Локальне регулювання.

Локальні акти посідають вагоме місце в процесі регулювання корпоративних відносин, адже законодавець помістив у них численні диспозитивні норми, що надають можливість учасникам товариств передбачити у своїх внутрішніх документах прийнятну модель поведінки.

Наведемо деякі висловлювання української дослідниці локальних внутрішньокорпоративних актів О. Тичкової. Вона зазначає, що конкретні види локальних корпоративних актів на рівні закону не визначаються. Але традиційно до них відносять установчі документи (статут або засновницький договір) та інші внутрішні документи товариств. Останніми можуть бути регламент загальних зборів, положення про мандатну комісію, наглядову раду, правління, виплату дивідендів, заочне голосування тощо. Види цих актів і потреба в них визначаються вищим органом юридичної особи. Регулювання у локальних корпоративних актах хоча і стосується насамперед учасників корпоративних відносин, але впливає й на права інших осіб — контрагентів за договорами, які укладаються товариством, і реєстраторів, учасників фондового ринку, набувачів акцій та ін. Локальними актами регулюються корпоративні відносини щодо компетенції й форми діяльності органів товариства, прав та обов’язків їх членів, порядку прийняття ними рішень тощо.

Локальні корпоративні акти (а) спрямовані на уточнення та конкретизацію норм законів, передбачення механізмів їх реалізації, (б) можуть встановлювати інші моделі регулювання порівняно з передбаченими в законі, тому що це припускається законом, або в них фіксується обрання однієї з альтернативних моделей, (в) заповнюють прогалини в законодавстві, (г) розв’язують на локальному рівні проблеми співвідношення регулювання корпоративних відносин різними галузями законодавства (наприклад, цивільним і трудовим). Останнє стосується, наприклад, питань притягнення до відповідальності посадових осіб виконавчих органів то- вариства для запобігання труднощам через відмінності в цьому питанні між цивілістичним підходом і трудовим законодавством та для дієвості норми ч. 4 ст. 92 ЦК про солідарну відповідальність цих осіб.

Унаслідок цієї характеристики локальних корпоративних актів можна стверджувати, що в них одночасно втілюються як воля держави, оскільки дозволяється прийняття товариством внутрішніх актів, так і воля товариства. При цьому загальні норми корпоративного законодавства в локальних актах деталізуються стосовно відповідного товариства^[295].

О. Тичкова слушно зазначає, що варто враховувати і тенденцію намірів зосередження максимально більшого пакета акцій у кількох осіб.

Серед локальних актів особливе місце посідає статут. Його правова природа залишається спірною. Зазвичай статут розглядають як акт локальної нормотворчості, що регулює внутрішньокорпоративні відносини, відносини між акціонерами (або учасниками інших господарських товариств, членами кооперативу) та органами управління. Однак такий локальний акт має значення і для відносин між товариством та іншими учасниками цивільного обороту^[297].

Деякі вчені визначають статут як договір між акціонерами. Зокрема, американські дослідники висловилися про «принадність» розглядати статут АТ як договір^[298]. Розвиток договірної теорії статуту корпорацій призвів до твердження про чинність договору на трьох різних рівнях: між штатом і корпорацією, між корпорацією та її акціонерами і між самими акціонерами^[299]. До цього договору (тобто до статуту) включаються як положення, що їх вимагає законодавство, так і інші, які законодавством віднесені до регулювання самим АТ

У Великій Британії також аналогічне розуміння, але не статуту компанії, поняттям якого англійське право не оперує, а її установчих документів (меморандум і статті асоціації) як особливого договору, що включає до свого складу два односторонніх (unilateral) договори: договір між засновниками компанії та договір між її акціонерами (пайщиками) і компанією^[300].

Правова природа й особливості статуту як договору, що існує між компанією та її учасниками, неодноразово аналізувалася британськими судами.

Загальне право дозволяє виділити такі характеристики даного договору.

