Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях
Звертаючись до історичних витоків формування процесуального права на теренах України, необхідно дослідити становлення та розвиток процесу здійснення судочинства, формування відповідних правових норм та простежити послідовну реалізацію об’єктивної необхідності створення судових установ для вирішення спорів, удосконалення їхньої діяльності відповідно до суспільно-політичних потреб, розвиток правової бази, зародження процесуальних інститутів.
У першу чергу слід наголосити, що на сьогодні спеціальні дослідження еволюції процесуального права (чи хоча б процесуальних норм) на території сучасної України майже відсутні, тому уявлення про формування процесуально-правових норм як складових процесуального права можна скласти з дослідження історичних джерел, матеріалів судової практики, численних праць з історії України і загальної історії та окремих вузькогалузевих досліджень.
Появу судових органів в Україні дослідники пов’язують із періодом Київської Русі (XII ст.), коли суд ще не був відділений від адміністрації [1, с. 45].
Перш за все, це належало до общинного управління, яке користувалося правом самоврядування, а отже, і правом власного суду. Відповідно до цього суд концентрувався спочатку в общинах і тільки потім перейшов до державних органів. Аналіз судової практики того часу свідчить, що як общинні, так і державні органи, які здійснювали правосуддя, користувалися майже виключно звичаєвим правом [2, с. 18]. Цьому сприяла обов’язкова участь у суді, навіть державному, виборних людей (так званих добрих людей, цілувальників тощо), які вибиралися від усіх станів населення, а отже, і від купців.
Договори Русі з Візантією містять у собі окремі статті про порядок торгівлі, про особливі права купців, про кораблі з товарами загалом і про кораблі, які потерпають від аварії на морі, про долю товарів, які залишилися після померлих без заповіту, тощо. У низці договорів руські купці навіть вказуються серед осіб, які брали участь при їх укладанні [3, с. 169-177]. У середні віки Італія відігравала провідну роль не тільки в духовному житті Європи, але також і в сфері промисловості та торгівлі. Італійські торгові суди поділялися на два різновиди: «curiae maritimae» - суди, де розглядалися спори, що виникали стосовно морської торгівлі, і «consoli dei mercanti» - суди станові, що відправляли правосуддя у купецькому середовищі.
З Італії ідея торгового суду з часом розповсюдилась на всю Європу. Першою країною, де ідея торгового суду отримала подальший розвиток, була Франція. Там, вже на початку XII століття з'явились так званні ярмаркові судові установи - «conservations des foires», які розглядали спори між купцями, що приїздили на ярмарки. Ці суди носили характер тимчасових установ, оскільки існували лише під час проведення ярмарок. Постійні комерційні суди, під назвою адміралтейських «amirautes» і власне купецьких «juge et consuls», з'являються у Франції значно пізніше, на межі століть і, знову ж таки, були народжені для задоволення потреб морської торгівлі.
В Уставі князя Володимира (980-1015 рр.) про церковні суди йдеться про те, що торгові міри і ваги передаються під охорону духовенства і церковних судів. Це було кращим доказом того, що Київська Русь приділяла величезну увагу торгівлі та її правовій регламентації [3, с.
186-188].Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини як найбільш давній судовий орган. Община судила відповідно до звичаєвого права. Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Князь судив сам або через посадників.
За Руською Правдою не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом. У кожному випадку застосовувався звинувачувальний процес, що базувався на визначеній системі доказів. Важливе місце займали пояснення свідків, які поділялися на дві категорії: «видоки» і «послухи». «Видоки» - свідки факту, «послухи» - люди, які чули щось від людей, які знають про це. Також існувала система доказів (серед них «заклад», «акт присяги», «поволан- ня», «лице», «гоніння сліду», «свод»), Існували й інші процесуальні акти та інститути із збирання доказів, які супроводжувалися різноманітними обрядами-символами («сочення», «заклик на торгу», «рота- присяга» й інші) [4, с. 41-48].
Слід підкреслити, що роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю за виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів, за одержанням гривні на користь князя і судових податків на користь суду. Судові органи лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду (арт. 99 Руської Правди) [5, с. 29-30]. Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Найвищою судовою інстанцією був князь. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та інші.
Т. В. Кашанина в своїй праці «Происхождение государства и права» констатує факт формування процесуального права як сукупності правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених органів на пізніх етапах розвитку суспільства. Але робить обмовку, що процедура з вирішення правових спорів сформувалась уже на ранніх етапах розвитку суспільства [6, с. 298].
