ІХ. Нові безпосередні та опосередковані авторитетні свідчення про богообраність українців

Запропоноване дослідження щодо основного призначення, головної місії Руси-України у світі загалом - на рівні самодостатніх вищерозглянутих 8-ми розділів - вже було підготовлене наприкінці 1998 р.Б. (розпочалося воно із статті "Це божественне ймення Вкраїна…", надрукованої в журналі "Мандрівець" 1994 р.Б.).

Варто наголосити, що і у 1996, і у 1999 рр. матеріали першої та другої частин дослідження з ряду суб’єктивних і об’єктивних причин публікувалися, якщо так можна висловитися, "гарячими" - відразу з під пера і негайно розсилалися в усі провідні науково-педагогічні бібліотеки України. Але заради справедливості слід зауважити, що нагальної потреби публікації дослідження у завершеному вигляді в двох частинах разом із фундаментальними висновками тоді ще не вважалося ні можливим, ані необхідним.

Такий час наступив, на нашу думку, аж у травні-серпні 2006 р.Б., коли для України наступив момент істини і час прийняття чи не найвідповідальніших фундаментальних рішень з моменту відновлення держави Україна 1991 р.Б. Тому саме тепер, - у цей історичний момент істини та напередодні прийняття доленосних рішень для всього українського народу час, вважаємо за потрібне, і за можливе вихід завершеного варіанту нашого дослідження із додачею 9-го розділу з новими безпосередніми та опосередкованими авторитетними свідченнями про богообраність українців і з фундаментальними висновками, побудованими на геніальних узагальненнях найвидатніших наших світочів і мислителів.

Щоби усі ці методологічні матеріали мали більшу вагомість, лаконічно висвітлимо етапи цілковитого утвердження в остаточному переконанні щодо їх правдоподібності, що зростали в міру надходження нових свідчень раніше невідомих нам авторитетних дослідників щодо наших попередніх припущень, надрукованих у 1996-2000 рр. Такі раніше невідомі нам джерела варто розділити на дві категорії: 1) книги і брошури, які стосуються загалом призначення Руси-України, українців та інших слов’янських народів у світі та 2) літератури щодо справжнього лиця єврейства, сіонізму й іудаїзму. Ми розглядатимемо загалом джерела із першої категорії щодо всесвітньої місії скіфів-слов’ян-українців, що, власне, і є темою нашого дослідження.

Але перед тим доцільно кілька слів сказати і про джерела з другої категорії.

Хоча, мабуть, була на це і Божа воля, щоби я на власному прикладі, на власній шкірі у безпосередньому живому спілкуванні з євреями, розпочатого, так би мовити, з чистого листка, зрозумів справжню їхню суть, підтверджену невдовзі раніше невідомими чи маловідомими книгами й брошурами із 2-ої категорії. Дійшло навіть до того, що завдяки певному зближення з місцевими євреями і їхньою креатурою у 1999 р.Б. потрафив на УІІ Міжнародну наукову конференцію "Єврейська історія і культура в країнах центральної та східної Європи - катастрофа європейського єврейства. Рефлексії на межі століть", що відбулася в м. Києві у найголовнішій бібліотеці України - ЦНБ ім.В.Вернадського, де виступив з доповіддю "Арії та євреї: спільна місія і випробування". Але навіть таке відносно тісне зближення в науково-богословському пошуку істини не допомогло мені хоча би на день позичити для ознайомлення у своїх єврейських "друзів" (як мені видалось, на перший погляд) їхні іудейські книги. Максимум на що вони погоджувалися - надати мені можливість працювати і досліджувати ці втаємничені іудейські джерела (і навіть не найголовніші) у них удома. Аж тоді я остаточно зрозумів, що насправді євреї є далеко не тими, ким себе малюють для неєвреїв та й загалом усього людства. Але, повторюю - це був необхідний, хоча й гіркий, етап формування мого богословського, наукового і громадсько-політичного світогляду, без якого навряд чи сформувалися б висловлені в нашому дослідженні фундаментальні висновки щодо місії Руси-України...

Проте життя продовжувалося. Світ досягнув епохальної дати - 2000-ліття Різдва Господа нашого Ісуса Христа, Котрий змінив навіть існуюче до Нього літочислення, яке сьогодні навмисне замовчується, подаючи цю епохальну подію скромненьким секуляризованим штампом - "наша ера", хоча насправді потрібно говорити і писати про Христову еру - від часу його Рождества, як справедливо ведеться літочислення та зазначаються роки в богословсько-церковній літературі. Але на все свій час.

Кожен по-своєму сприйняв цю знаменну віху цивілізації, але не викликає сумніву, що вона суттєво активізувала і стимулювала усі здорові та творчі сили людства. Одним з таких добрих плодів наукового подвижництва постала фундаментальна монографія доктора філософських наук, професора Валентина Крисаченка "Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира" (2000), видана у Київському видавництві "Наукова думка", але чомусь вельми мізерним як для такої фундаментальної, архіактуальної та ювілейної книги тиражем - всього-навсього 1000 примірників. Дослідження В.Крисаченка настільки близько перегукується з нашим дослідженням, особливо щодо якоїсь особливої місії скіфів-праукраїнців, що окрилило і надихнуло нас вже у 2001 р.Б. серйозно висловити та обгрунтувати гіпотезу про богообраність скіфів-слов’ян-українців!

Говорячи про згадку у старозаповітній ІІ-ій книзі Макавеїв міста Скитополь, тобто, Скіфопіль (міста скіфів) - головного міста т. зв. Декаполя ("десятиграддя"), союзу десяти еллінізованих міст Південної Сирії, Північного Зайордання та Ізраїльської долини, яке знаходилося за 600 стадій від Єрусалима (II Мак.12:28-31), В.Крисаченко далі наголошує: "Тим часом Святе Письмо декілька разів згадує і власне скіфів - II Мак.4:47; 12:29; ІІІ Мак.7:5. Та чи не найпромовистіше свідчення про них - у Посланні ап. Павла до колосян. Викладаючи загальні принципи християнського життя, ап. Павло сформулював знамениту тезу: "Тим-то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому - Христос" (Кол.3:11).

Цей догмат безліч разів цитовано, але здебільшого в урізаному вигляді: тільки ту частину, де йдеться про греків та юдеїв. Та апостол Павло окреслює коло найвідоміших народів своєрідною тріадою: "греки - юдеї - скіфи". І це попри те, що на час створення Послання апостол перебував у римській в’язниці (61-63 рр.), а колосяни, яким адресувалося Послання, були аж ніяк не скіфського племені. Тим цінніше "долучення" скіфів до "стовпів" Ойкумени. Доречно тут нагадати, що по П’ятидесятниці після воскресіння Ісуса Христа серед народів, на які зійшов Дух Святий, згадано й мешканців Понту (Дії 2:9)... Саме з віддаленими народами Скіфії пророча та апокаліптична традиція Біблії пов’язує чимало подій і щодо майбуття єврейського народу, особливо "наприкінці" віку" [76,с.132-137].

Окрім цієї фундаментальної монографії, значний інтерес привернула невелика стаття у 10-ому номері газети "Ідеаліст" Організації Ідеалістів України (ОІУ) за 1997 р.Б. з вельми промовистою назвою: "Вибраним народом є народ український" (до якої долучив мене начальник Тернопільського обласного штабу ОІУ Іван Дмитрик, котрий у питанні богообраності українців у рукописі підготував вже об’ємну книгу, окремі фрагменти з якої публікував у різних номерах "Ідеаліста" і для видання якої він шукає спонсора). Вважаємо за потрібне повністю передати зміст цієї лаконічної і надзвичайно значущої для українців статті.

Головну її частину становить фрагмент листа до родини від монахині-українки з Бельгії, який подала в редакцію газети тернополянка Анна Слюз. "У 1978 році Ісус Христос об’явився священикові-стигматикові О.Н. і заявив йому, що вибраним народом є народ український, про що підтверджується в листі від монахині-українки, котра проживає у Бельгії в законнім згромадженні, - наголошується у вступі і далі подається текст листа під назвою "Ісус найбільше любить..." - У Бельгії в законних згромадженнях є і наші дівчата. Ось що пише одна з них до своїх рідних: "Є у нас один священик О.Н., стигматик. Недавно ми цілим домом пішли до нього на прийом. У його приймальній кімнаті він підходив до кожної з нас і щось говорив. Коли підійшов до мене, то сказав: "Ви не бельгійка". - Ні, отче, я українка, - відповіла я. - Коли це я сказала, він дуже привітно усміхнувся і промовив: "А ви знаєте, що мені Ісус недавно сказав? Він найбільше любить український нарід!" "А чому, отче?" "О, я те саме запитав: "Чому Ти, Ісусе, найбільше любиш український нарід?" На те Ісус відповів: "Так як у старому завіті вибраним народом був нарід жидівський і Я його найбільше любив, так тепер вибраним народом є нарід український і Я його найбільше люблю. Але він страшно терпить!!! Нищать великий нарід, хто мав право йому забрати свободу?! Я сам прийду і поверну йому свободу. Це найбільше опущений, потоптаний нарід. Але з нього, згідно передбачень, має вийти найбільший монарх - цар і папа". Щоб розсіяти можливі сумніви, я спеціально розшукав свою славну землячку Анну Слюз і, після грунтовної розмови з нею, переконався у повній достовірності поданих нею фактів.

Також вищезгадана газета "Ідеаліст" (котра лише за "демократичного" президента В.Ющенка у 2006 р.Б. не була включена до каталогу передплатних видань з метою її цілковитого знищення, хоча репресії проти неї та її головного редактора Михайла Маньковського започаткував Медведчуківсько-Кучмівський режим!) у 15-17 номерах за 1997-1998 рр. подала буквально таки сенсаційну з позитивної точки зору статтю "Ангел України". З цієї статті з величезною радістю та надзвичайним духовним піднесенням ми дізналися, що Український народ (а не зденаціоналізований народ України!) також має свого ангела-охоронця - Ангела України, і, можливо, - ще й охоронця вищого рангу - Архангела!..

На жаль, цей факт є маловідомим для більшості українців, але насамперед українці повинні знати: на межі Львівської й Тернопільської областей у селищі Уневі Золочівського району Львівської області в Унівському Василіанському монастирі вперше в історії України (принаймні, відомої нам історії) об'явився Ангел України! Понад те, Ангел України об'явився не українцеві, очевидно, щоб у майбутньому не було спокуси подання цього неординарного факту як фальсифікації (наприклад, як події навколо знаменитої "Велесової книги") різного гатунку "україножерами". Ангел України тричі об'являвся у 1914, 1917 та 1923 роках монахові редемптористові, отцю настоятелю Унівського монастиря Йосифу Схрейверсу, що був родом із Бельгії.

У цих трьох об’явленнях Ангел України був вельми лаконічним та небагатослівним. А тому усі його слова вартують якнайширшого залучення як до наукового обігу, так і для усіх верств громадськості, особливо ще й тому, що також підтверджують наявність в українців Божого благословення, і майбутню велич справді вільної України! Перша зустріч Ангела України з о. Й. Схрейверсом своєю несподіваністю не могла не налякати його. Але навіть цей факт благочестивий духівник не захотів вилучити зі своїх споминів, написаних 1925 р. і виданих окремою книжечкою під назвою "Ангел України", зафіксувавши у ній для майбутніх поколінь буквально кожне слово несподіваного небесного Післанця (слова Ангела України далі у тексті виділено похилим шрифтом):

"Не бійся, той самий ідеал злучив нас у цій келії", - розпочав розмову Післанець Небес. Почувши такі спокійні слова з Царства Спокою, я набрався сміливості, - розпочинає і свою розповідь про перше об'явлення о. Й. Схрейверс й далі продовжує. Приглушеним голосом зміг вимовити: "Хто ж ти, дивний духу, чого хочеш?" Постать випросталася: "Я від віків вже перебуваю у цій келії... Я стережу її, бо вона - моє царство. Для мене це втіха, що я зустрівся з кимось, хто розуміє і поділяє мій смуток".

Той спокійний голос з іншого світу був переповнений глибоким смутком. Після короткої мовчанки, якої я не наважився переривати, він заговорив далі: "Мій нарід страждає під чужим ярмом, він не свідомий, він бідний, він зневажений. Щоб заробити на кусень насущного хліба, змушений іти далеко в чужі краї та працювати невільником. Він повинен бути великим, сильним і славним, як інші народи. Його найбільше нещастя в тому, що втратив він свою Віру, й тирани відібрали в нього надію на краще життя".

Мій таємний гість замовк, і мені здавалося, що він вважав, аби говорив я. Я запитав його, яка причина безнастанного гніту України та хто найбільш винен в усіх її нещастях. Чи росіяни-фанатики, чи варвари-татари, чи Австрія через свою політику, чи Польща через свою. Дух перервав мене раптово: "Ви, смертні, судите про все своїм обмеженим зором. Певно є такі, що провинилися, та тільки Бог їх судитиме. Я не прийшов, щоб учити тебе помсти, ані ненависті. Спасіння мого народу — в любові, згоді, єдності, - обличчя Духа ставало дедалі виразнішим і раптом засяяло. - Спасіння мого народу недалеко. Всевишній почислив його страждання. Ще не довго, й міра наповниться", — сказавши ці слова, постать схилилася, немов прощаючись. І справді, я стояв сам в довгому монастирському коридорі..." (29 жовтня 1914 року)...

"На білосніжному коні з'явився сяючий лицар, — продовжує розповідь о. Й. Схрейверс про друге об'явлення йому Ангела України, хоча на той час настоятель ще не знав імені свого таємничого небесного Гостя. - Мені здалося, що його одяг і зброя нагадує давні часи козацтва. Звідкіля він взявся? Чи, може, повстав з одного із тих гробів, що їх так багато на цьому подвір’ї?"

Він проїхав повз мене, і я почув короткі слова, вимовлені з уриваним притиском: "Боже благословення з нами... Воля сяє… але ще багато крові спливе... Терпи, дорога Україно, ти будеш велика і вільна..."

Лицар зник. Здавалося, що вів ішов на боротьбу проти невидимих ворогів... " (29 лютого 1917 року).

"Раптом почув я слова: "Чому ти сумуєш, коли небо радіє? — і побачив перед собою таємну появу, - завершує свою розповідь о. Й. Схрейверс про третє таємниче об'явлення. — Не на мою відповідь Дух продовжував: "Я передрікав тобі боротьбу, свідком якої ти став, тож чому лякаєшся? Україна пролила свою кров за волю свою, і вона ту волю здобуде... На українській землі знову постане Хрест, хоча й не без крові. Страшні часи налягли на цілий світ. День наближається, вже надходить вечірнє світло".

Дух дав мені зрозуміти, що я більше його не побачу. Я запитав, хто він. "Смертнику, - відповів він, — ти питаєш, яке моє ім'я? Я вже сказав тобі, що в цій келії перебуваю від віків. Я часто бажав говорити з живими, як ось тут з тобою. Та ніхто ніколи мене не питав. Я жив для мого народу і з моїм народом. Я зітхав над його нещастями. Я був з ним на вигнанні, в холодному Сибіру, в далекій Америці. Я вкладав йому в душу духа повстання проти несправедливості і кривди, я вливав силу в душі його мучеників, що страждали за віру святу і свободу... А тепер, на Сході і на Заході, розбуджу я нових хоробрих місіонерів, і вони знову принесуть віру в Ісуса Христа на українську землю. Я дам їм силу витримувати страждання переслідувань, мук і смерті. Нехай сини мої проженуть страх із сердець, бо я з ними. Скажи їм, хто я такий: я - АНГЕЛ УКРАЇНИ".

Він зник... Я втратив надію побачити його ще раз. Я здійснив його намір і тому тепер розказав те, що досі пильно зберігав у глибині моєї душі.

О Духу дорогий, що зволив ласкаво мені показатися в мурах стародавнього Унівського монастиря, прощавай... Я прощаюся з Тобою, як з Приятелем, як з Братом… Якби Ти показався й іншим... в їхніх душах, в їхніх серцях. Таке Твоє бажання, така й мета оцих рядків (листопад 1923 року)" [2, с. 9-19].

Після таких серйозних підтверджень наших припущень, висловлених у публікаціях та в ефірі Всеукраїнського й обласного радіо протягом 1994-2001 рр., 23 вересня я був запрошений виступити на зборах патріотичної громадськості в залі Конгресу Українських Націоналістів та Тернопільської обласної Спілки політв'язнів і репресованих із темою, сформульованою таким чином: "Українці - також богообрані!", яку присутні сприйняли дуже доброзичливо і завершили тривалими оплесками. Перше покарання просіоністських сил виявилося просто миттєве: буквально через три дні (!) - 26.09.2001 р.Б. директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва Національної Академії наук України підписав наказ № 86: "Звільнити Кухарського В.М. з. 01.10.2001 р. з посади наукового працівника (за сумісництвом) без оплати відділу №2.2 - проблем соціального інтелекту - в зв’язку з приведенням штатного розкладу Центру у відповідність з Кодексом законів про працю України", який складно не пов’язувати з темою виступу зухвалого "гоя" (за людиноненависницькою термінологією талмудистів) 23 вересня в КУНі.

Відчуваючи, що знаходжуся на правильній дорозі, для остаточного прийняття відповідального рішення про публікацію свого висновку-гіпотези щодо богообраності скіфів-слов’ян-українців, 28 вересня 2001 р.Б. здійснив паломництво в Унівський Василіанський монастир, щоби більш детальніше з’ясувати про об'явлення Ангела України, описаного газетою "Ідеаліст" у 1997-1998 рр. Усі наші надії, припущення та сподівання цілковито підтвердилися. Понад те, ґрунтовну розмову з отцем-настоятелем монастиря Олександром він доповнив врученням мені копії книжечки "Ангел України", надрукованої силами і коштом монастиря дещо раніше, і на підставі якої власне газета "Ідеаліст" й подала свою аналогічну публікацію.

Після цих надзвичайно авторитетних матеріалів та свідчень Ангела України, Валентина Крисаченка, Анни Слюз, з одного боку, а з другого - зростання проти мене терору сіоністів та їхніх яничарів (від звільнення з посади наукового працівника НАН України - до відключення телефону проєврейським Укртелекомом на 5 діб з мотивацією "пошкодження на лінії"), я вже просто не мав морального права не висловити гіпотези про богообраність українців з теологічної та наукової точок зору, адже серйозних доказів і з Святого Письма, і з богословської та наукової літератури було вже більш, ніж достатьо. І 6 жовтня 2001 р.Б. газета "Вільне життя" першою надрукувала нашу статтю-гіпотезу під назвою "Українці - також богообрані!", у якій зокрема зазначалося: "На підставі ґрунтовних семирічних досліджень з повною відповідальністю перед Богом, українським народом і власною совістю маємо всі підстави зробити серйозний висновок: українці є також богообраний народ, як свого часу були й іудеї!"

Понад те, відтоді і до сьогодні цей фундаментальний висновок-гіпотеза щораз більше підтверджується з різноманітних авторитетних богословських та наукових джерел. Так, невдовзі після проголошення гіпотези про богообраність скіфів-слов’ян-українців один мій побратим ознайомив із книжечкою Йосипа Терелі, без перебільшення, сучасного Христового апостола, за словами відомого старця Української Католицької Церкви ієромонаха Мілетія, "Царство Духа", виданої в Ужгороді ще у 1994 р.Б. У ній, серед іншого, наголошується, що у УІІІ столітті грецькі православні монахи в Палестині мали пророцтво про нарід Русь (Українців), як про третій Богообраний народ. Пророцтво, подане у книзі відомого дисидента, захисника Української Греко-Католицької Церкви, діяча ілегального Проводу Організації Українських Націоналістів Йосипа Терелі "Царство Духа" (1994), є невелике і варте цитування повністю, без скорочень. Отже, грецькі православні монахи в Палестині отримали пророцтво про Русь, у якому наголошується:

"Після того, як жиди передали на муки і смерть Месію та Іскупителя, вони втратили богообранство. Останнє перейшло на еллінів, які стали другим Богом вибраним народом. Могутній, яскравий ум древніх греків, просвітлений християнством, проник у глибини світотворення. Великі отці східної Церкви відточили християнські догмати і створили струнку систему християнського віровчення. В цьому велика заслуга грецького народу. Однак, побудувати гармонійне суспільне і державне життя на цьому міцному християнському фундаменті у візантійської державності не достало творчих сил і можливостей. Скіпетр православного царства випадає зі слабких рук візантійських імператорів.

