Лейтмотивом попереднього розділу є теза про доповняльність різних версій свободи, які існували в історії світової філософської думки.

Я переконаний, що не є винятком і вітчизняні лібертадні уявлення: попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони – коли свідомо й відкрито, а коли латентно – відтворювали складні й суперечливі реалії людського буття у ХХ столітті, аж до виявів антропологічної кризи, у якій опинилася людина на схилі цього століття і яку доведеться долати у новітню добу.

Гегелівське уявлення про історію як прогрес в усвідомленні свободи справдилося частково: на початку ХХІ століття це усвідомлення зіткнулося з величезною кількістю колізій, парадоксів, різного гатунку “симулякрів” свободи. На них ми зосередимо увагу в цьому та наступних розділах цієї праці.

Чи не найсерйознішою перешкодою самореалізації людини як свобідної істоти, коли вона постає для самої себе та для інших людей як визначальна причина своїх діянь (а отже), останні безпосередньо не зумовлені природними, соціальними, міжособистісно-комунікативними, надіндивідуально-родовими та іншими факторами), є небачена “масовизація” виду Homo, яка відкрила перспективу вражаючих маніпуляцій цією істотою. На жаль, вона має досить невелику опірність маніпулятивним практикам.

Адже свобода – то не тільки Божий дар, але й тягар, пов’язаний з величезною відповідальністю суб’єкта кожного діяння.

Водночас цей тягар не слід перебільшувати, бо елементарні захисні реакції сучасної людини часто роблять її вельми винахідливою у прихованій протидії маніпулятивним практикам. Таку винахідливість західна філософія й політологія зафіксували ще в останній третині минулого століття. Відтак було істотно відкориговано романтично-гуманістичну кваліфікацію сучасної антропологічної кризи як “утечі” людини від свободи. Бо ж істотним фактором цієї кризи стало світовідчування епохи Модерну.

“Понад усе епоха Модерну ставила суб’єктивну свободу, – зазначає Юрген Габермас. – Вона була реалізована в суспільстві у формі простору, захищеного громадянським правом... – у державі – у формі принципу рівних прав для участі у формуанні політичної волі; в особистісній сфері – у формі етичної автономії і самореалізації; нарешті, в публічній сфері, щодо цієї особистісної царини, – у вигляді формулюючого процесу, який здійснюється шляхом присвоєння культури, котра стає рефлектисною”¹

У ХХ столітті кожна з перелічених сфер зазнала істотних змін, які сфокусувалися чи не найбільшою мірою на феномені свободи.

Свобода набирає обернених форм. “Репресія самості є зворотним боком автономії, яку запресовано в суб’єкт-об’єктні відносини”, де “за позіркістю емансипації приховується влада”² і т. д. і т. п. Проте не менш елементарний інстинкт самозбереження змушує людину шукати (і знаходити) засоби, які нейтралізують подібні антилібертадні тенденції.

Особливості людської самореалізації потребують розважливого теоретико-антропологічного осмислення. Особливо, коли йдеться про вітчизняну філософію другої половини ХХ століття, в якій і світовідчування епохи людини і його криза набирали вельми специфічного вигляду.