Сектантство як прояв віктимності особистості

Визначення віктимності. Гіпервіктимність та гіповіктим- ність.

Відомий статистичний факт: людина, на яку колись був скоєний напад, із значно більшою вірогідністю знову стане жертвою злочину, ніж та, на яку не нападали ні разу (Бєлкін, 2001; Зелинський, 1999; Пер- гаменщик, 2004 та ін.). У науці віктимології перша людина матиме на- зву «рецидивної жертви» й фахівці-віктимологи стверджуватимуть, що існують певні особистісні та поведінкові особливості даного індиві- да, які «накликають» на нього небезпечні ситуації. Як дотепно висло- вився Ю. М. Антонян, здебільшого, жертви ні в чому не винні. Проте тим більш загадковими є випадки, коли жертва як приворожена прагне власної загибелі, навіть не усвідомлюючи того (Антонян, 1995).

У даному випадку йдеться про систему «агресор – жертва» (зга- даймо систему «особистість – ситуація», про яку йшлося у вступній лекції) й підкреслюється взаємовплив елементів на існування та пове- дінку один одного. Саме розуміння їх патологічного взаємозв’язку є шляхом його руйнування, адже, згідно з теорією систем, зміна в одно- му з елементів автоматично викличе зміну всієї системи в цілому. Так і пояснюється позиція кримінологів, які наполягають, що у запитанні

«Чому ми дозволяємо кримінальний безлад?» акцент потрібно змісти- ти на займенник «ми» (Волинський, 1999).

Визначимо основні поняття. Віктимність – це спроможність суб’єкта ставати жертвою злочину, яка реалізується у соціальних, пси- хологічних та моральних відхиленнях від норм безпечної поведінки (Туляков, 2000; Туляков, 2003). Пов’язаною з віктимністю є травмо- філія – здатність утримувати пережитий травматичний досвід (Сукі- асян, 2003). У межах курсу «життєві кризи особистості» розгляд фе- номену віктимності є цілком виправданим: як уже обговорювалось у вступі до дисципліни й як буде видно з наступних тем, часто людина сама провокує появу небезпечних для свого існування життєвих обста-

вин. З’ясування особистісних та поведінкових властивостей, які «на-

кликають» на потенційну жертву небезпеку, і є предметом віктимоло- гії (Франк, 1972).

У визначенні феномену віктимності йдеться про відхилення від норм безпечної поведінки. Пояснимо на прикладах. Говорячи про со- ціальні норми, мають на увазі, скажімо, статусні характеристики потен- ційних жертв та різні поведінкові девіації. Приналежність суб’єкта до певного прошарку населення сама по собі супроводжується характер- ними особливостями його поведінки у соціумі, що природним чином зумовлює перебування у великій кількості небезпечних ситуацій. На думку одразу спадають маргінали – наркомани, кримінальні елементи тощо; проте в тій же непевній ситуації перебувають і, скажімо, дружи- ни багатих людей, які подорожують наодинці у дорогих автівках і є без- захисними перед нападниками – тим самим провокуючи їх на злочини (дивись, наприклад, роман Оксани Робскі «Casual»).

Кримінологи стверджують, що основну групу потерпілих від зло- чинів складають чоловіки у віці від 20 до 49 років.

Специфічні переживання людини щодо себе як учасника соціу- му, що складається з дружньо та позитивно настроєних (або, навпаки, ворожих) індивідів (Epstein, 1990), є прикладом психологічних норм безпечної поведінки. У свою чергу, якість суб’єкта, що виражається у здатності, зумовленій сукупністю особистісних характеристик, ста- вати жертвою певного роду злочинів, коли є можливість їх уникну- ти, називається особистісною віктимністю. Простіше кажучи, коли віриш, що відбудеться найгірше, то за законом самостверджувально- го пророцтва власноруч збільшуєш можливість несприятливого закін- чення ситуації до максимуму (Madon, 1997). З останнім феноменом пов’язані і так звані віктимні ілюзії: особливості психологічного ста- ну суб’єкта, зумовлені його переживаннями («встав не з тієї ноги»,

«п’ятниця, тринадцяте»).

