5.1. Необхідність активізації інвестиційного процесу

Висвітлені в попередніх розділах проблеми, характерні для інвестиційного процесу в Україні на всіх його етапах, потребу­ють адекватного реагування, їх вирішення неможливе без чіт­ких відповідей на низку питань.

Необхідність відходу економіки України від директивно-керованого типу інвестиційного процесу, зважаючи на творен­ня економічних одиниць, притаманних ринковій економіці, є незаперечною. Проте досі наявний високий рівень централі­зації фінансових ресурсів не дає підстав для висновку про ос­таточний перехід української економіки до одного з типів ін­вестиційного процесу, притаманних розвинутим ринковим відносинам. Відсутність зв'язку фінансової підтримки інве­стування підприємств із досягненням запланованих урядом результатів не дає змоги ідентифікувати інвестиційний процес як програмно орієнтований, а низький рівень розвитку фон-

214

Розділ 5

дового ринку — як ринково орієнтований. Тому потрібно з'я­сувати, наскільки інвестиційний процес в Україні тяжіє до бан­ківсько чи корпоративно орієнтованого типу.

Частка інвестиційного портфеля в робочих активах комер­ційних банків, і без того невисока, має тенденцію до зниження. Досягнувши максимального значення в червні — липні 1998 р. (18 %), вона зменшилася більше ніж удвічі й становила на 1 лип­ня 2000 р. 7,9 %. Для семи найбільших банків цей показник був дещо вищим — 8,9 %'. Щоправда, до 1998 р. банківські вкладення можна лише умовно відносити до інвестицій — на­справді це була проста спекуляція на державних облігаціях. Тому на розміри інвестиційного портфеля українських банків суттєво вплинуло зниження кількості операцій з ОВДП, спри­чинене обвалом фондового ринку в 1998 р. Справді, у червні 2000 р. ОВДП становили близько 46 % інвестиційного порт­феля комерційних банків, а у великих банків зазначені цінні папери досягали майже 65 %. Маючи можливість заробляти на наддохідності ОВДП, банки не проявляли зацікавленості до придбання значних пакетів акцій.

Фінансова криза 1998 p., згортання практики державних запозичень на відкритому ринку знизили інтерес до спекуля­тивних операцій з державними цінними паперами. Але це не привело до переключення активності вітчизняних банків на інвестування виробництва чи принаймні на придбання акцій конкретних українських підприємств. А головні покупці — нерезиденти — вийшли з ринку, внаслідок чого курси акцій суттєво знизилися. І зараз про участь банків в управлінні під­приємствами та їхній вплив на інвестиційні рішення акціо­нерних товариств мови не йде. Банки, придбавши акції певно­го емітента, переважно вичікують моменту зростання їхньої курсової вартості, щоб отримати прибуток з різниці. Нерідко в наших умовах зустрічається парадоксальна ситуація, коли ціни акцій, що попередньо були високими, різко знижуються, але комерційний банк не намагається їх продати. Банківський сектор готовий вичікувати необмежений проміжок часу, щоб максимізувати прибуток, а не прагне мінімізувати збитки.

¹ Структура активів комерційних банків України за станом на 01.07.2000 р. // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С 7.

Актуальні завдання інвестиційної політики

215

Водночас є підстави говорити про тісну інтеграцію банківських установ у галузеві структури, за сутністю подібні до корпорацій. Наприклад, компанія "Нафтогаз України" володіє пакетами акцій "Укргазбанку", "Будматеріалбанку", банку "Фінанси і кредит" та "Укргазпромбанку" тощо, компанія "Укрнафта" — "Укргаз­банку", "Західбудгазбанку". Укрпошта та Пенсійний фонд нале­жать до числа власників банку "Аваль". НАК "Нафтогаз Украї­ни" є співзасновником 11 комерційних банків¹. Це означає, що банки, по суті, створює держава в особі належних їй підприємств чи організацій для фінансування конкретних, нехай і нерента­бельних, проектів. Хоча створені фінансові інституції частково ви­рішують і проблеми підприємств-засновників, однак "верховним" їх власником все ж є держава, що дає їй змогу контролювати фінансово-інвестиційні потоки. Щоправда, державі довелось по­ступитись частиною власності в банках-гігантах ("Україна" (який все одно збанкрутував), "Промінвестбанк", "Укрсоцбанк"), проте система взаємовідносин суттєвих змін не зазнала (варто хоча б згадати використання системними банками бюджетних ресурсів, незважаючи на спроби сконцентрувати їх у Держказначействі).

