Публічне й приватне право

Як особливо характерний приклад наводять основоположне для сучасного правознавства розрізнення між публічним і приватним правом, неодноразово згадуване й вище. Відомо ж бо, що й досі не пощастило досягти якогось цілком задовільного визначення цього розрізнення.

Згідно з найпоширенішим поглядом, ідеться про певну класифікацію правових відносин, десь у такому плані, що приватне право являє собою стосунки між однаково розташованими, юридично рівноцінними суб’єктами, а публічне — відносини між вище й нижче поставленими суб’єктами, себто між такими двома суб’єктами, з котрих один супроти другого має таку собі правову абсолютну додаткову вартість. Типові публічно-правові відносини існують між державою та підданцем. Приватно-правові стосунки ще називають просто правовими стосунками — «Правовими» Стосунками, у власному й вужчому розумінні слова, аби протиставити їм публічно-правові відносини як Відносини «Влади» чи «Панування». Так що, виходить, оце розрізнення між приватним та публічним правом має тенденцію набути значення якоїсь протилежності між правом і неправовою чи тільки напівпра- вовою владою й, особливо, між правом і державою. Коли ж придивитися пильніше, а в чому ж, власне, полягає визнавана за певними суб’єктами «абсолютна додаткова вартість», їхнє вище щодо інших становище, то з’ясовується, що йдеться тут про розрізнення право- творчих фактів. I визначальна різниця тут та сама, що лежить і в основі форм державного правління. Належна державі — чи то її органам — абсолютна додаткова вартість у відносинах із підданцями полягає в тому, що правовий порядок наділяє людей, котрі кваліфікуються як Державні органи, чи бодай декого з-поміж них (так звані органи вла- Ди), здатністю зобов’язувати підданців шляхом одностороннього волевиявлення (наказу). Ось типовий приклад публічно-правових відносин: адміністративний указ, запроваджена через адміністративний op- ган індивідуальна норма, за допомогою якої того, кому адресовано цю норму, юридично зобов’язують поводитися відповідно до указу. Цьому протиставляється як типовий взірець приватно-правових стосунків правочин, зокрема договір — чи то вироблена шляхом договору індивідуальна норма, за допомогою якої сторони — укладачі договору юридично зобов’язуються дотримуватися певної взаємної поведінки. Якщо тут суб’єкти, що взаємно зобов’язуються, беруть участь у виробленні зобов’язливої норми — саме в цьому й полягає сутність договірного правотворення, — то в публічно-правовому адміністративному указі зобов’язуваний суб’єкт не бере жодної участі у виробленні зобов’язливої для нього норми. Це типовий випадок автократичного нормотворення, тимчасом як приватно-правовий договір репрезентує виразно демократичний метод правотворчості. Ось чому вже давніша теорія означує сферу правочину як царину приватної автономії.

39.

<< | >>

↑

Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Публічне й приватне право:

- Комерційне право України - Корпоративне право України - Медичне право України - Теорія держави і права України -