Громадянські права і свободи

3 громадянських прав людини, які передбачені сучасними міжнародно- правовими актами, у працях Михайла Драгоманова значна увага приділена таким, як свобода пересування і вибору місця проживання, право на притулок уразі переслідування за політичні переконання чи з політичних мотивів, право вступати у шлюб та створювати сім’ю, право володіти майном.

час актуальним питанням була боротьба за досягнення для українського народ> елементарних прав людини, широко декларованих та гарантованих у розвинених європейськихкраїнах і, водночас, практично недоступних для українців в обох імперіях, попри те, що в Австро- Угорщині на той час вже була прийнята конституція. Hаявність конституції зовсім не виключала безправного стан> українців у Галичині, не кажучи вже про Буковину та Закарпаття, порівняно з шшітми народами імперії. Яскравим прикладом такого диференційованого підходу до різних народів з боку австрійських властей може бути ставлення до самого Драгоманова та низка так званих соціалістичних, а, по суті, антиукраїнських процесів у Львові наприкінці 70-х років.

Ti чи інші права людини у певні історичні періоди набувають особливої гостроти. Це, наприклад, можна сказати про свободу пересування і вибору місця проживання, які в 70-80-х роках XX ст. були поставлені, через об’єктивні та суб’єктивні причини, в центрі міжнародної боротьби за права людини. Без сумніву, не втратило своєї актуальності це питання і сьогодні. Законодавче вирішення та врегулювання права кожної людини вільно пересуватися й обирати собі місце проживання у межах країни, так само, як і право покидати будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатись у свою країну , вкрай необхідне як для успішного розвитку процесів державного будівництва, так і для дотримання та гарантованості прав та свобод людини. Важливість io>oro права людини для її правового статусу відстоював і Драгоманов, підкреслюючи, що “громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволи гь нікого: бути в ній чи не бути” ⁸¹. B даному контексті Драгоманов під “громадою” розуміє державу, і, звідси, йдеться саме про право людини покидати будь-яку країну. Відстоював мислитель і право вільного пересування та вибору місця проживання. Він підкреслював, що існуючий в Російській імперії порядок, який “не дозволяв євреям вільного проживання по всій країні” ^8:, є свідченням беззаконня та безправ’я, повного ігнорування прав людини. Зі системою обмеження прав людини на вибір місця проживання Драгоманову довелось зіткнутись й особисто, коли тільки еміграція (теж, по суті, вимушена) врягу вала його відтого шляху, який 6>¾ характернийдлябагатьохдіячів української культури, українського національного руху, — заборона проживати в Україні, відрив від рідного народу, від рідної землі. Тільки за збігом обставин Драгоманов вже у Відні довідався про розпорядження російських властей про заборону йому проживання в українських губерніях Російської імперії та викладацької діяльності в університетах

Кисва, Харкова та Одеси.

Зацікавлює також трактування Драгомановим права на притулок у разі переслідування за політичні переконання. Звісна річ, право на приту лок у другій половині XIX ст. було не дивиною, оскільки вже значно раніше політичні діячі, предегавники культури у разі переслідування У своїй країні вдавались до еміграції, при цьому інколи за допомогою сусідніх держав поновлюючи свої втрачені позищї. Проте саме тоді, з посиленням революційних виступів в ряді країн Європи і в Російській Імперії, зокрема, це пигання набуває нового зміст> , особливо після низки терористичних актів проти представників влади з боку російськихреволюціонерів. Драгоманов, у принципі не поділяючи позиції щодо політичних вбивств, виступає зі зверненнями до урядів західних держав, у яких закликаєїх не видавати російському уряд> революціонерів, оскільки переслідуються вони виключно за свої політичні переконання, а, крім того, “видача будь-кого з тих осіб, яких переслідує російський >ряд, навіть якщо всі юридичні формальності і будуть дотримані, саме по собі потягне кару для цієї особи, яка, по суті, підлягала б суду, оскільки крім покарань, які накладає суд в Росії, можна відправляти на заслання і садити в тюрму по адміністративному свавіллю” *^[4].