Для наших умов можна вести мову про перспективи ство­рення в Україні "корпоративно орієнтованого" інвестиційного процесу. Про те, що він не оформився остаточно, свідчить від­сутність юридичного закріплення реальних корпорацій з під­приємствами, які перебувають у повній чи частковій держав­ній власності, у ролі ядра. Крім того, сьогодні інвестиційний процес помітно тяжіє до директивно-керованого типу, не пере­творюючись у його класичний варіант. Низька ефективність такого проміжного типу інвестиційного процесу цілком під­тверджена результатами минулих років. А деяке пожвавлення інвестиційної діяльності у 1998—2000 pp., як видно з деталь­нішого аналізу, є радше наслідком протидії сучасній моделі або ж результатом впливу зовнішніх чинників.

Передусім треба звернути увагу на той факт, що підприєм­ства фінансують інвестиції здебільшого за власні кошти — у 2000 р. так профінансовано 67,6 % від загального обсягу інве­стицій². Тому ширші інвестиційні можливості є у підприємств,

Структура активів комерційних банків України за станом на 01.07.2000 р. // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С 7.

Споживчі настрої // Міжнародний центр перспективних дослі­джень. — 2001. — № 3.

216

Розділ 5

попит на продукцію яких вищий і забезпечує бажані фінан­сові результати. Наприклад, у 2000 р. завдяки сприятливій кон'юнктурі на зовнішніх ринках максимальний чистий при­буток досягався на підприємствах чорної металургії — він пе­ревищив 5 млрд грн, або 58 % від прибутку всієї промисло­вості. Це дало змогу профінансувати інвестиції в галузь на суму 1,6 млрд грн, що становить 18 % від загального їхнього обсягу¹. При цьому фізичний обсяг експорту галузі змінився незначно — прибутковість забезпечено зростанням експорт­них цін. Циклічність кон'юнктури на світових ринках чор­них металів спроможна в наступному періоді якщо не змен­шити обсяги інвестування, то принаймні уповільнити темпи йо­го зростання. Тим більше, що погіршення умов для збуту вна­слідок зниження цін стало відчутним уже наприкінці 2000 р. За цих умов виробники чорних металів навіть порушили питан­ня про необхідність надання галузі додаткових пільг та га­рантій — мораторій щодо підвищення цін на паливно-енерге­тичні ресурси, пільгові тарифи на залізничні перевезення і транзит газу тощо.

Інакше кажучи, це типовий випадок "виторговування" не­прямих субсидій, що є невід'ємним елементом проміжної мо­делі інвестиційного процесу.

Ще одним чинником, який позитивно позначився на ін­вестиційній активності в досліджуваний період, є наявність оптимістичних інфляційних сподівань споживачів та інве­сторів. Суттєве зниження темпів інфляції (місячні індекси спо­живчих та оптових цін у 2001 р. становили 1,9 та 1,6 % від­повідно, що мало не в ЗО разів менше від рівня 1993 p.), змен­шення рівня заборгованості з пенсій та заробітної плати і під­вищення реальних грошових доходів сприятливо вплинули на сподівання домогосподарств, а відтак збільшили попит на то­вари і послуги. За результатами опитування Міжнародного центру перспективних досліджень, індекс споживчих настроїв у січні 2001 р. зріс порівняно з вереснем 2000 р. на 14,3 пунк­ту (індекс очікуваного розвитку економіки країни в найближ­чий рік — 23,6 пункту, а сукупний індекс економічних очіку­вань — 16,6 пункту)². Проте перелічені показники менші від

¹ Споживчі настрої // Міжнародний центр перспективних дослі джень. — 2001. — № 3.

² Там само.

Актуальні завдання інвестиційної політики

217

100 пунктів і, відповідно, песимістичні настрої в суспільстві все ще переважають. Унаслідок можливого підвищення та­рифів на комунальні послуги, а також подорожчання енерго­носіїв, реальні грошові доходи, ймовірно, знижуватимуться. Тому без належних кроків уряду запас оптимізму може швид­ко вичерпатись, повернувши інвестиційні можливості у почат­ковий стан.