Як зазначав відомий діаспорний історик Ярослав Падох, «... шлях розвитку українського процесу йде, як і в інших краях, від самопомочі до суду та від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації України в історичний час відповідає упорядкована система судочинства» [7, с. 123].
У княжу добу судочинство провадиться в державних (княжих), громадських, церковних і домініяльних судах. Процес («тяжба») - це змагання сторін перед судом, який є тільки третім у спорі. Він лише наглядає над порядком розправи і постановлює вирок процесового значення. «Розправа» ведеться прилюдно, і в ній бере чинну участь громада («лучші люди»). Вироки судом виголошувалися усно і прилюдно. Такий судоустрій і процес в Україні зберігся до кінця XIV ст. [8, с. 212-215; с. 11].
Колектив авторів підручника «Історія держави і права України» за редакцією В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка вважає за доцільне приділяти окрему увагу формуванню й еволюції процесуальних норм, що є цілком обґрунтованим, оскільки саме такі норми регулюють порядок здійснення судочинства, ефективність якого, в свою чергу, впливає на впорядкованість життя у суспільстві. Активізацію процесів переходу від звичаєвих до процесуальних правових норм вказані дослідники відносять до другої половини XVII ст., коли українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. Особливо важливу роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досудовому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках [9, с. 6-17; с. 102-116]. У матеріальному праві норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права. Усе це вкладається в правову закономірність: спочатку розвиток отримує матеріальне право, а потім - процесуальне.
Розглядаючи умови виникнення процесуального права на українських землях, необхідно враховувати встановлення різних державностей на території цих земель, які встановлювались у результаті завойовницьких війн, поділу територій у силу міждержавних угод, зокрема поділу України на правобережну та лівобережну.
У Запорозькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» - неписані норми звичаєвого права. Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з пере підпорядкуванням української православної церкви Московському патріарху в Україні стали поширюватися нормативні акти, що йшли від московської православної церкви. Церковне право здійснило вагомий внесок у застосування процесуальної техніки, а саме: правосуддя мало писаний характер; свідчення почали даватися під присягою, під загрозою відповідальності за неправдиві відомості; з’явився інститут представництва; судові витрати почали покладатися на винну сторону.
У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» [10, с. 67-123] та ін., під якими розуміли всю сукупність - як писаних, так і неписаних - норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтвердокувала збереження в Україні-Гетьманщині «старода-
вніх прав і вольностей». У 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р., і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародавні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панівний клас, що формувався, - козацька старшина і шляхта - прагнув відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного козацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648-1654 рр.
В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали - про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру. Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.
В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого Князівства Литовського (редакція 1588 р.). У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого поряд з іншими джерелами керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі. В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хе- лмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду певною мі- 11
рою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині X- VII ст.
Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» - із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» - з цивільних справ.
Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі російська влада спеціально видавала для впровадження на Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.
У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин - в справах, пов’язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, - застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився.
Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи почали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «розшук», «інквізиція» [11, с. 48].
Для України XVIII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення. Характерною особливістю українського процесуального права завжди була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства. Навіть у часи середньовіччя інститут прилюдності судочинства не обмежувався так, як у західноєвропейських державах.
Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало суттєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням державної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 р.), «доношение» генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам правлячої еліти (раніше встановлені і закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому, как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало».
Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційної влади [12, с. 181-191 ].
Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об’єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв’язку з еволюцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права обмежується у зв’язку з витісненням його російським законодавством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов’язково враховувались усіма без винятку кодифікаторами, імперським законодавством.
Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Найпоширеніші в Україні пам’ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557-1559), «Артикули права магдебурзького» (1557). Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 р., Інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.
Розповсюджувалося застосування Магдебурзького права на усіх ланках судової системи України. У першій половині XVIII ст. для полегшення праці суб’єктів застосування правових норм виникла потреба перекладу збірників магдебурзького права з латинської мови на українську мову. Для цього створюються Короткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок прав цивільних магдебурзьких» і особлива праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийских книги «Порядку прав цивільних магдебурзьких», з артикулов права Магдебургского, права цесарского з означением, какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат страницах». У цих збірниках зміст Магдебурзького права було дещо спрощено порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політичного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Магдебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися в різних нормативних актах.
У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобережної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Мазепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдова) підписав зі старшиною акт «Пакты и конституции...». Обидва ці документи не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам’ятки державно- правової думки України.
Події 1708-1709 рр. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спроби гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закінчилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 р., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про управління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відповідно до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмовою. У відповідь гетьман у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані «Решительные пункты», які до кінця існування гетьманщини залишалися її основним законом.