А тому на заміну духовно занепалому грецькому народові Господь Промислитель шле третій Богом обраний нарід.

Народ цей проявиться із забуття на півночі Гіпербореї через сто-двісті років, всім серцем розвине науку Христа і буде жити за Його завітами та шукати, згідно з вказівками Спасителя, найперше Царства Божого і Правди Його. За ту ревність возлюбить Господь Бог той нарід і воздасть йому для життя все, що можливе — великі земні простори, багатство, державну міць і славу.

Із-за немощі людської не раз буде впадати цей великий нарід - Українці - у великі гріхи і за це буде покараний немалими випробовуваннями. Через тисячу років цей Богом вибраний нарід почне втрачати віру, і загордиться своєю могутністю та славою у стоянні за Правду Христову. Нарід Русь (Українці) поділиться на три нерівні частини. На півночі Русі антихристи почнуть будувати не царство Духа, а царство тьми на Землі.

Одначе не ввесь той нарід піде згубним шляхом, хоч більшість того народу забуде Божу науку і впаде в лоно лжі і братовбивства. Ріки невинної крови проллються на його землі від рук убивців Христа.

Голод буде частим гостем на землі Русь. Майже повсюди храми Господні будуть зруйновані та попалені. Багато русинів загине на примусових працях юдейських фараонів. Частина народу покине рідні землі і буде вигнанцями на землі. Але через мучеників і праведників Церкви того народу Бог вдихне силу у свій третій вибраний нарід. Кров многих мучеників буде кричати до неба про помилування. У серці самого народу почнеться отверезіння і повернення до Господа.

Промине, накінець, наданий Правосудним Суддею строк очищающого випробовування і знову засяє яскравим світлом відроджене святе Православне Апостольське Правовір’я.

Християнство тоді заявить про себе у всій своїй силі, і красі та повноті Божого Промислу. Більшість народів світу стане християнами. На певний час під всією Ойкуменою запанує мир, благоденствіє та мирне християнське життя. А тому, як наступить виповнення часу, почнеться переслідування слуг антихристів по всій Землі і сам сатана буде покараний. Амінь".

Підсумовуючи сказане, цілком погоджуємося з Й. Терелею, що у цьому пророцтві йдеться про долю як України, так і Росії; що ми повинні твердо вірити у сповнення Божого призначення, бо у Бога немає нічого, що б не здійснилося. "Віруймо у прийдешні грядущі дні, де наш нарід повинен виповнити свою місію, визначену йому Господом, - наголошує Й. Тереля. - Україна зобов'язана стати спасителем землі від погибелі — це її Боже призначення і вона його повинна виконати…

Християнство на землі ще не перейшло свого повного розвитку – Боже провидіння у тому, - що для найбільш гнобленої сатаною частини людства повинен наступити час і найвищого розвитку християнської науки. І що на древньому народові Русь лежить священний обов’язок очищення світу від зла та гармонійна розбудова духовної християнської держави, де світська влада буде у божественній гармонії із владою церковною, - я вірю у це призначення...

Перед другим приходом Христа Царя ми будемо свідками грядущого воскресіння нашої богославної і богоносної України. Правовірна і духовно воскресла Росія переживе те саме" [146,с. 52-53].

Також цей побратим дещо раніше від праці Йосипа Терелі "Царство Духа" презентував мені і фундаментальну науково-популярну книгу визначного педагога і вченого, професора Володимира Паїка "Корінь безсмертної України і українського народу", видану у Львові у 1995 р.Б. І хоча у ній автор не стверджує безпосередньо, що українці є богообраним народом, але його праця настільки близько перегукується з нашою "Місією України..." (1996, 1999 рр.), що, з одного боку, було надзвичайно прикро, через незнання про його книгу, не додати до авторитетних свідчень про надзвичайно високі морально-етичні принципи праукраїнців, про їхню віру в єдиного Триіпостасного Бога (Трояна) голос ще одного геніального українського подвижника-дослідника, а з другого боку, я був безмежно щасливий щодо підтвердження власного дослідження такими геніальними авторитетами, як Йосип Тереля та Володимир Паїк.

"Ми, українці, все-таки живемо, боремося, надіємося і віримо в Боже Провидіння, яке напевно має і для нас світлу розв’язку, - наголошує В.Паїк. - Нам треба тільки витривати в Його ласці, а розв’язка неодмінно прийде, бо ніякі сили на землі не спроможні змінити Його святих постанов, адже Він поставив нас на грані світів, й опікується нами щонайменше до тисяч літ...

Ми не самі, бо з нами Христос і Його Пречиста Мати, Котра об’явилася численним українцям у Грушові і у своєму зверненні до людей Пресвята Богородиця наголосила: "Я прийшла спеціально, щоби подякувати українському народові, який приніс великі жертви в часі останніх 70-х років (поява відбулася 26.04.1987 і подальші - у 1988 р.). Я приходжу, щоб вас потішити й запевнити, що всі ваші страждання невдовзі закінчаться. Україна стане самостійною державою... Україна, яку Я взяла під свою опіку, є першою державою, яка визнала мене Королевою-царицею (1037 р. по Хр.). Працюйте для Бога, бо без того не можна мати добра й ніхто не може здобути небо. Ви здобудете моє серце, але об'єднайтеся... Слухайте уважно проповідників Церкви й ви одержите ваш край у посідання, здобудете також силу між народами світу... Люблю Україну й український нарід за його жертви й вірність Царю-Христові. Я збережу Україну на Божу славу й майбутність Божого Царства на Землі. Український нарід буде Христовим апостолом між народами Росії, і коли Росія не навернеться, буде Третя світова війна" (Світло. - 1990. - липень-серпень)...

В історії Бог завжди нагороджував ті народи, що не собі служили, а Йому і Його святим намірам! Тому твердо віримо, що й нам засяє сонце золоте! Трипільсько-орійсько-сколотський верес почне випускати нові паростки! З 18.8.1988 р.Б. розпочалася нова, світла доба вічного українського народу'' [120,с.224-228].

Ще одним вагомим підтвердженням нашої гіпотези про богообраність українців виявилися свідчення найбільш відомого українського стигматика Степана Навроцького (народився 1922 р.Б. у с.Залуква поблизу Галича на Івано-Франківщині, а трагічно загинув від рук, за його передбаченням, польських убивць 1 квітня 1944 р.Б.), подані у книжечці о. Ігоря Царя "Степан Навроцький - жертва за волю України" (2002). "У 1943 р. Степан сказав, що Україна буде вільною, але ще багато крові проллється... Навроцький ходив до "лісу" і напоминав українських борців, щоб не було братовбивчої війни, бо пролиття невинної крові буде віддаляти день нашої справжньої волі. Все залежить від того, як люди будуть себе вести. У 1944 р.Б. він наголосив, що це станеться десь через 50 років!

Степан мав від Бога помічників в небі, якусь раду українських патріотів, котрі йому підказували, що має робити, за що терпіти і за що боротися... Степан допоміг генералу УПА Роману Шухевичу виявити одного зрадника з його близького оточення. У приватних розмовах Степан також був націоналістом, а у екстазах мова була більш духовна. Він казав, - наголошує надто важливу для українців та нашого дослідження думку українського пророка-стигматика Степана Навроцького автор книжечки о. Ігор Цар, - що український народ є найближче до Бога через свої страждання, що там є якісь ступені. А терпіння ці проходимо через те, що страшний занепад духовності та безбожність. І все закликав тих, що слухали, щоб ми були сильні, мужні, витривалі, що то допуст Божий. Говорив, що так буде через те, що люди себе зле ведуть. "Не буде ніякої України, доки хреста не буде на тризубі!" Малося на увазі поєднання наших національних ідеалів з християнським світоглядом. Також Степан зазначив, що найважливіше, як ті справи будуть виглядати у нашому серці.

Степан був жертвою боротьби за добро і волю України. Він знав про це і говорив: "Україна буде, але я за те загину - мене вб’ють поляки. Через те вони майже всі виїдуть з Галичини. Я від вас відходжу, вже до вас живим не верну. Мене вб’ють і ще одного хлопця вб’ють зі мною. Але горе тому народові, від руки якого я згину. Коли у вас буде якась велика біда, звертайтесь до мого гробу, моліться і я вам допоможу" [157,с.20-22]. І хоча найвидатніший український стигматик не сказав безпосередньо, що український народ є богообраним, як це наголосив у 1978 р.Б. священик-стигматик О.Н. з Бельгії, але як ще по-іншому можна розуміти слова С.Навроцького про те, що "український народ є найближче до Бога через свої страждання, і що там є якісь ступені"?..

2001 р.Б. у київському видавництві "Аратта" з’явилася фундаментальна монографія видатного російського дослідника Анатолія Кіфішина (в котрого є і українське коріння) "Давнє святилище Кам’яна Могила. Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ-ІІ тис. до н.е.". Як наголошується у резюме, ця книга є першим у світовій науці - і поки що єдиним - досвідом прочитання чи не найдавнішого письма (XII - III тис. до н.е.). Основним матеріалом її розгляду є тексти з 62 гротів та печер знаменитої Кам’яної Могили в Україні - грандіозного святилища-архіву, що функціонував з епохи палеоліту до середніх віків. Автор, видатний знавець давніх культур Близького Сходу, вважає це письмо, яке знаходить широке коло аналогів в Європі та Азії, насліддям невідомої поки що науці палеолітичної протописемності. І лише один факт, що це грандіозне святилище-архів знаходиться саме в Україні - поблизу Мелітополя, має ще не до кінця усвідомлену навіть нами українцями значущість і є одним з найавторитетніших доказів гіпотези щодо богообраності скіфів-слов'ян-українців!

До речі, цю безцінну книгу передали і у редакцію журналу "Мандрівець", нашими зусиллями оперативно був знайдений кваліфікований перекладач-філолог, але з незалежних від мене причин стаття-фрагмент з цієї книги вийшла у "Мандрівці" аж у 4-ому номері за 2003 рік, навіть не потрапивши до трьох найбільш вагомих статей номеру, зазвичай проанонсованих на обкладинці "Мандрівця", серед яких у цьому номері чомусь першою красується чи не найантиукраїнськіша стаття "Мандрівця" з часу його заснування, на нашу думку, у якій дісталося і мені, як одному з сучасних нібито міфотворців у питанні місії України [204].

Може це видатись несподіваним, на перший погляд, але навіть один з найвидатніших провідників українського національного руху, голова революційної Організації Українських Націоналістів Ярослав Стецько (1912-1986), котрий, до речі, народився у Тернополі в священицькій сім’ї, також вважав, що Божим народом у XX столітті є український народ і про це наголосив у 8-ому номері журналу "Визвольний шлях" 2002 р.Б. Богдан Яцун у статті "Український націоналізм і християнство у творчості Ярослава Стецька". "В дусі Шевченкового "Борітеся - поборите. Вам Бог помагає..." Я.Стецько окреслює величний християнсько-націоналістичний ідеал людини-героя, - зауважує Б.Яцун. - У 1984 р. Провідник зазначав: "На основі свого християнсько-націоналістичного світогляд ОУН уважає, що Людина-Герой - це найвища еманація її божественного елементу. Тому героїзм є шляхом самовиявлення, самоутвердження, унаявлення власного, властивого людині божественного складника, вказаного Христом і Героями: самовиявлення себе самого, своєї суті для Батьківщини і Бога".

На цій основі Я.Стецько подає своє розуміння героїчної нації та її Божого покликання: "Коли масовий героїзм опановує народ, захоплений найсправедливішою ідеєю і вірою в її абсолютну правдивість з волі Божої, тоді цей нарід стає героєм в цілому, самовиявивши найціннішу, найбільшу Божу якість Людини як представника нації і нації як "думки Бога". Тоді героїчний шлях нації є виявленням вічного в ній, виявленням її як твору Всемогутнього Бога, Котрий веде її до перемоги. Цей нарід стає народом Бога і він перемагає у боротьбі проти всіх лих того світу, як носій Божої правди на Землі, рятуючи світ від знищення й руїни Зла. Таким Божим народом, на думку Провідника, у XX столітті є український нарід: "Боже провидіння наложило на нашу націю велике післанництво: стати носієм Його Правди, Ідеї і Волі в остаточній боротьбі з об’явленим Злом диявола-антихриста..." [179,с.88].

Найбільш повно й авторитетно це сучасне об’явлене Зло вивів на світло Боже, без перебільшення, сучасний український пророк Павло Штепа, як справедливо наголосив про нього у передмові до книги "Мафія і Україна" (2002) Омелян Никоненко.

"Майже всі великі релігії вчать, що у світі точиться безнастанна боротьба сил Зла із силами Добра, сил сатанинських із силами Божими. Соціологи, дослідивши причини великих культурних криз за останні 2500 років, науково довели, що кожну з них разом з теперішньою спричинив ріст матеріалістичного світогляду і занепад світогляду ідеалістичного, - наголошує П.Штепа. - Ті кризи призводили до великих катастроф, руїн, мук, які аж надто переконливо доводили людям, що "Не єдиним хлібом живе людина". По таких катастрофах занепадав матеріалістичний світогляд, а відроджувався ідеалістичний. З ним відроджувалася і вся культура. Так було в історії вже кілька разів. Перед таким стоїть людство і тепер. І знову Україна випереджує в цьому відродженні інші народи, як випереджувала і тисячі років тому.

Український народ - вже наприкінці своєї національної Голгофи, а інші народи і не думають ще іти цим, єдино рятівним і неухильним шляхом до духовного відродження. Український народ мав ідеалістичний, фактично християнський світогляд вже до нашої ери, про що свідчать листи скіфського філософа Анахарсіса (6-го ст. до н.е.) до короля Лідії Креза. Тим-то ніде у світі християнство не поширювалося і не поглиблювалося так легко як саме в Україні. Вся українська давня культура є наскрізь християнська. Тим-то в українському народі ніколи не завмирала і жива ще й досі християнська догма "Не єдиним хлібом живе людина". І ніколи, аж по сьогоднішній день, не припинялася в Україні боротьба сатанинських руйнуючих сил із Божеськими будуючими, творчими силами. Щобільше! Україна своєю старовинною культурою, творчою силою, своєю творчою геніальністю ПЕРЕМАГАЛА тисячоліттями, перемагає тепер і переможе остаточно сатанинські руйнуючі сили і світової (сіоністсько-масонської. - В.К.) банкірської мафії, і Московщини...

Тепер не лише еліта народу, але й увесь український народ щораз швидше і більше, хоч цього і не видно назовні, мужніє, міцніє духовно, морально, національно. В Україні росте, набирає снаги величезна духовна сила. Сила, що її тепер у всьому культурному світі можна побачити хіба через мікроскоп. Це - чинна і непохитна віра, що "Не єдиним хлібом живе людина". Чинна віра, що найвищою метою життя людини і народу є боротьба за здійснення законів Божих. Чинна, тобто така, що охоче віддасть ВСЕ, разом із власним життям, у боротьбі за повну ДУШУ... В Україні, навіть у змосковщеної української інтелігенції відроджується споконвічний, український, національний ідеалістичний світогляд…

Німецький славіст, професор Бреславського університету К.Фріхтель наголошував 1942 року, що тодішня війна прискорить занепад англо-німецької доби і відкриє шлях добі українській, за якої пануватиме у світі ідеалістичний світогляд. Він казав, що Київ буде духовною столицею людства. Казав, що з Києва почнеться духовне відродження людства, бо Україна має ключ до світової Правди, і Україні Бог призначив місію вказати людству шлях до Царства Божого на Землі. Обов'язок цей - дуже тяжкий, але за таких переломних вирішальних часів завжди з’являються люди великої духовної наснаги, виявляються сили ірраціональні, сили Творчого Духа, що його прадавня Україна мала і має невичерпне джерело у своїй споконвічно християнській духовності.

Український Народе! БОГ І УКРАЇНА! Цим Переможеш" [169,с.384-387].

2004 р.Б. у Львівському видавництві "Стрім" вийшла з друку книжечка "Акафіст Пресвятій Богородиці заради Її чудотворної ікони "Всецариця", в якій у розділі "Київ і Україна — насліддя Божої Матері", серед іншого, наголошується: "Немає ні однієї більш-менш значної області у великій Українській Землі, де б не було чудотворної ікони Божої Матері. І безліч чудес відбувається від Її чудотворних ікон. Але не тільки через чудотворні ікони Богоматір являє Свою благодатну допомогу українському народові.

Дуже часто Вона Сама, без жодного посередництва, допомагала і керувала нашим народом.

Так, за часів Ярослава Мудрого (XI ст.) забажав Господь, молитвами Богородиці, явити на Україні Свою славу. Біля міста Києва подвизалися у той час преподобні Антоній і Феодосій. Навколо них зібралася велика кількість учнів, котрі хотіли наслідувати цих славних подвижників у житті і в молитві. Число монастирської братії скоро так виросло, що вони вже не поміщалися в печері під час спільної молитви, з'явилася потреба у будівництві великого храму. Але в них не було коштів, щоб побудувати відповідний храм.

Проте, знаючи, що на будівництво храму є Боже благовоління, преподобний Антоній з Феодосієм почали ревно молитися до Господа, Верховного Будівничого і до Його Пречистої Матері, прохаючи допомоги. І ось сталося чудо: не відлучаючись від Печерського монастиря, Антоній з'явився в Константинополі, ставши перед Царицею Небесною, Пресвятою Богородицею; одержавши від Неї з преподобним Феодосієм золото, він дав його майстрам-будівничим, щоб вони, за велінням Цариці Небесної, ішли в землю українську для побудови Києво-Печерського храму. Будівничі прийшли з Греції і возвістили про це чудо. По молитві Антонія Господь вказав місце, де поставити храм, звівши на землю росу небесну (а на решті території в цей час було сухо. В іншу ніч навпаки: всюди роса, а на тому місці сухо). Зрозумівши Боже благовоління щодо храму, Антоній молитвою звів на землю вогонь небесний, котрий випалив всю рослинність на тому місці, де повинен був стояти храм. Так в чудесний спосіб був поставлений храм в честь Успення Богородиці в Києві. Цей храм — основа теперішньої Києво-Печерської лаври.

Зараз в лаврі перебуває понад 140 святців, мощі яких є нетлінними і чудотворними. Подібної святині не має жоден народ, жодна земля. Ні Москва, ні Рим, ні Константинополь не мають стільки святих угодників Божих, стільки молитовників за рідний край. А скільки в нашій Україні монастирів, котрим 400, 700, навіть 1000 років. Багато праведників народила наша рідна українська земля. І чи не тому так люто нападають на неї різні загарбники, бажаючи полонити, поневолити наших людей. Всім дуже хочеться нас "благословити" й "опікуватися" нами.

Дай нам, Боже, глузду, навчи нас цінувати своє, цінувати те, що Ти дав нам, щоб не царювало вже над нами зло чужоземне, і щоб ті, хто хоче "благословляти" нас, самі спочатку благословилися, схиливши голови перед святими землі української і навчилися від них смирення і християнської любові…

Явлення Пресвятої Богородиці удостоювалися й інші люди. Один з них — св. Андрій, юродивий Христа ради, з ім'ям котрого нерозривно пов'язане встановлення святкування свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Жив цей святий у Х-му столітті. Подвизався він важким подвигом юродства. Терпів багато скорбот, нестатків і бід. В один із найтяжчих для себе днів, коли Андрій навіть про смерть роздумував, раптом він був піднесений до небес. Побачив він тут багато різних осель для святих і ангелів Божих. Насолоджувався їх блаженством. Удостоївся спочатку поклонитися Чесному і Животворящому Хрестові Господньому, а потім і Самому Господові Ісусу Христу, одержав благословення від Нього і втішився. Не бачив тільки Пречистої Богоматері. І коли дивувався цьому, то одержав напоумлення від Ангела: "Ти бажаєш поклонитися Цариці Неба і землі, — сказав він йому, — Її немає тут. Вона на землі й утішає там всіх стражденних, скорбних і обтяжених на ній. Ти побачиш Її там". Дивовижне видіння св. Андрія закінчилося. Він знову опинився на землі і тут дійсно удостоївся бачити Богоматір. В один з недільних днів він був на Богослужінні у Влахернському храмі. І коли підвів свої очі вгору, то побачив незвичайне видовище. Побачив він Богоматір із Предтечею та Іоаном Богословом, оточену безліччю святих і ангелів Божих, як Вона перед Своїм Сином молиться зі сльозами за весь рід людський і простирає над ним у знамення невидимого благодатного покрову Своє священне одіяння — "мафорій", тобто омофор.

На згадку про це чудесне видіння св. Андрієві і засноване сьогоднішнє свято Покрови Божої Матері.

Цікаво, що хоч явлення це було у Візантії, у Влахернському храмі Константинополя, найбільше це свято святкується на Україні. Не святкується воно ні у Візантії, ні в інших християнських країнах. Цим український народ виразив свою особливу віру і свою особливу любов до Богоматері, свою віру в благодатний її покров над ним. І ця віра, і ця любов українського народу до Богоматері не залишилися бездіяльними і невиправданими" [1,с.29-30].

Незважаючи ні на що, на шалений сіоністсько-яничарський терор, на матеріальну скруту, протягом 1994-2001 рр. я робив найважливішу справу для Бога й України, яку міг робити і один чоловік, - засівав слова Правди і Добра про мій побожний український народ не у штучному протистоянні між християнством та дохристиянською праукраїнською вірою в Триглава на догоду юдо-масонству, а у їхньому побожному взаємодоповненні та любові, очевидно, усвідомлюючи пріоритетність євангельської аксіоми: "Спочатку було Слово…", і що "Слово Боже творить увесь смисл світу і що це не є якась химерна ідея, а Дійсна субстаціональна сила, яка обіймає і направляє все земне життя" [146,с.9]. Вже тоді вона отримала надзвичайно високу оцінку кращих представників українського народу, авторитетів у своїй царині діяльності.

Так, у 1996 р.Б. відомий редактор Національного радіо Надія Самуляк запросила мене озвучити дослідження "Місія України....." і 1-17 липня воно прозвучало у 9-ти авторських передачах Нацрадіо (на жаль, невдовзі Н.Самуляк звільнили з роботи на радіо) [92].

1997 р.Б. відомий професор Юрій Канигін у знаковій книзі "Шлях аріїв", виданій українською мовою, говорячи про те, що "у наш час з’являється дедалі більше подвижників вчення Ісуса Христа серед наукових працівників, які грунтовно аналізують Біблію, тлумачать її положення з раціональних позицій", назвав серед них і мене [63,с.100]. До речі, ця книга - справжній духовний український бестселлер - у наступні роки через свою величезну популярність витримала багато перевидань.

31.12.1997 р.Б. у передноворічній святковій програмі Тернопільського обласного радіо його редактор Володимир Клюйко, відзначаючи вагомі досягнення тернополян у 1997 році, назвав мене "найглибшим співрозмовником радіопередач облрадіо 1997 року" без заперечень з боку його колег.

1998 р.Б. один з найавторитетніших в Україні педагогів - доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України Мирослав Стельмахович написав ґрунтовну позитивну рецензію до дослідження "Місія України...", якою відкривається наша книга.

1999 р.Б. Юрій Канигін у не менш популярній своїй книзі "Віхи священної історії: Русь-Україна", як перед тим і у 7-8 номері відомого журналу "Дніпро", наголосив, серед іншого: "Усе більше науковців погоджуються, що Україна має свій сакрал - свою священну таємницю, з’ясування якої дозволить, накінець ідентифікувати українську націю і здійснити поступ у розумінні смислу історії та ролі в ній слов’янства. Але шукають її, цю таємницю, загалом не там, де треба: не у християнстві, а у дохристиянських віруваннях і культах. Рідкісним винятком з огляду на це можна вважати працю: Кухарський В. Місія України: спроба системного аналізу". - Київ-Тернопіль, 1996" [201,с.155].

2001 р.Б. редактор журналу "Доповіді Міжнародного Конвенту Тринітарних знань", автор відомої книги "Тригнозис" (1998) та інших Петро Харченко запропонував мені увійти до складу цього авторитетного міжнародного журналу.

20.06.2003 р.Б. я був запрошений і виступив з доповіддю "До питання про богообраність народів" на вже IX Міжнародній науково-практичній конференції "Християнські цінності в культурі та освіті" у Національному університеті "Острозька Академія", де на міжнародному рівні висловив висновок-гіпотезу щодо богообраності скіфів-слов’ян-українців, яку чомусь не зміг опублікувати в нашому журналі "Мандрівець", хоча вона зараз розміщена в Інтернеті на сайті http://www.priorytety.com.

І це далеко не повний перелік, але найсуттєвішим визнанням наших теологічно-наукових здобутків, квітнтесенцією яких є гіпотеза-висновок про богообраність скіфів-слов’ян-українців, є той факт, що 2002 р.Б. у 3-ому номері журналу "Мандрівець" голова Вінницької обласної Організації Українських Націоналістів Михайло Бондар у статті "Втрата націоналізмом значення побутової ненависті і набуття ним значення універсального глобального принципу розвитку", серед іншого, наголосив: "...заступником шеф-редактора журналу "Мандрівець" В.Кухарським довершене докладне дослідження стосунків між українським та юдейським етносами у давнину і питання вирішальної сили становлення української нації...

З погляду чужинців, український етнос є материнським етносом - за своєю природою - і для укріплення й трансформації вимагає злучення з якимось більш сильнішим етносом, батьківським. Така хибна схема націогенезу вже неодноразово спрацьовувала в офіційній історичній науці, наприклад, за традиційним вченням, скандинави варяги прийшли під Київ, асимілювалися із місцевим населенням, і так виникла Київська Русь... Але всезагальний внутрішній і вирішальний шлях стабілізації нації у світі, якого не може обминути і Україна, - це прорив національної самосвідомості і піднесення духовної цноти нації до расової чистоти. Цим викликано і цим виправдовується жагуче бажання В.Кухарського чіткіше окреслити історичний і сьогоденний характер стосунків між українцями і євреями. Адже Українці-галичани волею історії мешкали біч-о-біч із юдеями (як галілеяни). Але й тоді стосунки між українцями та євреями нагадували нещодавні стосунки між українцями і шовіністичною Москвою: євреї тоді і тепер з погордою дивилися і дивляться на українців, виставляючи себе вищою, обраною расою і щодо гоїв-українців" [13,с.4-5].

І якщо такі фундаментальні, надзвичайно значущі для українців праці були скоріше винятком, ніж правилом, то з часу серйозної заявки про себе першого, найбільшого і найавторитетнішого недержавного вузу - Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) на чолі із, без перебільшення, справжнім подвижником ідеї (й чину!) Бога та України Георгієм Васильовичем Щокіним розпочалася якісно нова доба духовно-національного визволення України. А естафета високого звання журналу, який "символічно уособлює незгасну мудрість українських мандрівних філософів-учителів", висловленого Мирославом Стельмаховичем щодо журналу "Мандрівець" у 1998 р.Б., справедливо перейшла до журналу МАУП "Персонал" та тижневиків "Персонал Плюс" і "За Українську Україну". У видавництві МАУП одна за другою почали з’являтися книги, значущість яких для Бога й України просто важко на сьогоднішній день оцінити адекватно. Назвемо лише декілька з них - найбільш співзвучних із нашою тематикою і які більшою чи меншою мірою підтверджують гіпотезу про богообраність скіфів-слов’ян-українців.

Так, 2001 р.Б. у видавництві МАУП вийшла епохальна, без перебільшення, книга Юрія Канигіна "Пояс Світу". В силу обставин тоді її оцінили недостатньо, хоча саме завдяки їй багато хто в Україні та закордоном вперше дізналися про Міжрегіональну Академію управління персоналом й вельми нею зацікавилися. І як це парадоксально не звучить, але надзвичайна актуальність та значущість цієї епохальної монографії, у зв’язку із просто таки галярмовими спробами так званої нової, демократичної, помаранчевої влади (яка навіть у кольорі, не маскуючись, з викликом демонструє свою антиукраїнськість, тим самим принижуючи і заперечуючи традиційні українські жовто-блакитні барви!) якнайшвидше будь-якими способами втягнути Україну до НАТО і ЄВРопЕЙСЬКОГО Союзу всупереч національним інтересам українського народу, сьогодні вже є набагато більшою, ніж у час її виходу і щодень, то все більше зростає, як однієї з найфундаментальніших праць, що становлять ідеологічну основу Третього Шляху у якнайширшому значенні (духовному, геополітичному, економічному і т.д.), альтернативному як до НАТО й ЄВРопЕЙСЬКОГО Союзу, так і до поки що загалом імперської Москви. Можливо, це і є найголовнішою причиною навмисного замовчування цієї книги, особливо - сьогодні.

"Приводом для написання цієї книги виявилася запропонована Президентом Республіки Казахстан Нурсултаном Абішевичем Назарбаєвим, отримавши широкий розголос, ідея Євразійської єдності, а також його книга "У потоці історії", - наголошує Ю.Канигін. - Подолання роз'єднаності народів - одне з фундаментальних завдань європейців та азіатів на порозі третього тисячоліття. Особливо важливу роль у розв'язанні цього історичного завдання можуть здійснити народи т. зв. контактної зони двох частин величезного Євразійського континенту, тобто (у першу чергу) українці і казахи.

Із далекого Казахстану я несподівано отримав підтримку на захист ідеї арійської першооснови цивілізацій, котрі виростали на території сьогоднішніх України і Казахстану, - з радістю зауважує Ю.Канигін факт підтримки Н.Назарбаєвим концепції не менш епохальної книги "Шлях аріїв", яка у 2001 р.Б. вже була витримала 8 (вісім!) видань. - Але, мабуть, найголовніше, що привернуло мою увагу, - це теоретичний аспект розглядуваної праці. Мова йде про комплексний етногенетичний підхід до нації, без якого, я переконаний, неможливо розібратися в "етногенетичній ситуації", що склалася в сучасному світі, і розробити програми оздоровлення та відродження націй, що визволилися від тоталітаризму. Наріжною ідеєю такого підходу є розгляд етносів (націй) як живих організмів особливої природи. "Нації - це живі організми, керованість розвитком котрих має соціобіологічні та культурні обмеження", - цитує Ю.Канигін Н.Назарбаєва. - Закономірно, напрошується аналогія між етносом (нацією) і окремою особистістю. І можна говорити про інтелект, дух, волю, характер, менталітет як особистості, так і народу загалом, до того ж не у переносному (метафоричному), а у реальному значенні.

А ідея Творця! Чи не пора вже включити її у проблематику етногенезу? Інакше, як наголошує Президент Казахстану, ми не зможемо вичерпно відповісти на "прості і вічні запитання - хто ми і відкілля, куди веде нас інколи містично затуманений, а інколи яскраво очевидний дрейф історії"...

Такий комплексний підхід до нації з врахуванням її свідомості та підсвідомості, генетичної пам’яті орієнтує на пошук головних інтегруючих елементів (що дуже важливо і для українців, і для казахів), адже роз’єднаність - наше головне лихо. Казахський принцип (чи навіть закон "Жети Ати", тобто "семи поколінь") вказує на те, що об’єднує націю по "вертикалі" і "горизонталі". Мова йде про знання кожним своїх пращурів до сьомого коліна, і про співставлення своїх дій та помислів із їхніми заповітами. Це і є національний принцип у дії, що об'єднує, висловлюючись словами Тараса Шевченка, всіх "земляків" - "і мертвих, і живих, і ненароджених". Цей принцип при належному його розвитку та культивуванні може виявитись потужним відновлювальним фактором у процесах національного відродження.

При новому підході важливо враховувати не тільки видимий (матеріальний) організм нації, тобто мешканців сьогодення, але і її "ауру", тонко матеріальне "тіло", куди входять і... померлі (усопші, за більш влучним церковним терміном. - В.К.). Відійшовши в інший світ, наші пращури залишаються серед нас, до того ж активно працюють для нас, допомагаючи розв’язувати наболілі проблеми. Насамперед це стосується до наших великих пращурів, ідеї, думки, дух котрих - у нашій пам’яті. Це особливо помітно у складні, переломні періоди нації. Й хіба не живуть серед нас - українців і казахів - ідеї, думки, дух Тараса Шевченко і Абая Кунанбаєва?.. Тепер відродження націй, їх "видужання" знаходяться на критичному відтинку всього еволюційного шляху України й Казахстану.

Але це пов’язано насамперед з чітким уявленням народу про свою історичну місію - про місце в історії, а також у сучасному і майбутньому світі. І напрацьовуючи таке уявлення, ми, українці та казахи, виявляємо феноменальну, подиву гідну спільність наших місій як народів контактної зони двох величезних світів - Азії та Європи. Так, українці - європейці, так, казахи - азіати. Але котрі народи віками утримували деколи хитку рівновагу двох асиметричних, фактично різних цивілізаційних конгломератів, хто забезпечував гармонію їх "співжиття"? Хто був суб'єктом Великого Арійського поясу, який простягнувся від Алтаю до Карпат і пов’язав гігантський контитент, розділений на два "материки" не географічно, а етнічно?..

Тут доречно вияснити назву книги. "Пояс Світу" - саме так у давніх переказах називається географічний простір між Гімалаями і Карпатами (він же фігурує і під назвою "Великий степ"). Це контактна зона Європи і Азії. Саме вона, ця зона, чи, краще сказати, замешкані у ній народи і держави, віками виконували своєрідну місію – об’єднували "історичні потоки" двох великих континентів.

Звичайно, не тільки українці і казахи протягом віків були "причетними" до розв’язання завдання єднання двох величезних світів - Європи і Азії. Російський народ, народи Сибіру, Середньої Азії, а якщо заглянути ще глибше, то і народи Китаю, Індії, Монголії внесли певний внесок у формування глобального об’єднання під назвою Євразія. Але у цій книзі йде мова про етноси, котрі безпосередньо брали участь у життєзабезпеченні цього своєрідного регіону, що отримав назву "Великий степ", пов’язавши Європу та Азію...

Які би протиріччя не виникали між різнотипними цивілізаціями Сходу і Заходу, вони все-таки долалися в ім’я єднання різноманітних людських конгломератів з різними долями. Творча діяльність народів контактної зони (а це, як буде продемонстровано у книзі, загалом пращури українців і казахів!) переборювала руйнуючі підходи, внаслідок чого відновлювався і підтримувався Пояс Світу, укріплюючи Євразійську єдність. У стародавніх піснеспівах народів Європи (у яких давня назва Європи – Енея) є такі слова:

Зустрічаються аси на Ідавель-полі,

Про ПоясСвітумогутній речуть,

Що простягнувся з Азію в Енею,

І згадують про славні справи

І руни давні Великого Бога.

У ведичних текстах також згадується вищезгадана контактна зона, але під назвою "Великий арійський пояс" (на санскриті - Махас-Патхи), до того ж у цьому терміні розуміється переважно духовний зміст...

Понад те, актуальність ідеї Євразійської єдності, її масштабність, та історична глибина висвітлюються чіткіше, якщо підійти до проблем Євразії з позицій майбутньої світобудови. Один з найважливіших висновків євразійської історії на початку XXI ст. лаконічно можна охарактеризувати так.

Утворилися шість потужних когломератів, не тільки доповнюючи один другого, але й багато в чому суперечливих, недостатньо "притертих" один до другого. Це Західна Європа, Росія, Арабський (мусульманський) світ, Китай, Індія, Японія. Плюс "вмонтовані" в Євразійську систему такі "детонатори", як Ізраїль і Палестинський рух. У перспективі вимальовується складна і навіть вибухонебезпечна ситуація у зв’язку з неоднозначністю розвитку відносин між вищезгаданими конгломератами.

На Заході виходять чимало видань, які яскраво описують навіть сценарії міжцивілізаційних воєн. В останні роки значний розголос отримала книга "провідного мислителя" (як його іменують на Заході), американського геополітолога С.Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку". Це своєрідний сценарій третьої світової війни. Її головні події відбуваються на Євразійському континенті, а основні руйнування та нещастя припадають саме на Східну Європу, - наголошує Ю.Канигін цю вельми тривожну насамперед для українців та й загалом усіх слов’ян перспективу можливого надто негативного розвитку подій на наших теренах. - До того ж події стосуються не до віддаленого майбутнього, а до 2010 р. Це, звичайно, крайність. Але якщо навіть не брати до уваги настільки жахливі наслідки сучасного технічного прогресу, ідея Євразійської єдності все одно набирає першочергового значення, а роль безпосередніх берегинь цієї єдності (до котрих, звичайно, входять наші народи) надзвичайно зростає. Така ідея повинна наповнитися програмними розробками, міжнародними проектами й угодами, піднятися на найвищі рівні регулювання світобудови. Вона може стати чимось на зразок Євразійського Моdus Vivеndi, тобто наріжним каменем ідеології й політики якщо не усіх країн нашого суперконтиненту, то, принаймні, країн СНД...

Своєю книгою, - зауважує Ю.Канигін, - я хочу підвести історичну базу під питання радикального розширення всесторонньої співпраці України і Казахстану. Наші країни - на різних континентах, і їх роз’єднують сотні кілометрів. Проте з’ясовується не тільки спільність історичних місій наших народів, але й спорідненість архетипів, "душевна ідентичність" двох великих багатостраждальних етносів...

В основі вищезгаданих праць Н.Назарбаєва, особливо його книги "У потоці історії", міститься фундаментальна ідея Євразійської єдності, напрацювання і реалізація якої на політичному рівні може мати важливе значення для облаштування Європи і Азії. Відповідну ідею обґрунтовували свого часу відомі російські та українські мислителі – Євген Трубецький, Володимир Вернадський, Лев Гумільов та ін. У ще більш широкому науково-політичному контексті (як фундамент стабільності і конструктивної співпраці народів країн - членів СНД і ще у більш широкому аспекті - народів Європи і Азії) ця ідея отримала розвиток у програмних виступах Президента Казахстану. У свою чергу, вона знаходить втілення у конкретних кроках урядів країн СНД, наприклад, у формуванні Євразійського економічного союзу (але без будь-яких наддержавних утворень та зверхньої гегемонії Росії! - В.К.)... - До речі, говорячи про вже згадану спільність історичних місій наших народів, пов’язуючи її з конкретними історичними подіями, особливо у контексті нашої гіпотези щодо богообраності скіфів-слов’ян-українців насамперед на підставі слів св.апостола Павла про скіфів, Ю.Канигін наголошує ефективність їхньої співпраці у боротьбі проти спільного і чи не найнебезпечнішого окупанта давнього світу Олександра Македонського, навіть обожненого не де-інде, а в самому Єгипті. - Єгипетська місія Олександра - це антиарійська місія, а у кінцевому результаті - антискіфська місія, оскільки скіфські народи в основному пов’язуються з населенням великих північно-східних територій, що іменувалися Великою Скіфією. Після отримання титулу царя Азії Македонський поставив кінцеву мету - ліквідувати Великий арійський Пояс "Гімалаї - Алтай - Кавказ - Карпати", розгромити Скіфію і на Алтаї, Закаспійських теренах, у Північній Припонтиді побудувати безліч еллінських міст з єгипетськими богами та святилищами... Він хотів "замкнути кільце" своїх походів - зі Сходу рушити додому через землі Казахстану та України і дійти до Істра (Дунаю). Але пращури казахів і українців, повставши на шляху завойовника, не дозволили йому "еллінізувати" Великий арійський Пояс, перешкодили насадженню духа Аммона" [202,с.5-13, 193-194].

2002 р.Б. справжні подвижники ідеї Бога й України з Міжрегіональної Академії управління персоналом, Міжнародної Кадрової Академії та Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України спільними зусиллями започаткували проведення в рамках Міжнародного громадсько-наукового проекту "Діалог цивілізацій" проведення щорічних Всесвітніх наукових конференцій за участю видатних науковців, богословів, громадських і політичних діячів багатьох країн світу, колективний розум і добра воля котрих, без перебільшення, може і повинні врятувати, можливо, навіть усю людську цивілізацію, яку надто замасковані і вельми впловові сили світового зла все більше підштовхують до своєї катастрофічної межі. Перша така Всесвітня наукова конференція 2002 р.Б. називалася "Діалог цивілізацій: нові принуципи організації світу", очевидно відповідно до назви визначальної доповіді конференції президента МАУП та МКА Георгія Щокіна. На цій доповіді, яка вийшла також окремою брошурою, варто зупинитися окремо. Власне, щоби читачі усвідомили надзвичайну значущість першої і наступних щорічних Всесвітніх наукових конференцій, у збірнику матеріалів цієї першої конференції у передмові та у загальних висновках доповіді Г.Щокіна наголошується: "На форумі розглядалася найважливіша проблема сьогодення - проблема співіснування малих країн і наддержав у сучасному світі, який стоїть на порозі якісно нових соціальних змін, що здатні або призвести до встановлення тоталітарного світового панування одного центру, або спричинити побудову багатовимірного і багатогранного світу''.

Доповідь Г.Щокіна загалом настільки вагома та цілісна, що виокремлювати з її контексту окремі думки є невдячною справою. Але для того, щоби зацікавити цією доповіддю зокрема і вищезгаданими Всесвітніми науковими конференціями загалом найширші верстви насамперед патріотичної інтелігенції, наведемо найбільш дотичні до нашого дослідження думки Г.Щокіна, які передусім повинні будити саму генетичну пам’ять українського народу, пробуджувати його з летаргічного сну, яким століттями і буквально до сьогоднішнього дня підло заколихують українську націю різноманітні чужоземні окупанти разом з яничарами (для майже п’яти (5-ти!) мільйонів українців таке підступне заколихування у летаргічному сні шляхом насамперед неприкритого економічного геноциду народу призвело вже до вічного спочинку, Царство їм Небесне!..).

"Світова економічна криза, яка розпочалася у 70-их роках XX століття і не подолана до сьогоднішнього дня, викликала критичну невпевненість у майбутньому, що його обіцяли комунізм та лібералізм. Ці обсобливості обумовили появу ряду версій щодо майбутнього людства: концепції кінця історії (Ф.Фукуяма), глобального хаосу (З.Бжезинський), епохи нового середньовіччя (У.Еко), зіткнення цивілізацій (С.Хантінгтона) та ін. Так, за Фукуямою, антагонізм полярних систем - ліберальної і комуністичної - перетворився в антагонізм всередині однієї системи, тобто на місце біполярного світу у протистоянні СРСР та США прийшов однополюсний світ на чолі із США. При цьому, на думку багатьох політологів та економістів, США продовжують жити за рахунок усього іншого людства і розраховують на це в майбутньому завдяки фактичному пануванню північноамериканської цивілізації, політичне, духовне й економічне керівництво якої, згідно ряду свідчень, давно знаходиться в руках просіоністських кіл (виділення наші. – В.К.).

Наприклад, експерти ЮНЕСКО в галузі організації нового інформаційного порядку підрахували, що на долю США припадає сьогодні більше 65% потоку інформації, що циркулює в каналах комунікацій всього світу. На думку спеціалістів, при допомозі такого "інформаційного імперіалізму" США (очолювані просіоністськими лідерами), намагаються встановити світове панування, де суттєву роль відіграє ідея про встановлення глобального громадянського суспільства на чолі зі світовим урядом. Особливо провокаційною у зв’язку з цим виглядає широко розрекламована сьогодні "теорія" С.Хантінгтона про так зване зіткнення цивілізацій, згідно якої нібито неминучим має бути глобальний конфлікт між християнською (насамперед православною її частиною) і мусульманською цивілізаціями. Нескладно зрозуміти, що від такого "зіткнення" виграють тільки іудейський Ізраїль та достатньо сіонізовані США. Прикладами застосування подібних поглядів можуть слугувати військові провокації між сербами і албанцями, а також безпосередня військова агресія США проти Югославії, Іраку, Афганістану та інших суверенних держав (існують свідчення, що за чечено-російською по суті багаторічною війною також знаходяться іудо-сіоністські сили, що знаходяться у США)…

Аналіз лібералізму підтверджує, що його основні задекларовані компоненти - демократія, права людини, правова держава і ринкова економіка - несумісні, тобто причини провокованих ним соціальних конфліктів не можуть бути вирішеними в принципі ніколи. Таким чином, лібералізм являє собою всього-навсього утопію, подібну до комуністичної ідеології, стверджують, наприклад, американські дослідники Р.Лернер, С.Мічем та Е.Бернс у своїй праці "Західні цивілізації". Тому вельми вірогідно, вважає японський філософ Т.Умехара, що історія СРСР стане історією США і тотальна катастрофа марксизму є лише попередницею катастрофи західного лібералізму - головної течії сучасності. Розвиток подій після завершення "холодної війни" демонструє, на думку ряду дослідників, тріумф не ліберальної демократії, а націоналізму та етнізму, що підтверджується, наприклад останніми подіями у таких традиційних західно-ліберальних державах, як Австрія, Нідерланди та Франція. Звідси випливає неадекватність, невідповідність мондіалістської моделі (світовий порядок на чолі із Заходом), що абсолютизує тенденцію до уніфікації всього світу за стандартами західної цивілізації, а також принципова неможливість встановлення світового панування якоїсь однієї великої держави, групи держав чи однієї цивілізації.

Разом з тим небезпека нових соціальних утопій не зникає і деякі з них можуть бути все ж використані певними силами для спроб встановлення світового панування, що неодноразово вже відбувалося в історії людства під різноманітними ліберальними чи комуністичними гаслами, що призводить до кривавих соціальних катаклізмів...

Як свідчить історія лібералізму і комунізму, утопічні у своїй основі ідеї можуть одягатися у форму політичних та економічних програм. При цьому і ті й інші в якості свого надзавдання розглядають встановлення світового панування згідно певного уніфікованого зразка або відповідно до мондіалістської моделі, або - до моделі "перманентної соціалістичної революції". Таке паталогічне устремління до світового панування і "надуряду" двох, на перший погляд, здавалося б, протилежних ідеологій вказує, можливо, на певне спільне джерело, під яким ряд дослідників розглядають сучасний сіонізм, який грунтується, як відомо, на іудейській доктрині "вибраності" єврейської нації, з якої випливає ідея расової переваги.

Оскільки іудаїзм у багатьох християнських, насамперед європейських, країнах, керованих династичними монархіями, знаходився довший час у далеко не сприятливих умовах, то йому, на думку частини дослідників, для реалізації своїх ідей "обраності" доводилося використовувати різноманітні таємні організації, відомі як масонські. Дослідники масонства стверджують, що головними завданням цієї таємної організації було повалення монархій і зруйнування християнської віри, які можливі лише в результаті соціальних революцій під різноманітними ліберальними і комуністичними гаслами. За свідченням англійського історика доктора Нести Вебстер, "створення таємних організацій було необхідне, щоби перетворити філософські теорії в особливий і вельми небезпечний механізм руйнування цивілізації". Ще у 1185 р. виник орден під назвою "Братство світу", головною метою якого були виступи проти аристократії та духовенства, а цілковите завершення масонська формула "Свобода, Рівність, Братерство" знайшла в іншій таємній організації - мартиністів (чи ілюмінатів), заснованій у 1754 р. португальським євреєм М.Пасхалісом (Паскуалі).

Руйнування основ християнської віри і наступні соціальні революції в Європі стали багато в чому можливими завдяки широкому релігійно-розкольницькому рухові ХУІ ст., що отримав невдовзі назву протестантської Реформації на чолі з М.Лютером. Проте за повідомленням єврейського історика С.Дубнова, незадовго до появи цього руху голова так званої "гуманістичної" партії в Німеччині І.Рейхлін підготував необхідний грунт для Реформації і наступних соціальних потрясінь. Він "грунтовно знав давньоєврейську мову, яку вивчив під керівництвом вчених євреїв", що і "зробило Рейхліна щирим другом і захисником євреїв". Невдовзі спалахнула революція в Нідерландах 1566-1609 рр., яка відбувалася під прапором кальвінізму (однієї з течій протестантизму) і була спрямована на повну ліквідацію іспанського панування, завершившись утворенням Республіки Об’єднаних провінцій. Варто зауважити, що Нідерланди у той час були одним із найбільших європейських центрів іудейської діаспори, особливо після вигнання євреїв з Іспанії у 1492 р. (саме проти Іспанії, а також проти монархії і християнської церкви і була спрямована перша соціальна революція Нового часу).

У ХУІІ ст. спалахнула Англійська революція, перша революція європейського масштабу, ідеологічним прапором якої став пуританізм (ще один різновид протестантизму), а логічним завершенням - страта короля і проголошення республіки під керівництвом О.Кромвеля. За повідомленням того ж таки С.Дубнова, пуритани "завзято читали "старозаповітні" книги і ця любов до Біблії наближала англійських реформаторів до єврейства", чим не забарила скористатися "група єврейських комерсантів в Амстердамі", яка ввійшла у безпосередній контакт з пуританином Кромвелем, "гарячим прихильником і знавцем" єврейської Біблії. Іншими словами, участь іудейських і таємних товариств в організації і проведенні нідерландської та англійської революцій виглядає, за нинішнього розвитку історичної науки, як ледве помітна тенденція, проте вже так звана Велика французька революція 1789-1794 рр. цілковито відбувалася під вищезгаданими іудо-масонськими гаслами "свободи, рівності й братерства", завершившись, як і попередні, насильницьким поваленням монархії та наругою над християнською церквою і мораллю, стратою короля і проголошенням республіки, заміненої згодом терористичним режимом якобінців.

Ідея встановлення диктатури шляхом насильницьких соціальних переворотів була незабаром детально розроблена і "науково" обгрунтована німецьким євреєм К.Марксом, яка втілилась невдовзі у серії найбільш жахливих масових злочинів проти людства, що отримали назву соціалістичних революцій. Так, у Радянській Росії більшовицький режим, захопивши владу, знищив декілька десятків мільйоннів (!) людей. До речі, відомі діячі сіонізму не заперечували іудейського характеру революції в Росії. "Революція в Росії - єврейська революція, бо це є поворотним пунктом в єврейській історії, - стверджував відомий сіоніст Якоб де Хаас. - Окрім того, революція в Росії є єврейською ще і тому, що євреї - найбільш активні революціонери Царської імперії". Зайвим, мабуть, нагадувати, що результатом цієї революції, окрім тотального Геноциду багаточисленних народів царської Росії, стало убивство монарха і майже повна руйнація Християнської Церкви, тобто те саме, що відбувалося і у всіх попередніх революціях, які доктор Н.Вебстер вважає справжньою "змовою проти цивілізації".

Таким чином, ідея "вибраності" і расової переваги одного народу, закладена в стародавньому іудаїзмі, яка продовжує існувати до сьогоднішнього часу, могла, як вважають багато дослідників, пробивати собі дорогу спочатку за допомогою таємних протиправних товариств типу міжнародного масонства, згодом завдяки спровокованому ним же такого ж протиправного революційного руху, при допомозі ліберальної чи комуністичної утопії, поки насамкінець, вона не була легалізованою у формі міжнародного сіонізму, плодом діяльності якого виявилася сучасна держава Ізраїль - постійне джерело агресії та загрози безпеки на Близькому Сході, а через підтримку США - і в усьому світі.

Прикметним, у зв язку з цим, є висловлювання одного із засновників і вождів сіонізму О.Гінцберга (Ахад Гаама) у його праці "Переоцінка цінностей", котрого французька дослідниия Л.Фрай вважала автором скандально відомих "Сіонських протоколів": "Ця нація буде панувати над іншими. І цією нацією є Ізраїль, який серед інших народів є дійсно вищим типом людства... І має волю стати паном Всесвіту, не рахуючись з тим, що це може вартувати масам нижчих істот і нижчих народів, ані з лихами, яких внаслідок цього вони можуть зазнати. Бо лише одна надлюдина і одна лише наднація є цвітом і метою людського роду; усі ж інші були створені тільки для того, щоби прислуговувати цій меті, щоби послужити драбиною, по якій можна було би піднятися на заповітну вершину".

Якими ж засобами досягається повалення законних урядів і традиційних релігій, котрі стоять на шляху встановлення світового панування і влади Надуряду? Якщо об’єднати спостереження різних дослідників і деякі існуючі публікації, то приблизна схема виглядає таким чином:

- створення насамперед розгалуженої міжнародної сітки таємних товариств, координованих з одного центру і заснованих на людиноненависницьких принципах, "освячених" відповідними релігійними та історичними переданнями, серцевиною яких є доктрина расової "вибраності" і маніакальне захоплення "надідеєю" світового панування;

- концентрація в своїх руках могутніх фінансових потоків, створення на їхній основі великих (у тому числі і міжнародних) фінансових структур, здатних кредитувати і ставити в економічну залежність цілі країни та регіони, фінансувати (тобто підкупляти) потрібні політичні партії, а також державних і громадських діячів;

- управління інформаційними потоками за рахунок зосередження у своїх руках засобів масової інформації, книговидання і книготоргівлі, що надає можливість безперешкодно маніпулювати громадською думкою (достатньо, щоби переконатися в цьому, поглянути, хто є господарями чи керівниками більшості газет, журналів, теле- і радіокомпаній у всіх європейських країнах та у США);

- прослизання на міністерські та інші керівні державні посади (особливо голів адміністрацій і зовнішньополітичних установ), а також в законодавчі, судові, податкові та інші правоохоронні органи, різні ради, комітети й комісії при голові держави чи уряду;

- впровадження ідей політичного плюралізму, інтернаціоналізму, атеїзму, а також морального (насамперед, сексуального) розтління, тісно пов’язаного з проституцією, наркоманією, алкоголізмом та іншими соціальними вадами, в чому величезну роль відіграють різноманітні ЗМІ, фільми, книги і навіть естрада, що культивує низькопробну масову культуру;

- "підкидання" в наукове та освітнє середовище різноманітних "теорій" та "наукових" гіпотез типу марксизму, фрейдизму, "неминучого" зіткнення цивілізацій і т.п., а також недопущення в навчальну та іншу літературу небажаних, викривальних свідчень;

- руйнування національної самосвідомості, знищення національних кордонів і валют, вилучення з паспортів графи "національність", підготовка до побудови супердержавних об’єднань (на зразок Сполучених штатів Європи, ідея яких була проголошена масонами ще у 1867 р. і які розглядалися ними як перша сходина створення майбутнього світового уряду. Це ж словосполучення вживав у своїх роботах і вождь соціалістичного перевороту в Росії Ленін-Бланк);

- безжальна розправа з людьми та організаціями, котрі намагаються викрити це багатостолітнє зло з його мізантропічними зазіханнями шляхом терору, шантажу, убивств, судових, податкових, фінансових і навіть психіатричних переслідувань. При цьому через іудейські, масонські та сіоністські організації, які об’єднані у всесвітню мережу і кількість яких продовжує стрімко зростати (наприклад, лише в Україні за останній вельми незначний проміжок часу, за даними Президентської Адміністрації, "була фактично відновлена сітка єврейських релігійних організацій, яка включає 500 єврейських товариств, 236 єврейських громад, 5 релігійних єврейських центрів, які випускають більше 40 періодичних видань, видають 5 телевізійних програм (дві з них транслюються на всю країну) і т.д.), а також через державну політику Ізраїлю для євреїв проводяться абсолютно відмінні завдання: замість ліберальної демократії - мілітаризм і агресія; замість інтернаціоналізму - расизм і нацизм, неодноразово засуджений світовим співтовариством (як відомо, за законами Ізраїлю його громадянином може стати народжений від єврейки чи той, хто прийняв іудаїзм); замість змішаних етнічних шлюбів - тільки шлюби між євреями; замість "прозорості" та "стирання" державних границь - захоплення чужих територій; замість атеїзму - ортодоксальний іудаїзм і т.д.

Наприклад, єврейська письменниця та громадська діячка Е.Кайе, вихована в іудейській ортодоксальній сім’ї, пише, що для неї "остаточним поворотним пунктом стали постулати релігії, спрямовані проти гоїв (тобто неєвреїв). Ознакою істинно правовірного хасида чи ортодоксального єврея, однаково як і багатьох інших євреїв, є беззаперечна ненависть до неєвреїв". Ця "сутність антагонізму переходить до єврейських дітей з молоком матері... що призводить до буйно розквітлих фобій, які переслідують їх усе життя". Про це також пише й ізраїльський професор, доктор І.Шахак у своїй книзі "Єврейська історія, єврейська релігія" (1994): "Фактично єврейських дітей навчають повторювати уривки, які кожному єврею наказуються знати. Кожного разу, коли він проходить поряд кладовища, - помолитися, якщо це могила єврея, і висловити прокляття матерям мертвих, якщо це неєвреї... Стало звичкою плювати (зазвичай тричі) при вигляді церкви чи розп’яття..." Професор Шахак також пише про те, що сіоністи публічно і у вигляді церемонії (за сприяння єврейської релігійної організації, що фінансується Міністром у справах релігії Ізраїлю) спалили сотні видань Нового Заповіту в Єрусалимі, що нагадує подібне варварство фашистів під час приходу їх до влади.

Іншими словами, спостерігається певне протиставлення офіційної (і багато в чому мізантропічної) політики Ізраїлю і США, які знаходяться під його нездоровим впливом (а також Англії, Канади і деяких інших просіоністських держав), з одного боку, і майже всього решту людства - з другого, що вимагає, на нашу думку, принципово нових підходів у розвитку міжнародних відносин та організації світу загалом", - пророче наголошував Г.Щокін у 2002 р.Б., а у 2006 р.Б. після т.зв. помаранчевої революці, яку за її наслідками справедливо вважають сіоністською революцією, все більше українців починають усвідомлювати на власній шкірі теоретичні застереження Г.Щокіна чотирьохрічної давності, і їхня актуальність та злободенність, на нашу думку, сьогодні ще вища, ніж у 2002-ому. Якщо у 2002 р.Б. Г.Щокін застерігав, що "сучасний світ стоїть на порозі якісно нових глобальних змін, що відбуваються під впливом певних соціальних закономірностей, пізнання та використання яких у практиці соціального управління може або оптимізувати, або порушити його поступальний розвиток", то сьогодні, на нашу думку, сучасний світ загалом і Україна зокрема все більше цілеспрямовано (!) скеровується на манівці, що ставать під великий знак запитання його поступальний розвиток, чи не головною причиною чого є неможливість або ж небажання насамперед правлячих кіл та й хоча б критичної маси громадян виявити бажання і волю хоча б пізнавати ці визначальні соціальні закономірності.

Виділяючи першу таку закономірність, що "сучасний світ є складно організованою соціальною системою, яка об’єднує соціальні елементи, якісно відмінні за своєю природою і властивостями (світові та державно-етнічні релігії, цивілізації та культури, держави і народи з різноманітними організаційно-управлінськими та ціннісно-нормативними установками), але які мають і певну єдність, обумовлену культурними, політичними й економічними умовами загальнопланетарного соціального розвитку", особливо хочемо наголосити на четвертій закономірності, за класифікацією Г.Щокіна, яка багато для кого може виявитися несподіваною:

"4) оптимальним режимом функціонування соціальної системи є динамічна рівновага її організуючого та дезорганізуючого начал, коли кожна новоявлена зміна відразу ж врівноважується другою, протилежною до неї (А. Богданов). Наприклад, взаємодія держави і сформованого громадянського суспільства забезпечує в національних умовах розвитку стан динамічної рівноваги та сприяє проявленню процесів самоорганізації на стику організуючого і дезорганізуючого начал. Самоорганізація зароджується в результаті дії окремих індивідів і, відображаючи їхні потреби, впливає на організаційно-управлінську структуру соціальної системи, у тому числі і в глобальному масштабі. При цьому, - тут особливо загострюємо увагу читачів, - згідно до синергетичної теорії в особливих станах нерівноваги соціальної системи (як, наприклад сучасний період) дії кожної окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси, що накладає на кожного сучасного діяча величезну відповідальність за долю всієї соціальної системи, усього людства".

Ця архіактуальна закономірність спростовує будь-які сумніви та нерішучість деяких українців, з одного боку, а з другого - лукаві нашіптування наших ворогів та їхніх місцевих посіпак-яничарів, що, мовляв, даремні ваші старання й зусилля, що один в полі не воїн, що може зробити одна людина чи група подвижників проти олігархічної мафії, яка, можливо, є світовою і т.п. Як бачимо, - може і ще й як може! Іншими словами, цю закономірність можна ще підсилити усвідомленням закону автосинхронізації, за словами Миколи Сенченка (якими підсумовуватиметься наше дослідження), суть якого полягає в тому, що у критичних моментах навіть один відсоток подвижників у суспільстві, за умови скоординованості їхніх дїй, можуть вивести з кризи усе суспільство! Після цього стають ще більш зрозумілішими, на перший погляд, надто вимогливі слова-застереження Господа нашого Ісуса Христа: "Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть" (Лк.12:48).

Також особливу увагу читачів варто зосередити ще й на сьомій та восьмій закономірностях, які ще безпосередніше стосуються нашого дослідження:

"7) цивілізації, як глобальні соціальні структури, що відрізняються одна від другої сукупністю історичних, географічних, соціокультурних та інших особливостей, "пересікатися" і утворювати творчий синтез не можуть (можливий лише синтез культур у межах однієї цивілізації). При просторовому "накладанні" цивілізацій між ними виникає боротьба, у якій, як правило, перемагає "нижча" цивілізація (тобто та, яка знаходиться на більш низькому щаблі соціального розвитку). Тому "вища" цивілізація може зберегти себе тільки при умові жорсткої ізоляції від носіїв "нижчої" цивілізації (Ф.Конечни), оскільки народ, прийнявши чужі начала культурно-історичного типу з "самостійного історичного діяча перетворюється в етнографічний матеріал" (Н.Данилевський)".

Очевидно, найавторитетнішим підтвердженням цієї архіактуальної закономірності, особливо тепер і для нас, українців, є пророчі слова самого Всевишнього, записані у книзі пророка Єремії щодо повернення (добровільного і примусового!) синів ізраїлевих з цілого світу на їхню землю, мабуть, з метою, щоби проти них не перейшла допустимої межі хвиля антиєврейського обурення, яку вони постійно і невідворотньо самі ж проти себе завжди провокували і провокують, і щоби вони не заважали іншим народам вірно виконувати призначену кожному з них свою історичну місію від Бога (Єр.16:15-18). Наголосимо, що, як зауважувалось і у нашій доповіді "Позовна заява проти світових структур сіонізму - можливо, частинка у Божому плані щодо переселення євреїв в Ізраїль" на ІУ Всесвітній науковій конференції в МАУП "Діалог цивілізацій: сіонізм - найбільша загроза світовій цивілізації" 3.06.2005 р.Б., через спротив євреїв цій Божій волі щодо їх переселення до Ізраїлю, Господь наперед передбачив, що здійснюватиметься вона у два етапи: 1) спочатку з допомогою численних рибалок, що, на думку теологів, означає добровільний виїзд євреїв; 2) потім при допомозі численних мисливців - у тій чи іншій мірі, можливо, лише психологічно - насильницький виїзд насамперед євреїв-керівників різного гатунку, які добровільно не захотіли покидати "тепленькі керівні крісла" в країнах "гоїв", як вони нас усіх неєвреїв зневажливо називають!

У цьому Господньому пророцтві не вказується, що ці численні мисливці будуть лише представниками доведених до крайньої межі обурення обкрадених та нищених євреями народів, а, отже, це надає вагомі підстави для припущення, що цю Божу волю в якості численних мисливців будуть виконувати не тільки обурені "гої" (за їхньою злочинною талмудистською термінологією), але й самі сіоністи, які також одним із своїх головних завдань декларують повернення євреїв до Ізраїлю. І якщо, як правило, толерантні християнські народи чинитимуть цю Божу волю виважено, намагаючись не порушувати 10-ти Божих заповідей, то хто надасть серйозні гарантії, що так толерантно стосовно своїх одноплемінників чинитимуть сіоністи, які, у випадку бездіяльності чи недостатньо активної протидії єврейській експансії самих гноблених народів (насамперед християнських й арабських), не візьмуть на себе усю відповідальність за виконання Божої волі щодо переселення євреїв в Ізраїль, і не вдадуться до крайніх методів, на зразок Чорнобильської катастрофи 1986 р. Б.? Адже існує серйозна гіпотеза, що ця катастрофа, - за великим рахунком, справа рук сіоністів, які з її допомогою "вбили двох зайців": 1) у черговий раз вагомо покарали православні слов’янські народи за їхній т.зв. антисемітизм щонайменше від часів Хмельниччини; 2) вкотре "нагадали" своїм одноплемінникам, щоб вони "пакували" чемодани і переїжджали до Ізраїлю заради виконання Божої волі! На користь такої серйозної гіпотези вже існує ряд вагомих доказів, зокрема:

- за свідченням спеціалістів, саме на цій діючій ЧАЕС чомусь "затіяли" недопустимий експеримент із додаткового зняття електричної енергії на випадок війни, що в Америці, наприклад, робилося лише на макетах атомних станцій, а на живій станції – ніколи! ("Гуляй-Поле". - 2006. - 18 квітня, "20 хвилин". - 2006. - 28 квітня);

- під час вчинення цього злочинного експерименту "роза" вітрів чомусь була спрямована якраз загалом на Північ та Захід - в сторону від Ізраїлю та Москви, звідки, найімовірніше, і надійшов злочинний наказ щодо експерименту на ЧАЕС у той чорний день в Чорнобилі;

- євреї самі не просто зізнаються у своїй безпосередній причетності до Чорнобильської катастрофи (про що наголошують С.Острозький, В.Комлєв), а ще й мовби хизуються цим черговим злочином без терміну давності, як це вже було в історії із жовтневим переворотом в Росії 1917 р.Б., і з найжахливішим Голодомором-геноцидом в історії людства 1932-1933 рр., вчиненого ними саме в Україні, за що вони, до речі, невдовзі отримали спреведливе покарання Небес – голокост!.. [119; 205].

Але повернемося до восьмої з десяти визначальних загальних закономірностей соціального розвитку, за класифікацією Г.Щокіна:

"8) спільним для усіх культурно-історичних, цивілізаційних типів є усвідомлення ними спільності своєї долі та проходження ряду фаз - від зародження і розквіту цивілізації до занепаду. При цьому у різних культурних типах переважає той чи інший вид соціальної діяльності (і відповідний їй соціальний прошарок), звідки випливає розрізнення народів на релігійні й культурні (духовні народи), народи-завойовники (політичні народи) і народи-виробники (економічні народи), що відповідає трьом головним сферам організації соціального життя і трьом основним типам історичних часів (Дж.Віко). Деякі дослідники виділяють ще один специфічний тип, який вони називають "паразитичним". Іншими словами, кожному типові історичного часу найбільше відповідає певна сфера соціального життя, якій, у свою чергу, у найбільшій мірі відповідає той чи інший етнос. Тому історичні народи, тобто народи, котрі відігравали (чи ще відіграють) керівну роль на певному етапі соціального розвитку, - це такі народи, чия керівна соціальна діяльність найбільше відповідала духу історичного часу. Під час зміни історичного періоду змінюється, відповідно, і роль того чи іншого історичного народу, котрий поступається керівними позиціями другому етносові, що більше відповідає духові даного історичного часу. Наприклад, в умовах Європи "культурний" грецький суперетнос поступився з часом своїми керівними позиціями "політичному" романському суперетносові, а останній - "економічному" німецькому, що обіцяє вельми привабливі перспективи для майбутнього слов’янства, котре сьогодні є найбільшим європейським суперетносом із розвинутою духовною сферою життєдіяльності" [235,с.7-19].

Більш детальніше про слов’янство та його роль в європейській історії мова піде у наступній праці Г.Щокіна, а зараз варто перерахувати запропоновані автором нові принципи організації світу та висновки фундаментальної, навіть епохальної, без перебільшення, доповіді одного з сучасних духовних лідерів не тільки України, але й усього прогресивного - Богоносного - людства (через що загалом і був скоєний замах на його життя представниками богоборчих злочинних сил): "Із наведених вище закономірностей глобального соціального розвитку випливають і відповідні принципи організації сучасного світу, під якими варто розуміти правила, основні положення та норми соціальної поведінки, які є наслідком створених соціально-історичних умов. З таких основних положень, на нашу думку, - наголошує Г.Щокін, - можна виділити головне - недопустимість встановлення у теперішньому та майбутньому світового панування з боку якоїсь однієї великої держави, групи держав чи однієї цивілізації, для чого необхідно:

а) цілеспрямоване проведення державами національно-орієнтованої зовнішньої та внутрішньої політики, відродження національної культури і традиційної релігії, відстоювання національної самобутності і традицій, збереження національних кордонів, валют та інших атрибутів державно-етнічної самостійності без посягання на законні права інших держав;

б) об’єднання етнічно споріднених держав та народів (наприклад, арабських, слов’янських і т.п.) у дієві міжнародні організації, а також в організації за конфесійними ознаками (православно-християнські, мусульманські й т.д.), чи за спільністю історичних доль (наприклад, СНД (без наддержавних утворень! - В.К.) та ін);

в) об’єднання на цій основі в континентальні і всесвітні організації (на зразок Ради Європи чи ООН) із постійною цілеспрямованою і широкою протидією будь-якій окремій державі чи групі держав (типу НАТО), що намагаються насильно нав’язати свою волю усій решті світовій спільноті;

г) розвиток регіональної і світової міжнародної співпраці на взаємовигідних умовах, що виключає будь-чиє втручання у внутрішні справи суверенної держави, незалежно від того, якими б пристойними гаслами воно не здійснювалося (за винятком випадків агресії, спрямованої проти інших держав).

Втілення у національну і міжнародну практику подібних принципів дозволило б, на нашу думку, - зауважує Г.Щокін, - забезпечити оптимальний баланс між природними і здоровими національними інтересами, що "працюють" на національне самозбереження і розвиток, з одного боку, і міжнаціональну взаємовигідну співпрацю, що виключає нагле паразитування однієї чи кількох націй за рахунок усього іншого людства - з другого. Зрозуміло, що такий устрій можливий на основі взаємозацікавленого діалогу і колективного прийняття відповідного образу дій. Зрозуміло і те, що не усі сьогоднішні учасники світового співтовариства готові до такого діалогу і подальших дій, оскільки вони ведуть до справедливого устрою, а не одностороннього споживання багатств, що належать усьому людству. Зрозуміло, мабуть, і про кого йде мова.

Вище ми говорили про те, що головною небезпекою сучасного світу є сіонізм із його доктриною расової переваги і "вибраності", що, спирається сьогодні на широко розгалужену сітку Всесвітньої сіоністської організації, а також інших подібних структур, за якими стоїть держава Ізраїль, яка постійно і безпринципно підтримується просіоністськими США, Англією і деякими іншими країнами західного світу. Неодноразове ігнорування Ізраїлем резолюції ООН щодо припинення агресії та вивід своїх військ з неналежних йому територій, очевидно вказує на небажання цієї держави виконувати вимоги світового співтовариства і брутальне нехтування нею міжнародного права...

Не знаходить, як правило, засудження агресивна мілітаристська політика Ізраїлю і зі сторони єврейської діаспори, розкиданої по багатьох країнах світу, яка за своєю чисельністю набагато переважає населення своєї етнічної держави. Навпаки, об’єднана в багаточисленні релігійно-етнічні організації, ця діаспора часто є опорою Ізраїлю в інших країнах, сповідуючи принцип так званого "подвійного громадянства". Тільки Всесвітня сіоністська організація має свої представництва й центри у 60 країнах світу, хоча її задекларована головна мета - створення етнічної єврейської держави - досягнута вже більше 50 років тому. Отже є і інші завдання. Тому, враховуючи багаточисленні соціальні катаклізми, які у тій чи іншій мірі пов’язані з ідеями расово-етнічної переваги, необхідно у максимально більшій кількості країн створити відповідні центри по вивченню та викриттю сіонізму, об’єднавши їх у Всесвітню антисіоністську організацію.

Загалом же втілення у міжнародну практику нових принципів організації соціального життя, спрямованих на збереження і мирний розвиток усіх без винятку рас і етносів, буде сприяти, на нашу думку, - підсумовує Г.Щокін свою епохальну доповідь, - встановленню справедливого світового устрою, що відповідатиме духовно-орієнтованим цінностям сучасної епохи. Своєрідними гарантами такого перехідного глобального періоду могли би виступити, при умові їхньої доброї волі до взаємодії, існуючі сьогодні регіональні "центри сили" (наприклад, Китай, Японія, Росія, Індія, мусульманський світ) за широкої та всебічної підтримки усіх миролюбних народів Землі" [235,с.20-22].

Перед тим, як розглянути найбільш співзвучні до нашого дослідження думки Г.Щокіна щодо слов'янських народів, варто ще зупинитися на надзвичайно значущій і для нашого дослідження зокрема, і загалом для правильного розуміння питання богообраності та пов’язаної з ним місії історичних народів людської цивілізації, характеристиці цього терміну, поданій в розділі "Від богообраності до богоборства" праці Георгія Щокіна "Культурне розмаїття світу: шляхи та перепони", виданій у видавництві МАУП 2003 р.Б. "Як відомо, у перекладах Біблії різні божі імена (Елохім, Адонай, Саваоф, Єгова та інші) були замінені одним словом "Бог", Котрий виявляється в Біблії як єдине верховне Божество, Котре тим не менше має свої різні аспекти, що і знаходить своє відображення в Його різних іменах. Так, згідно до єврейського оригіналу, створення всього світу разом із людиною протягом семи "перших днів" здійснив Елохім, а Єгова з’являється пізніше (вперше у другому розділі Книги Буття). Ной, благословляючи своїх синів після "всесвітнього потопу", говорить буквально наступне: "...Благословенний Господь (Єгова чи Яхве), Симів Бог... Нехай розпросторить Бог (Елохім) Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових..." (Бут., 9,26-27), - наголошує Г.Щокін. - Таким чином, Єгова тут називається власним богом Сима - біблійного основоположника семітських народів (зокрема, євреїв), а Елохім, будучи згідно "Толковой Библии'' ''універсальним Володарем і Творцем світу" (звідки і Аллах мусульман), опікується індоєвропейським "прародичем" Яфетом, котрому навіть визначається "пробувати у наметах Симових" (пригадаймо, у зв’язку з цим, слова Ісуса Христа, які Він прорік до юдеїв: "О змії, о роде гадючий... Ось ваш дім залишається порожнім для вас!" (Мт. 23:29-38). - В.К.).

Тому, коли сучасні сіоністи, які вважають себе "богообраними" (точніше, "єговообраними"), захоплюючи не належні їм арабські земл і, посилаються на Біблію, то, очевидно, корисно пригадати їм про це місце Святого Письма. Проте християни, читаючи доступні переклади єврейської Біблії, як правило, не помічають яких-небудь відмінностей у найменуванні Бога і змушені "на віру" приймати "богообрану" версію євреїв, яку сьогодні часто використовують юдо-нацисти для обгрунтування доктрини своєї надуманої расово-етнічної переваги" [236,с.29].

Якщо дехто з християн чи сіоністів не зовсім довіряє запропонованим і, можливо, на перший погляд, дещо несподіваним аргументам Г.Щокіна, то їхнє підтвердження знаходимо і серед авторитетних єврейських авторів. Так, у відносно новому науковому перекладі текстів Мойсеєвого П’ятикнижжя (Тори), який максимально відповідає стародавньому масоретському канонові Старого завіту, здійсненого доктором історичних наук І.Шіфманом, читаємо вищезгаданий 26-ий вірш з 9-ого розділу книги Буття аналогічно із запропонованим варіантом Г.Щокіна: "Благословенний Яхве, Бог Сима… І нехай розпросторить Бог Яфета, і нехай поселить його в шатрах Сима..." [228,с.65].

А ось як без зайвих церемоній (для яких інколи навіть складно віднайти пристойний науковий термін) висловлюється ще один відомий єврейський дослідник М.Вайскопф у розвідці "Про сюжет П’ятикнижжя": "Майже усі існуючі переклади П’ятикнижжя на російську мову є жахливими і насиченими недоречностями - синодальний, наприклад, при усіх його стилістичних позитивних якостях, не тільки спотворюється, але часто і безсовісно одурманює текст...

Елохім я перекладаю згідно до тексту перекладу видавництва "Шамір" (Єрусалим, 1978) як Всесильний (на російську мову зазвичай перекладається словом Бог; так званому тетраграмматон (Єгова чи Яхве. - В.К.) я надаю перевагу передавати словом Сущий… У сюжеті з праведником Ноєм (Ноахом) та його синами Яфетом (Ефетом) та Симом (Шемом) у 26-ому вірші сказано: "Благословенний Сущий, Бог Шема" [228,с.263-276]. Вважаємо, що свідчень цих відомих єврейських дослідників цілком достатньо для підтвердження надзвичайно серйозних і у питанні богообраності аргументів Г.Щокіна, тому продовжимо розглядати наведені ним наступні аргументи.

"Різні божі імена беруть свій початок від різних божеств західно-семітської міфології, котрі у міру розвитку монотеїстичних тенденцій (що спостерігалися, до речі, і в інших релігійно-міфологічних системах) зливаються в образ Єдиного Бога, Котрий, однак має різні аспекти, функції та іпостасі.

Так, уже згадуваний нами Елохім відображає значення квінтесенції, найвищої ступені якості, повноти божественності в особі Єдиного Бога (корінь "ел" є варіантом загально-семітського позначення Бога – наприклад, Ілу, Аллах). Від цього кореня походить і Ел-Еліон (Бог Всевишній), що зустрічається в єврейській Біблії, священиком Котрого є Мелхиседек ("цар правди"), цар Салимський (очевидно, правитель Єрусалиму, захопленого згодом євреями). Саме Мелхиседеку Авраам - праотець євреїв та арабів - віддає у формі виявлення свого поклоніння і підкорення "десяту частину з усієї власності" (Бут., 14, 18-20), підкреслюючи тим самим беззаперечно високе у той далекий час становище Ел-Еліона та його священиків. На думку авторів-упорядників "Толковой Библии", Мелхиседек був останнім представником універсального світового священства, а Ел-Еліон є іменем Істинного Бога, що зустрічається і в деяких інших місцях Святого Письма (Числ.ХХІУ 16; Повт. Зак.ХХХІІ, 18; Пс.УІІ, 18; IX, 2 та ін.), що характеризують його як "найвищу світову Силу і найвище Панування, розпростерте на весь Всесвіт". Тим же ім’ям називалося і найвище Божество фінікійців, котрі пам’ятали, очевидно, ще задовго до приходу в Ханаан євреїв "про Істинного Бога".

Найбільш часто вживане в єврейській Біблії ім’я Єгови (Яхве) - більше 7 тисяч разів - тлумачиться як "буття", "присутність", "творящий подих" або "той, хто пускає блискавки та дощ" (тобто громовержець, бог родючості) і вважалося страшним (тому вимовлялося лише одним першосвящеником і лише раз у році). На думку різноманітних дослідників-релігієзнавців, бог на ім’я Яхве (чи Йево) спочатку шанувався в якості бога тільки одним з давньоєврейських племен - коліном Іуди і лише пізніше став головним божеством, богом-опікуном давньоізраїльського союзу племен. Із першої половини І тис. до н.е. культ цього бога в Палестині набирає монотеїстичних рис. Проте у стародавніх угаритських текстах іменем Йево (Йахве, Яхве) називається Йамму ("море") - бог-володар водної стихії, один з головних претендентів на владу над світом, деспотичний і жорстокий бог, котрий уособлює зле начало і з’являється зазвичай у супроводі різноманітних страховищ. Передбачалось також, як зазначають автори "Міфів народів світу", що за біблійним Молохом приховується сам Яхве, котрому у добіблійній традиції приносили людські жертви.

Усе це ставить під сумнів правдивість широко розрекламованого міфу про "богообраність" євреїв і, можливо, надає підставу для певного розрізнення між "єгово-" і "елохімообраністю". Як, до речі, досить дивним для "богообраного" (за твердженням іудеїв) народу виглядає сама його назва - Ізраїль (буквально означає, згідно "Толковой Библии", "богоборець", що викликає цілком зрозуміле непорозуміння: чому Ізраїль, як, наприклад, переважна більшість держав і народів, не служить Богові, а бореться, тобто протидіє Йому? "Протидіючим" же, "противником" називається, як відомо, сатана (від староєвр. sаtаn) - ще один відомий біблійний персонаж, що уособлює сили зла і протистоїть світлому та доброму началу – Богові. Безпосереднім джерелом цього персонажу, на думку С.Токарєва, були різноманітні божества темряви й мороку, духи зла, боги водяного та загробного світу (типу вже згадуваного Йамму), що має вельми різноманітне і частково вельми стародавнє походження.

Вчення про деяку "ліву сторону" божества, за свідченням С.Аверінцева, найбільш очевидно реалізують єврейські кабалісти, які розглядають цю "сторону" божества, як таку, що знаходиться під знаком сатани. Усе це, найімовірніше, могло спричинити до появи на якомусь етапі певного "богоборчого" руху, який надалі виплекав на цьому релігійно-демонічному грунті сатанинський культ масонів і расистську доктрину сіонізму. Відомо, наприклад, що Ісус Христос відверто вказував своїм опонентам-іудеям: "Ви - від нижчих, Я від вищих... Якби Бог був Отець ваш, - ви б любили Мене... Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете; він був душогуб споконвіку, і у правді не встояв, бо правди нема в ньому... бо він неправдомовець і батько неправді" (Ів.УІІІ, 23, 42, 44). Подібне до цього знаходимо і у Корані: "І кожного разу, коли іудеї складають присягу Аллахові, хіба ж деякі з них не порушують її? Понад те, більшість із них не вірить в Аллаха... І Ми (у покарання за це) народили серед них ворожнечу та ненависть до самого Судного дня... Вони прикладають зусиль на землі, (витворяючи) нечестивість, але Аллах не любить нечестивців" (Сура. 2, 99; 5, 64).

Ще одним міфом є міф про введення євреями першої в історії людства релігії єдинобожжя. Проте, як зазначає, наприклад, американський доктор філософії та права Петро Мірчук (українець за походженням): "Історія Стародавнього Єгипту навчає, що першим, хто визнав одного, єдиного Бога, був єгипетський фараон Ахнатон (Ехнатон). Він же близько ста років перед Мойсеєм увів у Єгипті як обов’язкову віру в одного Бога, Адона (Атона). Це від нього перейняв Мойсей сто років пізніше віру в одного Бога і навіть назву Адон запровадив у єврейську релігію як "Адонай". І дійсно, як зазначають автори фундаментальної енциклопедії "Міфи народів світу", іудаїзм, що склався в загальних рисах як монотеїстична релігія Яхве тільки у І тис. до н.е. (а єгипетський фараон Ехнатон жив близько 1400 р. до н.е.), спадково пов’язаний із західносемітською міфологією і у різноманітні періоди зазнав впливу єгипетської, шумеро-акадської і особливо іранської (зокрема, зороастрійської) релігій, а пізніше - синкретично-гностичної містики. Найбільш стародавня частина Біблії (Книга Буття) складається з різночасових пластів, які були об’єднані лише у ІХ-УІІ ст. до н.е., тобто значно пізніше від аналогічних текстів шумеро-акадської, єгипетської та індо-іранської релігій. На це вказує і видатний український мислитель, пимсьменник і поет, доктор філософії Іван Франко у своїй релігієзнавчій праці "Сотворення світу". Таким чином, іудаїзм, на думку багатьох науковців-релігієзнавців, є лише переробкою раніше існуючих релігійно-міфологічних систем "в дусі поступально міцніючої монотеїстичної тенденції", яка, як ми згадували вище, була притаманною і багатьом іншим віруванням давнини", - підсумовує Г.Щокін [236,с.29-33].

2004 р.Б. у видавництві МАУП вийшла з друку ще одна праця президента МАУП Георгія Щокіна "Слов’янство: його місце і роль в європейській історії". "Слов’яни є сьогодні найбільшою в Європі групою споріднених народів, загальна кількість котрої складає близько 300 млн людей, що вже завдяки цьому є важливим фактором соціального розвитку та геополітичного впливу... Початкова гегемонія "східних цивілізацій (шумеро-акадської, давньоєгипетської, кріто-мікенської, перської) змінюються з часом домінуванням греко-римської античності, а опісля романо-німецьким пануванням, занепад якого відбувається буквально на наших очах. У рамках індо-європейської етнокультурної єдності наступне лідерство у європейській і загальнолюдській історії, виходячи з "логіки" соціального розвитку, повинно об’єктивно перейти до слов’янських народів, котрі за своїми кількісними і якісними характеристиками найбільшою мірою відповідають "викликам" сучасності, - наголошує Г.Щокін і далі обґрунтовує такий серйозний та надто відповідальний висновок передусім за допомогою легендарного початку слов’янської праісторії, що веде свою культурну тяглість щонайменше від знаменитого Трипілля - "цієї передцивілізації Європи" і ще далі - від поки що невідомої нам великої культури, пов'язаної із грандіозним стародавнім святилищем та архівом Євразії – Кам’яною Могилою (що знаходиться в Україні поблизу міста Мелітополя Запорізької області), яке зберегло петрогліфи епохи пізнього палеоліту (ХХІІ-ХІУ тис. до н.е.); сучасних археологічних свідчень; фактажу становлення слов’янських держав; культури і вірувань слов’ян, які споконвіку були монотеїстичними; психології слов’ян та інших європейських народів, підсумовуючи свої аргументи таким чином. - Видатні досягнення слов’янського генію в науці, мистецтві, військовій справі, у політиці, літературі, архітектурі вказують на високий розвиток слов'янського суперетносу, котрий здатний у масовому масштабі народжувати талановитих діячів у всіх відомих сферах людської життєдіяльності і протистояти процесам культурно-генетичної асиміляції, що веде до втрати етнічної самобутності та державної самостійності" [237,с.3-37].

Однак Г.Щокін вельми реалістично оцінює сучасну геополітичну ситуацію в світі і в основних висновках серйозно застерігає, що з ряду вагомих причин можлива перспективна слов’янська гегемонія в Європі може і не відбутися. "По-перше, практично всі слов’янські народи прийшли до XXI ст. з деформованою ентносоціальною структурою, неповноцінність якої помітна насамперед у верхніх соціальних шарах, куди масово проникли представники інших, у тому числі і не споріднених, етносів. Особливо катастрофічно ці процеси відбувалися внаслідок комуністичних революцій, від яких здриґнулося XX століття. При цьому, як відзначає Нобелівський лауреат А.Солженіцин, "організуючу роль євреїв у більшовизмі заперечують поодинокі автори". Проте "з кінця 40-их років XX ст., коли комуністична влада посварилася з світовим єврейством, ця бурхлива участь євреїв у комуністичній революції почала прикро та небезпечно замовчуватися, приховуватися - і комуністами, і євреями, а спроби згадувати її і називати єврейською стороною кваліфікувалися як надзвичайний антисемітизм". Внаслідок комуністичних переворотів та спричинених ними жахливих репресій відбулися величезні етносоціальні втрати у більшості слов'янських народів, особливо - серед світської й духовної аристократії, що заповнювалися учасниками цих переворотів - переважно євреями...

По-друге, можлива перешкода до об’єктивної розповсюдженості слов’янської гегемонії в Європі, на нашу думку, базується в історичному минулому слов’янських народів, де багато з них не мали своєї власної державності чи втрачали її надовго. Ця обставина також приводила до деформації власної етносоціальної структури і, як наслідок, до ущемлення національної гідності, нівелювання традицій, спотворення культури, що загалом сприяло встановленню чужорідного тоталітаризму. Це, очевидно, може повторитися в Європі і у XXI ст., де, як відомо, "повним ходом" йде сьогодні формування так званого Європейського Союзу (варто здогадуватися, замість канувшого у лету Радянського Союзу). Як повідомляють різноманітні ЗМІ, "конституційний конвент" цього новоутворення вже завершив роботу над проектом конституції "об’єднаної Європи", яка (як і колишній СРСР) стане "федерацією націй". Ця федеративна наддержава, відповідно до запропонованого проекту конституції, буде керуватися президентом Європи, вибраним на 2,5 роки (можна двічі поспіль), влада котрого матиме представницький характер. Фактично ж влада знаходитиметься у руках прем’єр-міністра. Міністрами стануть представники країн - членів ЄС за принципом: одна держава - один міністр. Затвердження прем'єра буде прерогативою Європарламенту, який до того ж стане приймати закони нової наддержави, а за їх беззаперечним виконанням на національному і міжнародному рівні буде слідкувати Європейський суд.

Вельми показовою є та обставина, що у проекті конституції "об’єднаної Європи" немає згадки про християнство. У зв’язку з цим Іван Павло II об'явив згаданий документ безбожним, що заперечує двохтисячолітню християнську традицію, завдяки якій, власне, і відбулася сьогоднішня Європа. Позиція Папи Римського співпала з позицією Патріарха Московського і Всієї Русі Алексія II, також пов’язаною із неприйняттям проекту “європейської конституції”.

Загалом проект "об’єднаної Європи" вельми нагадує жахливу диктаторську модель, описану в сумно відомих "Сіонських протоколах". Відчуття подібності посилюється, якщо уявити, що міністрами уряду "нової Європи" (а їх всього півтора-два десятки) можуть стати представники переважно однієї національної меншини. Подібне, наприклад, вже відбулося в єдиній сьогодні наддержаві – США, де згідно відомостей відомого ізраїльського правозахисника І.Шаміра, "євреї стали головним елементом американської еліти, зайняли керівні висоти в американському ідеологічному апараті - ЗМІ та університетах..."

По-третє, бар’єром до природнього посилення слов’янської домінанти в Європі є багато в чому штучна відчуженість, а також історично обумовлена недовіра серед слов’янських народів, котрі під керівництвом чужорідних і власних антинародних еліт накопичили багато взаємних претензій та образ. При цьому багато з цих гірких докорів справедливі (і не завжди пов’язані з чужорідним впливом), що передбачає довгу і нерідко болісну дискусію щодо вивчення взаємовідносин різних слов’янських народів між собою та їх подальшої оптимізації. Такий постійно діючий загальнослов’янський діалог міг би відбуватися у рамках слов’янського конгресу чи ліги слов’янських держав (подібно до ліг і конгресів, наприклад, арабських чи тюркських народів), чи будь-якого іншого міжнародного об’єднання, заснованого на етно-культурній і соціально-історичній єдності слов’янського світу.

Таке міжслов’янське об’єднання (етнокультурне, а не державно-правове) могло би протистояти, на нашу думку, новій хвилі чужорідного антикультурного впливу, що заливає сьогоднішню Європу під гаслами "культурної революції". Вона є витвором, на думку ряду дослідників, нащадків натхненників та організаторів тоталітарних режимів XX століття (до того ж - як комуністичного, так і фашистського штибу). Найбільш відомою фігурою у цьому антикультурному богоборчому русі є німецький єврей К.Маркс, колишній учень одного з засновників сучасного сіонізму - Геса, ставши учителем вождів "культурної революції".

Суть "культурної революції" полягає у захопленні національної культури, що надає "ключ" до подальшого захоплення політичної влади і встановлення диктатури чужорідної "еліти" над морально здеградованою і атеїстичною більшістю корінного населення, котрого через штучно створену демографічну кризу стає все менше. Тому головним завданням слов’янського світу в умовах зростаючої антикультурної та антихристиянської глобалізації є спільна протидія нав’язуваній нею деградації.

До числа можливих спільних зусиль у поборюванні паразитуючої антикультури можна віднести:

а) відродження національних традицій і власної культури кожним слов’янським етносом у своїх державах за рахунок "виправлення" деформованої етносоціальної структури (насамперед її верхніх, елітних "поверхів") і проведення державної політики з оптимізації відтворення корінного населення;

б) створення різноманітних міжслов’янських конгресів, конференцій, ліг (східно-, західно-, південно- і загальнослов’янських) з метою розвитку взаємовигідної співпраці у різноманітних областях організації народного життя, а також колективного подолання антикультурної загрози;

в) входження в інші різноманітні європейські структури на основі насамперед індоєвропейської етнокультурної єдності та християнської традиції, яка протягом багатьох століть була об’єднавчою силою і постала основою культурно-історичного становлення сучасної Європи.

При цьому, на нашу думку, вважається природньо, що відродження національних, слов’янських, індоєвропейських традицій повинно відбуватися без притіснення інтересів існуючих в Європі інших етносів і національних меншин, однак жодне з них не може претендувати на духовну, політичну чи економічну гегемонію, оскільки це суперечить переважній більшості, котра складається з корінних європейських етносів. Боротьба за свої права індоєвропейської більшості (насамперед її найчисельнішої частини – слов’янства) може, очевидно, набирати рис і національно-визвольного руху, який в сучасних умовах техногенної вразливості супердержав є в принципі незборимим. У противному разі варто очікувати подальшого посилення політики розчленування держав (як, наприклад, відбулося в Югославії у результаті військової агресії майже повністю сіонізованими США) що неминуче призведе до остаточної загибелі європейської цивілізації та слов’янського світу. Саме у цьому і полягає головна особливість антикультури - її паразитуючий характер, що призводять до загибелі все, дотичне до неї у скільки-небудь тривалий відтинок часу... - Після такого грунтовного аналізу і викладу можливих практичних заходів, спрямованих на відродження і захист слов’янських народів, Г.Щокін підсумовує свою працю таким чином. – Слов’янському мегаетносу із складовими його народами притаманні розвинутість пізнавальних здібностей і духовної сфери, висока моральність, орієнтація на власне виробництво матеріальних і духовних благ. Такому "творчому" культурному типові протистоїть практично несумісний з ним "паразитуючий", антикультурний тип. Перевага останнього несе загибель для першого, що вимагає від нього в умовах глобалізації посилення активної життєстверджуючої позиції і консолідації зусиль, спрямованих на збереження власної високої культури" [237,с.45-52].

І хоча у цій праці Г.Щокін не говорить буквально про богообраність чи богоносність українців і загалом слов’ян, але така думка прочитується між рядками чи не усіх вищенаведених високих позитивних характеристик слов’янського мега- чи суперетносу загалом і його окремих народів зокрема. Що таке припущення не є надуманим, підтвердила наступна праця Георгія Щокіна "Сучасний політичний стан та вибір 2006 року", що вийшла у видавництві МАУП 2005 р.Б., у змісті якої назва однієї із статей є вельми знаковою та вагомою для нашого дослідження: "Ми - Богоносний народ". Ця стаття вперше була опублікована "Українською газетою плюс" 15-21 вересня 2005 р.Б. і за нашою пропозицією передрукована всеукраїнським науковим журналом "Мандрівець" у №1 за 2006 р.Б. як інтерв’ю кореспондента "УГП" Ярослава Ороса з Георгієм Щокіним як автором-укладачем вже другого тому енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра: всесвітня історія народів і релігій". Зважаючи на надзвичайну значущість цієї статті для нашого дослідження, вважаємо за потрібне подати її майже без скорочень.

"Нещодавно побачив світ другий том енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра" Георгія Щокіна, президента Міжрегіональної Академії управління персоналом. Наш кореспондент з цієї нагоди звернувся до автора-укладача цього видання:

- Георгію Васильовичу, Ваш грандіозний задум як автора-укладача щодо виходу в світ чотиритомного енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра " потроху здійснюється. Вже читач може ознайомитися з другим томом цього унікального видання. Цікаво, а як у Вас виник цей задум, що спонукало Вас узятися за цю нелегку працю?

- Я за базовою освітою педагог, тобто фахівець в галузі освіти. Освіта є найдавнішою суспільною функцією, оскільки поява і продовження людського роду неможливі без збереження та засвоєння знань. До того ж освіта є стрижнем всього суспільного життя, навколо якого обертається його духовна, політична та економічна сфери…

Але психолого-педагогічний, соціологічний та навіть соціально-філософський рівні вивчення людського фактора не дають повної уяви про феномен людини і суспільства, оскільки на всіх цих рівнях відсутня, як правило, першопричина названого феномену. Цією першопричиною є Бог. Уявлення людини про Бога існували з самого початку її виникнення, що складалися в різні системи вірувань. Ці системи не в усіх народів і не завжди збігалися одна з одною, оскільки, крім Бога, існує і його антипод, відомий під назвами "диявол", "сатана", "князь темряви" тощо. Деякі релігійні системи обирали об'єктом свого поклоніння саме цього антипода, що спричиняло згодом відповідний характер вірувань, характер і долю спільноти, що заблукала. В багатьох релігійно-міфологічних системах існує навіть поняття "білого" та "чорного людства", перше з яких було створено Богом, а друге — його антиподом. Про Білобога і чорнобога знали й наші слов'янські пращури.

Ось ця протилежна спрямованість відповідних систем вірувань і є, на мою думку, головною причиною сучасних міжнародних конфліктів, неможливості дійти згоди між носіями Богоносних ідей, з одного боку, та прихильниками богоборчих поглядів — з другого. Зрозуміло, що переможе Бог, оскільки тільки Він є Творцем всього у світі, зокрема і свого антипода, який піднявся проти свого Творця і веде з Ним безуспішну боротьбу. Він, безумовно, програє, а разом з ним і його прибічники. Знати про це дуже важливо, оскільки сьогодні, наприклад, в США офіційно існує "церква сатани", а її "капелани" обіймають навіть штатні посади в американській армії. З цього ж ряду прикладів, як на мене, і назва сучасної єврейської держави — Ізраїль, що означає Богоборець. Для того щоб вивчити появу та розвиток Богоносних та богоборчих релігійно-міфологічних систем в історії людства, в його різних етнічних і соціальних складових, я і взявся за свою багатотомну працю. На мою думку, без розуміння і дослідження цього справді космічного конфлікту ми не зможемо правильно зрозуміти і сутність сучасного суспільного буття на Землі.

- Знаю, що тепер Ви вже готуєте третій том "Людства і Віри" і йтиметься в ньому загалом про міграцію та ареали осілості аріїв. Цей том для нас, українців, особливо цікавий, адже власне на наших теренах колись жило й творило це шляхетне войовниче плем’я. Розкажіть, будь ласка, докладніше, про що йтиметься у третьому томі?

- Справді, третій том розпочинає дослідження історії і релігії індоєвропейських народів. В попередніх двох томах розглядалися системи вірувань австралоїдних, негроїдних, монголоїдних, а також іберійсько-кавказьких та семіто-хамітських народів. Третій том матиме велику вступну частину, присвячену проблемам виникнення та розвитку чисельних індоєвропейських народів, і основну частину, де розглядатимуться історія та вірування індоіранських народів. Наступний том буде присвячений історії і релігіям європейських народів. Тому, очевидно, що в 4 томи моє дослідження вже не вміщується, оскільки після розгляду індоєвропейських релігій необхідно буде докладно розглянути так звані монотеїстичні релігії — юдаїзм, християнство та іслам. При цьому, забігаючи наперед, скажу, що християнство, на моє переконання, ніколи не було за своєю сутністю продовженням юдаїзму, а навпаки — його послідовним і рішучим запереченням.

Індоєвропейські народи — це головні діячі відомої нам історії, які в біблійних переказах в особі Яфета отримали благословіння після потопу від Елохима — Істинного Бога, Владики і Творця Всесвіту, згідно з яким нащадки Яфета широко розпросторяться по землі і навіть "вселяться у намети Симові" (Бут., 9,26-27). Сим же та його нащадки отримували благо-словіння не від Елохима, а від Єгови, що був колись божеством юдейського племені. Індоєвропейці дійсно розпросторились по всьому світові, всіх його континентах, а "стартовим майданчиком" для цього стала і територія нашої України, де виникла перша в світі працивілізація, відома сьогодні під назвою Трипільської культури (V тис. до н.е.). Цьому, згідно з сучасними дослідженнями, передував катаклізм у вигляді потопу, відомий з давньогрецьких міфів як Девкаліонів потоп, що спричинився, найімовірніше, проривом через Боспорську протоку Середземного моря в Чорне. Здогадно, відбулася ця вікопомна подія 5508 року до н. е. Саме ця дата була прийнята в православно-візантійській традиції як дата "створення світу", на відміну від семіто-юдейської, де літочислення ведеться з набагато пізнішого часу — з 3760 р. до н.е.

Індоєвропейці — це нащадки автохтонного європеоїдного населення, безперервність культурного розвитку якого спостерігається з часів палеоліту. Індоєвропейській етнокультурній спільноті передувала, на думку дослідників, так звана бореальна, а останній — ностратична (приблизно 20 тисяч років тому). Ця ностратична прамовна сім'я охоплювала майбутніх носіїв індоєвропейських, картвельських, дравідійських, уральських та алтайських мов (належність до ностратичної макросім'ї семіто-хамітських мов сучасними лінгвістами заперечується). Ці "ностратійці", або пізніші "бореали" (носії майбутніх індоєвропейських, уральських та алтайських мов) змішувалися частково з представниками іншої мовної прасім'ї — так званої сино-кавказької, до якої, зокрема, належать іберійсько-кавказькі мови та їхні носії. Таке прадавнє змішування носіїв різних мов та антропологічних типів призвело і до певних відмінностей між індоєвропейськими народами, де розрізняють північно-європеоїдний, південно-європеоїдний та проміжний між ними типи. Названі процеси відбувалися задовго до III тисячоліття до нашої ери, коли вперше в Месопотамії та прилеглих областях з'явилися семіти, тому вони аж ніяк не могли брати участь у створенні, наприклад, трипільської культури. Остання, найімовірніше, є результатом певного етнокультурного симбіозу індоєвропейських та іберійсько-кавказьких народів. Але основою, головним етнокультурним фактором Трипільської працивілізації виступало, безумовно, місцеве населення, з якого згодом виникла праукраїнська та загалом протослов'янська людність. Українці, таким чином, можуть простежити свій родовід до самого "створення світу", і український народ є одним з дуже небагатьох, що завжди залишався на своїй споконвічній землі.

Зустріч носіїв різних культурних традицій на прадавній українській землі призвела до певного релігійного синкретизму, до появи з часом протилежних культів, що відбилося згодом і у різних релігійно-міфологічних системах, які передавалися іншим народам. Індоєвропейці були носіями світлого сонячного культу (як і їхні легендарні попередники — гіпербореї), а прибульці — переважно місячного, пов'язаного з водно-хтонічним "низом" світобудови. Саме від останніх і сприйняли свої вірування семіти, оскільки, як стверджують сучасні релігієзнавці (наприклад, автори фундаментального двотомника "Мифы народов мира"), жодного раннього суто семітського культу на території Месопотамії (куди семіти прибули з Аравії) досі не знайдено. Але і серед індоєвропейських народів з'явився певний релігійний дуалізм, спрямований або на Бога, або на його протилежність. Наприклад, сучасні індійські та іранські народи в давнину складали індоіранську єдність, яка згодом розселилася на Іранському нагір'ї та Індійському субконтиненті. При цьому індоарії називали богів "девами", які протистояли своїм антиподам — асурам, а іранці, навпаки, вважали останніх богами. Ці багато в чому протилежні релігійно-міфологічні системи колись єдиної індоіранської спільноти і будуть розглянуті в третьому томі "Людства і Віри".

- Георгію Васильовичу, у своїх працях Ви часто посилаєтесь на пророкування відомих провидців щодо подій, свідками яких ми є тепер і які відбудуться у майбутньому. Наразі цікаво, що чекає Україну?

- Що буде далі — не знає ніхто, крім Бога. Водночас, Бог наділив людину великим даром — свободою волі. Тому людина є певним "співробітником" Бога у творенні своєї історії. Якщо ми будемо прислухатися до свого Творця, берегти православну віру, що дісталася нам від наших дідів та батьків, то з нами, на моє глибоке переконання, нічого поганого не може статися. Бо ми є Богоносними, а звідси — і Богообраними для втілення Божого задуму щодо створеного Ним світу. Тих же, хто бореться з Богом, нічого доброго, я думаю, не чекає. Достатньо, на мою думку, уважніше придивитися до того, що відбувається нині в США та Ізраїлі" [170,с.17-21].

2005 р.Б. у видавництві МАУП побачив світ навчальний посібник для студентів МАУП кандидата богослов’я, зав. кафедрою українського православ’я і теології МАУП о. Діонісія (Д.С.Мартишина) "Основи православної віри", котрий, серед іншого, наводить слова з посібника "Психологія релігії" В.П.Москальця: “Костомаров стверджував, що усім слов’янським народам властива глибока релігійність, християнська моральна чистота і пов'язував це з їх богообраністю, месіанським покликанням. Чільне місце у цій місії він відводив українцям, які, на його думку, є найрелігійнішими і найхристияннішими. Він асоціював Україну з Ісусом Христом. Як і Він, вона страждала, мучилася на хресті історії, проливала кров за спасіння всього роду людського. Україна обрана Богом на страждання за гріхи всіх - за порушення заповіді жити в мирі і злагоді, тому вона має воскреснути і цим довести високий сенс своєї жертовності. Шлях воскресіння України полягає у її духовно-моральному відродженні й піднесенні.

Богообраність України не має бути її погордливим самопіднесенням над іншими, хоча б і у зв’язку з Божою любов’ю до неї як до найбіднішої і найслабшої... Вона має виявлятися в утвердженні християнських цінностей: любові, братерства, свободи духу; у духовно-моральному пробудженні решти братів; у відродженні волі та свободи у всіх слов’янських краях, у наданні правди усім тощо” [100,с.13-14].

Також 2004 р.Б. у видавництві МАУП вийшла з друку ще одна книга Юрія Канигіна "Сатанізм у ХХ столітті", у якій, серед іншого, він, говорячи про Друге Пришестя Спасителя у славі, підтвердив і свою версію про якусь надзвичайно високу місію слов’ян: "Священний вогонь в Єрусалимі спалахує на православний Великдень. І це символічно: Батьківщині православ’я - землі слов'янській - народу нашому належить авангардна роль в реалізації гірнього вчення й оновлення світу в XXI столітті. Адже всі події XX століття, великі й малі, радикально наблизили людство до розуміння істинного смислу життя, виявили всі згубні наслідки революцій, бездуховності й атеїзму, проілюстрували наочно, в кричущій формі, як неможливо далі жити, — все розгорталося на слов'янських теренах, особливо на теренах Росії, Білорусі й України. Дві світові війни, три революції, п’ятилітня громадянська війна, три голодомори, тотальні погроми церков, беззаконня "надзвичайок", смертоносні "гулаги", великі будівництва на кістках мільйонів людей, голокости, безлад "на культурному фронті", депортації народів — усе це жахливим смерчем пронеслося не над Великою Британією або Америкою, або напівдикою Африкою, а в Європі - "на схід від Вісли й Неману". Ось де сатана "правив бал", намагався порахуватися з Всевишнім.

Але небачені в історії жертви трьох слов'янських народів забезпечили рятівний перелом у світовій еволюції.

То не сонце над землею

Після хмар, дощу і гроз –

Стережіться, фарисеї,

Йде із правдою Христос.

(В.Сосюра, поема "Христос").

Друге Пришестя Спасителя (вигнання сатани з життя народів) стосується насамперед стрижневої основи сучасної цивілізації. Такою основою допотопного світу була Атлантида, точніше архіпелаг Посейдонія з його поганським божеством Посейдоном. Основою ж післяпотопного світу була Північна Припонтида: Аратта-Трипілля, потім Велика Сколотія - Сарматія, потім у І столітті н.е. Русь-Україна (слов’янство) з її християнською вірою, принесеною сюди святим Андрієм Первозванним.

"Передовий край" боротьби Бога з сатаною і її апогей у XX столітті припадає саме на Русь-Україну. За Біблією, історія післяпотопного світу в її активному вираженні є історією ноєвих народів, генеалогія яких закінчується Тирасом (Бут.10.2-4). Це давнє ім'я Дністра — колиски слов'янства (Руси-України). "Фініш" післяпотопного світу (а це й є Друге Пришестя Спасителя), таким чином, пов'язаний з нашими землями і народами (Україною, Білорусією, Росією). Так, ці землі й народи в XX столітті опинилися в самому "пеклі" — у центрі світового протистояння сил Світла і Пітьми. І зараз вони ще покриті імлою, що не до кінця розсіялась. Але, як відомо, згусла пітьма — передвісник світанку.

Так, 2003 р. — початок ери Водолія. Це — знак Руси-України, знак "захисника", "слуги" людства, яким і був наш народ, що жертвував собою заради благополуччя Європи й усього світу. І ще — це знак смислових, тобто конструктивних знань і змістовних людей. Це значить: той гігантський потенціал знань, інтелекту, духовності, зосередженням яких є наші народи, буде, нарешті, по-справжньому задіяний для блага раси й усього людства. Запорукою цього будуть нові люди, які прийдуть на місце нинішніх пустих людей — безвідповідальних, користолюбних, аморальних суб'єктів, які в значній кількості прорвалися до сфери політичної, ділової, наукової еліти. Вони, на жаль, "роблять тут погоду", підминаючи під себе серйозних і порядних діячів. Ера Водолія — це відкрите домінування Світлої (Божеської) ієрархії у Космосі. Адже відомий принцип: як на Небі, так і на Землі.

Русь-Україна виникла як абсорбція "прибульців, розсіяних у Понті, Галатії, Каппадокії, Асії та Віфінії, обраних за велінням Бога Отця" (1 Петр.1.1-2). Ми завжди повинні пам'ятати про це…

Нація не може жити повнокровним життям, відірвавшись від свого генетичного (расового) коріння. Особливо це стосується України, яка є не просто "гілкою" східного слов’янства, а його серцем. Тому сатана і спрямовує удари на Україну.

Спрямувавшись "на Захід" і відриваючись від Росії та Білорусі, Україна втратить своє історичне покликання духовного лідера слов’янської раси (перестане бути "знаком на землі", за словами Тараса Шевченка).

Сатана, як вже говорилося, і спрямовує головні удари на свідомість (розум) людей і народів. Ми, українці-русичі, повинні пам’ятати про це. І ще ми повинні напам’ять знати і заповідати своїм дітям величні слова Святого Письма, звернені до нас - головних носіїв процесу Другого Пришестя: "Ви - вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись "ненарод", а тепер народ Божий... На вас спочиває Дух слави і Дух Божий" (1 Петр.2:9-10; 4:14), - майже дослівно підтверджує Юрій Канигін нашу гіпотезу про богообраність скіфів-слов’ян-українців [201,с.518-520], а у книзі "Початок і кінець часів: новий погляд на історію" (2005), доповнює свої аргументи наступними. - Христа у білому одязі на сяючій хмарині ми, можливо, і побачимо, але побачимо як знак, як символ, що означає відкриття нового світу, початок великих позитивних трансформацій. У принципі, і диявол може з'явитися як привид, але не в цьому суть справи. Що все це може означати в історичному плані? — ось питання. XX століття в нас пройшло під знаками червоної зірки, серпа з молотом і свастики — сатанинських знаків, знаків прокляття. Тепер знаки Божеського хреста не так швидко, як хотілось би, але витісняють ці та інші сатанинські знаки і прикмети. 13 тис. православних церков відкрилося в Україні за останні 10 років. І так по всьому слов'янському світу йде весна оновлення.

Православна церква вважає, що сатана (антихрист) ще з'явиться в наш світ, і буде він іудеєм з коліна Дана…

Нині найголовніше — це в дусі нового світогляду, що народжується, перевести символізм Біблії й особливо її заключної книги — Одкровення Святого Іоана — в річище науково-історичного трактування. І тоді те невидиме, що визначає нашу епоху, становить її домінанту, стане для нас моментом істини. Ключовим у даному випадку виступає феномен Чорнобиля – як знакової події, початку кінця п'ятого кола всесвітньої історії, події, звичайно, незрівнянної з Великим Потопом, але аналогічної йому за своєю функціональною роллю в еволюції людства. Невипадково йому в Одкровенні Іоана відведено значне місце.

Особливість нашого часу (початку XXI століття) зумовлена особливостями XX століття — століття відкритого приходу в наш світ сатани (антихриста). Нині настав час прямого, відвертого протистояння Божеських і сатанинських сил, сил Добра і абсолютного зла. Цей антисатанинський елемент життя й діяльності, його необхідність, важливо донести до свідомості широких мас людей. Слід розробити відповідні широкомасштабні програми з участю в них Церкви й урядів, слід розгорнути активну антисатанинську діяльність. Особливо в нашій Україні.

У листопаді 2003 р. зафіксовано величезний спалах сонячної активності — найпотужніший за всю історію спостережень (досі найпотужнішим спалахом вважався сонячний протуберанець, помічений у жовтні 1917 р.). Будемо сподіватися, що цього разу це добрий знак — знак очищення нашої планети від сатанинського наслання XX століття. Сонце заговорило. "Ей, гряди, Господи Ісусе!" (Одкр. 22. 20) [64,c.377-378].

Говорячи про Другий прихід Ісуса Христа як про найвеличнішу та найепохальнішу подію майбутнього, а, можливо, і вельми близького майбутнього, варто зауважити, що й іудеї очікують прихід Месії, але питання в іншому: "Котрого Месії - Христа чи антихриста?.."

І у зв’язку з тим, а також як опосередковане свідчення про богообраність українців, котрих Господь завжди захищає і захищатиме, як свій вибраний Божий народ, коли вже, здавалося б, немає від кого чекати захисту у цьому гріховному віці, насамкінець варто запропонувати висновки з книги Полікарпа Плюйка (котрий підписує свої праці як Поль Половецький) "Геєнна Огненна та інші документальні праці до "Книги буття" Українського народу" (2002): "...В обох порівнюваних нами епохах - сімнадцятому і двадцятому сторіччях - приходу свого месії сподівалося жидівство. У першому випадкові - вільне січове козацтво знало, що то значить "пришестя месії": воно відчувало його на своїх спинах, карках і шкурах. Ставка жидів була бита... У другому випадку - ідея "царства месії" була препіднесена в іншій, старанно замаскованій формі, і вона була вприснута як інфузія, у плоть і кров та душу українця, дух був убитий... Отруєне тіло не змогло чинити опору... катастрофа була неминуча... Шість-сім (щонайменше! - В.К.) мільйонів жертв голоду 1933 року серед українців - яскравий доказ торжества "царства месії".

Проте це торжество, що своєю брутальністю у багато разів перевищувало святкування перемоги монголоми на Калці, Всевишній не залишив безкарним... Доказ цьому - т и с я ч а д е в’я т с о т с о р о к п е р ш и й р і к...

Чого досягло жидівство таким своїм поступованням?.. Гітлерівського армагедону... Завершення - для жидів цілком несподіване і ніколи ніким непередбачене...

Народна мудрість говорить: "У Бога - все готове!.." То ж бажано, щоб жидівство задумалося над питанням: чи не була то кара Господня за поставу до України і її страдницького народу?.." До речі, так вважають Б.Богослов, В.Май та інші серйозні дослідники.

Понад те, у передмові до книги справедливо наголошується: "Читати цю книжку важко, бо це є оголена суть. Але її треба не лише читати, а й вивчати, щоб зрозуміти, що діється в Руси-Україні уже в наш час. Бо політика цієї ж чужоземної правлячої кліки на нашій землі є простим продовженням тієї ж політики 20-30-их років, лише іншими ("демократичними") методами. Але мета залишається незмінною: моральне, духовне та фізичне винищення українців"!.. [124,с.5, 82-83].

Окрім того, під час роботи цьогорічної У Всесвітньої наукової конференції "Діалог цивілізацій чи четверта світова війна", яка відбулася в МАУП 25 травня 2006 р.Б., мене вельми зацікавив надзвичайно співзвучний з нашим дослідженням виступ керівника науково-філософського Центру "Євро-Азія - ІІІ тисячоліття" Михайла Гречки на тему "Україна - колиска Євразії". Опісля він познайомив мене і зі своєю не менш цікавою книжечкою "Співтовариство "Євро-Азія" і "Шовковий шлях" (1999). У цій надзвичайно актуальній праці (на нашу думку, сьогодні ще актуальнішій, ніж у 1999 році - часу її виходу), серед іншого, Михайло Гречка наголошує: "Саме у появі та розвиткові нових людських Співтовариств, за якими стоятимуть різні народи, а в майбутньому навіть раси, а не окремі особистості, нехай вони й геніальні, - і є шлях у майбутнє!.. Як новітній подих XXI століття, відновлення "Шовкового шляху" неодмінно призведе до еволюційної появи на євразійському континенті нових співтовариств, колективна енергія народів яких обов’язково буде спрямована передовсім на вирішення загальнолюдських спільних проблем. Утвориться гігантський пояс стабільності (Великий арійський Пояс, за словами Ю.Канигіна, чи навіть ще більш масштабніший, основу якого складе саме відроджений "Шовковий шлях"! - В.К.), у міцній основі якого мирно співіснуватимуть православно-християнська, ісламська, конфуціанська та інші системи людських поглядів та цінностей...

Така важлива для всієї світової спільноти перспектива відродження в новітньому значенні "Шовкового шляху" та пов’язаної з ним потреби появи в недалекому майбутньому на євразійському континенті нового, вільного Співтовариства незалежних держав Євро-Азії, утворене із автономних і суверенних держав його членів - зовсім не утопія. Перші зримі кроки до нього було зроблено 7-8 вересня 1998 р., коли у Баку відбулася конференція представників 34 держав. Вона - добрий поступ до реального відновлення найдовшого у світі шляху, який по суші з’єднає не одних лише наддалеких острівних Японію і Англію. Величезна життєтворча сила його відродження, небачене піднесення, без сумніву, охопить і всі інші держави та народи, що знаходяться на "Шовковому шляху". Але як у природі все відбувається не відразу, так і його становлення потребує певного часу. Поява нового євразійського Співтовариства, для якого саме "Шовковий шлях" стане його інтеграційною основою, створить притягуючі до себе його складові - духовно-інтелектуальні Центри.

"Шовковий шлях" - вкрай необхідний Людству. Він не є його втечею від суворої дійсності кінця XX століття і початку третього тисячоліття. Він здатний привести навіть Велике Суспільство з усіма його представниками до гуманістичної (за Вернадським – Ноосферної) цивілізації. Його функціонування вже з самого початку суттєво зменшить, а потім і повністю усуне причини різноманітних конфліктів та війн, послабить і дозволить спільно вирішувати глобальні кризові проблеми, застережить можливу появу наджорстокої світової авторитарної влади окремих держав чи обмеженої корпоративної групи інтелектуалів без "роду і племені".

Які країни могли б увійти до складу Співтовариства? Велика криза, яка охопила різні народи, спонукає всіх до більш активної співпраці. Але центральноєвразійським країнам, таким як Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Киргизстан, Таджикистан, Росія, Україна, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Македонія, Словенія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Боснія, Герцоговина, Іран, Ірак, Ліван, Сірія, Саудівська Аравія, Іорданія, ОАЕ, Кувейт, Бахрейн, Йемен, Туреччина, Греція та інші - самою долею визначено їх об’єднання (більш повний перелік таких держав автор подав на 16-17 сторінках своєї праці, де розміщена географічна карта-схема під назвою "Християнсько-ісламський світ у межах Співтовариства "Євро-Азія". - В.К.).

Я повністю чомусь переконаний в історично існуючій величній спорідненості слов’ян із тюрксько-монгольськими, арабськими та іншими народами, - наголошує М.Гречка. - Аналіз ісламо-християнських та індоєвропейсько-тюркських цивілізаційних контактів, усвідомлення історичної спільності та реалій життя слов’ян, тюрксько-монгольських, арабських та інших народів дозволяє зробити висновок про можливість і необхідність появи Співтовариства "Євро-Азія" з трьома незалежними і рівновеликими Центрами у столицях України - м. Києві, Казахстану - м. Астані, ОАЕ - кязівстві Дубаї, як молодих країн, на рахунку яких не має жодного військового конфлікту і які не ведуть боротьбу за "життєвий простір", а, будучи як великими, так і малими, утворюють трикутник двох континентів - Європи та Азії. Їх розташування винятково вигідне, воно робить їх ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними артеріями Захід, Схід, Північ та Південь євразійського континенту, а незамерзаючі їхні морські порти створюють сприятливі умови для безпосередніх зв’язків з країнами інших континентів. Така їх тричленність надзвичайно корисна ще й тому, що стає триєдиною силою трьох майже споріднених культур, як жовтий колір (вогонь), блакитний (вода) дають поєднаний зелений (життя). Одначе Центри Співтовариства працюють автономно, хоча обопільно доповнюються досягненням дольових цілей у здійсненні спільної Мети. Основне їх завдання, базуючись на принципі взаємозбагачення, від якого залежить майбутнє всього людства, це координація зусиль існуючих на континенті духовних та інтелектуальних баз, а при потребі - також і поєднання механізмів макроекономіки.

Розуміючи під Центром більш високий рівень обов’язку і духовної величі, їх кількість в Співтоваристві не може бути сталою. З’являться й інші центри чи канали комунікацій, які притягнуть до себе складові його частини, їх збільшення лише сприятиме розповсюдженню знань і збереженню здорових і незалежних думок. Але це з часом...

Таким чином, у широкому розумінні Співтовариство "Євро-Азія" - цє об’єднання суверенних держав у живу всеохоплюючу євро-азійську спільноту із збереженням культури і громадської індивідуальності, національних традицій та звичаїв кожної нації і народності для більш ефективного, плідного залучення філософських, наукових, економічних та культурних досягнень країн Євразійського простору до спільного вирішення існуючих світових кризових проблем та попередження нових.

У більш вузькому розумінні - для здійснення кожною з цих країн та їхніми народами своєї великої місії на Землі...

Що ж стосується Києва, то це місто існує протягом тисячоліть і стало легендарним, має величезні інтелектуальні, наукові, духовні, культурні та матеріальні цінності, які є не лише його особистим здобутком, а й випромінюються у світовий простір. Саме завдяки і феномену Києва столиця України стає одним із світових центрів, а дійсне перетворення України у державу світового рівня не просто можливе - це реальність недалекого майбутнього, - переконливо підсумовує М.Гречка. - Це реально ще й тому, що український народ, як один з найбільш стародавніх народів, несучи генетичну пам’ять та лише одні добрі стосунки з усіма без винятку, продовжує зберігати миролюбну історичну суть свого етносу" [38,с.6-26].

І це далеко не повний перелік безпосередніх та опосередкованих авторитетних свідчень щодо підтвердження більшою чи меншою мірою нашої гіпотези про богообраність скіфів-слов’ян-українців та їхньої основної місії в духовній історії людства. Саме їхня авторитетність та вагомість, на нашу думку, надає нам необхідні підстави, факти та аргументи як для серйозних та надзвичайно відповілальних висновків нашого дослідження, так і для просто-таки нагальної потреби публікації дослідження у завершеному вигляді, спричиненої насамперед суспільно-політичними особливостями нашого доленосного часу, коли у травні-серпні 2006 р.Б. для України наступив момент істини і час прийняття чи не найвідповідальніших методологічних рішень з моменту відновлення державності України у 1991 р.Б. як кожним громадянином України зокрема, так і усім українським народом загалом. І тому кожен свідомий українець, котрий має і може сказати щось вагоме для мудрого і правильного вибору всього українського народу, просто зобов’язаний, без остраху, говорити правду і одну тільки правду, якою б гіркою вона не була, з повною відповідальністю перед Богом, українським народом в особі його теперішніх, майбутніх та минулих поколінь, і власною совістю.

У багатьох може виникнути логічне запитання: "Чому саме у травні-серпні 2006 року для України наступив момент істини і час прийняття чи не найвідповідальніших рішень?" Спробуємо лаконічно відповісти на це запитання загалом суспільно-політичного характеру. Справа в тому, що наприкінці 2004 р.Б. завдяки масовому суспільно-політичному й духовному пробудженню українського народу, який антиукраїнські сили за допомогою підконтрольних їм ЗМІ швиденько вдягнули у форми та гасла так званої помаранчевої революції, до найвищої влади в Україні прийшла нова, нібито демократична команда на чолі з Президентом В.Ющенком, яка першу свою серйозну перемогу отримала ще під час парламентських виборів 2002 р.Б. На цю т.зв. демократичну команду Ющенка-Тимошенко-Мороза чи не більшість українців покладали головні свої надії й сподівання. Але плоди цієї демократично-помаранчевої команди загалом виявилися набагато негативнішими для українського народу, ніж вони передбачалися у найпесимістичніших сценаріях!

Заради справедливості варто зауважити, що після офіційної заяви В.Ющенка 2002 р.Б. "рішуче протидіяти проявам націоналізму", поміщеної на веб-сайті "Нашої України" справжні патріоти вже відтоді зрозуміли надзвичайну загрозу від неї для самого існування Українського народу, і в доступні для них методи й способи намагалися застерегти українців від занадто великої довіри та надання влади нібито новій т.зв. демократично-помаранчевій команді В.Ющенка чи Ю.Тимошенко. Зокрема, і у нашій книжечці "Другий прихід Ісуса Христа або Що невдовзі чекає усе людство?!.", виданій 2003 р.Б., вже серед літератури, щоби не дискредитувати головну тему праці, ми вважали своїм обов’язком перед Богом та українським народом висловити і своє власне застереження щодо майбутніх президентських виборів: "...Тому черговий фарс безідейних виборів без вибору між меншим і більшим злом, який вкотре хочуть нав’язати нам ці не наші сили на президенських виборах у 2004 році нарешті усім миром потрібно припинити і якщо не буде гідного претендента від національно-патріотичних (а не демонократичних!) сил, то: і менше, можливо, зло - від так званої опозиції - кандидатуру В.Ющенка з "Нашої (їхньої) України" чи кандидатуру Ю.Тимошенко із БЮТ, з одного боку, і більше зло - кандидатуру члена СДПУ(о) чи іншого юдейського клану - з іншого боку, потрібно буде, без тіні сум’яття викреслити обидвох, надавши політикам-бісісменам-козачкам добрий урок, що вже нарешті потрібно служити національним українським інтересам, а не прислуговувати й лобіювати ізраїльсько-американські чи російські інтереси, залежно від того, хто більше заплатить, і розбудовувати не нашо-їхню, не юдейську, а квітучу для усіх, насамперед, - усього українського народу - благословенну Господню Україну!.."

Сьогодні ці слова-передбачення ми повторили б із ще більшим переконанням, за винятком хіба того моменту, що яке з цих двох зол є більшим для українців однозначно ствердити може тільки Господь Бог. Але ж на чому базувалося таке наше категоричне припущення-застереження 2003 р.Б.? Вже тоді у нас була цілком достовірна інформація і авторитетних зарубіжних дослідників та науковців - Нести Вебстер, Дугласа Ріда, Ральфа Епперсона та інших - щодо головної програми юдо-масонських лож та організацій у досягненні їхнього основного завдання - встановлення тоталітарного панування над цілим світом, яка полягає у ліквідації таких основних надбань людської цивілізації:

1) Ліквідація монархії та усіх організованих урядів.

2) Ліквідація приватної власності.

3) Ліквідація права спадковості.

4) Ліквідація патріотизму (націоналізму).

5) Ліквідація сім’ї (тобто шлюбу і традиційної моралі з одночасним запровадженням громадського виховання дітей).

6) Ліквідація релігії [189,с.19; 238,с.94].

Тому коли 2002 р.Б. В.Ющенко заявив, що він зі своєю командою буде рішуче протидіяти проявам націоналізму, у нас вже тоді зародилося підозріння, що тим самим він задекларував початок своєї програми як складової підпрограми вищезгаданої юдо-масонської глобальної надпрограми. Краще б ми були помилилися, але, на жаль, протягом 2002-2006 рр. В.Ющенко з його "Нашою Україною" вкупі з БЮТ Ю.Тимошенко, на нашу думку, загалом більше зробили для підтвердження подібного серйозного припущення, аніж для його спростування. Один лише характерний факт: саме у день свята христителя України-Руси рівноапостольного князя Володимира Великого 28 липня 2005 р.Б. Національне радіо, мов би на глум усім українцям,озвучило повідомлення про підписання невдовзі угоди урядом Ю. Тимошенко (яка, як заявив навіть такий одіозний жид як Є.Червоненко, також має жидівське походження!) щодо виплати пенсій громадянам Ізраїлю, які мають трудовий стаж в Україні, замість виконання багаточисленних обіцянок визнання на державному рівні та повноцінних компенсацій воякам ОУН та УПА й іншим репресованим та реабілітованим з їхніми сім’ями, у чи не більшості котрих було незаконно конфісковане усе їхнє майно!

Справжні патріоти, зокрема і голова Української Консервативної партії та президент МКА Георгій Щокін продовжували застерігати українців, особливо напередодні парламентських виборів 2006 р.Б., що "...Україна, на жаль, ще не мала своєї української влади. Команди Кравчука. Кучми, Януковича, Ющенка більше нагадували і нагадують досі різновиди колоніальної адміністрації, яка виконує вказівки Росії або Європи і США. Примітивізм, неукраїнськість і вроджена підступність - ось головні характиристики цих колоніальних адміністрацій, які вважають себе належними до космополітичної псевдоеліти, а не до Українського народу" (Персонал Плюс. - 2005. - №29).

На жаль, українці загалом не прислухалися до застережень справжніх патріотів і сіонізовані демонократи на чолі з В.Ющенком, Ю.Тимошенко та О.Морозом були вже створили демонократичну більшість, закриваючи очі на всезростаючий економічний геноцид, що творять їхні куми та інші "любі друзі". Понад те, уявивши собі, що вони вже цілковито захопили владу і можуть витворяти що завгодно, "помаранчеві" остаточно вирішили скинути з себе усі добропорядні маски та овечі одежі і показати свій справжній оскал хижих вовків, посягнувши вже на найсвятіше - ліквідувати найшанованіші українцями державні свята - Різдво, Великодень і Тройцю, тим самим остаточно підтвердивши припущення ще 2002 р.Б., що вони чітко діють за вищезгаданою шестиступеневою юдо-масонською програмою "іллюмінатів", кінцевим 6-им пунктом якої є "ліквідація релігії"!

До речі, не можна сказати, щоб цю свою підступну богоборчу мету вони вже аж надто маскували від самого початку створення своєї політичної сили "Наша Україна". Згадаймо, що чи не найголовнішим їхнім гаслом вже відтоді був такий собі слоган: "Не словом, а ділом!" Кожен християнин пам’ятає слова Святого Письма, висловлені св. апостолом Іоаном Богословом: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово... І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця... І благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа" (Ів.1:1-17)!

Вже тоді у справжніх християн зародилося підозріння, що це "нашоукраїнське" гасло-слоганчик є завуальований богоборчий виклик. Понад те, ще у листопаді 2001 р.Б. знаний на Тернопіллі о.Анатолій Зінкевич та політолог Валерій Левченко застерігали В.Ющенка від цієї небезпеки. Але дарма, він не тільки не прислухався до цих мудрих застережень, але постійно і систематично виголошує їх дотепер, як якесь своєрідне закляття, усюди де треба і де не треба (навіть з огляду примітивного політичного піару). Тому важко не погодитися з В.Левченком, що вже у ЗМІ відверто наголошує: "13%, які набрала правляча НСНУ на виборах 2006 р. до Верховної Ради, - це інфаркт проекту "Наша Україна"... Витоки 13% "Наша Україна" засіяла ще на виборчих перегонах у 2001-2002 рр., а на виборах 2006-ого лише зібрала врожай. Головне гасло "Нашої України" у 2002 р. - "Не словом, а ділом!" - суперечить євангельському "Спочатку було Слово". Фактично це суперечить Ісусу Христу, Котрий є засновником європейської християнської цивілізації" (Нова Тернопільська газета. - 2006. - 5-11 квітня).

Усі ці справедливі підозріння та припущення остаточно підтвердилися нарешті 5 травня 2006 р.Б., коли І канал Нацрадіо у новинах проєврейського "Радіо "Ера" о 7 год. оголосив на всю Україну, що "нашоукраїнський" помаранчевий уряд В.Ющенка в особі Мінюсту підготував проект закону "Про державні свята України", згідно якого планується ліквідація як державних свят, серед інших, і найбільш шанованих українцями - Різдва, Великодня і Тройці! А о 9 год. це ж антиукраїнське "Радіо "Ера" на І каналі Нацрадіо із злорадністю заявило, що "Мінюст планує скасувати релігійні свята як державні" (В Україні впорядкують державні свята // За Українську Україну. - 2006. - 16-22 травня). Приховане стало явним!

На щастя, свята Україна - не Ізраїль, і навіть не сіонізовані США. Таке неприкрите, зухвале богоборство помаранчевої команди Ющенка-Тимошенко серед чи не найпобожнішого у світі українського народу не могло залишитися безкарним і за Божого допуску, на нашу думку, фракція Соціалістичної партії покинула аж занадто вже відверту прозахідну демонократичну коаліцію, поставивши на ній жирний хрест. На нашу думку, це є не тільки миттєвою загибеллю просіоністської демонократичної коаліції, але й початком остаточного політичного кінця як політичних сил "Нашої України" та БЮТ, так і їхніх занадто запопадливих, м’яко кажучи, перед сіонізованим Заходом партійних лідерів - Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

І якщо щодо В. Ющенка та його "Нашої України", на щастя, у чи не більшості українців вже розсіялися рожеві чи помаранчеві ілюзії, то Ю.Тимошенко з її БЮТом досі ще вдавалося накидати українцям рожево-помаранчеві окуляри. Тому кожен справжній українець та християнин просто зобов’язаний розкривати правду про Ю.Тимошенко з її БЮТом, насамперед, що: 1) сама Ю.Тимошенко за свідченням самих же євреїв є їхньою одноплемінницею і тому так ними підтримується як нібито непримиренна опозиціонерка; 2) БЮТ Ю.Тимошенко, за свідченням ЗМІ, фінансується найбагатшим жидівським олігархом України Коломойським; 3) саме у БЮТ Ю.Тимошенко потрапило зовсім не випадково чи не найбільше одіозних жидів, "україножерів" та олігархів різного гатунку (поряд з "Нашою Україною" В.Ющенка!) на кшталт Бродського, Фельдмана, Турчинова та їм подібних. "Подвиги" Бродського проти українців загальновідомі, як і його одноплемінника Фельдмана, грунтовно описані у книгах порядного єврея Едуарда Ходоса, до яких ще варто хіба що додати просто шокуючий факт: напередодні парламентських виборів 2006 р.Б. Фельдман в якості голови Харківського обласного штабу БЮТ, виступаючи на одному з телеканалів м. Харкова, договорився до того, що найближчим часом українців не стане у Верховній Раді, і вони танцюватимуть навколо євреїв! А права рука Ю.Тимошенко О.Турчинов у своїй розлогій статті "Аутодафе" (Вечерние вести. - 2003. - 19-25 вересня), можна так сказати, побив рекорд "україножерства", вилитого проти українців в одній сучасній публікації. Українські патріоти в особі Івана Белебехи, Володимира Улянича, Сергія Плачинди, Володимира Куєвди надали гідну відповідь цьому БЮТівському україноненависнику, головна думка-натяк публікації якого - страта українства! І як це абсурдно не виглядає, але після цієї злочинної статті-наклепу, статті-зневаги проти українського народу злочинця не лише не покарали, а "таку особу наш Президент В.Ющенко недалекоглядно призначає головою Служби безпеки!" [5,с.13].

Хоча, для В.Ющенка це вже стало поганою прикметою: як тільки хто з жидівства завдасть якнайпідступнішого удару з широким резонансом у ЗМІ, В.Ющенко оперативно призначає його на підвищення, що, на жаль, повторилося і з Є.Червоненком, якого після цинічного сеансу обливання брудом козацтва та й загалом усього українського народу на проєврейському телеканалі "1+1", В.Ющенко відразу призначив губернатором у серце козацтва - в Запорізьку область! Народна мудрість недаремно наголошує: "Яке їхало, таке і здибало"…

Таким чином, на нашу думку, ми навели достатньо нових безпосередніх та опосередкованих авторитетних свідчень щодо підтвердження нашої гіпотези про богообраність аріїв-скіфів-слов’ян-українців, яка була офіційно оприлюднена та обгрунтована у 2001 р.Б. І лише тепер - у травні-серпні 2006 р.Б. - виявилося достатньо підстав, фактів та аргументів для формулювання відповідальних висновків до нашого дослідження "Місія України...", яке загалом було вже підготовлене у 1998 р.Б., але у відносно завершеному вигляді може бути надруковане тільки сьогодні.

Висновки за своїм характером поділятимуться на більш теоретичні та більш практичні, хоча такий поділ є відносний, бо ці два аспекти не можливо цілком відокремити, як душу від тіла у людини. Варто також наголосити, що викладені нами різноманітні свідчення, факти та різнопланові висновки стосуються широкого кола адресатів: як заохочення насамперед духовно-інтелектуальної еліти українців, усіх слов’янських народів, народів Великого арійського Поясу чи ще ширше - народів відновленого у майбутньому "Шовкового шляху" (за М. Гречкою), народів регіональних "центрів сили" - Китаю, Японії, Росії, Індії, мусульманського світу (за Г.Щокіним) - від Президента кожної з цих країн до кожного робітника чи селянина, котрі здатні усвідомлювати надзвичайну відповідальність за долю свого народу та й загалом людства, і котрі завжди спільними й об’єднаними зусиллями відвертали найнебезпечніше зло від своїх народів, з одного боку, а з іншого - як чергове застереження для різного гатунку глобалістів, сіоністів, загалом організованого світового єврейства, масонів, псевдодемократів, яких поки що підтримують Ізраїль, США, деякі країни Заходу, що черговий геноцид українців, слов’ян та й загалом християнських і мусульманських народів, як і завжди, обов’язково буде припинений, хай навіть і Божою Рукою! Адже кожна людина свого часу, хоче вона того чи не хоче, змушена буде надати суворий звіт за усе своє прожите життя - за діла, слова, думки у чіткій відповідності до ієрархічної сходини, яку вона займала у суспільстві, про що вельми недвозначно наголошує Ісус Христос: "Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть"! (Лк.12:47-48).