З'ясовуючи підстави деякого пожвавлення інвестування у вітчизняній економіці, потрібно взяти до уваги і суто адмініст­ративні важелі впливу. Йдеться передусім про зниження рівня неплатежів в електроенергетиці. Якщо в 1999 р. оплата грішми становила не більше 10 %, то у 2000 р. зросла до 70 %¹. Це означає, що частина грошових коштів, яка обслуговувала ті­ньовий бізнес, легалізована. Тому є підстави стверджувати, що було зроблено кілька кроків у напрямі модифікації вітчизня­ної моделі інвестиційного процесу.

Наведені факти засвідчують непричетність "проміжного" ти­пу інвестиційного процесу до збільшення обсягів нагромаджен­ня капіталу в Україні. Наскільки згубними будуть наслідки подальшої його реалізації та який час він функціонуватиме, цілком залежить від стратегії економічної політики у сфері інвестування.

Основи такої стратегії було закладено Указом Президента України "Про основні напрями інвестиційної політики на 1999— 2001 pp."² Згідно з цим Указом, сприяти відновленню інве­стиційної активності має, зокрема, уточнення переліку прі­оритетних секторів і галузей економіки для реалізації інве­стиційних проектів з бюджетних коштів. У цьому разі не кон­кретизовано, яка частка бюджетів усіх рівнів має скеровувати­ся на інвестиційні цілі, а також з яких джерел наповнювати­муться такі "бюджети розвитку". Оскільки резервів для по­даткового їх поповнення в умовах економічного спаду прак­тично немає, то вірогідна перспектива запровадження різного типу додаткових зборів.

Зокрема, скасування норми про відрахування у бюджет 10 % амортизаційних відрахувань підприємств усіх форм власності

¹ Энергообналичивание // Инвестгазета. — 2001. — № 2—3. — С. 21.

² Про основні напрями інвестиційної політики на 1999—2001 pp.: Указ Президента України // Моніторинг інвестиційної діяльності в Украї­ ні. — 1999. — № 3. — С 46—48.

218

Розділ 5

не поставило крапки у вирішенні цієї проблеми. Вже восени 1999 р. неодноразово ініціювалися зміни до чинного законо­давства, що по суті передбачали відновлення "амортизаційно­го податку", однак уже за ставкою 20 %. На щастя, реалізува­ти цю згубну для виробництва "ініціативу" не вдалося, але це все одно свідчить про наявність в уряді та парламенті потуж­ного лобі підприємств-гігантів, які претендують на відчутну частку підтримки з державного бюджету. Наприклад, керів­ництво Харківського тракторного заводу сподівалося в такий спосіб повернути борг у розмірі 43 млн грн та профінансувати розробку нових зразків тракторів на суму 23 млн грн. До пере­ліку підприємств, які могли б сподіватися на кошти від "амор­тизаційного податку", потрапили також ДП "Чорноморський кораблебудівний завод", ВАТ "Запорізький виробничий алю­мінієвий комбінат" тощо¹. Хоча відповідного закону Верховною Радою не ухвалено, повернення до цього питання новим пар­ламентом цілком можливе. Щоправда, в такому контексті по­зитивно треба оцінювати відмову від вилучення частини амор­тизаційних відрахувань підприємств у 2001 p., підтвердже­ну Законом України "Про Державний бюджет України на 2001 рік". Подібна норма закладена й в Указі Президента Украї­ни "Про Концепцію амортизаційної політики". Зміст Указу навіть ширший, оскільки йдеться також про податкові зниж­ки для підприємств, які використовують амортизаційні відра­хування для фінансування інвестицій, та отримання суб'єкта­ми господарювання більшої свободи у виборі методів і норми нарахування амортизації. Втім, викладені положення сьогодні є швидше декларативними, тоді як законодавче підґрунтя пе­ребуває у стадії становлення. Врешті, як уже зазначалося, бю­джетні проблеми нерідко ставлять вище за дотримання норм законів.

Інше нововведення може стосуватися вужчого кола підпри­ємств — акціонерних товариств із часткою держави у статут­ному фонді. Уряд постійно домагається, щоб такі господарські товариства спрямовували на дивіденди 50 % чистого прибут­ку. В такий спосіб у підприємств вилучатимуть вже не ЗО % прибутку, а 65 %. Очевидним є знову-таки факт втрати знач-

¹ Терен С. Верховна Рада може відновити амортподаток..."на прохай ня трудящих" // Галицькі контракти. — 1999. — № 43. — С. 15.

Актуальні завдання інвестиційної політики

219

ної частини інвестиційних ресурсів. З огляду на значні обсяги негрошових розрахунків в економіці, декларований підприєм­ствами прибуток певною мірою є фіктивним. Тому бюджет може не отримувати запланованих сум "дивідендного" податку. Вод­ночас заборгованість перед бюджетом зростатиме, що потре­буватиме контролю за розрахунковими рахунками підприємств і зумовлюватиме зниження інвестиційного потенціалу та зро­стання обсягів тінізації. Одночасно зберігатиметься й практи­ка дотування менш ефективних підприємств за кошти більш продуктивних.

Таким чином, умови для консервації "проміжного" типу ін­вестиційного процесу зберігатимуться і надалі. Свідченням цього є, зокрема, ініціатива держави, результатом якої стало списання податкової заборгованості підприємств, що виникла до 2000 р. Оскільки природа виникнення такої заборгованості на кожному з підприємств індивідуально не з'ясована, то ство­рилося сприятливе середовище для дискримінації законослух­няних платників податків. Очевидно, що подібні рішення по­трібно узгоджувати з формуванням сприятливої для інве­стування податкової системи. Так, зниження ставки податку на прибуток підприємств із ЗО до 20 %, передбачене новим (так і не прийнятим) Податковим кодексом, було б спроможне вивільнити для приватного сектору набагато більші інвестиційні ресурси, ніж пряме та приховане субсидування разом узяті.

У кожному разі, важливо максимально скористатися позитив­ними тенденціями останніх трьох років для реалізації ком­плексу заходів, спроможних суттєво поліпшити стан справ у сфері інвестування.

Насамперед ідеться про необхідність повної відмови від прак­тики підтримки неефективних підприємств. Фінансову допо­могу, якщо вже вона потрібна, слід спрямовувати виключно на їхню реструктуризацію та закриття. Паралельно треба знизи­ти податковий тиск на підприємства. Цього можна досягти насамперед за рахунок зменшення ставки оподаткування при­бутку для малих підприємств до 15 %, а також звільнення їх від сплати цього податку протягом першого року роботи.

Звичайно, слід було би взагалі скасувати податки на інве­стовану частку прибутку, та на сьогодні, без залучення нових джерел наповнення бюджету, це поки що нереально. Але до­цільно дозволити підприємствам, незалежно від їхнього розміру

220

Розділ 5

та кількості зайнятих, зараховувати до виробничих витрат хоча б 50 % від вартості придбаного обладнання.

Ефект від зниження податкового тиску виявляється не від­разу, а лише через деякий час. Тому пропозиції запровадити тримісячні податкові канікули зі сплатою лише відрахувань у розмірі 10 % на заробітну плату видаються не зовсім реаль­ними. Якщо реалізувати таку пропозицію, як впровадження податку на купівлю в розмірі 5 %, то наслідком може стати глибокий спад надходжень до бюджету, що позначиться на до­ходах великих груп населення¹.

Пільгове оподаткування бажане і для банківського сектору економіки. Зокрема, варто запровадити нижчу ставку оподат­кування прибутку (15—18 %), отриманого від інвестиційного та лізингового кредитування. Це дало б змогу суттєво поліп­шити структуру кредитного портфеля комерційних банків за термінами позик і частково зняти проблему високих відсотко­вих ставок.

У сфері стимулювання прогресивних інноваційних проектів позитивний вплив мало б зменшення розміру оподатковувано­го прибутку на 100 % вартості нововведеного прогресивного обладнання. Враховуючи, що реальні інновації на сьогодні ста­новлять незначну частку інвестицій, це не завдасть суттєвої шкоди бюджетним надходженням, але дещо посилить праг­нення до впровадження дійсних досягнень науково-технічно­го прогресу.

Активізація фінансового інвестування об'єктивно потребує запровадження пільг для фізичних осіб. На період не менше п'яти років варто звільнити від оподаткування прибутковим податком доходи, отримані у вигляді дивідендів чи процентів за корпоративними облігаціями. Це могло б реально посилити можливості підприємств у залученні коштів населення замість банківських кредитів, тим більше, що приховані заощадження українських громадян набагато перевищують сукупні ресурси банківської системи. Доцільно також запровадити елементи системи участі держави у ризику для пожвавлення вторинно­го ринку цінних паперів (очевидно, що ці заходи потрібно про­вадити паралельно із переглядом рівня неоподатковуваного

¹ Соскін О. Податкова система в Україні... // Екон. часопис. — 1996. — № 4. — С 5.

Актуальні завдання інвестиційної політики

221

мінімуму, явно заниженого). Оскільки дискримінаційне опо­даткування корпоративних облігацій, ощадних та інвестицій­них сертифікатів на практиці вже усунуто, то цей стан справ слід лише зафіксувати.

Ринок цінних паперів потенційно спроможний вирішити проблему недобросовісності покупця в разі приватизації під інвестиційні зобов'язання. Це можна було б здійснити шля­хом емісії на суму приватизованого майна конвертованих об­лігацій, які дають змогу залучати кошти під конкретні проек­ти, пропонуючи інвесторові можливість вибору між отриман­ням відсотків чи пакета акцій у власність.

Додатковим стимулом пожвавлення інвестиційної діяль­ності могло б стати створення Національного інвестиційного банку (НІБ). Світовий досвід пропонує кілька можливих варі­антів формування капіталу такої фінансової інституції. На­приклад, Державний інвестиційний банк, створений в Японії, формував свої ресурси шляхом резервування в ньому (пара­лельно з резервами в Центральному банку) частини коштів комерційних банків. Обмежуючи кредитний потенціал комер­ційних банків, уряд отримував необхідні для підтримки інве­стиційних проектів кошти. Промисловий кредитний банк у Німеччині було створено за рахунок разових відрахувань про­мислових підприємств. Отримані ресурси (1 млрд нім. марок) спрямовувались на фінансування проектів у вугільній та ме­талургійній промисловості й електроенергетиці. Обидва варі­анти в разі їхньої реалізації в Україні наштовхнулися б на серйозні труднощі, спричинені, як уже зазначалося, в основно­му збитковістю саме тих підприємств, які найгостріше потре­бують інвестицій.

Є, щоправда, й інші варіанти формування капіталу інвести­ційного банку, зокрема пропозиції заснувати банк у формі від­критого акціонерного товариства зі статутним фондом 5 млн євро. Його акціонерами могли б бути державні організації та установи (НБУ, УМВБ, Національне агентство України з ре­конструкції та європейської інтеграції) та комерційні банки. Частка будь-кого з акціонерів не повинна була б перевищува­ти 35 % статутного фонду. Така схема організації Національ­ного інвестиційного банку є менш жорсткою, оскільки передба­чає фіксацію прав власності, а не вимушене вилучення коштів. За задумом авторів цієї концепції, метою Національного ін-

222

Розділ 5

вестиційного банку було б передусім залучення іноземних ін­вестицій. Проте в цьому разі доцільність створення такої кре­дитної установи є сумнівною, оскільки незначний статутний фонд порівняно із системними банками навряд чи викликав би зацікавленість у партнерстві з боку іноземних інвесторів. Проте, якби серед основних функцій НІБ було сприяння вихо­ду вітчизняних підприємств на ринок глобальних депозитар­них розписок, а також обслуговування емісій конвертованих облігацій та проведення експертизи для надання додаткових пільг щодо конкретних проектів тощо, то ефект від його ство­рення був би набагато більшим.

Отже, поєднання механізмів інвестування економіки за по­середництва корпорацій (у нашому випадку великих підпри­ємств з частиною державної власності) та підпорядкованої ролі банків із принципами планової системи (централізований роз­поділ ресурсів і відсутність зв'язку між продуктивністю та фі­нансовими результатами) лише погіршуватиме ситуацію в ін­вестиційній сфері. Відповідно, потрібно просуватись у напря­мі збалансованого розвитку елементів ринково, банківсько та програмно орієнтованих інвестиційних процесів. Це передба­чає вжиття низки рішучих (а часом і жорстких) заходів для поліпшення загальних умов інвестиційної діяльності. Першо­черговим завданням регулювання інвестиційного процесу на цьому етапі має бути передусім створення умов для пожвав­лення активності саме вітчизняного інвестора.