Основні етапи становлення та розвитку сучасного державного ладу України

Проблема історичного становлення й розвитку державного ладу в Україні є однією з актуальних проблем сучасного державотворення. Процес становлення державного ладу в Україні на демократичних за­садах безпосередньо пов'язаний із втіленням у практику цінностей конституціоналізму, врахуванням у державотворчому процесі вітчиз­няного і зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання суспільних відносин.

Без урахування історичних здобутків дослідження проблем держав­ного ладу є неповним, незавершеним.

Історія становлення державного ладу України має не тільки науково- дослідницьке значення, але й прикладне.

Ті чи інші проблеми формування української державності дослі­джено в роботах таких науковців, як: Т. Андрусяк, О. Аркуша, В. Бабкін, Т. Бандарук, О. Бандурка, Ю. Барабаш, Ю. Битяк, В. Буцевицький, В. Возьний, А. Георгіца, В. Гончаренко, І. Гошуляк, М. Грох, В. Журав­ський, В. Кампо, В. Кіселичник, В. Колісник, О. Копиленко, І. Кресіна, О. Кухарчук, В. Литвин, А. Міносян, О. Мироненко, І. Музика, М. Оніщук, В. Опришко, М. Орзіх, Є. Перегуда, О. Петришин, В. Погорілко, В. Ре- чицький, П. Рудик, А. Селіванов, В. Смолій, С. Стеблій, В. Степанков, Б. Ступарик, М. Тараненко, В. Тацій, Ю. Тодика, О. Турій, Ф. Турченко, О. Фрицький, Ю. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков, О. Ярмиш та ін. [162-170; 8].

Як будь-який багатоаспектний складний феномен, усі державно- правові явища сучасності підпорядковуються загальній закономірнос­ті, згідно з якою в їх змісті так чи інакше акумулюється попередній досвід державо- і правотворення. Не є винятком у цьому плані і дер­жавний лад сучасної України.

Історичний екскурс передбачає дотримання певних наукових прин­ципів вивчення суспільних процесів. Такі принципи є установками, які визначають ставлення автора до історичних фактів, джерел, методів вивчення та отримання з цього конкретних висновків. Як зазначає О. Ярмиш, принципи, які відповідають реальному історичному процесу, дозволяють отримати наукові, такі, що відповідають історичній істині, результати пізнання [171, с. 8]. Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних явищ, фактів та подій з точки зору того, як вони ви­никли, які основні етапи у своєму розвитку подолали, і, враховуючи весь історичний процес, з’ясувати, чим це явище стало [172, с. 544].

Принцип історизму також передбачає розгляд державного ладу у зв’язку з іншими явищами з метою визначення його місця в системі інших інститутів та суспільних відносин.

Таким чином, принцип історизму вимагає того, щоб історія держав­ного ладу не виглядала як випадковий набір подій і фактів. Фактичний історичний матеріал необхідний як основа для подальших загальних наукових висновків, що базуються на всій сукупності конкретних подій, а не суб’єктивно підібраних, окремих, випадкових фактах та прикладах. З огляду на це ще одним принципом, використаним у ході дослідженім, є принцип об'єктивності, який вимагає розглядати історію державного ладу як об’єктивний процес, спираючись лише на реальні факти в їх істинному змісті, не викривляючи їх.

Отже, державний лад необхідно розглядати в його багатогранності і суперечливості, вивчати всі факти в їх сукупності - позитивні та не­гативні, незалежно від суб’єктивного ставлення до них.

Відомо, що до історичних методів належать хронологічний та метод періодизації. Використання хронологічного методу дозволяє викласти історичний матеріал у хронологічній послідовності, а метод періодиза­ції дав можливість виявити зміни якісних особливостей державного ладу і встановити моменти цих змін.

Класична теорія суспільної еволюції виходить з того, що історичний розвиток відбувається на основі поступових змін аж до докорінних, якісних перетворень. І хоча наука визнавала факт об'єктивного харак-

теру соціально-політичного розвитку, єдиної думки щодо критеріїв так і не склалося. Передбачалося, що розвиток державного ладу буде пов'язуватися з цілісними суспільними комплексами у вигляді плавної і безперервної зміни економічних, політичних та духовних інститутів, які характеризуються рядом кількісних показників. На жаль, дійсність далеко не збігається з ідеалом. Сучасні неоеволюціоністські концепції більше не вважають принцип еволюції універсальним і визнають іс­нування одвічних цінностей та соціально-політичних інституцій, які в певних межах не піддаються упорядку ванню. З цієї точки зору дер­жавний лад України не є суто сволюціоністичним. Основною характе­ристикою еволюційних процесів є незворотність, яка значно відрізняє ці зміни від циклічних, що безперервно змінюють напрями свого роз­витку аж до протилежних. Це дає змогу врахувати і передбачити не тільки коротко-, середньо-, а й довгострокові коливання, що спричиня­ють радикальні перетворення та системні кризи, які можуть наклада­тися одна на одну та резонувати.