Писемні пам’ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування процесуального права України. Як і раніше, важливе місце серед джерел права Гетьманщини посідали нормативні акти військово- адміністративної влади, передусім гетьмана. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів, грамот. Серед найважливіших універсалів можна назвати: Універсал К. Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим характером близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції, наприклад, Інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-1763 рр.), листи і декрети про порядок судочинства, Грамота К. Розумовського про кількість розквартирування та порядок утримання військ (1751 р.).
У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна військова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реалізацію актів гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася виконавчо- розпорядча функція.
Значним був вклад Д. Апостола у поліпшення судочинства на Лівобережній Україні. «Пункти» гетьмана, затверджені російським урядом, визначали тільки загальну схему судів. Тому для поліпшення судочинства була підготовлена і від імені гетьмана 13 липня 1730 р. видана інструкція судам.
Головною метою інструкції було встановлення чіткої системи судочинства. Це досягалося, по-перше, поступеневою системою апеляції: Вищий суд не мав права приймати справи, що не розглядалися в нижчих. Генеральний військовий суд займався тільки справами у апеляціях. Верховною апеляційною інстанцією був цар. По-друге, інструкцією регламентувався склад полкових, сотенних і сільських судів і визначалася їх компетенція. По-третє, нею сотенні, городові і магістратські урядовці зобов’язувалися видавати купчі на продаж ґрунтів, духівниці та інші документи. Раніше перехід нерухомого майна відбувався, як зазначалося в інструкції, «голослівно», тобто без документального оформлення, від чого «немалые у народе устают тяжби и в судах деется трудность». Таким чином, інструкція судам від 13 липня 1730 р. сприяла упорядкуванню процесуального законодавства на Лівобережній Україні [13, с. 17].
У XVIII ст. рішення таких органів, як військова рада, рада генеральної старшини, практично втратили своє значення, тому їхні засідання відбувалися дуже рідко, зміст їхніх рішень заздалегідь визначався царською владою.
На початку XVIII ст. в умовах наступу на вольності України на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (регламенти, приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, маніфести). Прикладами можуть бути: указ 1714 р. про єдино спадковість, Табель про ранги 1722 р., Указ 1783 р. про закріплення селян, Жалувана грамота дворянству 1785 р. На судочинство в Гетьманщині вплинули Петрівські укази з питань кримінального права 12 і 19 листопада 1721 р., «Про форму суду» від 3 листопада 1723 р. та ін. Збільшується також кількість нормативних актів.
У XVIII ст. у зв’язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів.
На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 рр.) найважливішими джерелами права залишались акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768-1775 рр. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.
На землях Запорозької Січі норми звичаєвого права залишалися найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.
Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свідчать про високий ступінь розвитку правової системи України.
Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування права України дуже звузилася, його витісняло законодавство Російської імперії.
У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.
У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися 16
чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв’язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.
Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.
Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад, створення «ручних книг» для судів. Під «ручними книгами» розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називилася ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» - це одна з таких книг.
Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, прагнучи домогтися дозволу на систематизацію українського права, посилалися на Березневі статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснюює за своїми стародавніми правилами та законами. Наступні договори підтверджували це положення Березневих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що, контролюючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для України і Росії правової системи.
За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів.
У 1730 р. Д. Апостол звернувся до архімандрита Києво- Печерської лаври з проханням направити для цієї роботи «духовних персон до того дела искусстных и знаючихся». У 1733 р. усіх осіб, які займалися цією роботою, зібрали у містечку Ічня Чернігівського полку. Деяких з них Д. Апостол навіть «увільнив від воєнного походу». Кодифікація українського права була закінчена вже після смерт Д. Апостола [13, с. 19]. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.
У 1743 р. з’явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це визначне дже- рело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український учений А. Ф. Кістяківський.
Завдяки цінному змісту цього документа, його об’єктивній відповідності суспільно-політичному становищу України його норми застосовувалися судами України і впливали не тільки на правову практику, а й на суспільно-політичне життя України. Тому доцільно детальніше зупинитися на цьому документі.
Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередодні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію. У наш час вивчали і вивчають Звід професори А. П. Ткач, В.С. Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шемшученка. Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Висло- боков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий, В. Рауделюнас та ін.
Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час: державне право, кримінальне право, цивільне право, процесуальне право.
Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.
Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади, судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.
Звід встановлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компетенцію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.
Звід не проводив відмінності між цивільним і кримінальним процесом. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирішальну роль у ній відігравала ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу.
Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козацької старшини і шляхти.
Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.
Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.
Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и расправа в правах малороссийских...». Це була нова спроба систематизації українського права. «Суд и расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 р., а остаточно - в 1758 р. Головне джерело - Великий Литовський статут 1588 р., магдебурзьке право (Саксонське зерцало і Порядок прав цивільних магдебурзьких). Ф. Чуйкевич був добре обізнаний також із законодавством гетьманів України й указами російського уряду, широко використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.
Метою праці Ф. Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропонував гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Ф. Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на реформу Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.
Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и протчія права малоросійския и другие, служащія и тому, переписки, трудов и собранія Василія Петрова сына Кондратьева», упорядкований у 1764 р. юристом-практиом В. П. Кондратьєвим.
Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право. Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких, частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апеляцію; 5) про виконання судових рішень; 6) про посаг і вину; 7) про давність земську; 8) про апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський. З наведено змісту можна зробити висновок про відсутність чіткого поділу кримінально-процесуального та цивільно- процесуального права.
У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і за конструкцією, і за поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги Статут...» з’являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».
«Экстракт» - це переказ тексту Великого Литовського статуту в «стислому» вигляді.
Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экстракт» широко застосовувався судами України.
Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виникнути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділялася систематизації українського права, спрощенню правової системи [14, с. 242-270].
Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допомагав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.
«Экстракт» мав два списки. Один належав В.П. Кондратьеву і входив до його збірника. Другий - невідомого походження. Він застосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.
Як бачимо, процедурні питання привертали значну увагу судочи- нців, мислителів, громадських діячів та отримали великі напрацю- вання. Можна вказати на такі основні положення:
1. За допомогою норм процесуального права здійснюється забезпечення інтересів уповноваженої сторони, що пов’язано з накладанням санкцій на сторону, яка порушила ці інтереси. Таку специфічну діяльність виконують спеціальні органи - суди, які виступають як правоохоронні органи. Метою процесуального права є упорядкування діяльності правоохоронних органів.
2. Якщо раніше процесуальні норми лише іноді зустрічальсь у нормативних актах, то на стадії розвинутого права кількість процесуальних норм значно збільшилася. Вони стають повноправними видами правових норм порівняно з матеріально-правовими нормами.
3. Процесуальним механізмам присвячуються окремі нормативно-правові документи: «Права, за якими судиться малоросійській народ», збірник «Суд и расправа в правах малороссийских...», «Книга Статут и прочие права малороссийские», «Экстракт из книги Статут прав малороссийских». Окремі нормативні акти в сфері процесуального права можна віднести до розряду кодексів.
Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і кодифікації українського права, але вже в нових умовах - могутнього тиску на нього з боку російського законодавства.
В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий. Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу.
На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. На цьому етапі розвитку процесуального права, можна прослідкувати ускладнення процесуального механізму, зокрема розширення процесуального статусу сторін процесу. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні. До останньої чверті XVIII ст. усе населення України вважалося правоздатним. Відповідно до Литовського статуту неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом». Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни «позивач» та «відповідач».
Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ. Судочинство було усним. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою». Кримінальний процес мав більш залежний характер, ніж цивільний, та розглядався як складова кримінального права, причому зв’язок між кримінальним правом і процесом вважався однаковим, як між матерією і формою одного і того ж організму. Звідси кримінальне право прийнято було називати матеріальним, а кримінальний процес формальним кримінальним правом [15, с. 2].
Ми можемо спостерігати деталізацію правового регулювання кожної дії учасника процесу. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судового обговорення дати свідчення («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст., що свідчить про розширення бази доказових засобів.
Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» - збірника процесуальних законів Росії.
Судовий процес завершувала судова постанова - «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах - «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам’яті».
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.
Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.
Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, - возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.
У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося латинською.
Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. - це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що ґрунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати функцію примирення. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.
Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести со- тенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.
Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м’якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.
Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. Почався період руйнації української державності. На жаль, наступники Богдана Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, занапастили її, призвівши до так званої Руїни - гострої кризи української державності другої половини XVII століття. У період анархії та Руїни протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв’язали громадянську війну (1658-1663 р.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини - Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир’ям, остаточно - у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна - під протекторатом Росії.
Роз’єднання території України породило поліцентризм, багатов- ладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Лівобережжі протягом 1663-1676 рр. існувала однакова форма держави - гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 р., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були брати це до уваги у своїх відносинах з Україною.
