Договір

Оскільки факт правочину конституюється актом одного індивіда чи актами двох, а то й кількох індивідів, розрізняють односторонні й дво- чи багатосторонні правочини. Найважливішим правочином сучасного права є дво- чи багатосторонній правочин договору.

Факт договору складається з узгоджених волевиявлень двох чи кількох індивідів, які спрямовані на певну поведінку цих індивідів. Правовий порядок може, але не повинен, накидати якусь визначену форму для цих волевиявлень, аби з них склався правозобов’язливий договір, себто щоб виробити норми, які б зобов’язували й наділяли правами індивідів — укладачів договору: наприклад, щоб ті волевиявлення були зафіксовані у письмовій формі, а не просто виражені усно чи жестами. У кожному разі сторони мусять у який-небудь спосіб виразити свою волю, надати їй якогось зовнішнього вираження. Інакше факг укладення договору може й не знайти підтвердження у правоза- стосовчій процедурі, зокрема в юридичному процесі.

Між фактичною волею котроїсь сторони та її виявленням, поданим у будь-якій формі, може існувати розбіжність, оскільки інша сторона договору чи правозастосовчий орган можуть добачити в її заяві інший сенс — не той, що його своєю заявою хотіла виразити ця сторона. До яких наслідків може призвести подібна розбіжність, те може визначити сам лиш правовий порядок, а не правознавство. Правовий порядок може визначити, що правотворчий договір не набув чинності, якщо можна довести, що одна сторона перебувала в такому становищі, що хотіла вкласти у свою заяву не той сенс, який добачила в тій заяві інша сторона. Але правовий порядок може також визначити, що подібна розбіжність не має для чинності створеної через договір норми жодного значення, що вона є юридично іррелевантною та що тут може мати яку-небудь вагу тільки той сенс, який у разі конфлікту, на думку пра- возастосовчого органу, може зазвичай добачити в тій заяві інша сторона. Правовий порядок може надати більшої ваги самій заяві, ніж фактичній волі, або ж навпаки: більшої ваги фактичній волі, ніж заяві. A котрому з двох рішень слід віддати перевагу, те залежить від політико- юридичних принципів, які визначає законодавець. Ідеал безпеки вуличного руху може вести до одного, а ідеал індивідуальної свободи — до іншого рішення.

Для укладення договору потрібно, щоб заява однієї сторони була звернена до іншої сторони, а інша сторона щоб прийняла ту заяву в своїй заяві, зверненій до першої сторони. Договір полягає, як то кажуть, у певній пропозиції чи оферті та її прийнятті. Оферта — це така пропозиція, через прийняття якої набуває чинності певна норма, що регулює взаємовідносини договірних сторін. Якщо ця норма установлює певний обов’язок подавця пропозиції, тоді оферта має характер обіцянки. Розрізнення оферти та її прийняття виходить із припущення, що обидві заяви робляться неодночасно. Оферта має передувати її прийняттю. Так виникає питання, чи сторона, котра робить оферту, повинна підтримувати висловлену в її заяві волю до моменту прийнят-

ХЯ оферти, аби в момент прийняття суголосними були волі обох сторін, і, отже, чи в супротивному випадку, якщо оферувальник тим часом передумав, змінив свою волю, виразивши ту свою зміну волі актом відкликання оферти, договір вважається таким, що не відбувся.

Аби договір здійснився, повинні бути викладені суголосні волевиявлення договірних сторін — заяви, згідно з якими сторони бажають одного й того самого. Через цей факт створюється норма, зміст якої визначається суголосними заявами сторін. Договір як факт правової нормотворчості й створену завдяки цьому фактові норму належить чітко розрізняти. Одначе в традиційній термінології слово «договір» застосовується на означення обох цих речей. Говорять про укладення договору, розуміючи під цим акти, що складають нормотворчий факт. Говорять про чинність договору, а мають на увазі вироблену згідно з цим фактом норму, адже тільки норма — а не акт — може «мати чинність». Часовий проміжок чинності створеної в договірний спосіб норми може бути визначеним у її змісті; договір може бути укладений на якийсь визначений відтинок часу. Норма може містити й визначення, що чинність договору в будь-який момент може бути припинена односторонньою заявою будь-котрої з договірних сторін. Згідно з чинним правом це може бути й тоді, коли договір укладено з чинністю на невизначений час. Якщо тривалість чинності створеної в договірний спосіб норми визначено в ній самій, її неможливо припинити односторонньою заявою котрої-небудь із договірних сторін. У такому разі можна домогтися її припинення ще до кінця визначеного терміну тільки шляхом вироблення нової норми тими ж самими договірними сторонами чи, сказати б інакше, тоді договір можна скасувати лише через укладення тими ж самими сторонами іншого договору.

За допомогою створеної в договірний спосіб норми можна, як правило, установляти лише обов’язки й права договірних сторін. У цьому знаходить своє вираження принцип так званої приватної автономності. Втім, правовий порядок може допускати й так звані договори на користь чи на шкоду третіх осіб, себто такі створені в договірний спосіб норми, завдяки яким зобов’язаними чи наділеними правами виявляються індивіди, котрі не брали участі в запровадженні правотвор- чого факту. Вироблена в договірний спосіб норма може накласти на договірні сторони однакові обов’язки й надати їм однакових прав. Але вона може також накласти на різні договірні сторони різні обов’язки або накласти обов’язок тільки на одну з договірних сторін, наділивши іншу сторону самим лише правом. Однак необхідно, щоб цього змісту бажали всі договірні сторони або щоб це було зазначене в суголосних заявах усіх договірних сторін. Вироблена в договірний спосіб норма вирізняється індивідуальним характером, як, скажімо, у випадку договору про купівлю-продаж, що ним одна сторона зобов’язується постачити одноразово іншій певний предмет, а інша — сплатити одноразово певну суму.

Однак договір може мати й загальний характер, себто зобов’язувати не до одноразового виконання чи до виконання й зустрічного виконання дії, а до невизначеної кількості виконань чи виконань і зустрічних виконань, як, наприклад, договір, котрим страхова компанія зобов’язується стосовно певного індивіда оплачувати йому лікарняний догляд у кожному випадку захворювання, а застрахований індивід у цьому ж договорі зобов’язується щомісяця сплачувати страховій компанії певний грошовий внесок.

У міжнародному праві певну роль відіграє пункт про приєднання, який вноситься до декотрих договорів. Подібний пункт може уповноважувати які завгодно держави, чи тільки певні держави, приєднуватися до договору. Приєднання може бути здійснене шляхом односторонньої заяви чи пропозиції, яку мають розглянути сторони, що вже вступили в договір, їхня більшість чи якийсь орган, запроваджений договірною нормою. B останньому випадку вступ відбувається через укладення нового договору; в першому — через одностороннє підпорядкування договірній нормі. Через той вступ договірна норма набуває чинності й для держави, що приєдналася.

Особливим різновидом договорів, якими виробляються загальні норми, є ті, що завдяки їм — згідно з державним правом — ухвалюється статут об’єднання або ще — згідно із загальним міжнародним правом — конституція такої чи такої міжнародної організації, на взір співдружності чи Організації Об’єднаних Націй. У такому випадку говорять про домовленість. Вступ до товариства чи до міжнародної організації є приєднанням до домовленості, що нею засновано товариство чи міжнародну організацію. Коли ж вступ до товариства чи міжна-

родної організації можливий тільки зі згоди певного органу товариства чи міжнародної організації, тоді таке приєднання спирається на договір, що укладається між товариством чи організацією і членом, котрий приєднується, а змістом договору виступає статут товариства чи конституція міжнародної організації. Якщо можливий вступ шляхом односторонньої заяви того, хто приєднується, тоді підпорядкування відбувається згідно з чинним частковим правопорядком. Через акт вступу норми статуту об’єднання (товариства) чи конституції міжнародної організації набувають чинності й для суб’єкта-вступника, себто чинність набувається і для цього суб’єкта.

Подібний вступ приватної особи до товариства чи держави до міжнародної організації є, на відміну від договору, одностороннім правочином. Подібне у сфері приватного права набуває ще й вигляду так званого публічного призначення, себто привселюдно проголошеної обіцянки дати винагороду за певну дію. B обох випадках через акт суб’єкта виробляється норма чи виробляються норми, які зобов’язуть того суб’єкта, що здійснює акт. Цим відрізняються односторонні пра- вочини від законодавчих актів, судових рішень та адміністративних розпоряджень, за допомогою яких створюються норми, що зобов’язують інших як суб’єктів, котрі здійснюють ці акти.