Після замахів на царя Драгоманов пише статтю “Тирановбивство в Росії і поведінка західної Європи”, в якій, зокрема, підкреслює, шо “кожен цивілізований уряд повинен зрозуміти, що штовхає підданих царя на політичні замахи і, таким чином, повинен відмовляти в вимогах російського уряду видавати злочинців” *⁴. Можна стверджувати, що Драгоманов розумів право на притулок у разі переслідування за політичні переконання як одне з невід’ємних прав людини, гарантова- ність якого є обов’язком кожної цивілізованої держави. Тобто Драгоманов виводить проблему дотримання та гарантованості прав та свобод людини з суто внутріїпньої проблеми кожної держави на між-

народний рівень, стверджуючи, що, хоча будь-яка держава не вправі втручатися у внутрішні справи іншої держави, проте широка поінформованість міжнародної громадськості про факти порушення тих чи інших прав та свобод людини у країні, гарантоване надання іншими державами політичного притулку особам, які переслідуються за політичні переконання чи з будь-яких інших ідеологічних МОТИВІВ, C тими широко доступними і, водночас, достатньо ефективними засобами міжнародної боротьби за дотримання та гарантованість прав та свобод людини. I можна з певністю стверджувати, що у тій широкій міжнародно-правовій діяльності з питань прав людини, яка розгорнулась після другої світової війни зі створенням Організації Об’єднаних Націй, є певний внесок видатного українського мислителя-гуманіста Михайла Драгоманова.

Право людини на вступ у шлюб та створення сімї Драгоманов абсолютно обгрунтовано тісно пов’язував з рівноправ’ям чоловіків і жінок. Ще у своїй магістерській дисертації, заперечуючи традиційну точку зору про те, що імперія в Римі була регресом і занепадом, порівняно з Республікою, він писав: “Ми не думаємо, щоб можна було безумовно схвалювати консерватизм у відношенні староримської сім’ї, в якій батько міг продати, стратити дружину і своїх дітей, і щоб можна було не визнавати прогресу в римському законодавстві часів імперії', яке дало людські права римським дітям і жінкам і знищило катонівський ладсімТ '\ Самевільна згода сторін, що одружуються, їхня юридична та фактична рівність при створенні сім’ї були для Драгоманова обов’язковою умовою для реальності вказаного права людини; при цьому він підкреслював, що саме такий підхід є характерним для українського народу. ⁵

роду”*. Як уже зазначалось вище, трактування мислителем терміну “політична свобода” значно ширшевідсучасного його розуміння. Тож, говорячи про політичні права та свободи людини у працях Драгоманова, маємо на увазі тільки ті, які передбачені Декларацією та Пактом про громадянські та політичні права, зокрема право на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу переконань і на вільне їхнє виявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, право на участь в управлінні своєю країною. Перелічені права постійно перебували у полі зору Драгоманова. При цьому його цікавило не тільки сучасне законодавче вирішення, а й шляхи врегулювання проблем, пов’язані з реалізацією цих прав на різних історичних етапах розвитку людського суспільства.

Зацікавленість окресленими проблемами, розуміння того глобального значення, яке вони мають для прогресу, з’являється у Драгоманова дуже рано. Прикладом може послужити лист до батьків, написаний ще у час навчання у Полтавській гімназії, в якому він, зокрема, писав: “Скільки чудесних статей з’явилось з тих пір, як вступив на престол Олександр і дав нам свободу слова — запоруку всього кращого тому, що тільки тоді можна досягнути розвитку, коли всяка думка може бути сміливо висловлена. Обскуранти скажуть, що коли всі почнуть думати, то не обберешся помилок. Пусте — розум людини, як би довго не помилявся, завжди знайде вихіддо істини. Краще вже помилятись, ніж апатично лежати в пітьмі без думки. Це можна порівняти ось із чим: якщо помилка — падіння, то падати може тільки той, хто ходить, а не той, хто лежить. До того ж, допустим, що одне покоління буде помилятися в одному, зате воно досягне в іншому, а наступне покоління вже певне не буде помилятись в тому, в чому помилялись батьки його і т.д. Все-таки вихід до істини буде, це зрозуміло як 2x2" *⁷. I пізніше, у багатьох своїх працях він відстоює важливість та значення свободи думки, свободи слова для суспільства і для людини.

