VIII. Праукраїнський монотеїзм i християнство: заперечення чи новий щабель єдиної сутi?

"Але чому монотеїстична вiра наших пращурiв, суть якої також будувалася навколо Господнього Десятислiв'я, повинна була поступитися досить близькому до неї за змiстом християнству, - здивується опонент.

Для грунтовної вiдповiдi на поставлене запитання насамперед необхiдно розглянути особливості започаткування поширення християнства в Руси-Україні i характер його взаємин з традиційною тоді вiрою в Триглава.

"988 рiк треба розглядати як офiцiйний (чи один з офiцiйних. - В.К.) наслiдок довготривалого процесу християнiзацiї сучасної української етнографiчної територiї, - справедливо зауважує Петро Бiланюк, - який почався в пiдапостольських часах, особливо внаслiдок євангельської проповiдi св. апостола Андрiя Первозванного.

Близько 33 року пiсля Христа вiдбулися не лише важливi подiї публiчного життя Христа Господа, тобто Його свята проповiдь, страстi, смерть, воскресення, але також преважлива подiя святої П'ятидесятницi, або зiслання Святого Духа. Свята П'ятидесятниця була останньою великою подiєю довгої серiї подiй, що провадили до встановлення Христової Церкви, точнiше - Церкви Пресвятої Трiйцi. Подiя зiшестя Святого Духа описана у 2-ому роздiлi книги "Дiї святих апостолiв": 1.А як настав день П'ятидесятницi, всi вони були вкупi на тiм самiм мiсцi. 2.Аж ось роздався зненацька з неба шум, немов подув буйного вiтру i сповнив увесь дiм, де вони сидiли. 3.I з'явились їм подiленi язики, мов вогонь i осiв на кожному з них. 4.Усi вони сповнились Святим Духом i почали говорити iншими мовами, як Дух давав їм промовляти. 5.А перебували в Єрусалимi мiж юдеями побожнi люди з усiх народiв, що пiд небом. 6.I як зчинився той шум, зiйшлась велика юрба i хвилювалася, бо кожний чув, як вони говорили його мовою. 7.Здивованi й остовпiлi, вони один до одного казали: "Хiба не галилеяни всi оцi, що розмовляють? 8.Як же воно, що кожен з нас чує нашу рiдну мову: 9.партяни, мiдяни, еламiї, i мешканцi Месопотамiї, Юдеї i Каппадокiї, Понту й Азiї, 10.Фригiї i Памфiлiї, Єгипту й околиць Лiвiї, що бiля Кирени, римляни, що тут перебувають, 11.юдеї i прозелiти, крiтяни й араби - ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величнi дiла Божi?.."

Важливою замiткою у перших одинадцяти вiршах є згадка про "Понт" (по-грецькому "Понтос"), що у вузькому значеннi окреслює країну чи провiнцiю вздовж пiвденно-схiдного узбережжя Чорного моря у Малiй Азiї. У широкому розумiннi - це все узбережжя навкруги Чорного моря, включаючи також усi сучаснi українськi землi.

У часах Христа i пiдапостольської Церкви було там багато грецьких колонiй з надзвичайно рiзноманiтним етнiчно-нацiональним складом… У Криму i в Приазов'ї iснувало старе Босфорське царство, що в 63 роцi до Христа потрапило у залежнiсть вiд Римської iмперiї i стало країною заслання для багатьох ворогiв тiєї ж iмперiї, до котрих у першу чергу зараховували християн. Такий стан тривав неповних три столiття. Дуже цiкавий той факт, що найстародавнiша досi вiдома монета зi знаком св.Хреста походить саме з Босфорського царства з часiв царя Тотерцiя (277-308).

Тому можна зробити висновок, що першими християнами на сучасних українських землях були саме прозелiти з пiвнiчного узбережжя Чорного моря, якi стали живими свiдками подiй з останнiх днiв життя на землi Iсуса Христа i чуда П'ятидесятницi. Три тисячi з них навернув Святий Дух через проповiдь апостола Петра, i свiдчення iнших апостолiв. Можемо смiливо припускати, що саме цi понтiйськi християни у подальшому розвитку iсторiї Церкви стали тiєю базою, вiд якої святi апостоли розпочали свою мiсiйну працю. Без сумнiву на цих перших християн опирався св.апостол Андрiй Первозванний у своїх подорожах до "Скитiї", тобто до сучасної України" [11].

Зiшестя Бога Святого Духа серед iнших важливих моментiв ознаменувалося i отриманням святими апостолами дару володiння найрiзноманiтнiшими мовами народiв свiту, серед яких вони незабаром розпочали сiяти зерна любовi й добра згiдно останнього побажання свого божественного Учителя за Його першого приходу: "Тож iдiть, i навчiть всi народи, христячи їх в Iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа, навчаючи їх дотримувати все те, що Я вам заповiв" (Мт.28:19-20). Очевидно св. апостоли, перебуваючи у величезному духовному i психологiчному пiднесеннi пiсля багаточисленних надприродних, як багатьом здавалося, чудес Iсуса i добре пам'ятаючи Писання, зокрема, повчальну iсторiю пророка Йони, за покликом сумлiння без зайвих вагань приступили до виконання основної мiсiї свого багатостраждального й одночасно безмежно щасливого життя.

Вкраїнська земля була однiєю з перших, на яку за вибранням Святого Духа принiс добру новину святої Євангелiї Первозванний з дванадцятьох Христових святих апостолiв - Андрiй. На думку Ю.Канигiна та В.Московченка, це був 55 рiк нашої - Христової - ери. I хоча богослови й iсторики дискутують щодо точної дати, однак похибка можлива величиною не бiльше кiлькох десяткiв рокiв, оскiльки відійшов в інший світ святий апостол Андрій Первозванний у Грецiї в перiод правлiння проконсула Егеата мученицькою смертю на хрестi у виглядi букви "Х" 30 листопада (рiк невiдомий). Хрест такої форми став вiдомий як Андрiївський [215].

Варто наголосити, що св. апостол Андрiй, за словами євангелиста і св.апостола Iоана, належав ще до учнiв Iоана Христителя i за рекомендацiєю останнього одним з перших (чи, можливо, - й першим) пiшов за Христом, привiвши до Нього незабаром і свого брата Петра (Iв.1:35-42). Саме тому св. апостол Андрiй отримав iм'я "Первозванного", i по праву вважається основоположником української Церкви.

Детально це питання висвiтлене насамперед у книгах мiнiстра освiти й вiросповiдань (ось лише у якому поєднаннi можливе справжнє виховання особистостi! - В.К.) в урядi Директорiї професора Iвана Огiєнка "Українська церква" [117], Михайла Брайчевського [17] i дослiдженнi Петра Бiланюка [11]. Запропонуємо ще й інші найсуттєвiшi, на нашу думку, вiдомостi з цих та iнших праць щодо проповiдування св. апостола Андрiя i початкiв поширення християнства на наших теренах.

Про мiсiонерську працю св. ап. Андрiя розповiдає первiсне апостольське передання, зафiксоване насамперед "батьком церковної науки в широкому розумiннi" Орiгеном (185-254) у 3-ому томi пояснень на книгу "Буття", Iполiтом Римським (III ст.), i майже дослiвно повторене "батьком церковної iсторiї" єпископом Кесарiї Палестинської Євсевiєм Памфiлом (помер у 340 р.) у своїй "Церковнiй iсторiї" (кн.III, роздiл 1): "Святi апостоли й учнi нашого Спасителя розпорошилися по всьому свiтовi. Фома, згiдно з переданням, одержав Парфiю, як свiй призначений регiон; Андрiй одержав Скитiю, а Йоан - Азiю, де вiн жив i через деякий час помер в Ефесi. Петро, виглядає, проповiдуючи через Понт, Галатiю, Бiтинiю, Каппадокiю й Азiю євреям, якi були в розсiяннi, також остаточно прийшов до Риму, де був розiп'ятий головою вниз, за його ж проханням. Павло поширював Євангелiю Христа вiд Єрусалиму до Iллiрiї, i вкiнцi постраждав мучеництвом у Римi за Нерона".

Це стародавнє джерело розглядали й передискутовували численнi науковцi i визнали його за автентичне, - наголошує П.Бiланюк. - Зокрема, навiть такий гiперкритик i скептик як Адольф фон Гарнак. Його пiдтверджують i деякi пiзнiшi джерела, наприклад, Никифор у "Церковнiй iсторiї" (II,39-44), де вiн описував проповiдування й мiсiйну працю св. ап. Андрiя у країнах на пiвднi Чорного моря, у Понтi, в мiстi Синопi, у Бiтинiї та Вiзантiї. Це пiдтвердили Баргебрей та Агапiй з Мабуг й iншi.

Окрiм того, Санаксарiй царгородської Церкви i передмова до Житiй святих також наводили Скитiю як мiсiйний терен св.Андрiя. Далi Орiген i св.Єронiм згадали мiсiйну працю ап.Андрiя у країнах пiвденного Дунаю i Тракiї, тобто за здогадами деяких учених – у колисцi праслов'ян. Аналогiчно i Теодорит у своєму "Коментарi" на Псалом 116 назвав Грецiю. Св.Григорiй Назiанський у "Промовi" згадував Епейрос, а св.Єронiм у листi до Маркела - Ахаю. Нарештi, апокрифiчнi "Дiяння i мучеництво святих апостолiв Андрiя та Маттiя", разом з енциклiкою священикiв Ахаї вiд IV ст. свiдчать про смерть св.Андрiя у Патрасi за губернатора Егеата 30 листопада на хрестi у формi X. Все це доказує, що апостол Андрiй одержав мандат проповiдувати в грецьких колонiях навкруги Чорного моря, i, насамперед, у землях сучасної України.

У 1965 роцi оприлюднено результати археологiчних розкопок на мiсцi старої грецької колонiї Танаїс. Ця колонiя була розташована на узбережжi Азовського моря на пiвнiчний захiд вiд гирла Дону (у той час званому Танаїс). У передмiстi бiля укрiплень i муру знайдено малу церкву з першого вiку християнської доби, тобто напевно з пiдапостольських часiв. Її назвали "сiонською кiмнатою" й вона могла помiстити близько 50 осiб. Ця церква не була таємна, але публiчна, бо тодi у Танаїсi не було ще переслiдування християн, якi розпочались в римськiй iмперiї у 62 р. за Нерона, а на периферiях iмперiї - значно пiзнiше. Церква мала видимий вхiд i була розташована над землею.

Найважливiшою знахiдкою вважають печать з глини для продукцiї просфор, тобто хлiбцiв, уживаних пiд час святої i Божественної Лiтургiї. Ця печать з першого столiття є без хреста, але з трьома пов'язаними листочками, мабуть у честь Пресвятої Трiйцi як дателя життя.

Археологiчнi розкопки у Танаїсi розкрили також i другу церкву з початку другого столiття. Це вже була таємна церква з входом у пiдлозi кiмнати над землею. Вона дуже добре збереглася, оскiльки вогонь знищив тiльки горiшнi кiмнати, але долiшня – залишилася присипаною. У нiй було знайдено малий вiвтар, зроблений з тесаного каменя, сiм просфорних печатей на лiвому боцi вiвтаря, шiсть свiчникiв, дискос, прикрiплену кадильницю, амфору для умивання рук i двi чашi. Цiкавий той факт, що п'ять просфорних печатей були з хрестами, а двi - без хрестiв.

Треба зазначити, що у першому столiттi пiсля Христа мiсто Танаїс було гарнiзонним римським мiстом за розмiрами i населенням бiльше вiд Києва часiв св.Володимира. Протягом сiмох столiть Танаїс вважався дуже важливим полiтичним та й економiчним центром, який служив долiшньому Подонню, Приазов'ю i Поволжжю як важливий торгiвельний осередок мiж пiвнiчною та пiвденною, а також - схiдною i захiдною Європою й iншими частинами свiту. Тому не дивно, що такий осередок мав би привернути увагу апостола Андрiя й iнших мiсiонерiв.

На пiдставi археологiчних доказiв з першого вiку християнства можна спробувати вiдтворити поле мiсiонерської працi св.Андрiя. Правдоподiбно вiн мав свiй осiдок у Синопi, звiдки прибув у Херсонес, звiдти до Неопозiс, Сурожу, а далi кiмерiйським Босфором до Фанагореї (майбутньої Тмутороканi), Азовським морем до Танаїсу, i врештi до Наварiсу, що було розташоване 100 кiлометрiв вище Азовського моря. У цих мiстах знайдено християнськi церкви з вiвтарями i церковним посудом. Особливо важливим був Херсонес, у якому зафiксовано багато християнських слiдiв. Варто також додати, що Босфорське царство у федерацiї з Римською iмперiєю простягалося з Криму на Приазов'я i долiшнiй Дон, тобто до Танаїсу та Наварiсу. Етнiчний склад цього царства вiдзначався великою рiзноманiтнiстю. Крiм грекiв i римлян, були там сармати, роксолани та алани, тобто предки стародавнiх русичiв, а тим самим сучасних українцiв".

Яким чином Христова вiра ширилася помiж скiфами, виразно свiдчить i розповiдь про трьох мученикiв - Iнна, Рима й Пiнна, записана в Минологiї iмператора Василя II (976-1205) вiд 20 сiчня. У цьому оповiданнi дiзнаємось, що мученики були родом "iз Скiфiї, з пiвнiчної сторони"; вони були учнями апостола Андрiя й продовжували навчати скiфiв та багатьох охристили, але незабаром були схопленi i вiдданi на муку. Тодi лютувала сувора зима, рiчки позамерзали так, що ними їздили; святих прив'язали до високих полiн, що виглядали з води, i там вони й замерзли. Де могла бути така люта зима, щоб аж рiчки позамерзали? Безумовно, далi на пiвнiч. Отже, апостол Андрiй мав своїх учнiв навiть помiж скiфами".

Цiкавий факт зустрiчаємо у листi вiзантiйського iмператора Михайла VII Дуки (написаного близько 1073-1074 рр. вiдомим фiлософом та iсториком Михайлом Пселлом), адресованого київському князевi Всеволоду Ярославовичу. У листi читаємо: "Бо навчають мене священнi книги та достовiрнi iсторiї, що нашi обидвi держави мають одне певне джерело, i що одне й те саме рятiвне слово було поширене в обох, що однi й тi самi самовидцi божественного таїнства й вiщуни проголосили в них слово Євангелiя". У листi йдеться про апостолiв Андрiя та його брата Маттiя, обраного дванадцятим апостолом пiсля самогубства Iуди Iскарiота. Тому абсолютно очевидно, що передання про руську мiсiю "самовидцiв божественного таїнства" в другiй половинi XI ст. було добре вiдоме у Вiзантiї i не викликало жодного протесту.

У цьому питаннi дуже важливе оповiдання ченця Єпiфанiя Кiпрського (VIII ст.) подав I.Огiєнко: "Єпiфанiй розказував, що апостол Андрiй вiдбув три подорожi - обiйшов захiдне узбережжя Малої Азiї, пiвденне узбережжя Чорного моря i доходив аж до Iверiї, а за третю подорож обiйшов схiдне та пiвнiчне узбережжя Чорного моря, побував у Босфорi чи Керчi, Херсонесi та Феодосiї.

Єпiфанiй розказував, що все це вiн подав на основi писань давнiх церковних письменникiв; крiм того, вiн сам обiйшов усе узбережжя Чорного моря - вiд Синопу до Босфору, Херсонесу та Феодосiї; скрiзь вiн вислуховував мiсцевi оповiдання про апостола Андрiя, на свої очi бачив церкви, хрести, образи св.Андрiя, скрiзь розпитував, зiбрав i записав iмена учнiв Андрiя, що були першими єпископами церков, якi заснував апостол. I ось на основi цього Єпiфанiєвого оповiдання ще раз переконуємося, що вже в його час скрiзь iснували думки й перекази про те, що апостол Андрiй проповiдував на пiвнiчних (українських) берегах Чорного моря...

Складно сказати, як далеко на пiвнiч пiдiймався апостол. Йому випало проповiдувати й скiфам, i цiлком можливо, що апостол справдi плив Днiпром, але - як далеко? Важко припустити, що Андрiй мiг побувати у Києвi: греки звичайно пливли Днiпром тiльки до порогiв, до м.Олександрiвська, за пороги ж пливти не вiдважувалися. Отож-таки не виключається можливiсть, що апостол Андрiй пiдiймався нашим Днiпром бодай до порогiв i навчав тут вiри наших предкiв" [116,с.13-14].

У даному питаннi можна подискутувати з I.Огiєнком. Адже апостол Андрiй був все-таки не звичайним торговцем, а безстрашним сiвачем Любовi, натхненним Святим Духом, i до того ж добре володiв мовою праукраїнцiв. Тому цiлком вiрогiдно, що усе вiдбувалося саме так, як пише про це один iз найдавнiших наших лiтописiв - Лаврентiєвий 1377 року: "Днiпро тече джерелом до Понтiйського моря, що зветься Руським; кажуть, що цим морем навчав був св.Андрiй, брат Петрiв. Коли Андрiй навчав у Синопi, вiн прибув до Корсуня i тут довiдався, що недалеко вiд мiста знаходиться гирло Днiпрове. Захотiв вiн пiти до Рима, а тому прибув до Днiпрового гирла, а звiдти пiшов уверх Днiпром. Трапилося так, що Андрiй прибув до одного мiсця i за приреченням Божим спинився пiд горами на березi. А вранцi вiн устав та й каже до своїх учнiв: "Чи бачите ви гори оцi? На горах цих засяє благодать Божа; тут постане мiсто велике, й Бог побудує багато церков". I зiйшов Андрiй на тi гори, поблагословив їх, поставив хреста i, помолившись Боговi, злiз з гори тiєї, де опiсля постав Київ, i рушив Днiпром угору" [95].

Коли саме було складене оповiдання про прихiд до Києва апостола Андрiя i внесене до лiтопису, сказати поки що складно. "Але вже у XI вiцi пам'ять про ап.Андрiя була такою великою, - наголошував I.Огiєнко, - що князь Всеволод 1086 р. вибудував у Києвi церкву на честь апостола Андрiя, а 1089 р. постала й друга Андрiївська церква - в Переяславi.

Думку про те, що апостол Андрiй - основоположник Української Церкви, знаходимо по усiх значних українських богословських творах XVI-XVIII ст. Зокрема, Київський собор 1621 р. постановив: "Св.апостол Андрiй - це перший архiєпископ Константинопольський, патрiарх Вселенський i апостол Український; на Київських горах стояли його ноги, й очi його бачили Україну, а уста благословляли, i насiння вiри вiн у нас насадив... Воiстину Україна нiчим не менша вiд iнших народiв, бо i в нiй проповiдував апостол".

Усе сказане переконує нас, що у самiй українськiй землi апостол Андрiй був, проповiдував тут Христову науку i мав своїх учнiв. Цiлком можливо, що вже вiд часу ап.Андрiя християнство нiколи й не переводилося у наших землях, але постiйно мало бiльше чи менше своїх прихильникiв" [116,с.14-17].

Таке припущення митрополита Iларiона пiдтверджує сама iсторiя, яка з часом все бiльше накопичує фактiв iз найрiзноманiтнiших галузей пiзнання. Варто повторити, що, на думку П.Бiланюка, першими християнами на праукраїнських землях цiлком ймовiрно могли бути прозелiти з пiвнiчного узбережжя Чорного моря, котрi стали живими свiдками чуда П'ятидесятницi (Дiї 2:9). Скорiше за все саме i до цих, добре знайомих йому "захожан Розпорошення Понту" звертався також і св. апостол Петро у своєму першому посланнi (1 Петр.1:1), очевидно використовуючи слово "Понт" у широкому розумiннi, що надає певнi пiдстави окремим дослiдникам припускати про можливiсть перебування Первоверховного, за римською традицiєю, апостола i на чорноморському узбережжi пiвденно-українських теренiв [11,с.81]. Понад те, св. апостол Петро у своєму першому посланні висловився вже у реальному часі як доконаний факт щодо діючої Христової Церкви, як до нового народу Божого у найвищому духовному значенні цих слів, розпочавши буквально перелік народів, котрі утворили Церкву Христа, саме чомусь із мешканців Понту, мовби підтверджуючи слова св. апостола Павла щодо якоїсь особливої місії скіфів (Кол.3:11): "Петро, апостол Ісуса Христа, захожа нам Розпорошення: Понту, Галатії, Каппадокії, Азії і Віфінії, вибраним із передбачення Бога Отця, посвяченням Духа, на покору й окроплення кров’ю Ісуса Христа: нехай примножиться вам благодать та мир!.. Ви – вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись "ненарод", а тепер народ Божий!.." (1 Петр.1:1-2:9-10). На цих словах св. апостола Петра Ю.Канигін навіть побудував концепцію своєї книги, одна лише назва якої багато про що вже говорить, власне, щодо особливого позитивного призначення українського народу у Божому плані спасіння всього людства – "Віхи священної історії: Русь-Україна" (1999 р.) [201], хоча і не з усіма його думками погоджуємося…

Варто також ще згадати гiпотезу одного з лiтописцiв, подану у книзi А.Шахматова, про ймовiрнiсть проповiдування на Русi апостола Павла [116,с.11]. I як би там не було насправдi: чи благовiстили у нас аж три святі апостоли Андрiй, Петро i Павло, чи двоє з них, а чи лише один, все ж залишається неспростованим фактом аксiома, що на праукраїнських землях християнство зародилося i почало ширитися ще за апостольських часiв!

Окрім того, у кiнцi першого столiття до каменоломень Акерману антихристиянська римська влада заслала святого Климента, єпископа i папу римського - четвертого папу (92-101) пiсля св. ап. Петра та його достойного учня. В Криму вiн зустрiв близько 2000 християн у рiзних мiстах й селах, а також багато каплиць, церков, i навiть мiсцевого єпископа. Це було наслiдком мiсiйної працi св. апостола Андрiя Первозванного та його учнiв, бо в Криму, у порiвняннi до iнших частин римської iмперії, панувала свобода релiгiї для всiх вiросповiдань. Щойно на початку другого столiття почались переслiдування. I все-таки вони не досягли тiєї брутальности й тих розмiрiв, що мали мiсце в iнших частинах iмперiї.

Крiм св.Климента, заслана була з ним за цiсаря Домiцiана до Криму ще й iнша свята постать, а саме - св.Флавiя Домiтiлля. Немає сумнiву, що св. Климент не дармував пiд час свого заслання, а проповiдував Христову вiру на сучасних землях України, за що владоможцi утопили його в 102 р. у морi. А тому ми, мабуть, єдина країна, яка мала вселенського Архиєрея за мiсiонера на наших рiдних землях.

У другому столiттi за часiв iмператора Траяна (98-117) пiвденна Бесарабiя i частина сучасного Покуття були приєднанi до Римської iмперiї й отримали назву "Мезiя". Християни, котрi втiкали вiд переслiдувань з рiзних сторiн iмперiї, поселялись тут обабiч кордону.

Немає жодного сумнiву у тому, що християнство вже дуже рано поширилось у т.зв. "Скитiї", тобто сучаснiй Українi, бо вже Тертулiан (162-240), Афанасiй Великий (295-373) i Єпiфанiй Констанський (бл.314-367) згадували про те, що християнство дуже розповсюджене "у скитських землях". Св.Євсевiй Єронiм (помер 420 р.) у листi до Лети писав: "Гуни вивчили Псалтир, холодна Скитiя огрiвається вогнем правдивої вiри; вiйська ясних готiв та дакiйцiв всюди возять з собою переноснi святинi". "Iсторiя навернення готiв до християнства в IV ст., - пише О.Прiцак, - все ще мiстить нерозв'язанi проблеми, але можна погодитися з Л.Шмiдтом в тому, що кримськi готи зобов'язанi своїм наверненням десь до 325 року прозелiтичнiй дiяльностi християн з Боспору.

Появу Ульфiли (бл.311-383), апостола християнства серед готiв i перекладача Бiблiї їхньою мiсцевою мовою, можна зрозумiти лише в широкому контекстi еллiнiстичного культурного середовища Понта Евксинського. Ульфiла народився в готськiй родинi, що натуралiзувалася й походила з Садагольтiни, розташованої поблизу Парнасу на межi мiж Каппадокiєю i Галатiєю в Анатолiї. Пiд час готської навали 264 р. родину занесло за Дунай, але Ульфiла пiдтримував зв'язки з Константинополем i землею своїх предкiв. Безперечно, не випадковiсть те, що 341 р. Ульфiлу було призначено єпископом-мiсiонером до його народу (вiсiготiв) славетним Еусебiєм Нiкомедiйським (помер бл. 342 р.). Посвячення вiдбулося в Антiохiї, давньому центрi еллiнiзму й мiсцi розташування схiдного патрiархату. Дух еллiнiзму продовжував екзистенцiювати в землях на схiд вiд колишньої Римської iмперiї, один за одним мiсцевi народи утворювали нацiональнi системи письма. Святе Письмо християн було перекладено на мiсцевi мови. Алфавiт готiв, що його розробив Ульфiла, складався з 27 лiтер, 19 з яких запозичено з грецького унцiалу, 6 - з унцiального латинського письма, а 2 - з давньогерманського рунiчного письма".

Iсторiя арабських династiй чiтко пiдтверджує, що скити прийняли Христову вiру за часiв Константина Великого (бл.285-337). Св.Iван Золотоустий (347-407) у коментарях до Євангелiї вiд Матвiя наголошував, що "скити, тракiйцi й сармати хвалять Христа, перекладають Святе Письмо кожний на свою мову, фiлософствують з приводу тих словес".

Можливо, саме завдяки цим фактам у 388 роцi римський iмператор Феодосiй I, який був прихильником християнства, за допомогою гунських воїнiв перемiг претендента на престол Максима. "У цьому, що гуни допомогли зiйти на престол християнському iмператоровi, немає нiчого дивного, - зауважує Е.Iгнатович, - адже у цей час вони вже самi були християнами".

Важливим також є свiдчення письменника першої половини V ст. Феодорита Кiрського (390-457). У "Церковнiй iсторiї" вiн розповiдав про дiяльнiсть єпископа м.Томи Бретанiона, який "управляв мiстами цiлої Скiфiї". В iншому полемiчному творi, спрямованому проти "еллiнських страстей", вiн писав, що "мiсiонери з простого люду... принесли всiм людям євангельськi закони i переконали прийняти закони Розiп'ятого не тiльки римлян i пiдвладнi їм народи, а племена скiфськi та савроматськi, iндiйцiв, ефiопiв i персiв".

У написанiй Гермiєм Созоменом "Церковнiй iсторiї" близько 444 року читаємо: "Коли таким чином Церква поширилася по всiй Римськiй iмперiї, християнська релiгiя проникла навiть до варварiв. Вже сповiдали християнську вiру племена, якi живуть по Рейну, кельти i крайнi гальти, що мешкають на узбережжi Океану, а також готи та племена, котрi жили колись ранiше у сусiдствi з ними по берегах Iстра, давно вже прийнявши вiру в Христа, змiнили свої звичаї на бiльш лагiднi". У наведеному уривку особливу увагу привертає слово "давно", - наголошує М.Брайчевський. - Навряд чи може бути мова про десятилiття, скорiше про вiки!

Навiть переклад Святого Письма на готську мову не можна розглядати як унiкальний чи безпрецендентний факт: за цитованою вище заявою Iоана Златоуста тлумачення Бiблiї на варварськi мови в тi часи (IV - початок V ст.) було досить поширеним явищем". До речi, за твердженням вже згадуваного Єпiфанiя Констанського, "Скiфiєю в давнину звичайно називали всю пiвнiчну країну, де проживали готи й давни, а також вени та арiї - до рубежiв германцiв i амазонок".

"Ще iз II i постiйно до VII ст. ми бачимо у скандiнавiв та грекiв натяки на те, - доповнив I.Златоуста у 1854 р. професор московського унiверситету Є.Классен, - що слов'яни були освiченим народом, мали багато знань та "свої власнi письмена", бо у III й навiть у II вiцi були вже Храми у Лiвiї, Дакiї, Сарматiї, Скiфiї й Фракiї. Отже, серед слов'ян i християнство поширилось швидше, анiж у Нiмеччинi".

У дослiдженнi "Україна - terra incognita" Едуард Iгнатович наводить вельми несподiванi факти, що християни утичi-сiверяни, котрi жили на лiвому березi Днiпра навпроти Києва, несли Христове слово як на далекий захiд, зокрема у 432 р. в Iрландiю, так i на далекий схiд. "Вже в II столiттi н.е. у Китаї, - пише вiн, - при стратi хабарника або ж грабiжника-командира лад пiдтримували суворi вояки тангути з алебардами й арбалетами. Звiдки ж вони там взялися? Мало мiсце, - зауважував Л.Гумiльов, - вторгнення кочових арiї у Китай, Iндiю та Європу. Навiщо ж утичi опинилися так далеко вiд батькiвщини? "Щоб просвiтити, - дав вiдповiдь цей же автор, - диких хунiв i тiбетцiв передовою цивiлiзацiєю". У II в. нашої ери тангути, або народ дi, жили ще на схiдних схилах Тiбету" [57,с.29].

Що такi подiї дiйсно могли мати мiсце, доводять наступнi промовистi факти, зокрема, активна участь праукраїнських єпископiв стародавньої Скiфiї у Вселенських християнських соборах. Так, на I Вселенський собор у Нiкеї єпископи були скликанi iмператорським наказом навеснi 325 року. На нього, щоб осудити єресь Арiя, прибули делегати i з Скiфiї: Кадм з Босфору, Филип з Херсонесу, Теофiл Гот. Окрiм цього, Євсевiй Кесарiйський згадував "голову скитських єпископiв", що також там був присутнiй, та на жаль не подав нi його iменi, анi мiсця осiдку.

Св.Етерiй, єпископ херсонський, взяв участь у II Вселенському соборi в Царгородi 381 року, а його наступник, єпископ Лонгiн, - у III Вселенському соборi в Ефесi 431 року та в IV - у Халкедонi 451 р. До речi, двадцять восьмий канон Халкедонського собору дав право Царгородському єпископовi висвячувати єпископiв для новонавернених варварських народiв, до яких дослiдники iсторiї давнини зараховують також i скiфiв [203].

Про глибину теологiчних знань та прозрiнь наших пращурiв, окрiм наведених фактiв, свiдчить приклад "Руху монахiв-скiфiв" у 519-520 рр. Скiфськi монахи м.Томи Малої Скiфiї (берег Чорного моря - Добруджа) Iван Магненцiй, Леонтiй та iн. настiльки досконало оволодiли методологiчними засадами християнського свiтогляду, що принципово виступили проти залишкiв єресi несторiанства пiсля Халкидону, викликавши теологiчною глибиною дискусiї нерозумiння навiть серед папських легатiв. "Риму в особi папи Гормiзда, - вважав А.Карташов, - було не пiд силу розiбратися в цьому питаннi. Папа не приймав формул скiфiв, але i не вiддавав їх на суд Сходу, що смiливо прагнув до богословських дискусiй. Проте історично врештi-решт формула скiфiв на практицi вийшла переможницею й iмператор Юстинiан проголосив її своїм догматичним гимном "Єдинородний Син i Слово Боже... Єдиний Син Святої Тройцi" [203,с.316-317].

А Крим i надалi продовжував залишатися мiсцем заслання для неугодних iмперiї. Як у першому вiцi папа римський св.Климент, так у сьомому - ще один папа св.Мартин I (помер 655 р.) опинився тут у вигнаннi з полiтичних мотивiв. "Тому українськi землi упривiлейованi тим, що на них жили в засланнi, проповiдували Боже Слово, i зложили свої святi мощi аж два римськi Вселенськi Архиєреї, - зазначає П.Бiланюк. - Це привiлей, якого поза Iталiєю немає жодна країна свiту.

В часи iконоборства (726-842) багато єпископiв, монахiв й iнших iконофiлiв було прогнано у Крим, наприклад, святих Стефана Сурозького й Iоана Готського. Усi цi вигнанцi успiшно поширювали Христову вiру серед племен, що замешкувалих навколо Чорного моря.

На значне поширення християнства на Русi вказує, зокрема, 35 роздiл пастирського послання Патрiарха Фотiя, оприлюдненого 867 року: "I не тiльки цей народ (болгари) перейшли на вiру Христову, але й т.зв. руси; вони... упали в гордiсть i пiдняли руки навiть проти римської держави. Але тепер навiть цi руси перемiнили єлинську науку, якої перше держалися, на непiдроблену християнську вiру i з любов'ю стали пiдданими та друзями нашими, замiсть мати проти нас зухвалiсть, що недавно було. I так розгорiлося у них бажання та ревнiсть до вiри, що прийняли вони єпископа й пастиря, i поважають християн з великою пильнiстю та сердечнiстю".

Цiкаву розповiдь мiстить твiр вiзантiйського iмператора Константина Порфирородного (905-959) "Василь Македонянин": "I народ русiв, цар Василь щедрими подарками золота, срiбла та шовкових одеж нахилив до переговорiв i вони стали учасниками божественного хрищення, довершивши усе тим, що вони прийняли архиєпископа, якого висвятив їм патрiарх Iгнатiй. Коли прибув архиєпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього роду, скликавши вiче, порадився зi старшинами, якi твердо трималися своєї старої вiри. Розглядаючи свою вiру й вiру християн, князь запитав архиєпископа, чого якраз вiн буде їх навчати. Архиєпископ показав їм Євангелiє i розказав про деякi чуда нашого Спасителя. Руси зараз же вiдказали: "Якщо й ми не побачимо якогось чуда, особливо такого, як про молодцiв у печi, то не повiримо тобi зовсiм та не будемо слухати твоїх слiв". Руси настоювали, щоб вкинути в огонь Євангелiє, i коли воно не згорить, тодi приймуть хрищення. I кинули в огненну пiч святу Євангелiю. Через деякий час, коли у печi потухло, знайшли там святу Книгу цiлою. Побачивши все те, здивованi чудом руси, почали вже без вагання христитися".

Такi поважнi iсторики як Асiманi та Баронiй зiбрали достатньо матерiалiв, щоб стверджувати: до хрищення Київської Руси у 988 р. вiдбулися принаймнi ще два великих хрищення русичiв. Починаючи з 730 року у списку єпископств Вiзантiйської iмперiї з'являється Таматарха, тобто наша майбутня Тмуторокань, що стала першою слов'янською християнською державою. Про це свiдчать арабськi географи. "Житiє св.Стефана", єпископа Сурозького з Криму, котрий помер близько 800 р., згадує про похiд пiвденнослов'янського князя Бравлина на Крим. Цей похiд закiнчився тим, що Бравлин з цiлим своїм вiйськом прийняв Христову вiру. На думку М.Брайчевського, помiтна вiдсутнiсть в iноземних джерелах вiдомостей про Володимирове хрищення Руси пояснюється тим, що вперше офiцiйний акт запровадження християнства в київськiй державi вiдбувся у 860 роцi за князювання Аскольда.

В одному з попереднiх роздiлiв ми вже згадували про договiр князя Iгоря iз грецькими царями Романом, Константином i Степаном 944 р., записаний нашим лiтописцем ймовiрно з оригiналу, слово в слово. "З цього документу чiтко бачимо, - пiдмiтив I.Огiєнко, - що християнство вже надзвичайно широко пiшло по Українi, так широко, що тепер з ним уже не ховаються. Цiла партiя при княжому дворi була християнською, i то була партiя настiльки мiцна, що князь вiдкрито мусив визнавати її. Бiльше того, князь змушений визнати християн рiвноправною стороною навiть у своєму договорi з греками. Ще бiльше - охрещена Русь у договорi пишеться першою, а неохрещена згадується другою (хоча в iншому випадку, навпаки. - В.К.). Все це не могло статися вiдразу, для такого стану християнства в Українi мав пройти певний час. У всякому разi, вже на 944 р. християнство стало в Українi рiвноправною вiрою з старою державною українською вiрою...

Християнський елемент в Українi збiльшився на стiльки, що пiд кiнець Iгоревого правлiння християнська партiя користувалася вже такою силою, що її визнано було навiть офiцiйно в державному актi. Бiльше того, за царгородським прикладом християни (про них лiтописець каже так: "Мнози бо беша варязи хрестеяни") заснували собi в Києвi навiть церкву св.Iллi. Церкву цю лiтопис зве "сборною", може, парафiяльною, не домовою; а коли розумiти цей вираз "сборная" за "соборная" в пiзнiшому розумiннi, то треба було б визнати, що в Києвi була тодi не одна церква" [116, с.24]. Тому коли св.Ольга прийшла на Київський княжий престiл, їй довелося управляти iмперiєю, яка була вже поважно схристиянiзована, i нiхто не дивувався й не противився, коли вона близько 955 року прийняла Христову вiру i охристилася.

Отже, хрищення Київської Руси у 988 роцi за Володимира Великого фактично означало, по-перше, введення Христової вiри як державної релiгiї i, по-друге, започаткування намагань викорiнити дохристиянську вiру наших предкiв. Цi двi вiри спiвiснували на наших теренах понад 900 рокiв (видiлення наше. - В.К.), з тим, що Христова вiра чисельно й морально постiйно росла, а дохристиянська вiра постiйно чисельно та морально малiла. По сутi святий Володимир прийняв християнство не з Болгарiї, анi з Грецiї чи Вiзантiї, чи якоїсь iншої країни, а таки з давньої Руси, у якiй безперервно жило апостольське передання, встановлене святим апостолом Андрiєм Першозванним i пiдсилене з часом багатьма мiсiонерами, серед котрих були навiть два римських папи - св.Климент та св.Мартин I.

Сучасна Українська Церква має апостольське походження – є Церквою св. Апостола Андрея Первозванного, i вiд нього до наших часiв християнство iснувало в Україні без перерви [11].

Iз усiх наведених фактiв випливає закономiрний висновок: протягом бiльше 900 рокiв на тлi достатньо толерантного спiвiснування у середовищi дохристиянської праукраїнської вiри в Триглава вiдбувалося поступове, практично безперешкодне й вiдносно безболiсне поширення християнства. Поодинокi випадки певних непорозумінь мiж ними у першому тисячолiттi скорiше є винятком, нiж правилом.

До того ж такi окремi випадки мають абсолютно гiпотетичну приналежнiсть до доброчинних вiрних Сварога, Дажбога й Велеса. У таких випадках можливi кiлька варiантiв: їх навмисне придумали недобросовiснi апологети християнства; вони були спецiально спровокованi фанатиками-християнами (для яких мета виправдовувала усi засоби) задля дискредитацiї iновiрцiв; а якщо дiйсно мали мiсце на праукраїнськiй територiї, то або були вчиненi власне не автохтонами праукраїнської людности, або ж - вiруючими за буквою, а не за духом Триглавово вiри, яких, на жаль, нiколи не бракувало i не бракує в усi часи й серед представникiв усiх вiровизнань. Але, все-таки, ще раз варто повторити, що мова йде винятково лише про поодинокi випадки!

Не можна погодитись, у зв'язку з цим, iз думкою митрополита Iларiона, що князь Iгор був "змушений визнати християн рiвноправною стороною". Вiн їх просто толерантно визнавав за древнiм прадiдiвським звичаєм. Якщо, за великим рахунком, догматична концепцiя нашої дохристиянської вiри мiстила б принцип "вогнем i мечем" стосовно iновiрцiв, то християнство було би знищене на праукраїнських теренах вже у початковому своєму зародку. Коли в Римськiй iмперiї за часiв Нерона розпочалося жорстоке тотальне вигублення християн, то нашим пращурам, кажучи вiйськовою термiнологiєю, не складало б великої працi з протилежного флангу на самiй лише ембрiональнiй стадiї припинити поширення нової вiри. Але ж цього не сталося. Чому?

Частково відповідь на це фундаментальне запитання ми отримуємо з усього попереднього контексту нашого дослідження, особливо ж – насамперед завдяки надзвичайно глибоким богословсько-світоглядним та високим морально-етичним принципам світлоносно-одухотвореної дохристиянської віри праукраїнців. Очевидно, що скіфи-слов’яни-праукраїнці, як надзвичайно побожні у своєму загалі віруючі в одного-єдиного триіпостасного Творця - Триглава їхньою мовою (Сварога, Дажбога з Його багатьма іменами та Велеса), глибоко усвідомили та чітко відокремили геополітичні інтереси як близьких і далеких наших сусідів, так і власних владоможців, з одного боку, а з другого боку, - найголовнішу богословсько-світоглядну аксіому усього нашого Буття: Господь наш Ісус Христос – це наш Єдиний Єдинороджений від Єдиного Бога Отця Божий Син, Котрого вони просто по-іншому іменували Дажбогом та багатьма іншими іменами, від Котрого постійно отримували необхідну допомогу як від Бога з Його божественним небесним Воїнством і Котрий згідно волі Отця Вседержителя наприкінці нашого загалом гріховного віку завдяки своїй божественній Любові приніс найдосконалішу Жертву відкуплення за гріхи всього людства, зійшовши з Небес ради нашого спасіння, "і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком, - що наголошується у нашому "Символі християнської віри". – І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день, як було написано. І вознісся на Небо, і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця…"

Вони зрозуміли, що Ісус Христос як Бог, до Котрого вони завжди молилися в образі Дажбога і постійно отримували допомогу, є одним-єдиним Живим Богом, Котрий в завершально-перехідний, кульмінаційний період історії з надзвичайної Любові до людей один-єдиний раз воплотився в людське тіло, щоби, добровільно постраждавши один-єдиний раз, принести Себе як найдосконалішу відкупну Жертву заради спасіння усього людства! І саме тому, правильно зрозумівши цю найглибшу таїну світобудови, на нашу думку, вони добровільно прийняли Ісуса Христа як Бога та християнську віру загалом з триіпостасним Творцем – Пресвятою Тройцею, по-перше, не як наслідок зречення від своєї недосконалої (поганської, мовою опонентів) віри, а як наслідок глибокого усвідомлення і прийняття нових реалій у поетапному Божому плані розвитку та спасіння всього людства, які лише частково змінювали форму віровизнання та імена праукраїнської Святої Трійці, залишивши без суттєвих змін їхні надзвичайно досконалі богословсько-світоглядні та морально-етичні принципи, і, по-друге, зовсім не з корисливих мотивів якнайбільше і якнайшвидше долучитися до "матеріально-культурних цінностей еллінської чи римської цивілізацій".

Вони також зрозуміли, що здійснення цього поетапного Божого плану, одним з визначальних принципів якого є побажання Христа, щоб "усі були одно" в духовному, але не національно-культурному аспекті, за тимчасового панування "князя цього віку" як супротивника Бога, буде неминуче супроводжуватися альтернативним богоборчим планом антихриста з його послідовниками щодо запровадження свого безбожного тотального панування-диктатури над усім підкореним, обездуховленим, зденаціоналізованим людством (наскільки це їм вдасться), який остаточно зруйнує Другий прихід у славі Ісуса Христа та Його Царства. Тому скіфи-слов’яни-праукраїнці однозначно - і у теорії, і у практиці – і словом, і ділом – прийняли Божий план і долучилися до його досконалого виконання разом з усіма божественними та богоносними сумлінними виконавцями в Ойкумені, одним з необхідних етапів якого було добровільне прийняття християнства (добре пам’ятаючи слова Христа, що справжніми християнами є не всі ті, хто себе з тих чи інших причин так називає, а лише ті, хто виконує Божі заповіді!), знаючи разом з тим про підступний намір богоборців і вірячи, що з Божою допомогою завжди чинитимуть дієвий та ефективний опір тимчасовим силам темряви і зла. Зрештою, більшою чи меншою мірою, але цю спасенну істину розуміли й розуміють побожні представники і інших народів та вір, яку, можливо, лаконічно висловив у молитві апостол сучасного індуїзму (у якого, до речі, також праукраїнське орійське коріння) Вівеканда, що подана у книзі відомого богослова о. д-ра Івана Ортинського "Буття та майбуття християнської віри":

Нехай Отой, котрий

для християн є Отцем нашим,

для iудеїв Єговою,

для мусульман Аллах,

для заратустрiв Агура-Мазда,

для шайнiв Ааргат,

для будистiв Будда,

для iндусiв Брагма, -

нехай Оцей всемогутнiй та всезнаючий,

якого ми всi визнаємо як Бога,

людям мир подарує та нашi серця поєднає

в одне духовне братерство [118,с.49].