Тому розвиток державного ладу України треба розглядати у вигля­ді щонайменше двох важливих складових - еволюційних (незворотних) та циклічних (зворотних) процесів.

Таким чином, з еволюційної точки зору дослідження розвитку дер­жавного ладу може проводитися за двома основними напрямами: ситу­аційним, який дає можливість дійти висновків щодо тактичних пере­творень; стратегічним (процесуальним), який дає змогу виявити глобальні тенденції перетворень у системі державної влади.

Україна має тривалу історію державного будівництва, і це знайшло своє відображення у преамбулі Конституції України. Вона набуває роз­витку в протоконституційній думці, право- і державотворчій практиці Київської Русі, Галицько-Волинського та інших князівств, втілюється в договорах Русі з Візантією, Руській Правді, церковних статутах, рядах, рішеннях снемів та боярських рад, проповідях, посланнях, повчаннях, літописах священнослужителів і світських діячів. Далі цей етап харак­теризується поступовим уповільненням вітчизняного передконститу- ційного мислення, занепадом багатьох державно-правових інституцій на українських землях, що, однак, не виключає розвитку національної політико-правової думки і в XV-XVI ст. Йдеться, зокрема, про надання багатьом українським містам магдебурзького права, утворення воє­водств. розвиток «шляхетської демократії», станових прав і привілеїв, поступове підвищення ролі законності, суду, зміцнення прав власності і власника, започаткування основ козацького суспільного ладу з еле- 61

ментами розподілу влади, республіканізму, народоправства, соборнос­ті, шанування природного і божественного права тощо. Такими були твори Ю. Дрогобича, П. Русина, С. Оріховського, І. Вишенського, X. Філалета та ін., численні статті, привілеї, артикули цього періоду, Судебник Казиміра 1468 р., «козацька конституція» Стефана Баторія 1579 р., Литовські статути XVI ст., які, маючи своїм джерелом Руську Правду, пережили і польсько-литовську, і гетьманську, і навіть після- гетьманську добу [173, с. 53].

Вважається, що витоки українського конституціоналізму почина­ються з 1710 р. Через затвердження договору між гетьманом Пилипом Орликом і запорожцями була прийнята перша Українська Конституція, у якій закладено основні засади державного ладу: витоки ідеї розподі­лу влади, незалежність і самостійність Генерального Суду, виборність усіх посадових осіб.

В історії українського конституціоналізму існували інші демокра­тичні конституційні проекти: Георгія Андрузського (1850 р.), Михайла Драгоманова (1884 р.), які містили основні засади державного ладу. Групою членів Української народної партії у 1905 р. було розроблено проект Конституції, що виходив з принципу повної самостійності Укра­їни. Своє розуміння конституційних перетворень Михайло Грушевський вбачав у створенні національно-територіальних самоврядних областей. Передконституційними актами Центральної Ради були Універсали [174, с. 374-376]. 13 жовтня 1918 р. була прийнята Конституція у Західно­українській Народній Республіці. В її приписах закріплювалися демо­кратичні засади формування парламенту, запровадження поста Пре­зидента. У радянський період були прийняті Конституція УСРР (10-14 березня 1919 р.); Конституція УСРР (15 травня 1929 р.); Конституція УРСР (ЗО січня 1937 р.); Конституція УРСР (20 квітня 1978 р.), які також певним чином вплинули на розвиток конституційного процесу та формування державного ладу України.