Судова система Лівобережжя України у другій половині XVII- XVIII ст. виступала важливою ланкою у державному апараті Гетьманщини. Вона мала складну та розвинену внутрішню структуру, яку можливо класифікувати за різними критеріями.
Так можна визначити судові органи за ієрархією: вищі, такі як суди генеральних і старшинських рад, гетьмана, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, та регіональні - полкові, сотенні та місцеві суди. За становою юрисдикцією - козацькі суди і суди місь- кого стану, селянські, духовенства та іноземного купецтва. А також за предметною підсудністю - суди загальної компетенції та суди спеціальної компетенції. До судів спеціальної компетенції можна віднести вищі суди Гетьманщини у військових та політичних справах, духовні, домініальні, цехові, купецькі, ярмаркові та митні суди.
Магістратські і ратушні суди розглядали у першій інстанції цивільні та незначні кримінальні справи міщан і селян, які знаходилися під юрисдикцією міських магістратів і ратуш, а у другій інстанції - апеляції посполитих селян на рішення сільських судів [ 16, с. 82-83]. Поряд з магістерськими та ратушними судами у містах при органах ремісничого цехового самоврядування діяли цехові суди [17, с. 37].
Загальноросійське законодавство про судоустрій і судочинство було поширене на території Лівобережної України в 1783 р. З прийняттям Маніфесту від 27 березня 1793 р., що проголосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася підготувати «все законы и указы к управлению и судопроизводству по правилам учреждений наших», а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російського судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. підписав Указ «О встановлений в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам». Як наслідок, на Лівобережжі було частково поновлено колишнє українське судочинство, на Правобережжі - польське судочинство, що ґрунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Микола І указом від ЗО жовтня 1831 р. увів на Правобережжі російську судову систему із збереженням чинності процесуальних норм Литовського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена [18, с. 98-110].
Досліджуючи українську судову систему періоду Гетьманщини, можна зробити висновок, що мало місце розповсюдження в Україні російських форм судового процесу і російських джерел права. Це мало позитивні та негативні сторони. Судовій системі того часу були властиві як демократичні ознаки, такі, як виборність судейсь- ких колегій, колегіальний, публічний та гласний розгляд справи, участь представників громад у розробці судових рішень та вироків, проте мали місце бюрократизація вищих козацьких судів, мінімальне застосування українських правових норм, перехід на переважно російську мову судочинства, активне втручання у компетенцію українських судів російських військових комендантів і гарнізонних канцелярій.
15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство про судочинство. З цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські доке- рела процесуального права.
Процесуальні закони, що діяли в Росії у першій половині XIX ст., вирізнялися значним анахронізмом. У більшості випадків вони складалися з норм, установлених ще Соборним уложенням 1649 р. за царя Олексія Михайловича і Статутом військовим 1716 р. (3-тя частина Статуту «Краткое изображение процессов или судебных тяжеб»), а також Указом «О форме суда» 1723 р.
З опублікуванням і введенням в дію Зводу законів, основні процесуальні норми були сконцентровані в X і XV томах Зводу, а також у Сільському судовому статуті 1839 р.
У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 р., процес залишався інквізиційним. На зламі XVIII-XIX ст.ст. робилися спроби відокремлення попереднього слідства від судового розгляду справ. В апеляційних судах упроваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Указом 1806 р. заборонялися тортури під час провадження розслідування справ. Але всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права поліцейської держави.
Незважаючи на відсутність розмежування цивільного і кримінального судочинства, все ж є підстави розглядати їх як самостійні галузі права, що формувалися.
Цивільне судочинство характеризувалося повсюдним порушенням законів, неправосуддям, дороговизною процесу. Суди виконували не тільки суто судові функції, а й адміністративні. Повітовий суд займався опікунськими справами дворян, здійснював нотаріальні дії, видавав ярлики на провезення вина і вводив у володіння маєтком. Отже, суд спочатку вчинював юридичні акти, здійснював нотаріальні дії, а потім на їх підставі вирішував справи.
Множинність судових інстанцій і невизначеність законів про підсудність ускладнювали порядок судочинства. Тому цивільний процес перетворювався для сторін у тернистий шлях «ходіння по муках». При цьому в кожній судовій інстанції був свій звичай застосовувати закон до справи, складати рішення суду, були свої строки для закінчення справи.
Одним з головних недоліків цивільного судочинства було існування одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе і примусове, останнє - на справи позовні і справи вотчинні. Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невиконаними зобов’язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.
Канцелярська таємниця судочинства і розшуковий процес перетворювали позивача і відповідача в «речові докази у справі», бо вони фактично не мали процесуальних прав.