1. Статут є особливим договором, що базується на законі (statutory contract). Цей договір за багатьма характеристиками відрізняється від звичайного договору, заснованого на прямому волевиявленні сторін. По- перше, статут підкоряється спеціальним положенням корпоративного, а не договірного права, і тому компанія може в односторонньому порядку змінювати його умови шляхом прийняття спеціальної резолюції (що є зовсім неприпустимим стосовно договору). По-друге, звичайні засоби, що застосовуються при порушенні договору, рідко використовуються стосовно статуту, який захищається спеціальними нормами корпоративного права. Крім того, статут не може бути визнаний недійсним і виправлений судом у разі помилки сторін як звичайний договір.

2. Статут зв’язує учасників компанії тільки тоді, якщо вони виступають саме як такі (qua members). Іншими словами, статут створює контракт, що зв’язує зобов’язаннями кожного учасника з компанією, але кожен учасник тільки тоді є зв’язаним положеннями статуту, коли він діє саме як учасник компанії.

3. Статут утворює також договір між учасниками компанії як такими^[301]. Однак такий договір може бути примусово виконаний тільки за допомогою компанії.

Отже, у британському праві щодо статуту часто застосовується певна презумпція — укладеного договору (хоча про договір у його класичному розумінні не йдеться). Подібне бачення вважається прийнятним не лише англо-американському вченню про корпорації, а й німецьким, французьким вченим^[302]. Суд ЄС у справі Powell Duffryn PLC v. Petereit (1992) дійшов висновку про те, що статут може умовно розглядатись як договір між учасниками товариства й самим товариством, а також між самими учасниками.

Такий підхід був відомий і дослідникам XIX ст., які часто висловлювалися за розуміння статуту юридичної особи як договору, або правового феномена, заснованого на договорі, або такого, що містить у собі договір (елемент договору)^[303]. Статут розглядався як особливий договір, що мається на увазі особами, які його підписали і тим самим конституювали юридичну особу, закріпивши таким шляхом відносини між собою^[304].

Слід до цього додати, що таке бачення стосувалося статутів не всіх юридичних осіб, а лише тих з них, що являють собою «об’єднання осіб», але не установ. Очевидно, не можна стверджувати про договірну природу статуту і компанії однієї особи. В такому разі неминучим є висновок про те, що статути різних юридичних осіб мають різну природу. Навряд чи можна визнати такий підхід вірним.

Сенатська практика Росії в XIX ст. виходила з того, що статут має силу закону. На користь цього вказував також порядок створення АТ, який припускав його затвердження Височайшою владою, і Сенат Росії вживав щодо статуту АТ термін «сепаратний закон». Великий сумнів віднесення статуту АТ до законів викликала також вимога його відповідності загальним законам і правилам, що не було б необхідним, якщо статут можна було однозначно охарактеризувати як закон. У самих статутах також мали міститися правила щодо захисту акціонерів і третіх осіб від можливих порушень їх прав^[305].

Силу закону за статутом визнавали Мейєр, Нерсесов, Петражицький, Полетаєв. Заперечували таку Цитович, Пісємський, Удінцев, Федоров, Доб- рін. Розглядуваний напрям одержав свій розвиток лише в теорії Ф. Таранов- ського і М. Александрова^[306]. І. Новицький відносив до числа підзаконних нормативних актів статути юридичних осіб, відзначаючи, що в деяких із них містяться об’єктивні загальноцивільні правові норми^[307]. Дане питання, безумовно, пов’язано з іншим фундаментальним питанням про джерела права і співвідношення правового й законодавчого регулювання, яке порушується в роботах Н. Разумовича^[308], В. Мушинського^[309], В. Грибанова, Є. Суханова^[310], П. Рабиновича^[311], М. Цвіка^[312], В. Селіванова^[313] та багатьох інших правників.

На сьогодні всі сумніви, висловлені вченими стосовно юридичної природи статуту, залишаються актуальними. Законодавець України стосовно природи статуту обмежується вказівкою на те, що він є установчим документом. Очевидно, що статут неприпустимо вважати спеціальним законом у тому його розумінні, яке ми вкладаємо в поняття останнього. Найбільш поширеним є уявлення про статут як про локальний акт, оскільки за його допомогою здійснюється локальне правове регулювання у конкретній корпорації із врахуванням можливостей, що надаються диспозитивними нормами законодавства чи деталізації останнього. Разом із тим це також не всі дослідники сприймають однозначно. Так, Г Цепов та Д. Степанов наголошують на неприйнятності розуміння статуту як локального акта, пояснюючи таке тим, що це не узгоджується із загальними положеннями і змістом цивільного права, насамперед з тим, що ЦК РФ не передбачає права громадян і юридичних осіб створювати норми цивільного права, невідомо йому і поняття локального нормативного акта. Небезпідставно вони вказують й на те, що думка про набуття статутом юридичної сили як локального акта з моменту його державної реєстрації не відповідає чинному законодавству, оскільки державній реєстрації підлягає не статут, а сама юридична особа^[314] (за ст. 89 ЦК України це дійсно так).

Як випливає з наведених міркувань, виявлення правової природи статуту — справа нелегка. Коливаючись як маятник між договірною природою та локальним актом, дослідники фактично нічого іншого запропонувати не можуть. Це яскраво видно з статті Д. Степанова, який дорікав Г Цепову, що він, спростовуючи бачення статуту як локального акта і як договору, розумів його по суті саме так, вказуючи, що статут АТ є особливим документом, котрий визначає конкретний зміст акціонерного зобов’язання^[315]. Однак сам Д. Степанов повівся так само, адже він запропонував виходити зі статуту як реалізації норм права про юридичних осіб^[316], спираючись на бачення Ю. Калмикова про застосування права як правове регулювання, під яким розуміється не тільки правовий вплив (що має місце й при інших формах реалізації права), а й усвідомлене нормування суспільних відносин)^[317]. Але в такому разі чим же це відрізняє статут від локального акта, яким також створюється норма права (локального рівня)?

Той же факт, що ст. 4 ЦК України (як і ст. 3 ЦК РФ) не передбачає локальні акти в системі цивільного законодавства, не є перешкодою вважати статут локальним актом, оскільки він і не претендує на рівень закону. На наш погляд, ніяких суперечностей при цьому не виникає. А те, що набрання статутом чинності пов’язане з державною реєстрацією юридичної особи, а не статуту, також штучно залучається до аргументації, адже з моменту державної реєстрації юридичної особи виникає новий суб’єкт і, відповідно, з’являється локальне регулювання її діяльності.

Слід зазначити, що додержання підходу про договірну природу статуту немовби виключає другий з розглянутих підходів — про статут як локальний акт, оскільки останній є нормативним актом, а договір такої природи не має. Втім, М. Александров висловив пропозицію щодо класифікації договорів на нормативні і договори-правочини. Він вважав невірним обмежувати розгляд договору в площині тільки юридичних фактів і не замічати його при з’ясуванні проблеми джерел права, як це робили дореволюційні вчені, зокрема М. Коркунов, Г Шершеневич,

B. Хвостов, Є. Трубецькой, а також такі радянські вчені, як С. Голунський і М. Строгович у «Теорії держави та права» (1940 р.)^[318]. Так, Г Шершене- вич вбачав юридичну силу в договірному характері статуту, а цей характер він набуває з моменту підписання^[319].

Таким чином, якщо виходити з того, що статут має договірну природу, то його слід розглядати як договір з нормативним змістом і одночасно локальний акт.

Використання цієї концепції дозволило б зробити висновок про те, що статут АТ є договором із нормативним змістом і набуває значення джерела права з моменту державної реєстрації товариства^[320]. Отже, статут АТ, визначаючи права й обов’язки акціонерів і АТ в особі його органів, це юридичний факт, договір. Тому саме в статуті відображаються, по-перше, факт виникнення зв’язку між акціонерами, правовідносин між акціонерами і товариством; по-друге—сам зміст цих відносин. І якщо правовідносини виникають при створенні АТ тільки між особами, які залучені до цього процесу, — засновниками, то, будучи зафіксованими в статуті, зареєстрованому в уповноважених державних органах, модель відносин набуває обов’язкового характеру і для всіх інших акціонерів, які придбали акції при відкритій підписці, і для третіх осіб, які вступають до правовідносин з АТ.

Важливо усвідомлювати зайвість відтворення в статутах АТ норм законів. В статутах слід передбачати лише те, що вимагається законом (ст. ст. 88, 154 ЦК), а також ті положення, щодо яких закон припускає розсуд засновників (акціонерів) АТ. Наприклад, в ст. 41 Закону «Про господарські товариства» встановлено, що в статуті товариства має передбачатись, на яку суму укладені договори підлягають затвердженню загальними зборами. В ст. 160 ЦК передбачено, що в статуті АТ визначається виключна компетенція наглядової ради. І це має бути зроблено, адже її створення є обов’язковим у випадках, встановлених законом, наприклад, якщо кількість акціонерів перевищує 50 (ст. 46 цього Закону), а виключна компетенція майже загальним чином на рівні закону не визначається.

Крім того, в законі існують численні норми, які дозволяють акціонерам встановити для себе певні права та реалізувати додаткові можливості, що надаються корпоративними правами. Так, згідно з ч. 3 ст. 156 ЦК у випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством. Тому якщо акціонери зацікавлені у такому праві, вони можуть його передбачити в статуті.

Слід також вказати, що деякі норми закону потребують механізму реалізації. В противному разі виходить, що право є, але як його реалізовувати, закон не визначає. На допомогу акціонерам і в таких випадках має прийти статут АТ Наприклад, це стосується права акціонера на незгоду. Будь-кому зрозуміло, що абсолютно недостатньо того, що в п. 144 Державної програми приватизації зазначається на право акціонера у разі його незгоди з прийнятим загальними зборами акціонерів рішенням про реорганізацію АТ або укладення ним значних правочинів вимагати від АТ викупу в нього акцій. Треба чітко передбачити, в які строки це відбуватиметься, як і хто має реагувати на це рішення загальних зборів, від кого має виходити ініціатива щодо реалізації акціонером цього права, за якою ціною мають викуповуватися акції тощо.

Нарешті, слід вказати також на недопустимість встановлення у статутах обов’язків акціонерів, що не передбачені чинним законодавством. Так, у статутах деяких АТ на початку і в середині 90-х років ХХ ст. поширеною була вимога щодо обов’язкової праці акціонерів. У противному разі із припиненням трудових відносин з АТ акції таких акціонерів відповідно до статутів підлягали викупу. Безумовно, це невірно, і при виникненні спорів з цих питань судова практика вирішувала їх на користь акціонерів. При цьому слід враховувати, що, крім повної сплати вартості акцій, акціонер не має жодних обов’язків. Те ж, що вважається обов’язком акціонера, таким насправді не є, а зумовлюється перебуванням особи (хай і акціонера) в інших правовідносинах. Це стосується нерозголошен- ня комерційної таємниці, виконання інвестиційних зобов’язань тощо. В першому випадку — це обов’язок не просто акціонера, а члена органу управління АТ, а в другому — особи інвестора, який придбав акції і зобов’язаний договором здійснювати інвестування.

Існують типові статути АТ, створених в процесі корпоратизації та приватизації. Індивідуальні статути відповідних АТ мають прийматися на підставі цих типових статутів із їх жорсткими приписами. При цьому постає питання про їх дієвість після продажу акцій, що належали державі, адже в такій редакції статут АТ певною мірою відображає вплив держави на акціонерів, котрі придбали пакети акцій в процесі приватизації, оскільки вони не мали відношення до формулювань статуту, а за них все сформулювала держава, а потім їм буде значно складніше внести зміни до статуту. Тоді, можливо, слід піти аналогічним шляхом, як і у випадку встановлення строку спеціального регулювання корпоративних відносин при створенні АТ шляхом приватизації, про що йшлося? Імовірно, в такому разі можна припустити, що статут у цій редакції діятиме тільки протягом певного етапу — до завершення приватизації. Після цього має бути прийнятий новий статут. Це підсилило б ідею щодо особливостей правового регулювання АТ, створених у процесі приватизації, тільки у певний строк із загальним поширенням на них в подальшому загального законодавства про АТ. Дійсно, як може один акціонер (держава) встановлювати норми для інших, та ще й потенційних, та ще й у період, коли не відбулося взагалі продажу пакетів акцій?