Становлення й розвиток сучасного державного ладу України від­бувалися поступово і характеризувалися прийняттям основоположних конституційних актів, які встановлювали його засади: Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [175], Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленого всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р. [176], Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції

України» від 8 червня 1995 р. [177], чинної Конституції України від 28 червня 1996 р. [49] і Закону України «Про внесення змін до Консти­туції України» від 8 грудня 2004 р. [178]. Відповідно доцільно розріз­няти такі основні етапи становлення і розвитку сучасного держав­ного ладу України:

1) перший етап -1990--1995рр. - етап проголошення незалежності України (прийняття Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України) і внесення відповідних змін до чинної на той час Конституції України 1978 р., обумовлених зміною державного ладу України;

2) другий етап - 1995--1996рр. - етап розбудови державного ладу України, закріплений Конституційним Договором між Верховною Радою України і Президентом України;

3) третій етап - 1996-2004 рр. - етап становлення й розвитку державного ладу, передбаченого чинною Конституцією України, яка закріпила якісно новий державний лад;

4) четвертий етап - 2004р. - донині - етап внесення змін до чин­ної Конституції України та їх реалізації, які обумовлюють трансформа­цію окремих інститутів існуючого державного ладу України.

Перший етап історичного розвитку сучасного державного ладу (1990-1995 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної, самостійної, суверенної держави. Історія сучасного державного ладу починається з 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Необхідність проведення конституційної реформи в Україні була викликана відповідними економічними, політичними та іншими чин­никами. До 28 червня 1996 р. в Україні діяла Конституція УРСР 1978 р., у якій не закріплювалося багатьох демократичних принципів консти­туціоналізму. Передумовою формування нового державного ладу і Кон­ституції, яка закріплювала б його основи, стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України (Україна ще входила до складу СРСР) [179, с. 15]. Декларація проголошувала суверенітет як верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність та рівноправність у зовнішніх зносинах. Це був перший крок до ново­го етапу в розвитку державного ладу України. На основі Декларації було прийнято Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. [180]. Отже, Декларація не тільки констату­вала та юридично закріплювала ті суспільні відносини, що вже реально склалися на той час у суспільно-політичному житті країни, але й містила принципи і настанови щодо конституційного формування майбутнього державного ладу України.

Зокрема, цей документ регламентував на законодавчому рівні нову назву держави - Україна; започаткував нові для нашого суспільного і державного ладу інститути: Президент України, місцеве самовряду­вання; регламентував принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; визнав народ єдиним джерелом державної влади в Україні.

Але положення Декларації не могли бути повністю реалізованими у зв’язку з продовженням дії на території України радянського законо­давства, існування подвійного громадянства, загрози укладення онов­леного союзного договору та ін.

Особливість Декларації про державний суверенітет України полягає в наступному: по-перше, вона була прийнята Верховною Радою УРСР тоді, коли Україна перебувала ще у складі СРСР; по-друге, невизначе- ним було питання нормативності цього документа. Зокрема, деякі вчені вважають, що це був тільки політичний документ [181. с. 92-93], інші - політичний і правовий акт [182, с. 36-37]. У будь-якому випадку, не маючи силу закону, Декларація відіграла важливу роль в утверджен­ні реального суверенітету України, розбудові її державного ладу. Де­кларація містила програмні положення щодо намірів України.

Значення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. для формування державного ладу полягає в такому:

1) вона стала документом, яким визначені принципи відносин Укра­їни з іншими, на той час радянськими, республіками, які будувалися на основі договорів, укладалися на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи, взаємовигоди;

2) вона стала основою для Конституції та чинного законодавства України, у яких на нормативному рівні були визначені концептуальні засади розбудови нового типу державного ладу України. Саме Декла­рація стала передумовою становлення та розвитку демократичного державного ладу України. Тому вся подальша законодавча діяльність була спрямована на поглиблення демократизації державного ладу в Україні.

Основними актами, які були прийняті в цей період, стали закони: «Про зміни і доповнення до Конституції УРСР», «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р. [183], «Про вибори Президента Української РСР» від 9 жовтня 1991 р. [184], «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. [185]. Виходячи з положень Декларації, парламент, обраний у 1990 р. на засадах альтернативних виборів 24 жовтня 1990 р., затвердив склад першої Конституційної комісії, до якої увійшли 59 народних депутатів України і спеціалістів у галузі права, соціології, економіки. Верховна Рада доручила Президії внести на розгляд сесії у грудні 1990 р. Концепцію нової Конституції України. Проект Концепції було підготовлено і послідовно розглянуто на другому (4 грудня 1990 р.), третьому (14 лютого 1991 р.), четвертому (29 березня 1991 р.), п'ятому (3 червня 1991 р.) засіданнях комісії. Узагалі роботу комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині першого періоду чітко виокрем­люються ще кілька етапів, пов'язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., проголошення Акта незалеж­ності України 24 серпня 1991 р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., Всенародне обговорення першого варіанта Конституції (15 липня - 1 грудня 1992 р.) і поява другого її варіанта 26 жовтня 1993 р. Для нашого дослідження особливий інтерес мають положення розділу V Концепції нової Конституції України - «Державний лад». У розділі, зокрема, зазначалось, що народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Виходячи з цього організація державного ладу мала здійснюватися відповідно до таких засад: 1) розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; чіткого визначення функцій цих влад та компетенції відповідних органів; 2) створення юридичних механізмів їх взаємоконтролю та взаємодії; 3) розмежування компетен­ції між центральною владою й місцевими радами та іншими органа­ми самоврядування на основі верховенства Конституції та законів Республіки.

