§ 3. Кооперативний рух в Україні в 40-х—80-х роках

1. Як відомо, у 1939 р. Західна Україна об'єдналась з Україн­ською РСР. Відразу ж розпочалось реформування кооперації. При­чому все це робилося без дотримання будь-яких правил. Так, про ліквідацію РСУК було просто оголошено на зборах її працівників 12 грудня 1939 р.

В період Великої Вітчизняної війни люди вдавалися до тради­ційних форм суспільної самодопомоги і самопорятунку. Уже восени 1941 р. самочинно почали відновлюватися споживчі кооперативи по селах і містах, налагоджувалася охорона майна, яке не було ще розграбовано. Німецька адміністрація спочатку допускала віднов­лення кооперації, хоч офіційно її не визнавала. Зрозуміло, що така обмежена діяльність української кооперації проходила без визначе­ної регламентації правовими нормами, 6 жовтня 1941 р. відновила свою діяльність «Вукоопспілка».

Умови діяльності кооперативів і союзних об'єднань були дуже складними. Особливо нелегко було добиватись від окупаційної влади дозволу на постачання населенню необхідних товарів, зокре­ма, таких, як сіль, мило, сірники, інші промислові товари домаш­нього вжитку. Кооперативному центрові було важко забезпечувати зв'язок з низовими ланками. Однак стосунки між населенням і його кооперативною організацією все ж таки були. Остання сприяла створенню суцільної масової громадської організації, через яку здійснювався зв'язок з найвіддаленішими районами України. Але саме це найбільше не подобалося німецькій владі, вона почала вдаватися до арештів і розстрілів провідних діячів кооперативного руху. Так, у 1943 р. гестапо розстріляло голову «Вукоопспілки» Г.Перевернута разом з дружиною і донькою та члена правління П.Бондаренка. Згодом було ліквідовано діяльність кооперації. Така ж доля спіткала й кооперацію в західноукраїнському краю. Після тривалих домагань у жовтні 1941 р. влада затвердила об'єднання української кооперації під керівництвом РСУК.

З великими труднощами була відновлена діяльність сільсько­господарської, міської споживчої кооперації. Але найбільші переш­коди німці ставили в організації кредитних кооперативів^[58].

З наближенням фронту зі сходу у 1944 р. керівництвом Цент- роспілки кооперативів було віддано таємне розпорядження респуб­ліканським організаціям про те, щоб вони вчасно передали низо­вим кооперативам заготівельні продукти і товари зі складів і мага­зинів і розділили їх серед пайовиків.

2. Внаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни першочерговим завданням радянської влади, яка відновилася в Україні в результаті звільнення її від фашистської окупації, стала відбудова господарства.

Після визволення всієї території республіки Укоопспілка, від­повідно до адміністративно-територіального поділу УРСР, органі­зувала 24 облспоживспілки, які об'єднували наприкінці 1944 р. 745 районних споживчих спілок. Кількість пайовиків становила на той час 4036 тис. чоловік. Число підприємств громадського харчування збільшилося у п'ять разів^[60]. У листопаді 1946 р. уряд дозволив поширити діяльність сільської споживчої кооперації на міста й робітничі селища. У такий спосіб споживча кооперація втягувалася в міський товарооборот, залишаючись разом з тим основною тор­говельною організацією на селі.

Повоєнна відбудова західних областей України мала свою специфіку. В перші повоєнні роки тут здійснювалася політика «витіснення» приватних торговців і власників підприємств харчу­вання з товарообороту. Вона проводилася під гаслами боротьби з капіталістичними пережитками як у місті, так і на селі.

Споживча кооперація розглядалася складовою частиною пла­нового соціалістичного господарства. Споживча кооперація СРСР та УРСР характеризувалася як «непослідовна соціалістична форма господарювання».

Відродження системи споживчої кооперації, так само як і відновлення легкої та харчової промисловості, сільського господа­рства, відбувалось в основному за рахунок їх власних коштів та ентузіазму кооператорів.

14 грудня 1947 р. постановою ЦК ВКГТ(б) та Ради Міністрів СРСР було скасовано карткову систему на всі товари і по всій території Радянського Союзу. Конфіскаційна грошова реформа, проведена одночасно з ліквідацією карткової системи, повинна була усунути загрозу швидкого вимивання товарів з крамниць. Комерційну торгівлю було ліквідовано, а на товари в державних і кооперативних крамницях встановлені єдині роздрібні ціни.

На початок 1951 р. споживча кооперація УРСР об'єднувала вже 8,9 млн. осіб. Повністю відновилась її організаційна структура. На кінець 1960 рр. в ній існували 7772 споживчих товариства, які об'єднувались в 765 райспоживспілок. Районні споживчі спілки гуртувались у кожній області УРСР в облспоживспілку, а ті, в свою чергу, в Укоопспілку^[61].

