<<
>>

г) Засаднича норма як трансцендентально-логічнеприпущення

Якщо є готовність визнати сутність засадничої норми, то треба передовсім лишитися при усвідомленні того, що вона стосується безпосередньо якоїсь конституції — визначеного, фактично запровадженого, створеного шляхом узвичаєння чи установлення, дієвого загалом основного закону, а опосередковано — виробленого згідно з цією конституцією, загалом дієвого примусового порядку, й що при всьому цьому вона обґрунтовує чинність цієї конституції й створеного відповідно до неї примусового порядку[100].

Ось чому засаднича норма не є продуктом вільного винаходу. Припускання її відбувається не довільно — у тому розумінні, начебто існує вибір між різними засад- ничими нормами, коли тлумачиться і суб’єктивний сенс консти- туцієтворчого акту, й запроваджувані в дусі цієї конституції акти як її об’єктивний смисл, себто як об’єктивно чинні правові норми. Тільки тоді, коли припустити їх зв’язок із якоюсь засадничою нормою, співвіднесеною з цілком визначеною конституцією, себто лише тоді, коли виходити з припущення, що всяк повинен поводитися відповідно до цієї цілком визначеної конституції, можна витлумачити суб’єктивний сенс конституцієтворчого акту й запроваджені в дусі конституції акти як її об’єктивний сенс, себто як об’єктивно чинні правові норми, а відносини, конституйовані через ці норми, — як правові відносини.

A який зміст має ця конституція з вибудованим на її підвалинах державним правовим порядком, справедливий чи несправедливий цей порядок, ми це лишаємо поза нашою увагою — разом із питанням, чи цей правовий порядок справді гарантує стан відносного миру в межах конституйованої ним спільноти. У припусканні засадничої норми не стверджується жодна трансцендентна цінність позитивного права.

Оскільки лиш через припущення засадничої норми ми дістаємо змогу тлумачити суб’єктивний сенс конституцієтворчого факту, а також запроваджених у дусі конституції фактів як її об’єктивного смислу, себто як об’єктивно чинних правових норм, то можна означити за- садничу норму в правознавчому її викладі — коли дозволенно вдатися до Кантової теорії пізнання per analogiam, за аналогією — як трансцендентально-логічну умову цього витлумачення. Як Кант запитує, яким чином є можливе вільне від усякої метафізики тлумачення даних нашим чуттям фактів у сформульованих природничою наукою законах природи, так запитує й Чисте Правознавство: яким чином є можливе не сперте на надправові авторитети Бога чи Природи зворотне тлумачення суб’єктивного сенсу певних фактів як певної системи описуваних у правоположеннях об’єктивно чинних правових норм? Пізнавально-теоретична відповідь Чистого Правознавства звучить так: за умови, що припускається засаднича норма: треба так поводитись,, як велить конституція, себто оскільки вона відповідає суб’єктивному сенсові конституцієтворчого вольового акту, приписам творців конституції. Функція цієї засадничої норми полягає в обґрунтуванні об’єктивної чинності позитивного правового порядку, себто запроваджених через людський вольовий акт норм дієвого загалом примусового порядку, себто суб’єктивного сенсу цих актів як об’єктивного їх сенсу. Обгрунтування чинності позитивної норми, себто такої, що її запроваджено через певний вольовий акт і що велить дотримуватися певної поведінки, відбувається шляхом силогістичної процедури.

У цьому силогізмі головним засновком Є KOT- ра-небудь норма, що розглядається як об’єктивно чинна (точніше — формулювання такої норми), згідно з котрою треба слухатися наказів якоїсь визначеної особи, себто поводитися відповідно до суб’єктивного сенсу цього наказового акгу, а в ролі другого засновку виступає констатація того факгу, що ця особа звеліла, аби люди поводилися у певний спосіб, а вже логічним висновком є формулювання чинності норми: що слід поводитися в ось цей визначений спосіб. Норма, чинність якої сформульовано в головному засновку, узаконює в такий спосіб суб’єктивний сенс того наказового акту, існування якого постульовано в другому засновку як його об’єктивний сенс. Наприклад: люди повинні слухатися наказів Бога. Бог повелів слухатися наказів батьків. Отже, треба слухатися наказів батьків.

