1. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ І СВОБОДА: ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

Щодо співвідношення раціональності і свободи слід відразу ж зазначити, що йдеться про європейську культурну традицію. Бо саме в ній, а не в інших типах культури, ці поняття є визначальними і смислоутворюючими уже впродовж кількох сторіч починаючи з Нового часу.

Це пов’язано, по-перше, із тим, що раціональність і свобода були не лише в ідеї, в ідеалі, але і в реальності є стрижневими антропокультурними та соціокультурними характеристиками й процесами, котрі відбувалися на теренах західної цивілізації останніми сторіччями. По-друге, свобода і раціональність ніколи не існували в рамках названого типу культури в своїй окремішності, а лише як внутрішньо, глибинно пов’язані ідеї та реальні соціокультурні процеси, як ідеал та його втілення. По-третє, розвиток західної цивілізації, особливо в останньому сторіччі, засвідчив, що закладений у його підвалини комплекс ідей та ідеалів, сфокусованих навколо ідей раціональності та свободи, усе частіше почав розладнуватися і не лише не сприяв реалізації задекларованих ідеалів свободи, розуму та прогресу, а, навпаки, спричинив виникнення нових структур відчуження, катастрофічне знецінення людського життя, ерозію куль­турних смислів і втрату ідентичності, як індивідуальної, так і колективної.­

Чому ж таке могло трапитися? У чому суть проблеми, порушуваної в розділі?

Сучасна світова цивілізація як цивілізація науково-технічна була започаткована в Європі у нові часи, за доби Модерну, або ж в епоху Просвітництва. І в підвалинах цієї західної цивілізації від самого початку було закладено ідеї визволення людини від гніту зовнішніх обставин (природних і соціальних) на основі критики традиційних вірувань і знань (міфів, релігійних догм, традиційних вірувань та ін.) і утвердження суверенного, самосвідомого, отже, й вільного (внутрішньо і зовнішньо) суб’єкта суспільної життєдіяльності. Зрозуміло, що таке бачення людини пов’язане з розумінням її як активної, перетворюючої сили, діяльність якої ґрунтується на міцних, раціонально вивірених знаннях, котрі знаходять своє постійне втілення в науково-технічній діяльності.

Отже, в людині вбачали самосвідому, діяльну й перетворюючу істоту, активність котрої не обмежують ніякі авторитети й догми. Вона – вільна у своїх діях. Її свобода ґрунтується на її здатності адекватно осягати дійсність, на тому, що її діяльність базується на раціональному знанні і просякнута ним.

Водночас тут же були присутні і безмежна віра в прогрес, оскільки людина, завдяки здатності розумного осягнення дійсності і рефлексивної самосвідомості, знаходила небачену донині можливість до самосвідомої діяльності, а отже, реалізації свободи, котра мислилася в дусі високого гуманізму і була зреалізована в справді прекрасному гаслі свободи, рівності, братерства.

Суспільні стосунки осмислювалися в такому контексті, як демократично-ліберальні, як такий суспільний договір, у рамках якого кожен може розумно усвідомлювати власні інтереси, обстоювати їх і враховувати інтереси інших. Усе це розглядалося як рух по шляху звільнення, як прогрес у здійсненні свободи. Зрозуміло, що таке бачення мало міцну, раціонально вивірену базу – наукове пізнання і знання та відповідну критичну рефлексію щодо віджилих форм буття й світосприймання.

Отже, визначальна домінанта доби Модерну – ідея єдності та взаємозумовленості розуму та свободи, “критична свідомість, або ж просвітницький критицизм. Критицизм як реалізація свободи в пізнанні, чи, іншими словами, як дія свободи в розумі, становить для нас найвищу цінність Просвітництва”¹ . Універсальний, всепроникаючий критицизм, рефлективність самосвідомої установки належить до тих прикметних рис проекту Модерну, які є непересічним, значущим нині і в майбутньому його надбанням.

Уся ця сукупність ідей та принципів, зреалізована в повному обсязі впродовж останніх трьох сторіч, сприяла небаченим досі досягненням, буквально – перевороту в усіх сферах: науці, техніці, культурі, в суспільних стосунках та ін. Інтелектуальні, технічні, мистецькі, соціокультурні здобутки доби Модерну воістину вражають. Вони цілковито змінили світ.

Здавалося, що іще привабливіше можна було б запропонувати і втілити у життя? Але збої в реалізації проекту Модерну почалися практично відразу після його розробки, ще за часів Французької революції, коли чи не вперше високі ідеали були политі такою кров’ю, що європейські люди жахнулися. Та ще більше розчарування їх чекало в наступні сторіччя починаючи від усіх принад первісного нагромадження, свободи для обраних та ерозії моральних чеснот ще в ХІХ сторіччі і аж до нинішньої серйозної кризи: як довіри до розуму, зведеного до техніко-операційної раціональності, так і до різного роду етатизму в дії (від тоталітаризму, авторитаризму до “керованої демократії”), котрі здатні лише здискредитувати ідеї і свободи, і справедливості та солідарності, котрі, звісно, нерозривно пов’язані.

