ж) Правочин 1) Правочин як правотворчі обставини справи

Ta індивідуальна правова норма, яку являє собою судове рішення, установлює санкцію, що (у випадку карного вироку) має характер покарання або (у випадку цивільного рішення) характер накладення ape- шту на майно.

Чиясь поведінка може вважатися протилежною правочинові, тому що суб’єктивний сенс дії чи дій, що репрезентують правочин, є нормою, а сам правочин є нормотворчим фактом. У традиційній правничій мові вираз «правочин» вживається на означення і нормотворчого акту, й виробленої тим актом норми. Типовий правочин — це договір, угода. У договорі сторони, які його укладають, заявляють, що вони повинні поводитися одне щодо одного у певний спосіб. Ця взаємна повинність є суб’єктивним сенсом акту правочину. Але вона ж є також і його об’єктивним сенсом. Себто цей акт є фактом, що виробляє правову норму, коли, й оскільки, правовий порядок наділяє цей факт цією якістю, обумовлюючи цивільну санкцію запровадженням цього право- чинового факту й поведінкою, що суперечить цьому правочину. Запроваджуючи правочин як правотворчий факт, правовий порядок уповноважує підпоргідкованих праву індивідів реґулювати свої взаємовідносини в межах загальних правових норм, створених шляхом законодавства чи узвичаєння, — реґулювати нормами, що виробляються через правочини. Ці створені за допомогою правочину норми, що установлюють не санкції, а поведінку, протилежність якої стає умовою для санкції, — ці норми, що встановлюють загальні правові норми, — зовсім не є самостійними правовими нормами. Такими вони стають лише в поєднанні з тими загальними правовими нормами, що установлюють санкції. Цивільний суд, розглядаючи конфлікт, що виник на основі

правочину, має з’ясувати не лише чинність загальної правової норми, на основі якої укладено правочин, а й факти: укладення правочину, наявності поведінки, що суперечить правочинові, й невідшкодування завданих тією поведінкою збитків, а вже тоді, на підставі цих констатацій, запровадити індивідуальну норму: якщо визначені судом збитки не будуть відшкодовані протягом певного строку, повинна бути здійснена санкція, установлена застосованою судом загальною правовою нормою. A установлена загальною правовою нормою санкція конституює як головний обов’язок не допускатися поведінки, що суперечить правочинові, а отже, й не завдавати такою поведінкою збитків, і ще компенсаційний обов’язок — відшкодувати спричинені невиконанням головного обов’язку збитки. Санкції можна уникнути або шляхом виконання безпосередньо установленого правочином обов’язку, або, у разі невиконання цього обов’язку, шляхом виконання компенсаційного обов’язку — обов’язку відшкодування, який заступає невиконаний головний обов’язок. Te саме стосується й випадку, коли збитки спричинено поведінкою і не протилежною правочинові, й не караною. Коли ж шкоди завдано такою поведінкою, що є умовою для карної санкції, — скажімо, завдано тяжкого тілесного ушкодження — тоді цієї санкції не можна уникнути шляхом виконання обов’язку відшкодувати спричинені карним деліктом збитки, бо в такому випадку цивільна санкція, котра конституює цей обов’язок, переходить у карну санкцію, яка конституює обов’язок не допускатися карного делікгу. Щодо цього обов’язку обов’язок відшкодування не виступає як компенсаційний обов’язок.

Правочин є поруч із деліктом поведінки, протилежної правочинові, та деліктом невідшкодування завданих такою поведінкою збитків умовою для цивільної санкції. Від делікту він відрізняється тим, що, відповідно до правового порядку, створює норму, котра є її сенсом, тимчасом як делікт не є нормотворчим фактом, що був би запроваджений правопорядком. Примусовий акт цивільної санкції спрямовується не проти індивіда, що уклав правочин, а тільки проти індивіда, котрий після укладення договору поводиться всупереч правочинові або ж не здійснює відшкодування збитків, завданих поведінкою, протилежною правочинові.

2)