Особливе місце у поглядах Михайла Драгоманова посідає право на свободу думки, совісті і релігії. Цій проблемі він присвятив багато праць: від грунтовних історичних досліджень до популярних видань для українських селян. Якщо глянути на хронологію їхнього написання, то можна побачити, що, тією чи іншою мірою, дана проблема зацікавлювала мислителя упродовж усього його творчого життя. Так, праця “Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI-XVII столітті” була написана у першій половині 70-хроків, а “Про волю віри” — незадовго до смерті. He торкаючись тут питання про світогляд

мислителя, його особисте ставлення до релігії, хотілося б тільки зазначити, що, на нашу думку, попри наявність цілої низки досліджень із цього питання ^а, воно вивчене далеко не до кінця і вимагає об’єктивного та грунтовного дослідження. При цьому важливо чітко розмежовувати позицію Драгоманова стосовно релігіївзагалі, стосовно тодішніх офіційних релігій та його боротьбу з клерикалізмом і відстоювання свободи совісті. Тут можна, до певної міри, погодитись з О. Андрови- чем, який у статті ‘‘Пам’яті учителя” писав: “Все, що розвивало суспільний розум, звав Драгоманов добром; все ж, що ставило поступу перепони, було в очах його злом. Релігія, поучаюча любови і людяности, проповідуюча рівність і братерство, являється могучим культурним чинником; релігія, підпираюча своїм авторитетом тиранство і забобон- сгво, релігія, застивша в старих формах ку льту , викладаюча свою на уку на незрозумілій народ>' мові, не несе світ, а гасить його. Для того Драгоманов був на стороні великого сучасного релігійного руху на Україні, котрий вилився в форм>’ баптизму” ^й.

Без сумніву, Драгоманов ніколи огульно не боровся з “релігією як опіумом для народу”, не відстоював войовничий атеїзм та матеріалізм. Проте, на нашу думку, підгримував нові релігійні течії в Україні Драгоманов не тому, що поділяв ці новітні вчення, а відстоюючи свободу совісті та рівність усіх віросповідувань. Що ж до релігії як джерела моральності та любові до людей, то тут Драгоманов вважав, що “тепер проповідь гуманізму вірніше буде не зв’язувати з ... релігіями” *⁰.1 той факт, що поховано Драгоманова за протестантським обрядом, що інколи подається як свідчення прихильності мислителя до протестантизму, було б неправильно так трактувати. Племінниця Михайла Драгоманова, сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк згадувала: “Мені Леся розказувала, як дядько просив, щоб не давали його після смерти “тим чорним крукам” (так він називав православне духовенство, якого дуже нелюбив), щоб вони не “заводили” надним на похоронах. Тому зважили, — раз уже не можна зовсім без релігійного обряду [у той час у Болгарії не дозволялось таке поховання. — A. T. ], — похо- ватидядька за протестантським, яко найпростішим (без жодного “заво- діння” — співу) і найменш прикрим тому для дядька, а не тому, що він ставився прихильно до протестантського руху. Про цю прихильність я одЛесі не чула’”¹.

Сам же Драгоманов в одному зі своїх листів до Михайла Павлика так пояснював свій інтерес до протестантського руху: “Думаю... почати літературу для наших баптистів, котрих дурні прозвали штундістами, а

люда, не знаю чому, i звуть Lx так, хоч самі сектанта не приймають цего імені. Написав я для Англії статейку про баптистів на Україні, де вскуб i австро-польську цензуру. Написав листи в Лондон, Гамбург i Цюріхі сподіваюсь зав’язати прямі стосунки з тамтошніми главатарями баптистів, — і думаю перше всього перекласти звичайний, — ортодоксальний, — катехизис шмецьких баптистів, котрий ачей же не заборонешш в Австрії, — а далі пускати більш прогресивні трактати англо-америк. баптистів. Між иншим, це мусить спинити і “обрусеніе” укр. баптистів — а може посіє баптизм і в Галичині. Я взагалі не вірю, щоб правосл. і катол. могли зразу перейти до нашого світогляду і дуже був би радий, як би протестанська пропаганда приготовила нам дорогу, — а коли нема на це справжніх протестантів, то готов сам справляти їх службу. 3 православними та ще єзуїтськими штами на ногах далеко не підеш, — і в Галичині перше даю вдарити по них” ^9:.

