<<
>>

д) Логічна єдність правового порядку; конфлікти між нормами

Оскільки засаднича норма є основою чинності для всіх норм, які тільки належать до одного й того самого правового порядку, саме вона конституює і єдність усього розмаїття цих норм. Ця єдність знахо- дить своє вираження і в тому, що правовий порядок надається до опи- cy правоположеннями, які не суперечать одне одному.

Звісно, не випадає заперечувати й можливість фактичного запровадження правовими органами таких норм, що конфліктували б одна з одною. Це означає, що вони можуть запроваджувати акти, суб’єктивний сенс яких є повинністю, одначе, коли тлумачити його ще й як сенс об’єктивний, коли ці акти розглядати як норми, то вони вступають одна з одною в конфлікт. Такий конфлікт норм буває, коли одна норма визначає певну поведінку як повинність, а інша зобов’язує до поведінки, несумісної з поведінкою першого випадку. Коли, наприклад, одна норма визначає, що подружня зрада карається законом, а інша — що адюльтер не карається, або ще хай одна норма визначає, що крадіжка карається смертною карою, а друга — що за крадіжку слід карати ув’язненням (отже, не смертною карою). Цей конфлікт, як ми вже довели вище[104], не становить логічного протиріччя в строгому значенні слова, хоч і кажуть зазвичай, що ось ці дві норми «суперечать» одна одній. Адже логічні принципи й зокрема положення про протиріччя можуть прикладатися до висловлювань, що можуть бути істинними й неістинни- ми, а логічне протиріччя між двома висловлюваннями полягає в тому, що істинним може бути або перше, або друге; що, коли одне з них є істинним, то друге мусить бути неістинним. Одначе всяка норма не є ні істинною, ні неістинною, а тільки чинною або нечинною. Але висловлювання, що описує нормативний порядок у такому плані, мовляв, відповідно до цього порядку чинною є котрась певна норма, й зокрема правоположення, яке описує певний правовий порядок, мовляв, відповідно до цього правопорядку й за певних умов повинен чи не повинен запроваджуватися певний примусовий акт, можуть бути — як ми вже довели — істинними або ж неістинними. Ось чому логічні принципи взагалі й положення про протиріччя зокрема можуть бути застосовані до правоположень, що описують правові норми, а отже, опосередковано, й до правових норм. Ось чому це не така вже й груба помилка, коли кажуть, що дві правові норми «суперечать» одна одній. A тому лиш одну з двох можна розглядати як об’єктивно чинну. Якщо A повинно існувати й водночас не повинно існувати, то це таке саме безглуздя, як і те, що A існує й водночас не існує. Такою ж мірою й конфлікт норм як логічне протиріччя є чимось безглуздим.

A що пізнання права — як і всяке пізнання — намагається осягнути свій предмет як раціональне ціле й описати в несуперечливих реченнях, TO воно виходить із припущення, що конфлікти між нормами можуть і мають бути розв’язані шляхом інтерпретації в межах даного — точніше: заданого — йому нормативного матеріалу. Оскільки структура правового порядку є ступінчастою побудовою вище й нижче одна щодо одної поставлених норм, де норма вищого ступеня визначає створення норми нижчого ступеня, то й проблема конфлікту норм у межах одного правопорядку виглядає по-різному, залежно від того, чи конфліктують норми одного й того самого ступеня, а чи йдеться про конфлікт норм вищого й нижчого рівнів.

