1. Перша директива ради 68/151/ЄЕСвід 9 березня 1968 року

ПРО КООРДИНАЦІЮ ГАРАНТІЙ, ЯКІ ВИМАГАЮТЬСЯ ДЕРЖАВАМИ- ЧЛЕНАМИ ВІД КОМПАНІЙ У ЗНАЧЕННІ ДРУГОГО АБЗАЦУ СТАТТІ 58 ДОГОВОРУ ДЛЯ ЗАХИСТУ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВ- ЧЛЕНІВ З МЕТОЮ ДОСЯГНЕННЯ ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ ТАКИХ ГАРАНТІЙ У ВСІХ КРАЇНАХ СПІВТОВАРИСТВА

Розвиток європейських інтеграційних процесів поставив на порядок денний питання уніфікації регулювання таких важливих суб'єктів економічного життя, як компанії та встановлення гарантій реалізації прав їхніх учасників.

З метою регулювання діяльності транскордонних товариств в сфері права компаній на цей час було ухвалено три Регламенти: Регламент про Статут Європейського Об‘єднання з Економічних Інтересів;^[33] Регламент про Статут Європейського товариства;^{[34] [35]} Регламент про Статут Європейського

37

кооперативного товариства.

На початку гармонізації у сфері права компаній було заплановано ухвалення п’ятнадцяти директив. Для зручності вони були пронумеровані в залежності від сфери регулювання Втім, внаслідок існування суттєвих відмінностей у корпоративному праві держав-членів тільки деякі з них набрали чинності. До Директив, які набрали чинності, відносяться Перша, Друга, Третя, Четверта, Сьома, Восьма, Одинадцята, Дванадцята та з недавнього часу ухвалена Тринадцята Директиви. П’ята та Десята деякий час були об’єктом розгляду Європейської Комісії, але не були узгоджені навіть на рівні проектів. Це саме стосується Чотирнадцятої та П’ ятнадцятої Директив. Від роботи над П’ ятою та Дев’ ятою Директивами Європейська Комісія офіційно відмовилася, тому не вбачаємо наразі сенсу зосереджуватися на їхніх положеннях.

Перша Директива, ухвалена в 1968 році, започаткувала процес гармонізації законодавства у сфері права компаній, та регулює таке важливе питання, як

порядок розкриття інформації про товариства, - передумову уніфікованого регулювання у цій сфері. Серед інших важливих сфер регулювання - питання правоздатності товариств, визнання дійсності зобов’язань, набутих товариствами, а також визначення підстав для визнання державної реєстрації товариств недійсною.

Положення даної Директиви можна вважати гарантіями реалізації права акціонерів на інформацію, оскільки Директива визначила мінімальний обсяг тієї документації та інформації, яку компанія обов'язково повинна розкрити про себе. Акціонери та інші зацікавлені особи повинні мати змогу ознайомитися з документами про заснування, статутом та змінами до нього; з даними про призначення, звільнення з посади та даними про осіб, які уповноважені представляти компанію у відносинах з третіми особами та в процесуальних діях, беруть участь в управлінні, нагляді чи контролі за компанією; із сумою випущеного за підпискою акціонерного капіталу; балансовим звітом і рахунком прибутків та збитків за кожний фінансовий рік; із будь-якою зміною місця перебування компанії; даними про ліквідацію компанії та заявами до суду про визнання компанії недійсною, призначенням ліквідаторів, закінченням ліквідації.

Для порівняння, у ст. 89 Цивільного та ст. 58 Господарського кодексів України надається невичерпний перелік відомостей, які підлягають включенню до державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення, що конкретизується у ч. 2 ст. 17 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003 р. До Єдиного державного реєстру вноситься вся інформація, передбачена Директивою, за винятком балансового звіту та рахунку прибутків і збитків та суми випущеного за підпискою акціонерного капіталу.

Слід зауважити, що Директива встановлює вимоги лише щодо одного аспекту принципу прозорості та відкритості інформації, а саме - необхідності публічного оголошення певної категорії інформації, не визначаючи тієї категорії інформації, яка може та повинна бути надана акціонерові на його вимогу, безпосередньо звернувшись до товариства, очевидно, залишаючи вирішення цього питання на розсуд держав. Наприклад, Закон Англії “Про компанії” регламентує такі питання, як склад осіб, що мають доступ до так званої корпоративної інформації, місце зберігання і ознайомлення з такою інформацією, можливість стягнення плати за ознайомлення з інформацією, а також можливість отримання копій із неї.

В Україні вже давно зазначалося про необхідність законодавчого закріплення переліку інформації, яка може бути надана товариством акціонеру та порядку її отримання, оскільки Закон України “Про господарські товариства” регулює це питання досить обмежено (встановлює лише право на ознайомлення з річними балансами, звітами про діяльність товариства та протоколами зборів (п.(г) ч.1 ст.10)).

Таким чином, положення Першої Директиви Ради ЄС 68/151/ЄС частково враховані в законодавстві України. Так, врахованими є наступні положення:

• пунктів 1, 2 статті 3 Директиви щодо ведення реєстраційних справ

юридичних осіб (статі 11, 16 Закону України “Про державну реєстрацію

юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”);

• статті 2 та пункту 3 статті 3 Директиви щодо переліку відомостей про товариство, які мають бути розкритими (статті 17, 20 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”);

• пункту 4 статті 3 Директиви щодо опублікування відомостей про товариство (частина 1 статті 22 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”);

• статті 7 Директиви щодо солідарної відповідальності осіб, які створюють юридичну особу, за своїми зобов’язаннями, що виникли до державної реєстрації юридичної особи (стаття 96 ЦКУ).

Не враховані в законодавстві України:

• положення статті 9 Директиви щодо кола підстав для визнання недійсності угод, укладених з перевищенням повноважень представниками товариства. Серед положень Цивільного кодексу України, які не відповідають положенням статті 9 Першої Директиви № 68/151 слід виділити підстави, передбачені статтею 92 ЦКУ. Так, положеннями статті 92 ЦКУ встановлюється ширший обсяг підстав, за яких зобов’язання щодо третіх осіб можуть бути визнані недійсними, ніж це пропонує Перша Директива;

• положення статті 11 Директиви щодо визнання судом державної реєстрації товариства недійсною. Частиною другою статті 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачено дві додаткові підстави для визнання державної реєстрації недійсною, що не відповідає положенням статті 11 Директиви.