількісті процесуальних норм, закріплених у законодавстві, та проаналізувавши реальність, ступінь надійності демократичного механізму їх реалізації.
Питання підстав об’єднання процесуальних норм у процесуальні інститути серед матеріально-правових галузей викликає певну спірність. І. А. Галаган відзначив, що в будь-якій матеріально-правовій галузі наявні процесуальні утворення (інститути) або навіть процесуальні норми, які, будучи украпленими, в зміст матеріальноправових інститутів, тим не меньше, виконують важливі функції процедурного забезпечення реалізації останніх [111, с. 46]. Саме специфічність однієї групи суспільних відносин порівняно з іншими є причиною виникнення відповідних нормативно-правових інститутів. Поряд з цим є й інститути, які регулюють одне відокремлене специфічне суспільне відношення або навіть один з його елементів.
Вважаємо, що правовий інститут процесуального права доцільно розглядати як відносно невелику спільність норм, специфіка й автономність якої може існувати як у рамках однієї процесуальної галузі права, так і виходити за межі однієї галузі права (це стосується, в першу чергу, матеріальних галузей). При цьому окремі так звані змішані (комплексні) інститути можуть містити норми, характерні для різних галузей права. Наприклад, інститут, що встановлює відповідальність за вчинення дисциплінарних порушень, належить до сфери трудового права, оскільки в основі інституту лежать владні повноваження адміністрації підприємства, її компетенція застосовувати дисциплінарні заходи до правопорушників. Однак трудові спори з питань накладення таких стягнень можуть розглядатися судовим органом за правилами цивільно-процесуального законодавства, тобто іншої галузі права. Наявність змішаних інститутів пояснюється тим, що однорідність відносин, які регулює галузь права, зовсім не є стерильною. У ній завжди присутня певна кількість відносин, які відрізняються за сутністю і формою, але близько пов’язані за своїм призначенням. Таким чином, існують інститути традиційно процесуальних галузей права та комплексні (змішані) інститути, як системоутворюючі компоненти процесуального права.
Російський науковець Є. Г. Лук’янова вперше у 2000 році, розглянула об’єднання норм різ но галузевого процесуального права за загальними системоутворюючими ознаками і зробила висновок, що вони займають у структурі права особливе місце - правового блоку, який є вторинним комплексним утворенням у структурі права, сукупністю правових норм, що регулюють комплекс суспільних відносин, об’єднаних близькістю своїх об’єктивних властивостей та методів правового регулювання. Правові норми, що утворюють правовий блок мають свої особливості, але разом з тим об’єднуються єдністю мети, завдань і функцій у структурі права [50, с. 126].
Можна зробити висновок, що система процесуального права - це певним чином впорядкована система процесуальних норм права. Таке спостереження підтверджує визначення, яке свого часу дав Л. С. Явич. «Правова система, - писав він, - це право кожної країни або міжнародне право, яке розглядається з погляду єдності норм, що його становлять, а також їх підрозділи - відносно самостійні малі та великі групи, що наділені усталеною цілісністю» [141, с. 126].
Система процесуального права виступає як модель правового регулювання, що має науковий характер побудови, практичний напрям та мету. Науковість характеру полягає в тому, що система повинна будуватися на основі результатів наукового дослідження закономірностей правового регулювання суспільних відносин, тобто аналізу об’єктивних факторів детермінації суспільних відносин і можливостей їх суб’єктивної модифікації. Практичний напрям і мета виражаються в тому, що їх функціонування має на меті підтримання внутрішніх несуперечностей і оптимально регулюючої суспільні відносини системи законодавства. Суттєвою особливістю структури процесуального права є її цілісний характер.
Система процесуального права в цілому є багаторівневою системою, що містить норми права, процесуальні інститути та їх об’єднання, а також інші структурні підрозділи, виокремлення кожного з яких як складових компонентів цієї системи зумовлюється диференціацією системи процесуальних правовідносин. Система процесуального права є вторинним комплексним утворенням у структурі вітчизняного права, складається із сукупністі правових норм, що регулюють комплекс суспільних відносин та об’єднуються близькістю своїх об’єктивних властивостей і методів правового регулювання.
Еще по теме Система процесуального права України:
- Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України.2015, 2015
- Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
- Розділ 2 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
- Розділ 4 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
- Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
- ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
- Місце правової системи України серед правових систем сучасності: стан та перспективи
- 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
- Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях
- 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом
- Тема 13. Система права СИСТЕМА ПРАВА – это объективно обусловленное разделение права на элементы (отрасли, подотрасли, институты и нормы), взаимосвязанные между собой 1. Понятие и структурные элементы системы права
- 3.2. Банківська система України в інвестиційній діяльності
- §4. Джерела корпоративного права України