Виходячи з політичних та соціальних потреб українського народу, зокрема в Галичині, Драгоманов піддавав гострій критиці і греко- католицьке духовенство. Деякі дослідники критикували саме цей напрям діяльності Драгоманова. He беручись оцінювати заслуга греко-като- лицького духовенства перед українським народом, хотілося б зазначити, що в XIX ст. не було серед нього жодного представника, якзві би за зробленим для рідного народу зміг би хоч трохи зрівнятися з діяльтстю митрополита Андрія Шептицькогочикардинала Йосипа Сліпого. Більше того, в необхідності секуляризації українського національно-визвольного руху, української культури та політики Драгоманова ще більше переконала позиція, яку висловив у своєму листі до редакції часопису “Друг” о. Стефан Качала. Він писав, що “Драгоманов кладе башибузукш і жидів на рівні з попами, тих останніх особливо зове п’явками, котри ссуть кров народу. Бідність народу не кладе на карб лінивства, розрутности і п’янства, ани того, що хлоп що має, несе до жида, він причину' бідности знаходить в том, що хлоп дає на церкву і попови на молебень, — і далі, — межи попами знайдуться ріжні люда, можуть бута і такі, котрі просвіту народу уважають противну своєму іїггересові, але ж того в загал сказати не можна, бо хто ж позаводив шкода, як не попи? Правда, Драгоманов знайшов одного попа по своїй мислі, а тим єсть архимандрид Палагич, котрий каже: пропагує союз межи хлопами турками і хрисгиянами (без разлічія народности) і войну проти богів могаметанських чи християнських, або войну тих, що не мають нічого против пк, що щось мають... Єсли то має значити просвішати народ, тогда ми попи скажем одверто, же такої просвіта не хочем” ^ю.

Отже, ставлення Драгоманова до окремих питань релігійної проблеми необхідно враховувати, розглядаючи розуміння мислителем права людини на свободу думки, совісті й релігії, яке повністю співзвучне вимогам міжнародно-правових актів із прав людини.

У всіх своїх працях, торкаючись, тією чи іншою мірою, прав та свобод людини, Драгоманов постійно підкреслював, що свобода совісті, право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної релігії, повна рівність усіх віросповідань є невід’ємною частиною політичної свободи, необхідною умовою вільного розвитку суспільства та одним з головних прав людини.

Зацікавлення Драгоманова проблемою свободи совісті, його компетентність у цьому питанні були настільки великі, що, відбуваючи за кордон для видання “Громади”, він планував висвітлювати в цьому позацензурному українському органі саме “європейські релігійні питання” *. Драгоманов виділяв свободусовісгі середіншихправ людини нетільки за її значенням для індивіда, але і для суспільства і держави загалом. У своїй праці “Східна політика Німеччини і обрусіння” він писав: “Не можна заперечувати, що дійсно релігійна єдність полегшує єдність державну, посилює зв’язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не слідує, щоб держава мала право силою встановлювати єдність релігійну.раз якщо вона порушена або не існувала, тому що тоді держава порушує священ- ніше право особи і породить такі явища і прагнення всередині себе, які знищать саму мету державного житгя: блага матеріальні і моральні по можливості кожного її члена. По-друге, погнавшись, з метою встановлення єдності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада власне послабить єдність державну , тому , що гонима партія буде прагнути утворити державу в державі, намагатись увійти в спілку з близькими їм елементами в інших державах... Тільки свобода совісті, тобто відокремлення поняття про державу від поняття про релігію і може встановити єдність державну” ^к.

Аналізуючи розвиток самого поняття свободи совісті, його значення для суспільства та законодавче закріплення і регулювання цих відносин у розвинутих країнах, Драгоманов підкреслював, що в розвинутих цивілізованих державах “вже знають, що віра само по собі, а громадські справи самі по собі, що кожен можедумати про віру, як хоче, а в громадських справах люди всяких думок про віру можуть виступати спільно” *. Вважаючи свободу совісті, релігійні переконання людини, їхню недоторканість цілями для боротьби за законодавче закріплення, Драгоманов, водночас, підкреслював неправомірність ототожнювання

боротьби за нацюнальне визволення з боротьбою за права віри чи базування політичної боротьби на релігійній основі. Так, критикуючи позицію народовців, він радив teaHv Франку у політичній діяльності пам’ятати, “що клерикально-уніатська політика народовців окрім того, що безплодна в Галичині, не східна з всеукраїнською ідеєю, бо окрім того, що вона отдаля Галичан не-уніатів, вже зовсім не інтересна і навіть антипатична Русинам православним в Буковині і Росії” ^г'. Тим більше несумісним зі свободою совісті Драгоманов вважав проголошення тієї чи іншої релігії державною, панівною.

Особливо відчутними наслідки такої політики були в Російській імперії, де православ’я стало фактичним знаряддям русифікації поневолених народів та “підпорою трону”. Виступаючи проти такого одер- жавлення церкви, Драгоманов на підставі конкретних фактів показує перебрання православною церквою на себе певних, далеко не високоморальних функцій органів влада. “3 останнього звіту,—писав Драгоманов в одному зі збірників “Громада”, — обер-прокурора св. Синоду бачимо, що калужський архирей звелів своїм попам, щоб вони “старались узнавать о появлении у прихожан вредного и возмутительного содержания книг и употребляли меры к истреблению оных и внимательно наблюдали за преподаванием в сельских школах и за нравственными свойствами учителей; о наблюдениях же своих сообщали благочинным для дальнейшего распоряжения...”. Обер-прокурор, перепечатавши ці слова в свій звіт, усе рівно, що звелів теж робити всім попам по імперії.Так то “царство не от міра сего” цілком записано в поліцейських” “. Більше того, “митрополит київський Арсеній написав своїм попам, що як який доведе себе до того, що в його селі заведеться світська школа, то піп той стратить парафію” ”. Саме церковна цензура не дозволяла друкувати українською мовою релігійну літературу. Як писав Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського: “От з попами не так скоро зладамо. Ці ще довго не пустять иі Євангелія, нічого такого по українськи, — поки буде церковна цензура” ¹⁰°.

Проте, незважаючи на цензурні заборони, розуміючи “яку велику вагу має, поки що, віра у нашому народі” ^1Ш, Драгоманов активно сприяв надходженню на українські землі, що входили до складу тодішньої Російської імперії, релігійних видань з-за кордону, виявляв зацікавлення перекладом українською мовою Біблії, сприяв появі такого перекладу. Так, найбільш постійна тема листу вання Драгоманова з Пантелеймоном Кулішем — перекладсв. Письма, над якім, головно, трудався наприкінці свого життя Ку ліш, про що він і пише Драгоманову, знахо-

дячи у цій праці співчуття й допомогу з боку останнього ^lo:. B одному зі своїхлисгів Куліш писав до Драгоманова: “Коли б не Ви, не було б такого перекладу Біблії” ^ιω.

Te, що для Драгоманова головним у проблемах релігії бу ла свобода совісті, підтверджують і його праці та листування мислителя. У той час, коли для всієї радикально та демократично настроєної молоді свобода, соціальне визволення народу та атеїзм були нерозривно пов’язані, Драгоманов не тільки толерантно ставився до релігійних переконань кожної людини, а й постійно підкреслював, що “варто обороняти свободу не менше, ніж ширити сам™ атеїзм. A може ще і більше, — бо справді, хто його зна, чи єсть бог, чи нема” ¹⁰*. Для Драгоманова суттєвим є переконання найширших верств населення, “що всякий примус в справах віри є річ погана і шкідлива для громади і для самої віри і що ріжниця в думках людських виходить з самої природи людей і не тільки не шкодить людям, а служить їм до того, щоби доходити до правди та випередити одне одного наукою та добротою” '⁰⁵. Тому Драгоманов, говорячи про права людини, підкреслює необхідність наявності серед інших прав людини такого права, як “свобода совісті (віри або невір’я) і всякого публічного богослужіння і обрядів, які не суперечать нормам громадської моралі. 3 цієї свободи випливає відміна державної церкви і перетворення всіх церковних установ в приватні, які утримуються виключно за рахунок бажаючих і управляються відповідно до їх волі, без всякого сприяння чи втручання установ цивільних [державних. — A.T.]” '⁰⁶.

Свобода совісті, на думку Драгоманова, полягає й у тому, що “кожен може стояти за свою віру, змагати словом чи письмом перетягати до неї людей” ^|0', тобто в праві релігійної пропаганди, при цьому єдиним застереженням може бути тільки чітке розмежування релігійних та іромадських справ та обмеження, встановлені в законодавчому порядку, виходячи з міркувань громадської безпеки (оскільки пропаганда тих чи іншихрелігійних поглядів не повніша “піднімати шкідливу колотнечу межи людьми” ¹⁰⁵), норм громадської моралі, прав та інтересів інших осіб.

Драгоманов рішуче засуджує існуючий у тодішній Російській імперії порядок у справах релігії. Він підкреслює, що ніхто не повинен зазнавати примусу стосовно своїх релігійних переконань, піддаватись переслідуванню з огляду на них. Він виступає проти примусу різно- вірців у змішаних шлюбах із православними хрестити дітей у православ’я, покарань за відхідвід православ’я в йпш віровизнання, вважає

недопустимим “звати їх образливіш іменням розколу, мучити відпавших по переконаннях від православ’я воєнними екзекуціями, засланням в Сибір, грошовими штрафами, ув’язненням в тюрмах, в монастирях та іншими утисками” '*. Ці обмеження, на думку Драгоманова, c не тільки свідченням повної відсутності прав людини в цій імперії, а й деморалізуюче вплаюають на все суспшьство й на державу. Тому “проголошення та гарантованість основ повної релігійної свободи” ¹¹⁰, — підкреслював мислитель, є необхідною умовою розвитку суспільства і гармонійних відносин між особою та державою, важливою складовою частішою правового статусу особи, невід’ємним правом людини.

Значну увагу, поряд зі свободою совісті, Драгоманов приділяв праву людини на свободу переконань і на вільне їхнє виявлення, яке включає в себе свободу вільно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами. Твердо пдіеконаний, що будь-які прогресивні зміни у суспільстві можуть відбуватись тільки еволюційним шляхом, він приділяв велику увагу поипфенню передових прогресивних ідей серед найширших верств народу, і в цьому проявлялись його погляди на рутпійні сили суспільного прогресу. Драгоманов постійно підкреслював, що тільки широка просвіта народу, ознайомлення з передовими ідеями світової політичної, правової та сощальної думки може бути підставою політичної боротьби за національне, політичне і соціальне визволення народу. Тому свобода слова, наявність вільної преси, законодавчо визначені цензурні межі і є тими необхідними умовами, без яких не може і йтися про свободу переконань та вільне їхнє виявлення.

Свобода преси як самоцінний соціальній феномен водночас є необхідною передумовою наявності, гарантованості та захисту всіх інших прав та свобод людини, передумовою прогресивних змін у суспільстві. Тому у своїй статті “Старі ну жди перед новим царем” він писав, що необхідно в Російській імперії “перш за все дати свободу преси, яка може виразити потреби народів” ^ш.

Розглядаючи кожне з прав людини не тільки у плані їхнього сучасного законодавчого регулювання та перспектив розвитку у майбутньому, Драгоманов водночас з позиції історика простежує його зародження та розвиток в історичному процесі. Так, ще в одній з перших своїх історичних праць, присвячених імператору Тіберію, прагнучи об’єкпшно і всебічно оцінити його діяльність та роль у римській історії, Драгоманов виділяв як беззаперечну заслугу Тіберія той факт, що він постійно підкреслював: “У вільній державі і слово, і думка повинні бути вільні” ^ш.

Драгоманов був переконаний, що розвиток людського суспільства повинен супроводжуватись розширенням прав людини, у тому числі і права на вшьне висловлювання своїх переконань. B одному з листів він писав, що ніщо не допоможе успішному проведенню демократичних перетворень та реформ в Російській імперії краще, ніж “наука і детальна критика діл краєвих” ^ш. I особливе значення тут належить вільним, позацензурним виданням, нехай то будуть газети, журнали, брошури, книги. Саме такі цілі ставили “Стара Громада” і Драгоманов, коли розпочинали видання “Громади”. I пізніїпе, коли лідери “Старої Громади” відмовились від продовження фінансування “Громади”, мотивуючи це також і тим, що політичні видання недостатньо ефективні і корисні для розгортання українського руху та що усна пропаганда значно краща, — Драгоманов рішуче заперечував таку позицію, підкреслюючи необхідність українських видань, які б ширили серед громадськості “європейсько-українські іди” ¹¹⁴.

Розглядаючи свободу переконань як одну з важливих свобод людини, Драгоманов зрозумів необхідність наявності та гарантова- носггі тих прав і свобод, які становлять основу права на свободу переконань, визначаючи їх як можливі шляхи здійснення людиною свого права на свободу переконань, тобто можливості вільного пошуку, отримання та поширення своїх ідей та інформації, яка необхідна для обгрунтування вказаних ідей чи будь-якої іїшюї інформації, яку людина бажає поширювати, за умови, що такі ідеї та шформація не можуть зашкодити громадському порядку та суспільній моралі. Виходячи з цього, Драгоманов визначав вказанеправо, як “свободу слова, друку, театрів і навчання” ¹¹⁵. Ha наш>' думку, вимога свободи театрів на сьогодніїлнійдень, при розвинутій системі радіо та телемережі, звучить не зовсім актуально, але в XIX ст., коли театри, поруч із друкованими виданнями, були чи не єдиними каналами поширення ідей, окреме застереження стосовно їхньої свободи було цілком обгрунтованим. Тут доречно буде згадати, що і у так званому Емському указі окремо згадувалось про український театр, точніше — про заборону українського театру. Тобто Драгоманов, розглядаючи дане право, мав на увазі ті можливі форми вираження та поширення своїх ідей, які людина могла використати на той час, розуміючи важливість свободи всіх форм вираження та розповсюдження інформації. Власне тому в даному переліку називається і свобода навчання. Причому, йдеться не про право на навчання, а саме навчання як один зі способів поширення та пропаганди певних поглядів.

Розглядаючи наступне право людини, яке Декларація подає як “право на свободу мирних зборів і асоціацій” ‘“, мусимо зазначити, що Драгоманов, як і Пакт про громадянські і політичні права ^ш, право на свободу зборів і право на свободу асоціацій розглядає як два різні права, які, відповідно, вимагають окремого підходу та самостійного правового регулювання, закріплення та гарантування. Так, Драгоманов визначає “свободу зборів, петицій і заяв зовнішніми знаками (малюнками, прапорами, процесіями та ін.)” та “свободу товариств і об'єднань” ^І18. При цьому, розглядаючи право зборів, він зазначає, що в даному разі право обмежується вимогами дотримання зовнішнього порядку та безпеки в населених пунктах. Розглядаючи мирні збори як одну з важливих форм політичної роботи серед населення, він, починаючи з 1875 p., коли йому довелось вперше побувати на народному вічі в Галичині, і до кінця життя у своїх працях, а особливо в листах до своїх галицьких кореспондентів, зокрема Михайла Павлика, Івана Франка, Теофіла Окуневського та інших, приділяв уваг>' вдосконаленню форм проведення таких зборів, порядку обговорення питань на них, більш ефективному використанню вказаного методу роботи серед населення, тим більше, що тогочасне законодавство Австро-Угорської імперії надавало таку змогу. Більше того, Драгоманов разом з M. Павликом написав працю “Про віча”, яка, з огляду на гострот> проблем та актуальність для українського населення Галичини, була надто небезпечною для австрійських властей, через що.ії і конфіскувала цензура.

Однією з проблем, яка порушив Драгоманов, висвітлюючи питання організації та проведення масових зборів громадян, була проблема їхнього використання у передвиборній боротьбі з тим, щобмаксималь- но використати ті, хай і досить обмежені, права та можливості, які надавала чинна конституція щодо участі в управлінні державою. Право .людини на участь в управлінні своєю країною, безпосередньо або через вільно обраних представників, знайшло достатньо повне і грунтовне висвітлення у працях Драгоманова. Ще перебуваючи в науковому відрядженні в Західній Європі, він цікавиться виборчими законами різних країн Європи, порядком функціонувати та вирішення окремих питань парламентами. Зацікавлює його і діяльність виборних органів в Австро-Угорській імперії, зокрема Віденського парламент> та Галицького сейму. B одному з листів до Бучннського він просить останнього написати: “Скільки було на сесіях депутатів руських у Сеймі львівськім і віденським одначала конституції і якого стану?” ^,м. Пізніше він радить

відомому політичному та громадському діячеві Теофілові Окуневському визначити боротьбу за загальне виборче право як безпосередні поль зичне завдати всього українського руху в Галичині ^12С. Драгоманов вважав, що “всі особи, які досягли 21-річного віку, повинні користуватися виборчим правом і правом бути обраним до будь-яких представницьких зборів і на посади общинні, волосні та повітові; для права ж бути обраним на збори і посади обласні [в даному разі область означає певний цілісний економіко-етнічшш регіон; так. всі українські землі, що входили до складу Російської імперії, на думку Драгоманова, могли б бути поділені на три такі області. — Λ.Τ.] і державні необхідний 25- літній вік” ¹²¹. Єдиним обмеженням, точніше—умовою надання виборчих прав, є тільки віковий ценз, і те, що він дещо вшций відшлгі прийнятого, пояснюється позицією Драгоманова стосовно участі молоді у політичній діяльності, чого він був принциповим противником, вважаючи, що передчасне вюпочення громадянина у політичну діяльність не дає змога отримати належну освіту та сформувати зрілий погляд на життя, що в майбутньому може ст ати, а здебільшого і є, серйозною перешкодою для того, щоб із молодої людини сформувався зрілий та достатньо обізнаний політичний чи громадський діяч. Ha думку Драгоманова, “тепер вже пройшов час, коли керувати суспільством могли люди одних тільки “горячихпереконань”, “чесних прагнень”, “палкогослова”,до всіхцих якостей необхідний додаток — чіткі знання суспільних явищ на батьківщині і за кордоном, тобто на значному просторі, і при цьому за зривалий відрізок часу, тому що в іншому випадку обов’язково “керівник суспільства” буде короткозорий і попаде в халепу ” *~. Водночас слід зазначити, що Драгоманов ясно усвідомлював, що наявність у всіх виборчих прав ще далеко не є гарантією однакових можливостей для представникш різних верств та груп населення на участь в управлінні державою. Тому він зазначав, що “закони про виборчі сходи і округи повинні бути складені таким чином, щоб обрані могли представляти не тільки жителів усіх місцевостей, але й, по можливості, всіх видів занять, а також не тільки більшості, але й меншості” ^|23. Власне під оглядом розуміння Драгомановим права людини на участь в управлінні державою необхідно розглядати його погляди на розвиток місцевого та регіонального самоврядування, а також його вчення про федералізм ^І24. Під політичною свободою Драгоманов розуміє права тодини та громадянина на самоврядування.івимога “безперешкодноїсамовправи (автономії) для кожної громади в її справах” ¹²⁵ є, по суті, вимогою надання та гарантування учасгі громадянина в управлінні державою.

Розглядаючи розуміння Драгомановим права людини на участь в управтнні державою, необхідно зазначити, що він тісно пов’язував це право з правом кожної людини на рівний доступ до державної служби і вважав “обмеження права служби католиків і евреїв” ^ш, яке було характершш для Російської імперії, грубим порушенням прав людини. Ha думку Драгоманова, тільки рівне право кожного громадянина на вшсонання певних слу жбових обов’язків, з урахуванням інтелектуальних та професійних здібностей та фахової освіти, так само, як і рівні права при обранні державних та місцевих органів, — є необхідною умовою успішного функціонування та розвитку всього державного механізму. Інакше, неможливо говорити про існукання прав людини та перспектив для прогресивного розвитку держави.

Завершуючи розгляд поглядів Драгоманова на політичні права людини, необхідно зазначити, що він правильно розумів їхню роль та значення як для правового статусу особи, так і для суспш>ства загалом. I велика кількість праць, присвячена мислителем висвітленню та розробці тих чи інших політичних прав людини, свідчить про його постійну увагу до цієї проблеми і його високий фаховий рівень у підході до їхньогорозглядута законодавчоїрегламентації. Виступаючиорганіч- ною частиною всієї системи поглядів мислителя, політичні права та свободи, зокрема свобода совісті, право на участь в управлінні державою та вирішення державних справ, на якому базуються погляди Драгоманова на федерацію та самоврядування, посідають в його творчості особливе місце. їхня розробка мала фундаментальне значення для всього подальшого розвитку української правової думки, і на сьогоднішній день становить не тільки історико-пізнавальний, а й практичний га теоретичний інтерес і, без сумніву, вимагає поглибленого дослідження та вивчення.

6.