У першій половині XIX ст. уже за відсутності української державності завершується ліквідація національної правової системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права, норми звичаєвого права, що зберігали на початку XIX ст. роль джерел права, в 40-ві роки практично втрачають свою силу. Лише сільські громадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Правобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Козацьке право теж втратило роль основного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації українських козацьких військ (Бузьке (1803-1817), Азовське (1828 -1865), Дунайське (Новоросійське) (1828-1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локального джерела права. Загалом, козацьке право становило сукупність українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького права і положень Литовських статутів. Слід також враховувати турецько-татарський, польський та російський вплив на певні сторони січового судочинства. Козацьке право мало усний характер і не потребувало посилань на кодифіковане писемне докерело [19, с. 136].
На початку XIX ст, у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст., а в сфері публічного права - керувалися винятково Російським законодавством.
Наприкінці XVIII ст. з запровадженням на території України губернського поділу й утворенням міських дум фактично призупинялася дія Магдебурзького права. Магістрати, які збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У період правління Павла І під впливом авторитету канцлера А. А. Безбородька (вихідця з української козацької старшини) частково поновлювалася дія Магдебурзького права на Лівобережній Україні. У 1797 р. Магдебурзьке право повернули Києву, а в 1831 р. його було остаточно скасовано в усіх магістратських і ратушних містах України, за винятком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.
У 1835 р. на території України, яка входила до складу Російської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання державних і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І підписав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загальнодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загальноімперської правової системи на території України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовського статуту.
Звід складався з 42 тис. статей, об’єднаних у 8 розрядів і вміщених у 15 томах. У 1892, після судової реформи 1864, окремим, 16-м томом вийшли «Судові статути». Норми кримінально- процесуального права були сконцентровані в кн. XII т. XV Зводу (понад 800 статей). Ці норми, по суті, становили досить великий кодекс з певною системою побудови. Кримінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або за ініціативою прокурора, стряпчих чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благочиния, присутствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідство з кримінальних справ провадили й нижчі поліцейські чиновники: станові, околоточні. У справах про вбивство кріпаками своїх поміщиків попереднє слідство провадили жандармські офіцери. За Зако- ном, виданим у 1837 р., поліцейський чиновник був і слідчим, і суддею, й охоронником земських інтересів.
За чинними нормами права кримінальний процес у стадії попереднього слідства поділявся на попереднє і формальне слідство. Перше передбачало збирання речових доказів і встановлення факту злочину. У цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без пред’явлення обвинувачення.
За формального слідства допит обвинуваченого здійснювався в присутності депутатів. Допитувалися свідки, проводилася експертиза. За законом існувало формальне слідство, але не було формального обвинувачення підсудного перед судом, на жодну з посадових осіб не покладався обов’язок підтримувати обвинувачення в суді.
Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину у справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а останній уже сам доповнював матеріали, яких не вистачало у справі. Попереднє слідство залишалося без перевірки, і часто суд міг вирішити справу на підставі паперів, складених слідчим.
Отже, судового слідства як частини судового розгляду не існувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із членів суду або секретар. Як правило, свідків і експертів у суд не викликали. Та й сам обвинувачений викликався в суд лише для з’ясування питання, чи застосовувалися до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб’єктом, а об’єктом процесу.
Вивчення судової практики з кримінальних справ першої половини XIX ст. показує, що вироки суду характеризуються формалізмом і не- правосуднісію. Однією з причин цього було існування інквізиційного (слідчого) процесу, за яким обвинувачення підсудного провадилося на підставі своєрідної теорії формальних доказів. Кращим доказом вважалося особисте зізнання, зроблене підсудним під час формального слідства, потім йшли показання двох свідків під присягою.
Судово-кримінальні докази поділялися на досконалі, коли вони виключають будь-яку можливість визнати невинуватість підсудного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинуватість.
До досконалих доказів належали особисте зізнання обвинуваченого, письмові докази, визнані ним; висновок медичних експертів; показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсуд- ними. До недосконалих доказів закон відносив позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка.
Законодавство не допускало судового тлумачення законів.
Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими.
У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинувального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Сибіру за вироками місцевих товариств.
З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулював лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах.
Чітко виражений класовий характер мали норми процесу, закріплені в розділі про судочинство з найнебезпечніших для держави злочинів - державних, проти віри тощо. Такі справи повинні були розглядатися «без малейшего промедления». Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких персонально визначався також царем. Такий верховний кримінальний суд судив, зокрема, декабристів під контролем імператора.
Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які виступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їх утихомирення військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внутрішніх справ виконувався негайно.
Справи про «маловажные преступления» (дрібні крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво та ін.) вирішувалися у скороченому порядку поліцейськими чиновниками.
Звід надавав право поміщикам чинити розправу за незначними злочинами, скоєними поміщицькими селянами.
Капіталістичний розвиток Росії не міг, звичайно, не впливати на право країни. Однак у період, що розглядається, будь-яких суттєвих, великих законодавчих актів прийнято було не так уже й багато. Можна стверджувати, що найбільші зміни відбулися у державному, адміністративному, земельному та кримінальному праві. Проте були окремі зміни й в інших галузях права.
На початку XX ст. в Україні чинними були норми цивільного права, що містилися в основному в частині І тому X Зводу законів Російської імперії, норми якого багато в чому вже не відповідали вимогам буржуазного суспільства, що розвивалося, й об’єктивно зумовлювало необхідність проведення буржуазної кодифікації цивільного права. І робота в цьому напрямі проводилася. Перші редакції проектів Цивільного уложення (російської кодифікації цивільного права) стали оприлюднюватися з 1894 р., спочатку окремими частинами (книгами), а незабаром й окремими виданнями. До 1905 р. Була складена зведена редакція проекту Цивільного уложення, після чого проект уложення був опублікований. Проект Цивільного уложення так і залишився проектом, а потреба розвитку цивільного права відчувалася у країні вельми гостро. Тому в період, що розглядається, й були прийняті окремі правові акти в галузі цивільного права, покликані оперативно відгукуватися на вимоги часу. Деякі зміни стосувалися і кримінально- процесуального законодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «Закон про перетворення місцевого суду» з метою скорочення провадження у маловажливих кримінальних справах вводив інститут судових наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до доповіді мировим суддею справи, заслуховування пояснень обвинуваченого й обвинувача і винесення наказу. Якщо протягом семи днів після одержання засудженим копії наказу від нього не надходило прохання про судовий розгляд справи, наказ набував законної сили. Інститут судових наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.
Законодавчо засади судочинства були закріплені в Україні і в 1917-1920 рр. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). Опрацьовувала її спеціальна конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським. У п. 61 Конституції (Розділ VI, Суд УНР) вказувалося, що «правосуддя в суді має бути прилюдне й устне» [20, с. 110].
Проводились важливі реформи і в період гетьманату П. Скоропадського. Створювалась система губернських і повітових судів та сенат як найвищий судовий орган.
Постала проблема конституювання і третьої форми української державності в період Директорії УНР. Правительственна комісія по виробленню повної Конституції Української держави розширила і переробила проект, розроблений Всеукраїнською Національною Радою, і подала його Раді Міністрів для розгляду, ухвалення й оголошення. Однак згаданий документ залишився проектом і не був затверджений урядом УНР. В артикулі 142 проекту Конституції зазначалося: «Судові розправи, як у справах цивільних, так і в карних, мають бути усні і прилюдні. Винятки з сеї останньої засади визначає закон» [20, с. 157].
Радянський період розвитку судочинства почався, з одного боку, відмовою від досягнень дореволюційного права (тільки до ЗО листопада 1918 року суди мали можливість застосовувати правила Судових статутів 1864 р., що передбачалось ст. 8 Декрету про суд № 2), а з іншого - проголошенням повної, безмежної гласності [21, с. 12]. Так, розгляд справ у тимчасових народних судах був відкритим. Щодо відвідувань громадянами засідань суду ніякі обмеження не передбачалися. Судові слухання починались у вечірній час з метою створення сприятливих умов для їх відвідування. Особам з публіки надавалось право виступати обвинувачами і захисниками. Як зазначає М. Міхеєнко, «...всім громадянам, присутнім у залі суду, надавалось право брати участь в обговоренні кожної справи під керівництвом головуючого - постійного судді» [22, с. 14-15].
Порядок розгляду справ у революційних трибуналах мав аналогічний характер. Крім того, гласність, поряд із змагальністю, розповсюджувалась і на попереднє слідство, яке велось слідчими комісіями на колегіальній засаді. Ст. 15 Положення «Про особливі військові трибунали» 1918 р. визначила систему найважливіших принципів радянського кримінального процесу: гласність, доцільність, неупередженість, безпосередність, рівність сторін.
Вказані принципи кримінального судочинства знайшли своє нормативне закріплення і в «Тимчасовому положенні про народні суди і революційні трибунали», затвердженому НКЮ УРСР 14 лютого 1919 р. (ст. 17), та «Положенні про народний суд УРСР» від 26 жовтня 1920 р.