Моральні норми тісно пов’язані з психологічними. У даному ви- падку мається на увазі ситуація, коли людина є носієм певних внутріш- ніх устоїв, які сприяють її самоусвідомленню як потенційної жертви. Саме це пояснює величезну кількість кривавих та жорстоких ритуалів

52 53

самопокарання та покаяння по всьому світу (Волков, 1996; Грановская,

2004).

Порушення потреби у самозбереженні може мати різні полюси ви- раження, на основі чого виділяють гіпо- та гіпервіктимність. Під пер- шою мають на увазі прагнення до підвищеної безпеки, коли людина стає «одержима» ідеєю ворожого оточення, можливих жахів, які очі- кують на неї на вулиці тощо. Під другою розуміється прагнення не- обдуманого ризику, за умов якого людина досягає ейфорії власне від переборення критичних та навіть криміногенних ситуацій (явище, тіс- но пов’язане з автодеструкцією).

Перелічимо фактори, які визначають віктимізацію дитини:

а) індивідний: психобіологічні передумови розвитку дитини³;

б) поведінковий, який зумовлює складнощі адаптації;

в) психолого-педагогічний, що виявляється в дефектах шкільного та сімейного виховання;

г) соціально-психологічний, який розкриває несприятливі умови для взаємодії дитини з оточенням у родині, школі, на вулиці;

д) особистісний: полягає у притаманних дитині цінностях, осо- бистісних характеристиках (наприклад, здатностях до саморегуляції та рефлексії, гнучкості, екстернальності або інтернальності);

є) соціальний, що визначається соціально-економічними умовами розвитку дитини (рівень прибутку, вік батьків тощо) (Леонова, 2008).

Віктимологи приділяють велику увагу дослідженням специфічних особливостей особистості потенційної жертви (Мінська, Чечель, 1988; Христенко, 2004). Вважається, що основною формою прояву віктим- ності на особистісному та колективному рівнях є страх – форма проти- річчя між прагненням людини, з одного боку, до усталеності та перед- бачуваності буття, а з іншого – потреби у розвитку та постійних змінах (Ріман, 2007). Людина «засвоює» страх у соціальній взаємодії за допо- могою механізмів соціалізації, навіювання, соціально-психологічного зараження, наслідування та конформізму – і відчуває кожного разу,

³Важливою складовою зазначеного фактора, на думку фахівців, є і психо- біологічні особливості батьків дитини, які зумовлюють її емоційне становлен- ня. Тривожність і почуття неповноцінності матері можуть призвести до розвит- ку тривожності та неповноцінності дитини, формування неадекватної оцінки ситуації. Незадоволеність життям, постійна напруженість батьків буде мати за результат нервові зриви, крик, фізичні покарання та жорстоке ставлення; не- достатня емоційна чуйність провокуватиме депривацію психіки дитини тощо (Андронникова, 2003).

потрапивши до складної ситуації. Страх може бути виражений у фор- мі як специфічної боязні конкретних ситуацій та об’єктів (страх перед ґвалтівником або темнотою), так і генералізованого стану: окремі стра- хи акумулюються і можуть призвести до істерично-панічних реакцій, реактивних станів психіки, ступорних станів та депресивних реакцій (пригадайте фільм «Мовчання ягнят» режисера Дж. Деммі).

Як свідчать дослідження фахівців, особа, яка з більшою вірогідніс- тю накликатиме на себе небезпечні ситуації, окрім вищезазначеного, характеризуватиметься й певними внутрішньоособистісними конфлік- тами, серед яких такі.

1. Адаптаційний: полягає у порушенні процесу соціальної адапта- ції. Скажімо, безпритульні діти часто не знають, на якій вулиці / в яко- му домі вони мешкають, куди звертатись у разі непередбачуваних си- туацій, як вирішувати звичайні для інших людей побутові питання, що сприяє їх потраплянню у кримінально небезпечні обставини.

2. Моральний конфлікт міститься у протиріччі між інтеріоризова- ними устоями поведінки та особистими симпатіями.

3. Під мотиваційним конфліктом мають на увазі антагонізм між потребою у самозбереженні та прагненням володіти чимось, що реалі- зується у небезпечній для суб’єкта поведінці: скажімо, юнак, для яко- го природним є переживання потреби у самозбереженні, може прагнути визнання однолітків за свою зухвалу або навіть ризиковану поведінку.

4. Рольовий конфлікт полягає у провокації іншого на агресивну по- ведінку через свідоме потурання власним почуттям провини та сорому, коли людина-маніпулятор займає позицію немічної, безпорадної, загна- ної обставинами в глухий кут жертви, а в дійсності такою позицією во- чевидь досягає своєї мети. Розрізняють варіанти рольового конфлікту: притаманний жінкам (комплекс жертви-дитини) та чоловікам (комп- лекс жертви-підкаблучника).

5. Комплекс неповноцінності складається із нереалістичної оцін- ки власних можливостей, що зумовлює значне розходження між Я-реальним та Я-ідеальним. Така ситуація може спровокувати, напри- клад, участь суб’єкта у різних ризикованих заходах, коли вірогідність небезпеки для себе не усвідомлюється.

6. Невротичний внутрішньоособистісний конфлікт поєднує у собі притаманні віктимним особам істерії, неврастенії та інші розлади, які також можуть бути приманкою для злодіїв.

У віктимології виділяють два основні типи жертв:

1) особи з низькою самооцінкою, настановою на безпорадність, не-

бажанням змінювати власне становище без зовнішнього втручання –

54 55

жертви з ретретистською активністю. Вони характеризуються підвище- ною готовністю до засвоєння віктимних стереотипів, зануренням у фан- тазії та запобіганням контактів із реаліями навколишнього світу, що мо- жуть стати насправді руйнівними (Братусь, 1988);

2) істероїди з комбінацією, з одного боку, боягузтва та піддатли- вості, а з іншого – підвищеної агресивності та конфліктності (у вигля- ді образ, наклепу та знущань), для яких притаманна позиція «обурено- го», зручна своєю постійною готовністю до сплеску негативних емо- цій. Така поведінка приносить задоволення істероїдам саме через те, що підсилює їх позицію жертви та притягує негативну увагу оточую- чих, отже це – тип жертви «агресивний провокатор» (Рівман, Устинов,

2000).

Звичайно, віктимність корениться у дитинстві. У кожному, за рід- кісним винятком, дитячому колективі знайдеться дитина, яку, з пев- них причин, «цькують». У неї може бути фізичний недолік (малень- кий зріст, окуляри або надмірна вага) або особливості у манері поведін- ки; може у вигляді чуток існувати деяка інформація щодо неї – напри- клад, що вона перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері. Навіть якщо жертва скаржиться батькам, а вони звертаються до шко- ли та наполягають на покаранні кривдника, «цькування» через якийсь час поновлюється. Без спеціальних заходів – перш за все, психологіч- них – для опанування ситуації дитина виростає у тому комплексі умов, що і формують її віктимність: страхи, усвідомлення та болісне пережи- вання власної непотрібності та неспроможності, недостатня позитивна увага (Туляков, 2003).

Псхологічним феноменом, що відіграє важливу роль у віктиміза- ції дитини, є вивчена безпорадність – стан, коли людині здається, що зовнішні умови від неї не залежать і вона не зможе (а тому й не нама- гається) щось вдіяти, щоб спричинити такі зміни. Через певні законо- мірності сімейного виховання дитина починає вірити: її активні дії не мають смислу, неприємності відбуваються самі собою і вплинути на їх виникнення жодною мірою не можна. За цих обставин втрачається необхідність пошукової активності – діяльності, спрямованої на зміну або зовнішніх умов, або внутрішніх, тобто свого ставлення до ситуації або її бачення. До особливостей родинного середовища відносять, на- самперед, такі:

а) дитина отримує однакове підкріплення на будь-яку свою пове- дінку (тобто, наприклад, її завжди схвалюють як за добрі, так і за пога- ні вчинки);

б) не виробляється система «добре – погано», тобто немає логіч- ності і послідовності у реакції батьків стосовно поведінки дитини;

в) дитина сприймає перешкоди на своєму шляху не як об’єктивно важкі та нездоланні, а як непереборні саме для неї – в силу певних якос- тей, вад тощо (Андронникова, 2003; Леонова, 2008).

Обговорюючи віктимність як «передісторію» потрапляння у кри- тичні ситуації, не можна оминути і ті їх наслідки, що самі по собі зумов- люють відхилення від норм безпечної поведінки, призводять до повтор- ної віктимізації, погіршуючи стан постраждалого. Розрізняють безпосе- редню, тривалу, вторинну та рикошетну травматизацію.

1. Безпосередні реакції людини на кризову ситуацію були описа- ні у лекції 1 на прикладі гострої травматизації. Вони охоплюють шок, гнів, заперечення, відчуття незахищеності, ізольованості та непотріб- ності і тривають від декількох годин до декількох діб після події. Про- тягом цього часу можуть реєструватись зміни свідомості, фобії, болі та відчуття переповненості негативними емоціями.

2. Довгострокова травматизація є відстроченою у часі: часто по-

терпілі говорять про почуття провини⁴, втрату самоповаги, зниження самооцінки, безпорадність, депресію. Критична подія може поверта- тись у вигляді нічних жахів або маній. Притаманним стає специфічний страх повторення події.

Чому описані реакції зумовлюють підвищену небезпеку для жит- тя? Знову пригадаємо феномен самостверджувального пророцтва, коли людина сама провокує оточення на виявлення певних реакцій; окрім того, через зазначені вище переживання та поведінкові особливості вона втрачає змогу адекватно реагувати на зовнішні впливи, відчуття контрольованості ситуації та власного авторства, що саме по собі ви- значає її як залежну та вразливу. Такий комплекс внутрішньоособис- тісних обставин стає тим самим сприятливим підґрунтям для кризи, яке

обговорювалось у вступі до дисципліни.

⁴Особливо зауважимо на почутті провини, притаманному жертвам насиль- ства. Часто зґвалтовані з болем тривалий час докоряють собі: «Я повинна була чинити більше опору, а моє тіло завмерло, я мовчала і так і не почала кричати. Тобто я спровокувала його». Постраждалій варто пояснити, що її поведінка – біологічно зумовлена відповідь, що запускається, коли екстремальний страх супроводжується обмеженнями активності. «Інстинкт завмирання» – дуже по- ширена реакція, яка має наукову назву «втрати тонічної мобільності». Під час зґвалтування більшість жертв перебувають у свідомості, присутня певна міра примусу з боку ґвалтівника, а підкорення йому – біологічно доцільний варіант самозахисту (Heidt, 2005).

56 57

У зв’язку з гострою кризовою ситуацією говорять також про вто- ринну та рикошетну віктимізації.

3. Під вторинною віктимізацією розуміють вплив на стан суб’єкта різноманітних вторинних факторів: скажімо, багато представників сис- теми карної юстиції, на жаль, переконані в тому, що жертви зґвалту- вання самі провокують небезпечні ситуації, в які потрапляють, а тому їх скарги та сльози зовсім не виправдані. Інший приклад фактора у вто- ринної віктимізації – позиція (іноді навіть аморальна) деяких журналіс- тів, які ставлять собі за мету здобуття «смажених» фактів щодо певної події, незважаючи на стан потерпілих.

4. Рикошетна віктимізація полягає у психологічній шкоді, якої за- вдає кризова ситуація родичам та близьким потерпілого: статистика до- водить, що більше ніж у половини рідних розвивається посттравматич- ний стресовий розлад з усіма його проявами (Корюкін, 2005; Freize,

1987).

У будь-якому випадку для спеціаліста, що спостерігає за людиною, яка переживає кризу, тривожними ознаками, що сигналізують про пору- шення її стану, є рекурентне переживання травми (у снах, нав’язливих діях), постійне уникання стимулів, пов’язаних із нею (думки, почуття), психогенна амнезія (людина забуває травматичний епізод), знижен- ня інтересу до значущих видів діяльності, симптоми постійного підви- щеного збудження й дезадаптація у соціальній та професійній галузях життєдіяльності.

Психодіагностика віктимності здійснюється через установлення порушень Я-концепції, притаманних особистості підвищеного почуття провини, депресії, труднощів у міжособистісному спілкуванні. Застосо- вують також малюнок невідомої тварини, проективний малюнок «Ро- дина, в якій я зріс», методику «П’ять подій дитинства». У літературі з питання наводиться також опитувальник, спрямований на визначення у підлітків схильності до різних форм віктимної поведінки (Зелинський,

1999; Христенко, 2004).