Обсяг і види відповідальності менеджерів.

Як уже зазначалося, правове становище цих осіб обумовлено їхніми трудовими відносинами з АТ, незалежно від того, що вони можуть також бути акціонерами. Тому їхня відповідальність повинна випливати з невиконання або неналежного виконання своїх посадових обов’язків і не змішуватися з відповідальністю акціонерів.

Видається, що, незважаючи на непрості зв’язки, котрі виявляються при аналізі цих питань, можна надати стосовно них більш-менш чіткі пояснення.

По-перше, менеджери, беззаперечно, підлягають трудовій відповідальності, але доки їх дії не розглядаються як дії органу юридичної особи. Останнє безпосереднім чином впливає на вид та обсяг їх відповідальності, яка переростає межі трудового законодавства і стає цивільно- правовою, передбаченою ч. 4 ст. 92 ЦК. Хоча, на наш погляд, немає жодних перешкод, аби це питання в унісон з ЦК врегулювати й в Кодексі законів про працю України (КЗпП), щоб не було спорів і різночитань. Уводячи до ЦК цю норму, до КЗпП відповідних змін не внесли. Тому, враховуючи ст. 9 ЦК і положення ст. 132 КЗпП, поширеним залишається підхід до матеріальної відповідальності будь-якого працівника (в тому числі керівника або члена виконавчого органу юридичної особи) у межах середнього місячного заробітку. При цьому викликає багато питань зіставлення цивільно-правової відповідальності та відповідальності за трудовим законодавством. Ця проблема є показовою для реформування всієї сукупності законодавства в Україні^[743].

По-друге, навряд чи вірно стверджувати про їх відповідальність як акціонерів і вказувати, що вони несуть повну відповідальність, яка вартістю акцій не обмежується^[744]. Подібний підхід, крім того, що порушує рівність правового становища акціонерів, не відповідає сутності справ, адже про відповідальність з вартості акцій йтися взагалі не може, бо акціонери несуть ризик збитків, а не відповідають у межах вартості акцій. Чи можна, скажімо, притягнути менеджера-акціонера до відповідальності шляхом стягнення з нього вартості акцій? Звичайно ні.

По-третє, згідно з ч. 4 ст. 92 ЦК України члени органу юридичної особи несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі, якщо вони діяли від її імені в порушення своїх обов’язків щодо представництва. Тобто, при цьому встановлюються вид відповідальності — солідарна та її умови. Ця норма сприймається важко і неоднозначно. Передусім треба виходити з того, про які органи йдеться, оскільки в товаристві є вищий, виконавчий, а може бути контрольний орган, ревізійна комісія. Із змісту ч. 4 ст. 92 ЦК виходить, що цим органом може бути тільки виконавчий. Звідси випливає, що солідарну відповідальність ні члени наглядової ради, ні члени ревізійної комісії не несуть, навіть якщо вони безпосередньо і розглядали питання вчинення право- чинів із заінтересованістю або значних правочинів. Вимагає також пояснень те, що мається на увазі під обов’язками представництва.

В одних країнах допускається притягнення до відповідальності членів органів управління товариством (включаючи членів ради директорів), якщо вони не здійснюють свою діяльність розумно. В інших країнах потрібна наявність серйозної вини для притягнення їх до відповідальності. Так, у п. 1 § 93 і § 116 Акціонерного закону Німеччини передбачено відповідальність органів управління товариством у випадку, коли не додержана «дбайливість старанного і сумлінного управляючого». Німецькі вчені розуміють ці вимоги, як необхідність додержуватися інтересів товариства, отримувати вигоди і запобігати збиткам товариства^[745].

Навпаки, у США відповідальність посадової особи настає лише при вчиненні серйозного проступку або умисної дії з її боку, в окремих штатах підставою для притягнення до відповідальності може бути надзвичайна недбалість. Відшкодування збитків в останньому випадку настає не в повному розмірі, а прив’язується до річного окладу винної посадової особи, тобто також є значним. Відзначається, що на противагу німецькому підходу застосовуваний в США стандарт є скоріше суб’єктивним, ніж об’єктивним, тобто більше значення має те, що посадова особа або директор знала або могла знати, що розсудлива посадова особа або директор зробила б в аналогічних обставинах.

Вимоги до дій посадових осіб товариства виходять також із правил про конфлікти інтересів, що неминучі в АТ Такі конфлікти вимагають свого розумного розв’язання оскільки так чи інакше, але посадові особи товариства мають свій інтерес при вчиненні правочинів, відмінний від інтересів акціонерів і навіть самого АТ. І навпаки, інтереси товариства вимагають вчинення певних правочинів, що не відповідають інтересам акціонерів, які бажають одержати дивіденди, а не вкладати кошти в придбання основних фондів. Можливі й інші численні варіанти зіткнення інтересів. І дії посадових осіб, що суперечать тим або іншим інтересам, не можна автоматично розцінювати як винні, що є підставою для притягнення цих осіб до відповідальності. Саме тому випадки покладання відповідальності на членів органів управління товариством в інших країнах є вкрай рідкими.

Що стосується сумлінності і розумності, то такі критерії досить нові для українського законодавства. У 90-х роках ХХ ст. оптимістичні прогнози відносно використання категорії сумлінного ставлення до своїх обов’язків стали сприйматися більш ніж критично^[746]. Проте її відродження неминуче, і російські цивілісти відзначають, що цей принцип зобов’язує менеджера вести справи в спосіб, оптимальний для досягнення цілей юридичної особи^[747].

Одноособовий виконавчий орган або керівник колегіального виконавчого органу АТ покликаний укладати угоди від імені товариства, спрямовані на здійснення підприємницької діяльності останнього. З огляду на ризиковий характер підприємницької діяльності рішення голови правління часто ґрунтуються не на повній інформації і ухвалюються в умовах швидкого реагування. У зв’язку з цим правочин може принести збитки АТ, а розгляд згодом умов, причин і порядку його вчинення виявляє помилкову поведінку посадових осіб, що, як правило, вписується в нормальне поводження підприємця в таких випадках, а отже, не повинно породжувати відповідальність. Німецькі вчені, розглядаючи подібні ситуації, виходять з того, що управителі повинні ухвалювати комерційно обґрунтовані рішення, які виключають невиправдані ризики для товариства.

Ці питання вимагають спеціального правового опрацювання, оскільки помилкова, непрофесійна діяльність членів органів управління або різні зловживання з їх боку позначаються не тільки на результатах діяльності АТ, а й, як наслідок, завдають збитків акціонерам, не говорячи про кредиторів суспільства.

Таким чином, можна зробити такі висновки.

1. Члени виконавчого органу несуть за загальним правилом відповідальність, передбачену трудовим законодавством. За умов, якщо вони вступають у відносини від імені товариства, тобто діють ззовні, укладають договори з третіми особами і не додержуються при цьому вимог ч. 4 ст. 92 ЦК стосовно обов’язків представництва, то вони притягаються до цивільно-правової відповідальності.

2. Якщо в АТ одноособовий виконавчий орган, то особа, яка є керівником АТ, в подібних випадках притягається до цивільно-правової відповідальності, тобто має повністю відшкодувати заподіяну товариству шкоду.

3. Якщо в АТ колегіальний виконавчий орган, то його члени притягаються до солідарної відповідальності, за винятком тих з них, хто не був присутнім при вирішенні питання про вчинення правочину, яким було завдано збитків АТ, або голосував проти.

4. Про членів наглядової ради, які вирішували питання про дозвіл на вчинення збиткового правочину, в законодавстві України не йдеться і, точно кажучи, ч. 4 ст. 92 ЦК не може однозначно застосовуватися до таких випадків, оскільки члени наглядової ради при цьому не виступають від імені юридичної особи.

5. Неоднозначною є відповідь на питання: чи звільняє одержання від наглядової ради дозволу на вчинення збиткового правочину членів виконавчого органу АТ від відповідальності? Думається, що ні, адже це не виключає змови всіх цих осіб. В такому разі при доведенні цього факту тим більше видається недосконалим притягнення до відповідальності одних членів органу АТ і звільнення інших, хоча всі вони мали відношення до вчинення правочину.