Отже, протягом другої половини 40-х років споживча коопе­рація України в основному відбудувала своє зруйноване господарс­тво, а в окремих галузях перевершила довоєнний рівень. Віднови­лася її традиційна, відповідно до умов радянської дійсності, струк­тура. Утвердилися основні напрями діяльності, значення яких у подальший період змінювалося в залежно від ваги завдань, що стояли в той чи інший час.

3. У 1954 р. в системі споживчої кооперації УРСР сталися певні структурні зміни. На 1955 р. у систему споживчої кооперації України входило 25 обласних і 470 районних споживспілок, 3297 споживчих товариств.

У серпні 1960 р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи подальшого поліпшення торгівлі», де вик­ладалась ціла програма вдосконалення й розвитку як державної, так і кооперативної торгівлі і визначались основні завдання цієї сфери на 1960—1965 рр., 15 вересня 1964 р. — «Про заходи щодо розши­рення прямих договірних зв'язків споживчої кооперації з промис­ловістю», а в березні 1965 р. — «Про поліпшення торгівлі і громад­ського харчування». В них пропонувалися заходи, що їх повинні вжити кооперативи споживачів та радянська держава для поліпшен­ня організації торгівлі, впровадження прогресивних методів обслу­говування покупців, рекламування товарів, вивчення попиту насе­лення і розвитку матеріально-технічної бази. Певні підсумки в розвитку громадського харчування у 50-і—60-і рр. підведено у пос­танові ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про заходи подальшого розвитку і поліпшення громадського харчування», прийнята у бере­зні 1967 р. В ній відзначались як досягнення кооператорів у розви­тку системи підприємств громадського харчування та нарощування її товарообороту, розширення асортименту продукції й послуг, які надаються цими підприємствами, так і суттєві недоліки цієї систе­ми: неповне задоволення попиту населення, відсутність їдалень та буфетів в окремих селах, низьку якість страв та культуру обслугову­вання^[62].

Таким чином, на п'ятому десятку років радянської влади спожи­вча кооперація УРСР закріпила за собою статус соціалістичної орга­нізації, а в плані економічному — спеціалізованої для обслуговування споживчих потреб працівників колгоспно-радгоспної системи.

Проте і в цей період зберігалось нігілістичне ставлення адмі- ністративио-командної системи до кооперації. Завершальним його етапом стала ліквідація промислової кооперації"². ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 20 липня 1960 р. № 784 визнали доцільним ліквідувати промислову кооперацію і передати її підприємства у відання державних органів³. У відповідності із постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 25 вересня 1962 р. № 1132 «Про дальше поліпшення побутового обслуговуван­ня населення» побутові підприємства артілей інвалідів безоплатно передані в систему державних органів і споживчої кооперації⁴.

Під гаслами «демократії» втратили кооперативну природу і колгоспи, що було засвідчено Примірним статутом колгоспу, прий­нятим III Всесоюзним з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 р. і затвердженим постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р., за яким колгоспи відмовились від пайових фондів майна, а все майно було віднесено до неподільних фондів.

Тим самим члени колгоспу були повністю відчужені від колгоспної власності, а колгоспи втратили кооперативну природу.

У другій половині 60-х років процеси модернізації тривали. Сприяла цьому, зокрема, економічна реформа, яка почалась 1965 р. Вона була спрямована на розширення господарської самостійності підприємств, розвиток місцевої ініціативи та широке використання економічних стимулів до праці. Реформа безпосередньо зачепила кооперацію. 31 липня 1965 р. як експеримент на новий порядок планування та оцінки господарської діяльності було переведено ряд організацій споживчої кооперації Донецької, Київської, Львівської та Харківської областей. Передбачалось оцінювати торговельну ді­яльність кооперативів за двома показниками — товарооборотом та прибутком.

У 1979 р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли поста­нову «Про подальший розвиток і поліпшення діяльності коопера­ції», в якій відзначилось не лише досягнення, а й найбільш суттєві недоліки в її господарській діяльності і пропонувалися конкретні заходи для їх подолання. Результати проведеної роботи, однак, виявилися не надто успішними, що визнавалось у постанові «Про заходи по дальшому розвитку споживчої кооперації», прийнятій в 1988 р. вже в умовах так званої «перебудови». У ній проголошува­лася необхідність «відродження» кооперації на традиційних світо­вих засадах, але як організації «високоефективної», добре технічно оснащеної, здатної виробляти продукцію та послуги вищої якості, конкурувати з вітчизняними підприємствами та зарубіжними фір­мами». Зазначалось, що значні недоліки принципового характеру зумовлені «відступами від ленінського вчення про соціалістичну кооперацію та триваючим з 20-х—30-х років процесом одержавлен- ня споживчих кооперативів». Один з дослідників кооперації К.Ва- хітов визнав, що внаслідок названих деформацій споживча коопе­рація, по суті, втратила свої кооперативні засади. Це проявилось у розриві природних зв'язків споживчих товариств, їх виробничих органів з членами-пайовиками»; у втраті ролі вищого органу упра­вління загальними зборами членів кооперації; у відносному скоро­ченні чисельності виробничого кооперативного активу; в адмініст­ративному нав'язуванні споживчим товариствам та їх районним спілкам планів, економічних нормативів та лімітів згори^[63].

Правову базу під функціонування відроджуваного кооперати­вного сектора, в тому числі й споживчої кооперації, мав підвести закон «Про кооперацію в СРСР», прийнятий Верховною Радою

СРСР у травні 1988 р. Найважливішим його принципом, на нашу думку, був принцип політичний: кооперативний сектор визнавався рівноправним партнером державного сектора в економічній системі країни та «прогресивною формою суспільно-корисної діяльності», яка сприяє «більш повному використанню можливостей та переваг соціалізму, нарощуванню суспільного багатства» (Ст. 1).

Держава, «виходячи із важливого значення кооперації для економічного й соціального розвитку суспільства, раціонального використання матеріальних та трудових ресурсів, поглиблення про­цесу демократизації, всіляко підтримує кооперативний рух, сприяє його розширенню, гарантує дотримання прав та законних інтересів кооперативів і їх членів — говорилось в розділі «Соціалістична кооперація та її місце в економіці країни».

Відповідно до закону споживча кооперація розглядалася як організація, що виконує в першу чергу господарські завдання і надає послуги всьому населенню в районі своєї діяльності. За кооперативами залишилися такі функції, як «гарантоване забезпе­чення товарами, послугами та роботами», гарантований збут на договірній основі продукції власних підсобних господарств і про­мислів через заготівельні та торговельні організації і підприємства споживчої кооперації, «користування їх послугами та переважним правом на отримання роботи» в системі споживчої кооперації.

За споживчою кооперацією збереглись основні завдання тор­гівлі та заготівель у сільській місцевості. їй також було надано право «з метою покращання забезпечення населення товарами (роботами, послугами) в містах у всіх сферах суспільно-господарсь­кої діяльності і в доповнення до державних підприємств та органі­зацій» створювати кооперативи будь-яких видів, що входять до системи споживчої кооперації, а також «кооперативи громадського харчування» при промислових, будівельних та інших підприємст­вах, організаціях і закладах «з участю в них як колективних членів підприємств, організацій та закладів» (Ст. 47).

Закон зберігав також існуючий порядок формування товарних ресурсів та декларував право на «самостійне чи за домовленістю із споживачем» визначення цін (тарифів). Останнє невдовзі було обмежене поправками до закону «Про кооперацію в СРСР», прийнятими Верхов­ною Радою СРСР (жовтень 1989 р.). Поправки надавали право радам встановлювати граничні ціни на основні споживчі товари й послуги і вводили державний контроль за ціноутворенням у системі кооперації^[64].

Новій політиці щодо кооперативного руху притаманні були і внутрішні суперечності, наприклад, декларування необхідності «ві­дродження» кооперації на засадах господарської самостійності та демократії і збереження «державного керівництва кооперативами... в загальнонародних інтересах» (Ст. 29)'.

І все-таки споживча кооперація УРСР в 1945—1990 рр. стано­вила значну економічну силу і відігравала важливу роль у народно­му господарстві України. Згідно в розрахунками владних структур вона повинна була забезпечувати заготівлю, зберігання, переробку сільськогосподарської продукції та її реалізацію, а також сприяти піднесенню сільського господарства та подоланню соціально-еко- номічної і культурно-побутової різниці між містом та селом.

Однак господарська діяльність споживчої кооперації не могла бути ефективною. Адже доводилось діяти в умовах неефективної «соціалістичної» економічної системи, недосконалих народногос­подарських планів, шкідливих для кооперації вказівок державної адміністрації, без стимулів до праці, терпіти всевладдя партійно-го- сподарської номенклатури. Як і весь господарський комплекс СРСР, споживча кооперація України розвивалась екстенсивним шляхом, майже без врахування й використання досягнень науково- технічного прогресу, вичерпала на кінець 80-х років всі можливості розвитку по цьому шляху і опинилася в стані кризи.