Тут ми поки що розглядатимемо лише конфлікти між нормами одного й того самого ступеня. Якщо йдеться про загальні норми, запроваджені одним і тим самим органом, але в різні часи, то чинність пізніше прийнятої норми переважує чинність давнішої, котра їй суперечить, за правилом Iex posterior derogat priori, пізніший закон скасовує попередній. A що нор- мовстановчий орган — монарх чи там парламент — буває зазвичай уповноважений до запровадження змінних, а отже, й скасовуваних норм, то положення lex posterior derogat priori сприймається як частина того уповноваження. Це положення знаходить своє застосування й тоді, коли, буває, виникне конфлікт між нормами, запровадженими двома різними органами, як, наприклад, коли конституція уповноважує і монарха, й парламент реґулювати один і той самий предмет прийняттям загальних норм або ж коли діють як правотворчі чинники законодавство і звичай. Протилежні одна одній норми можуть бути запроваджені водночас, себто одним і тим самим актом одного й того самого органу, так що тут годі застосувати положення lex posterior; от як, наприклад, коли до одного й того самого закону вміщено два визначення, що одне одному суперечать, скажімо: того, хто припустився адюльтеру, належить покарати — і тут-таки: того, хто скоїв адюльтер, карати не слід; або що всяк, хто скоїв зазначений у законі делікт, має бути покараний, і тут-таки: осіб, які ще не досягли віку 14 років, за це не карати. Тоді існують такі можливості розв’язання конфлікту: або вибір з-поміж двох визначень полишається на орган, уповноважений втілювати закон у життя, наприклад, на суд, або, коли — як у другому випадку — обиДві норми суперечать одна одній лише почасти, одну з норм слід тлумачити як таку, що тільки обмежує чинність другої. Пра- воположення, що описує відповідний закон, звучить не так: коли хтось скоїв адюльтер, той повинен і не повинен бути покараний, а так: коли хтось скоїв адюльтер, той повинен бути покараний або ні; і не так: кожного, хто скоїв визначений законом делікт, слід покарати, а осіб до 14 років карати не слід, а так: кожного, хто скоїв визначений законом делікт, слід покарати, за винятком осіб до 14 років. Коли ж законодавець створить такий безглуздий припис, що унеможливлює будь-яку інтерпретацію, тоді матимемо безглуздий нормотворчий акт, а отже, жодного такого акту взагалі, чий суб’єктивний сенс можна було б витлумачити як його об’єктивний смисл, себто не матимемо жодної об’єктивно чинної правової норми — й це при тому, що акт запроваджено відповідно до засадничої норми. Адже засаднича норма наділяє об’єктивним сенсом чинної норми не кожен акт, а тільки такий, що має сенс, а саме — суб’єктивний сенс, що люди повинні поводитися у певний спосіб. Акт має бути — в цьому нормативному сенсі — раціональним. Коли ж він має якийсь інший сенс, наприклад, є змістом певного формулювання (скажімо, теорії, викладеної у вигляді закону), а чи взагалі жодного сенсу не має — бувши безглуздим набором слів чи сумішшю несумісних визначень — тоді до розгляду не потрапляє жодний такий суб’єктивний сенс, що міг би дістати витлумачення як сенс об’єктивний, і немає жодного такого акту, чий суб’єктивний сенс був би спроможний узаконитися через засадничу норму. Конфлікт може бути й між двома індивідуальними нормами, скажімо, між двома судовими рішеннями, надто ж коли обидві норми запроваджено різними органами. Котрий-небудь закон може вповноважити два суди розглядати одну й ту саму справу, не наділяючи рішення одного суду силою скасовувати рішення другого. Хоча це вельми недостатня правова техніка, але цілком можлива саме для таких випадків. Тоді може статися, що один суд визнає підсудного винним, а другий — невинним, себто за однією нормою він повинен бути покараний, а за другою — ні; або що один суд задовольнить позов, а другий відхилить, себто за однією нормою на майно відповідача накладається арешт, тимчасом як за другою жодного накладення арешту на його майно не повинно бути. У такому разі конфлікт розв’язується тим, що виконавчий орган має вибір: виконувати одне чи друге рішення, себто ув’язнити (накласти арешт на майно) або не ув’язнювати (не накладати арешту на майно), себто вчинити відповідно до однієї чи до другої індивідуальної норми. Буде виконано примусовий акг, що його одна з двох норм установлює як повинність, — лишиться друга норма протягом тривалого часу недієвою, втрачаючи, отже, свою чинність; не буде виконано примусового акту, себто буде дотримано відповідності тій нормі, котра проголошує звинуваченого невинним чи відхиляє позов, — лишиться перша норма, що установлює примусовий акт як повинність, протягом тривалого часу недієвою, втрачаючи свою чинність. Це тлумачення здійснено відповідно до засадничої норми. Адже засаднича норма визначає: примус повинен бути застосований за таких умов і в такий спосіб, як це визначено в загалом Дієвій конституції й запровадженими відповідно до конституції, загалом дієвими загальними та дієвими індивідуальними нормами. Дієвість установлено засадничою нормою як умову чинності. Коли ж конфлікт закладено в одному й тому самому судовому рішенні — що можливе хіба тоді, коли суддя несповна розуму, — тоді маємо просто безглуздий акт, а отже, — як доведено вище — й взагалі жодної об’єктивно чинної правової норми. Отак засаднича норма дає змогу правовому пізнанню тлумачити заданий йому матеріал як раціональну цілість, а це означає: описувати логічними реченнями, що не суперечили б одне одному.

Між нормою вищого ступеня й нормою нижчого ступеня, себто між такою нормою, котра визначає створення іншої, й тією іншою нормою не може бути жодного конфлікгу, оскільки норма нижчого ступеня має свою основу чинності в нормі вищого ступеня. Коли KOT- ру-небудь норму нижчого ступеня розглядають як чинну, то її неодмінно повинні розглядати і як відповідну котрійсь нормі вищого ступеня. B який спосіб це відбувається, ми розповімо у викладі ступінчастої будови правового порядку[105].

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме д) Логічна єдність правового порядку; конфлікти між нормами:

  1. u) Конфлікт між нормами різних рівнів 1) «Протизаконне» судове рішення
  2. 2) Відношення між судовим рішенням і застосовуваними загальними правовими нормами
  3. Логічна форма
  4. 3.2.1 Обов’язки директора та конфлікт інтересів
  5. б) Жодних конфліктів між державним і міжнародним правом
  6. Особливості забезпечення безпечної діяльності працівників правоохоронних органів при реагуванні на сімейні конфлікти
  7. § 3. Гарантии правовой законности и правового порядка
  8. в) Основа чинності правового порядку
  9. Статья 16.14. Нарушение порядка помещения товаров на хранение, порядка их хранения либо порядка совершения с ними операций Комментарий к статье 16.14
  10. Глава 2. Принципи корпоративного управління щодо правового статусу АТ, порядку його створення і формування та правового режиму майна
  11. Багаторівнева будова правового порядку а) Конституція
  12. Міжнародне й державне право а) Єдність міжнародного й державного права
  13. Проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави стало обгрунтованим і логічним продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні
  14. Примат міжнародного правового порядку
  15. Лекція 2.2. Логічні відношення між поняттями
  16. Какими социальными нормами регулировались общественные отношения в период первобытно-общинного строя?
  17. Різниця між двома моністичними побудовами
  18. Протиріччя між правом і державою
  19. Встановлювані правовим порядком акти примусу як санкції