Отже, перші радянські нормативні акти про судочинство широко декларували гласність і відкритість пролетарського суду, але не 32
містили детальних правил їх реалізації. А в основі здійснення ідеї гласності судочинства лежав принцип доцільності.
З розвитком радянського права проходила подальша конкретизація і деталізація положень про здійснення судочинства.
Судочинство на території СРСР в роки Великої Вітчизняної війни, де було оголошено воєнний стан, і в районах воєнних дій мало низку особливостей, головними з яких були скорочені строки досу- дових дій, швидкість судового розгляду справи. Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. «Положення про військові трибунали в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, і в районах воєнних дій» змінило порядок попереднього розслідування і порядок розгляду справ військовими трибуналами. За цим Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи по закінченню 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядались без участі народних засідателів, здебільше при відсутності прокурора, адвоката. Особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась необов’язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал повинен був негайно повідомляти голові Військової колегії Верховного Суду СРСР і головному прокурору Червоної армії або Військово- морського флоту. У разі неодержання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку, такий виконувався.
При розгляді справ про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу, цим Положенням керувались всі військові і загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.
Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підставах, які чинним законодавством не були передбачені. Такими обставинами вважалися перебування звинуваченого в іншій місцевості та неможливість або складність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяльності судів у певній місцевості тощо.
Щодо вимог процесуального закону, що визначають порядок розслідування і розгляду кримінальних справ, метою яких є забезпечен-
ня повного, всебічного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи, правильне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то в рамках законодавства вони зберігали своє значення і під час війни лише формально. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли через об’єктивні, а інколи і суб’єктивні умови ці норми порушувались. У народних судах не завжди можна було забезпечити присутність усіх учасників процесу на судовому засіданні; іноді неможливо було забезпечити явку до суду свідка. У таких випадках суд був змушений оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і зіставляти їх з іншими доказами у справі. Не завжди дотримувались вимоги участі захисника в судовому процесі.
Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного судочинства майже не зазнали змін.
Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту радянської держави, її правової системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Тим більше, що і в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат (спеціальні наради НКВС та ін.).
В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 р. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого відповідно до них у липні 1963 р. Цивільного процесуального кодексу УРСР.
ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях; визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами та угодами.
Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не громадян, а держави.
У ЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віросповідання.
У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., і Кримінально-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 р.
КПК УРСР містив норми про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядовій інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характеру.
Завданнями радянського кримінального судочинства проголошувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування законів для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений.
11 липня 1969 р. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення.
Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 р. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача; право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах.
Проте багато які з вказаних демократичних принципів далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне законодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов’язкової участі адвоката на попередньому слідстві.
У результаті загального огляду історичних аспектів еволюції процесуального права можна прослідкувати закономірності впливу соціально-економічного та державно-політичного рівня розвитку суспільства на формування процесуального права України.
Сучасний розвиток процесуального права характеризується значним ускладненням процедури та розширенням кодифікації. Основною причиною такого явища є науково-технічний прогрес, який викликає ускладнення процесуальної форми, зокрема фіксування судового процесу технічними засобами, різноманітні складні експертизи, адже головна мета процесуальної діяльності-всебічне забезпечення законних інтересів, прав і свобод особи. На сьогодні Україна обрала європейський вектор розвитку, 16 вересня 2014 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони», що тягне за собою обув’язок України привести вітчизняне законодавство у відповідність до європейських стандартів, зокрема у ст.1. вказаного Закону зазначено про зобов’язання України, які випливають із статті 8 Угоди, щодо ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року, які мають бути виконані після внесення відповідних змін до Конституції України. Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄЄ) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄЄ є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом сучасної української зовнішньої політики.
Ми здійснили загальний огляд історії виникнення і розвитку процесуального права на українських землях. Тепер розглянемо, як розвивалась наукова думка в галузі теоретичних уявлень про процесуальне право.
1.2.
Еще по теме Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях:
- Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
- Розділ З ТЕХНІКО-ЮРИДИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
- Підстави об’єднання процесуальних норм у правові інститути
- § 2. Правові засади створення та припинення повного товариства
- Глава 13. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОВНОГО ТОВАРИСТВА
- Глава 14. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМАНДИТНОГО ТОВАРИСТВА
- § 3. Правові засади створення та припинення командитного товариства
- Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України.2015, 2015
- Система процесуального права України
- Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
- 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
- § 1. Конституційні засади кооперативного права
- 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом