Обмеження прав людини

Будь-які права людини, як би не інтерпретувалася їхня природа, реалізуються в суспільстві, нормальне функціонування і розвиток якого можливі лише за умов співробітництва людей, підтримання балансу інтересів окремого індивіда, особи та публічних інтересів.

Інакше кажучи, людина як істота не тільки біологічна, а й соціальна, не може бути зовсім вільною від суспільства. Тим більше це стосується сучасного, доволі суперечливого суспільного життя, коли масштаби загроз і викликів для людини і суспільства з огляду на ряд причин - економічних і екологічних криз, тероризму, злочинності тощо - істотно зростають. Ігнорування в цих умовах обов'язків та відповідальності людей один перед одним, як і суспільства і держави перед людьми, неминуче призводить до крайнього індивідуалізму, егоїзму і вседозволеності, з одного боку, та державного свавілля - з іншого.

Звідси випливає, що безмежних, абсолютних прав людини в реальному житті практично не існує. Виняток із прав людини, які можуть претендувати на абсолютність, необмеженість, становлять хіба що право на людську гідність, та, можливо, ще два-три права, щодо необмеженості яких позиції в літературі розходяться. Всі інші права людини - громадянські і політичні насамперед - є відносними, тобто такими, що можуть бути обмежені. Може йтися лише про межі такого обмеження, які у свою чергу обумовлюються змістом права, його призначенням тощо.

Оскільки основоположні фундаментальні громадянські і політичні права мають своїм призначенням передусім захист сфери свободи людини від надмірного втручання держави, до визначення меж їх обмеження слід підходити особливо виважено, залишаючи якомога менше простору для вільного розсуду держави, її органів та посадових осіб. Саме тому власне правові межі обмеження встановлюються Конституцією і законами.

Головним принципом, на якому мають ґрунтуватися подібні обмеження, є принцип пропорційності. Основне його призначення - це регламентація відносин між поставленою метою і засобами та способами її досягнення. «Загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що подавляє свободу окремої особи» - такий основний зміст цього принципу.

Якщо говорити конкретніше, йдеться про збалансованість, співмір- ність публічних (зокрема, державних) інтересів та інтересів окремої особи в разі виникнення потреби в обмеженні її прав. Як зазначалось в одному з рішень Федерального конституційного суду Німеччини, такі обмеження мають бути адекватними конкретній ситуації, що потребує такого обмеження, тобто знаходитись в прийнятному співвідношенні до ваги і значення основного права.

За сучасними європейськими стандартами вони:

• мають встановлюватися виключно законами;

• бути пропорційними до визначеної конституцією і законами мети;

• обґрунтовані публічними інтересами, необхідними для нормального функціонування демократичного суспільства, або захистом прав інших людей. Крім того:

• будь-які обмеження прав мають застосовуватися лише у тому разі, якщо не існує інших, менш обтяжливих заходів досягнення мети забезпечення публічних інтересів, прав інших осіб;

• наслідки обмежень прав не повинні бути надмірними;

• обмеження не повинні спотворювати суть обмежуваних прав.

На жаль, у вітчизняній практиці обмеження прав людини нерідко мають місце випадки, коли за нібито формально законним їх обмеженням спотворюється або й зовсім вихолощується принциповий зміст права.

Чи не найяскравішим прикладом такого спотворення можуть слугувати майже ідентичні судові рішення про «обмеження шляхом заборони» масових мирних зібрань громадян біля Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, інших урядових установ, Центральної виборчої комісії тощо, поширені як до, так і особливо під час Революції Гідності 2013-2014 років. Адже, скажімо, масові мітинги громадян проти фальсифікації виборів, які мали місце під час останніх виборчих кампаній, мають сенс лише тоді, коли громадяни можуть продемонструвати свій протест саме органам, які за законом відповідають за виборчий процес. Будь-який мітинг чи демонстрація, проведені далеко за межами досяжності цих органів, а тим більше в безлюдних місцях на схилах Дніпра чи на Окружній дорозі, як пропонували деякі представники провладних фракцій у парламенті і високопоставлені державні чиновники під час масових мирних протестів кінця 2013 - початку 2014 років, повністю вихолощують суть цього права, доводячи ситуацію до абсурду.

Можна було б також навести подібні приклади з обмеженням інших прав людини, зокрема, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації (за винятком суто конфіденційної) щодо публічних осіб; права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, користуватися об'єктами державної і комунальної власності тощо.

Ситуація, яка склалася в Україні щодо обмеження прав людини, обумовлена певною мірою відсутністю, на відміну від багатьох європейських країн, прямого закріплення принципу пропорційності у Конституції України, хоч він випливає з більш загального конституційного принципу верховенства права, якому буде присвячений окремий розділ підручника. Проте головна проблема полягає не стільки у конституційному закріпленні названого принципу, хоч це зробити необхідно, скільки у зміні стилю мислення політиків, державних чиновників і юристів, що, як свідчить історія, відбувається досить повільно.

2.7.