Взаємодія міжнародних і національних правових систем

Однією з характерних ознак процесів глобалізації у правовій сфері є зростання впливу міжнародного права і міжнародних правових систем на національне право, національні правові системи та їх сім'ї, про що частково йшлося у попередньому розділі.

Напрями та способи цього впливу залежать від співвідношення між національним і міжнародним правом, що в свою чергу значною мірою визначається тим, якої концепції співвідношення між ними дотримуються ті чи інші держави. Існує дві такі основні концепції (теорії) - дуалістична і моністична.

Відповідно до дуалістичної теорії національне та міжнародне право становлять дві різні системи, діалог між якими можливий лише за певних умов. Положення міжнародного права (переважно це норми міжнародних договорів) можуть взаємодіяти з національними правовими системами, більше того, ставати їх частиною лише у разі трансформації цих положень у національні нормативно-правові акти, тобто їх закріплення у конституціях, законах та інших нормативних актах. Дуалістичної теорії дотримується ряд держав, правові системи яких належать здебільшого до сім'ї загального права або ж мають деякі спільні з нею риси (наприклад, правові системи скандинавських країн), хоч і не вичерпуються ними (до країн, які застосовують дуалістичну модель, деякі автори відносять, зокрема, Італію^[122], правова система якої належить до сім'ї континентального права).

Моністична теорія, навпаки, виходить з єдності міжнародного і національного права, системи яких разом утворюють єдиний світовий правовий порядок. Щоправда, в розумінні цієї єдності різними державами існують певні відмінності, що дало підстави для виокремлення в межах моністичної теорії двох її різновидів.

Відповідно до першого з них для набуття чинності положеннями міжнародного договору необхідна так звана формальна інкорпорація, тобто прийняття державою спеціального додаткового нормативного акта, яким відтворюються положення договору.

Згідно з другим найпоширенішим різновидом моністичної теорії міжнародні договори стають частиною національної правової системи після їх схвалення у встановленому порядку (ратифікації) автоматично. Інакше кажучи, на їх основі безпосередньо виникають відповідні внутрішньодержавні відносини

Моністичної теорії дотримується більшість держав, правові системи яких належать до сім'ї континентального права, а також окремі держави, що представляють інші правові сім'ї (наприклад, США, Японія). До держав, які застосовують моністичну модель, належить також Україна.

Від того, якої з названих двох теорій - дуалістичної чи моністичної дотримується та чи інша держава, залежить статус міжнародних договорів та їх місце в національній правовій системі. В державах, які дотримуються дуалістичної теорії, міжнародні договори за своїм статусом, як правило, прирівнюються до нормативно-правового акта, яким положення таких договорів трансформовані (імплементовані) в національну правову систему. В державах же, які сповідують моністичну теорію, проблема статусу міжнародних договорів виглядає набагато складнішою.

Певні труднощі виникають вже у зв'язку з тим, що, визначаючи місце міжнародних договорів в національній правовій системі, а це, як правило, здійснюється на конституційному рівні, різні держави вживають різну термінологію: міжнародні договори визнаються «частиною національної правової системи» (наприклад, Естонія, Литва, Росія), «частиною права федерації» (ФРН), «частиною внутрішнього правопорядку» (наприклад, Іспанія, Хорватія), частиною внутрішнього (національного) законодавства (наприклад, Македонія, Україна).

Найвдалішою з названої термінології, очевидно, слід визнати словосполучення «міжнародні договори - частина національної правової системи», яке не зводить проблему міжнародних договорів до визначення їх юридичної сили в системі нормативних актів держави, а дозволяє розглядати їх вплив на всі компоненти (елементи) правової системи тієї чи іншої країни.

Неоднозначно вирішується різними державами, що застосовують моністичну модель, також питання про природу міжнародних договорів, що становлять частину національної правової системи.

Більшість з них відносить до таких договорів всі ратифіковані відповідно до встановленої законом процедури міжнародні договори, інші - лише належним чином схвалені міжнародні договори щодо основних прав і свобод людини (наприклад, Чехія), ще інші - додають до міжнародних договорів загальноприйняті (загальновизнані) принципи і норми міжнародного права (наприклад, Естонія, Словенія, Угорщина).

Проте найбільші розбіжності існують у ставленні різних держав, що сповідують моністичну теорію, до співвідношення міжнародних договорів, які стали частиною національної правової системи, з законами та іншими нормативними актами за юридичною силою. В одних, хоч і небагатьох, державах, укладений і схвалений належним чином міжнародний договір має пріоритет над внутрішнім правом в цілому, включаючи конституцію, щоправда, за певних умов (наприклад, в Нідерландах для цього потрібна згода двох третин депутатів парламенту). В інших (їх переважна більшість) - визнається пріоритет міжнародних договорів лише над законами та іншими нормативними актами незалежно від часу набуття ними чинності - до ратифікації договору чи після. У ще інших - дотримуються принципу lex posterior derogate priori, згідно з яким міжнародні договори одержують переважну силу над попередніми законодавчими актами, проте можуть зазнавати впливу наступних актів. Нарешті статус певних видів договорів (як правило тих, що не потребують схвалення парламентом) є нижчим статусу законодавчих актів. Деякі держави, серед них і Україна, питання про юридичну силу міжнародних договорів, що стали частиною національної правової системи, у конституціях обходять взагалі.

20.4.