Про це докладніше йтиметься далі у розділі. А зараз, у плані постановки проблеми, зауважимо: на загальному тлі побутування старих і нових форм знеособлення, викривлення соціуму і гримас культури проблема створення і відтворення прийнятного й прогресивного щодо індивіда соціокультурного середовища, а в ідеалі – і такого, що стимулює стимулюючого його творчий потенціал – це питання з питань. Таке середовище має відповідати кільком вимогам, насамперед бути достатньо складноструктурованою (щоб бути стійкою) системою і водночас базуватися на інваріантних, загальноприйнятних і прозорих принципах, які давали б змогу будувати по-сучасному раціональний, міцно морально фондований дім власного буття.

Уся багатовимірна історична палітра ХХ сторіччя визначила нагальність проблеми людиномірності і буттєвої укоріненості інтелекту, питання про невпинне поширення на планеті (і не лише в тоталітарних режимах, а повсюдно) цинічного, істеричного розуму, спрямованого не на прояснення і утвердження буття (людини у світі, довкілля, міжлюдських стосунків, індивідуальної долі та ін.), а на розробку й забезпечення якнайефективніших засобів, попри практичну цілковиту ефемерність, невкоріненість стосовно визначальних буттєвих засад, цілей. Цілераціональність як звичайний пошук найбільш ефективних засобів досягнення мети почала займати домінуючі позиції, відсунувши на задній план ціннісну раціональність, цілепокладання як пошук і ствердження буттєво визначальних вартостей і смислів, а водночас – і принципово значущу ідентичність – індивідуальну й колективну.

Пріоритетність утвердження цілераціональності перед іншими її формами, вихід на передній план технізації світу і техніко-операційного розуму призводив упродовж усього минулого сторіччя до звуження сфери свободи, до виникнення як зовсім не людиномірних різноманітних форм суспільної організації, так і поширення на планеті низки небувалих досі екологічних негараздів.

Водночас потрібно бути абсолютно свідомим того, що назад, в архаїчне, доіндустріальне суспільство, дороги немає. Більше того, уся сукупність неймовірно різноманітних, складних і глибоких проблем сьогодення вимагає лише раціональних форм їх розв’язання. Тим більше, що планетарна цивілізація вступила в добу постіндустріального, інформаційного суспільства.

Отже, з одного боку, маємо світоглядно значуще зростання ролі науки, інформатизацію, технізацію світу, а з іншого – гостру потребу локалізувати небезпеку гіперактивізму та технократизму, як і подолати тенденції авторитаризму, тоталітарності і остаточно утвердити фундаментальні демократичні цінності й здобутки.

Сам інтелект постає при цьому внутрішньо суперечливим: як техніко-операційне утворення, “калькулятор”, він часто призводить до руйнування і довкілля, і внутрішньої природи людини. Водночас дім людського буття принципово не може бути іншим, як облаштованим на певних раціональних засадах. (Інша річ – яких, якого га­тун­ку).­

Але головне, що все це – не якась наперед визначена даність. Навпаки – йдеться про відкриту проблему, котра вимагає постійних інтелектуальних зусиль, пошуку таких форм раціональності (взятої у всьому багатому спектрі її можливостей, яких як з’ясувалось, є багато – і в діахронному, і в синхронному плані), котрі відповідали б як непереборному прагненню людини бути вільною, бути творцем, реалізувати себе, зокрема свої людською природою визначені креативні здатності, так і доконечній необхідності такого раціонального облаштування буття, як співбуття людей, у якому Я та Інший могли б цілковито розумно, неконфліктно співіснувати.

Відтак упродовж усього ХХ століття здійснювалися багатовекторні пошуки буттєвої укоріненості інтелекту, розуму – не як простої цілераціональності, а як осереддя смислоутвердження людини у світі. І всі ці пошуки відбувалися в контексті фундаментальних людинознавчих відкриттів ХІХ–ХХ сторіч, тобто згідно і з неоднозначністю людської природи, і з екзистенційною напругою існування, і з усвідомленням статусу внутрішнього світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого виду буття загалом, свідомого, несвідомого та підсвідомого – зокрема. А звідси – і відкриття та розкриття специфіки різних форм раціональності як неодмінних граней єдиного людського буття, і постійні пошуки різних аспектів саме такої буттєвої укоріненості інтелекту, на рівні як індивідуального психічного життя, так і колективного розуму людства, як сил самого універсуму, що спираються на міцні узвичаєні та раціонально вивірені у дискурсі моральні засади, внаслідок чого з’являється надія на відповідальність, а, отже, і можливість виживання індивіда, народу, людства в цілому.