Норма, сформульована як об’єктивна в головному засновку, що несе обґрунтування, — це і є засаднича норма, якщо тут-таки й припинено дошукуватися далі її об’єктивної чинності. Її далі не ставитимуть під сумнів, якщо неможливо обґрунтувати її чинність шляхом певної силогістичної процедури. I її й не обґрунтувати в такий спосіб, якщо формулювання того факту, що цю норму запроваджено через вольовий акт котроїсь особи, не є можливим як другий засновок силогізму. Це той випадок, коли особа, чиїх наказів треба слухатись завдяки поставленій нині під сумнів нормі, вважається найвищим авторитетом, наприклад, коли цієї особою є Бог. Коли ж неможливо обґрунтувати чинність норми в цей спосіб, її доводиться ставити як головний засновок на чолі силогізму, без можливості сформулювати її як логічний висновок наступного силогізму, котрий би обґрунтував її чинність. I це означає: вона припускається в ролі засадничої норми. Ось чому норма: треба слухатися повелінь Бога, є, як обґрунтування чинності норми: треба слухатися наказів батьків, засадничою нормою. Адже теологічна етика, що розглядає Бога як найвищу нормовстановчу інстанцію, не може стверджувати той факт, що хтось там інший звелів слухатися повелінь Божих. Бо то був би якийсь вище Бога поставлений авторитет. A коли б норму: треба слухатися повелінь Бога — приймати як установлену самим Богом, то вона не могла б слугувати основою чинності для установлених Богом норм, бо й сама була б установленою Богом нормою. I теологічна етика як така не може запровадити цю норму, себто звеліти, щоб слухалися повелінь Божих, оскільки вона як інструмент пізнання не може бути нормовстановчим авторитетом. Ось чому норма: треба слухатися повелінь Бога — не може як засаднича норма бути суб’єктивним сенсом вольового акту хоч би котрої особи. Одначе, коли ця засаднича норма не може бути суб’єктивним сенсом чийогось вольового акту, вона може бути лише змістом чийогось мислительного акгу. Сказати б інакше: коли засаднича норма не може бути волевиявленою нормою, хоча її формулювання в головному засновку силогізму є логічно необхідним для обґрунтування об’єктивної чинності норм, то вона може бути лише вигаданою нормою[101].

Оскільки позитивістське правознавство вважає історично першого творця конституції за найвищий правовий авторитет, а отже, не може стверджувати, що норма: треба слухатися наказів творця конституції — є суб’єктивним сенсом вольового акту якоїсь інстанції, поставленої вище того творця конституції, то вона й не може обґрунтувати чинність цієї норми шляхом якоїсь силогістичної процедури. Позитивістське правознавство може тільки констатувати, що ця норма — в її допіру зазначеному розумінні — припускається як засаднича в обґруїпуванні об’єктивної чинності правових норм, а отже, і в тлумаченні дієвого загалом примусового порядку як системи об’єктивно чинних правових норм[102]. A що ця засаднича норма не може бути ніякою волевиявленою нормою, а отже, й ніякою волевиявленою пра- вознавством (себто суб’єктом, котрий займається правознавством) нормою, і ця норма (точніше: її формулювання) є логічно необхідною для обґрунтування об’єктивної чинності позитивних норм, то вона може бути лише вигаданою нормою, а саме: такою нормою, що її вигадано як припущення, коли котрий-небудь дієвий загалом примусовий порядок тлумачиться як система чинних правових норм. A що ця за- саднича норма не є волевиявленою, зокрема не є волевиявленою правознавством, а просто вигаданою нормою, то правознавство, визначаючи засадничу норму, цим аж ніяк не зазіхає на право бути нормовста- новчим авторитетом. Воно ж не робить припису, щоб слухалися повелінь творця конституції. Воно лишається пізнанням і в своєму пізна-

вально-теоретичному визначенні, що засаднича норма є такою умовою, за котрої суб’єктивний сенс конституцієтворчого акту й суб’єктивний сенс запроваджених на основі конституції актів як її об’єктивного сенсу тлумачаться як чинні норми — й тоді, коли він, цей сенс, тлумачиться так цим же правознавством[103]. Своєю теорією засад- ничої норми Чисте Правознавство аж ніяк не вводить нового методу пізнання права. Воно тільки доводить до свідомості, що роблять, не- усвідомлено здебільшого, всі юристи, коли розуміють згадані вище обставини справи не як визначені в дусі закону причинності факти, витлумачуючи їх суб’єктивний сенс як об’єктивно чинні норми, як нормативний правовий порядок, не виводячи цього порядку з котрої- небудь вищої, надправової норми — себто запровадженої таким авторитетом, що поставлений вище правового авторитету, — коли вони осягають право винятково як право позитивне. Вчення про засадничу норму — це тільки підсумок певного аналізу тієї процедури, яку позитивістське пізнання права застосовує вже віддавна.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Засаднича норма як трансцендентально-логічнеприпущення:

  1. ж)Засаднича норма міжнародного права
  2. u) Засаднича норма природного права
  3. Основа чинності нормативного порядку: засаднича норма а) Суть питання про основу чинності
  4. 4. ЭМПИРИЧЕСКОЕ И ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЕ СОЗНАНИЕ
  5. «Трансцендентальная языковая игра»
  6. 1.5. Теория трансцендентальной прагматики
  7. 2. Трансцендентальное мышление
  8. 2.1. Понятие рациональности в трансцендентальной прагматике
  9. 2. ЯВЛЯЕТСЯ ЛИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНАЯ ФИЛОСОФИЯ ОНТОЛОГИЕЙ?
  10. МЕДИТАЦИЯ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНАЯ