Значення поділу майна та майнових прав для внесення вкладів до статутного капіталу.

1. Як вклад до статутного капіталу може бути внесене будь-яке майно: гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку (ч. 2 ст. 115 ЦК). Практично так само регулюється це питання й в ГК (ч.

2. Певною мірою невизначеним залишилося питання щодо можливості внесення як вкладу ноу-хау. На відміну від ст. 42 Закону «Про власність»· яка «ноу-хау» визначала як результат інтелектуальної праці, тобто як об’єкт права інтелектуальної власності, ст. 420 ЦК такого об’єкта не передбачає. Однак в ст. 199 ЦК як нематеріальні блага розглядаються результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності, а ст. 200 ЦК врегульовується право на інформацію. Зіставлення визначення терміна «ноу-хау» в Законі «Про інвестиційну діяльність» (сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау) та в п. 1. 30 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау) доводить, що за своєю сутністю під терміном «ноу-хау» розуміється певна конфіденційна (нерозкрита) інформація, право на яку належить особі, що її створила. За своїм призначенням, ця інформація може мати лише технічний, організаційний, комерційний, економічний характер, оскільки покликана сприяти підвищенню ефективності діяльності юридичної особи, до статутного капіталу (фонду) якої вона вноситься. Тому вона за загальним рахунком являє собою комерційну цінність.

Отже, «ноу-хау» розуміється, по-перше — як нематеріальне благо; по-друге — як комерційна цінність; по-третє — як результат творчої праці; по-четверте — як певна інформація. Співвідношення цих висновків із загальним правилом про те, що, з одного боку, вкладами до статутного капіталу (фонду) товариств можуть бути лише майнові права, якими, точно кажучи, не є нематеріальні блага; з другого ж — ураховуючи комерційність інформації (як наповнення «ноу-хау») можна стверджувати про її грошову оцінку і майновий характер. Тобто, у відсутність спеціальних правових норм, що регулюють відносини, пов’язані з «ноу- хау», та єдності підходу з цього приводу, тим не менш загальноприйнят- но вважати за можливе внесення як вкладу до статутного капіталу (фонду) право на використання «ноу-хау», яке може бути об’єктом не лише цивільного права, а й зокрема цивільного обороту.

3. Сутність внесення вкладу до статутного капіталу (фонду) з точки зору цивільного права — це договірні (іноді їх виокремлюють як специфічні корпоративні) відносини про зміну власника. Тобто, якщо це договір (між засновниками), то він буде договором, який опосередковує перехід права власності, як і договір купівлі-продажу, міни тощо.

Публічне право внесення вкладу до статутного капіталу визначає схожим чином, розуміючи його а) як обмін матеріальними цінностями на корпоративні права (пп. 3. 2. 8 Закону «Про податок на додану вартість») або б) як операції з придбання (продажу) корпоративних прав (пп. 4. 2. 5, 7. 6 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств»).

4. Оформлення внесення вкладу до статутного капіталу (фонду) має суттєве значення, оскільки засвідчує виконання відповідних обов’язків учасників, визначає момент виникнення права власності у товариства і тягне за собою наслідки, передбачені публічним законодавством.

ЦК та ГК не встановлюють спеціальних вимог щодо цього, крім зазначення на обов’язок внесення учасниками 50 % вкладу до реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю (наприклад, ст. 144 ЦК) із подальшим внесенням вкладу в повному обсязі протягом року. Очевидно, при цьому слід керуватися загальними нормами про виконання зобов’язання (гл. 48 ЦК, зокрема, ст. 545; гл. 22 ГК), однак і тоді це питання фактично залишається відкритим.

Публічно-правові вимоги внесення вкладів містяться в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»^[491], який визначає необхідність подання для проведення державної реєстрації юридичної особи документа, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом (ч. 4 ст. 24).

Однак питання про те, що являє собою цей документ, було і залишається відкритим:

а) так, якщо як вклад вносяться грошові кошти, то таким документом буде відповідна довідка банку. Згідно з ст. 52 Закону «Про господарські товариства» банківське підтвердження внесків до статутного капіталу (фонду) потрібно тільки щодо грошових коштів;

б) коли ж вносяться речі, то постає запитання про оформлення цього факту відповідною документацією, яка в Законі «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» називається первинними документами, що повинні складатися під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення (ст. 9). Зазвичай прийнятним при цьому є складання акта на підтвердження факту внесення речей.

Чи можна виконати ці вимоги у разі внесення засновниками речових вкладів при створенні товариства, оскільки постають запитання про те:

- хто складає цей акт і хто його підписує;

- до чого або кому вносяться ці речі, коли немає суб’єкта, який би їх прийняв, бо ці речі призначені для передання юридичній особі, якої ще немає, бо вона не зареєстрована;

- що підтверджує цей акт, адже при цьому не може йтися про пере- дання речей у власність юридичної особи, яку ще не створено. А саме по собі передання речей засновниками повинна потягти перехід права власності на них. Однак їх власником буде господарське товариство після його державної реєстрації.

Відповіді на ці запитання є неприйнятними і навіть абсурдними, оскільки пропонується складати такий акт спеціальною комісією, призначеною керівником юридичної особи^[492]. Якщо ж основні засоби вносяться до статутного капіталу новоствореної юридичної особи і сформувати таку комісію неможливо, вважається, що керівник цієї юридичної особи не лише затверджує відповідну форму (№ 03-1), а й особисто приймає основні засоби. При цьому зауважується, що засновники мають підписувати акт за формою № 03-1 тільки у разі, якщо вони є працівниками юридичної особи і входять до складу комісії. Безумовно, це неможливо, оскільки ні керівника у нествореної юридичної особи, ні працівників бути не може.

При цьому постає запитання: чи потрібна конструкція передання речей у майбутній статутний капітал (фонд) майбутньої юридичної особи, тобто ступінчасте передання: спочатку засновники передають комусь з них майно, а після державної реєстрації господарського товариства цей засновник передає йому зазначене майно?

Відповідь на запитання про фіксацію факту внесення вкладу учасником товариства має значення для публічного законодавства (сплати податків, нарахування амортизації) і не має для цивільного, оскільки відтепер в ЦК відсутня норма про негативні наслідки для учасника, що не виконав своїх обов’язків про повне внесення вкладу протягом року з дня державної реєстрації товариства, як це було передбачено ст. 52 Закону «Про господарські товариства» (стягнення 10 % з прострочення). Абзац 2 ч. 3 ст. 144 ЦК встановлює інші наслідки;

в) мають місце й особливості при внесенні вкладу у вигляді «ноу- хау». Це фактично означає, що учасник надає товариству право використовувати інформацію, яка становить його сутність. Порядок передання інформації сторони визначають самостійно, виходячи з її специфіки та обсягу. Як правило, цей факт має підтверджуватися її фіксацією на тих чи інших носіях (матеріальних або електронних);

г) майнові права можуть передаватися у різний спосіб: із додержанням норм про відступлення права вимоги (ст. ст. 512-519 ЦК); передання майнових прав інтелектуальної власності (ст. 427 ЦК) тощо;

д) часто застосовуваний вираз «передання з балансу на баланс» є неприйнятним для вирішення питань про передання учасником вкладу, оскільки така дія є бухгалтерською операцією і не розв’язує проблеми переходу права власності.

Проблема виплат учаснику господарського товариства в разі його виходу також безпосередньо пов’язана з поняттям майна. Так, згідно з ЦК (ч. 2 ст. 148) і Законом «Про господарські товариства» (ст. 54) йому виплачується частка майна товариства, пропорційна його вкладу до статутного капіталу (фонду). При цьому немає конкретної відповіді на запитання: з чого слід виходити при визначенні розміру цієї частки? Тому необхідно використовувати загальне поняття майна, яке надається в ЦК, і одночасно застережити проти застосування норм ГК, якими у зв’язку з плутаниною викладу не передбачається врахування боргів товариства по сплаті третім особам.

Першооснову власності, як відомо, становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ в процесі виробництва. Виходячи із економічного аналізу права власності як привласнення, слід відзначити, що у відносинах по привласненню беруть участь як саме АТ, яке є власником свого майна та додаткових надходжень від його використання, так і акціонери, які одержують дивіденди як частину цього додаткового продукту.

Набуті блага з використанням усуспільненого капіталу в процесі виробництва та в інших сферах діяльності привласнює АТ, створене саме для реалізації можливості прибуткового використання такого капіталу. Таке привласнення для акціонерів є лише засобом для наступного перерозподілу одержаних товариством благ, а не самоціллю. Фактично ж перерозподіляється лише частина благ, одержаних АТ від використання капіталу. В остаточному рахунку результати привласнення товариством значної частки благ, що надаються капіталом, використовуються по заданій програмі функціонуючим у виробництві капіталом на розширення виробництва, закупівлю продукту, погашення заборгованості тощо. Кожен акціонер сам не може привласнити навіть частки прирощеного капіталу, бо він один не може досягти мети одержання прибутку від його використання у виробництві, а тільки разом з усіма. Причому привласнення акціонерів не залежить від волі якої-небудь сторонньої особи, а пов’язане безпосередньо з їх волею, бо тільки вони мають право вирішувати питання про нарахування і виплату дивідендів. Тому вважається, що відносини власності в АТ врегульовуються не тільки однойменним інститутом, а й нормами корпоративного законодавства^[493].

При цьому виробляються правила поведінки стосовно майнових питань, які вимагають свого окремого регулювання як немайнові права на участь в самому АТ. Тому для реалізації акціонерами як власниками акцій прав на своє майно (акції) особливого значення набувають права, що надаються їм акціями, зокрема право на участь в управлінні. Через ефективне управління і досягається мета використання об’єктів права власності у своєму інтересі.

Наявність в АТ різних суб’єктів — акціонерів і самого товариства, а також складність правовідносин між ними, відмінність їх інтересів призвели до так званої проблеми управління.

Крім дій у своєму інтересі для будь-якого власника характерною є дія в своїй владі. У акціонерів це проявляється також через управління усуспільненою (або корпоративною) власністю, яку вони передали товариству. Саме акціонери здійснюють владу над капіталом через органи управління товариством, які вони формують. АТ як власник знов-таки через ці органи здійснює владу над капіталом у своєму інтересі.