Відцентровані тенденції в Радянському Союзі все більше активізо- вувалися. Уже у жовтні 1990 р. II з'їзд Руху проголосив, що віднині ор­ганізації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи, у зв'язку з чим з назви «Народний Рух України за перебудову» були зняті останні слова. Головною метою Руху проголошувалася побудова ненасильницьким шляхом незалежної демо­кратичної Української держави. Яким саме повинен бути ненасильниць­кий шлях побудови незалежної України не було визначено [13, с. 180].

Після перевороту⁷ ДКНС 19 серпня 1991 р. єдиною можливістю збереження демократії на території України було проголошення її оста­точної незалежності.

Демократична трансформація політичних, соціально-економічних, юридичних, ідеологічних та інших суспільних відносин в українському суспільстві, становлення демократичного державного ладу в Україні активно розпочалися з 24 серпня 1991 р. прийняттям на позачерговій сесії Верховної Ради України Акта проголошення незалежності України [176].

Після схвалення Акта проголошення незалежності України на Все­українському референдумі 1 грудня 1991 р. (відповідно до Постанови Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. № 1427-ХІІ [186]) він набрав чинності і з’явилося нове державне утворення, яке змінило всю геополітичну карту Європи [187, с. 99-100].

Акт проголошення незалежності України став початком кардиналь­них змін у системі державної влади.

Після розпаду Радянського Союзу та зміни суспільно-політичної системи перед молодою державою відразу постало складне завдання пошуку оптимальної системи організації влади у принципово нових історико-політичних умовах [188, с. 118].

Декларація про державний суверенітет України та Акт проголо­шення незалежності України, хоча і значною мірою втратили свою юридичну значущість, продовжують відігравати регулятивну роль у суспільстві. Як зазначає В. Селіванов, більшість їхніх положень віді­грають функцію своєрідного політико-правового запобіжника від со­ціального регресу. Підтверджуючи цю думку, В. Шаповал вважає, що Декларація разом із Актом визначають вихідні головні напрями право­вого і державного розвитку України, спрямовуючи в такий спосіб кон­ституційний процес [189, с. 25].

З моменту проголошення незалежності на території України скасо­вувалися закони СРСР і були чинними тільки закони України.

26 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Указ про тимчасове припинення діяльності КПУ як гаранта існування СРСР. Однак тільки скасування однопартійної системи не могло стати ґрунтом для швидкого виходу України з тієї кризи, у якій вона опинилася.

Ще далі в цьому напрямі пішов Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., який визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р. до прийняття нової Конституції України, перетворював Верховну Раду УРСР на Верхових Раду України, встановлював кордо­ни, надавав право громадянства всім особам, що постійно мешкали на території України, за станом на 24 серпня 1991 р.

Україна відійшла від свого колишнього статусу - суб'єкта федерації СРСР, від статусу держави (фактично напівдержави, квазідержави), у якій керівництво органами державної влади та іншими інститутами здійснювала тривалий час партія; від статусу, за якого Українській державі (колишній союзній республіці) не підпорядковувалася біль­шість державних підприємств, установ і організацій (з числа союзних); від статусу держави, у якій порушувались права людини і громадянина, у якій навіть не існувало ряду органів державної влади або вони мали наддержавний (союзний) характер; від статусу держави, у якій біль­шість органів мали формальний, символічний характер і яка фактично була усунута від зовнішньої політики, роль та значення якої всіляко принижувались, - до держави у власному сучасному розумінні цього слова.

Після проведення Всеукраїнського референдуму та виборів Пре­зидента України виникла нагальна потреба в корінній зміні існуючої системи державної влади, її організаційних структур і створенні нової моделі державного ладу. Йде пошук у напрямі організації влади по горизонталі, виконавчій вертикалі та визначення її територіального аспекту.

Головним стало те, що чіткої програми подальшої розбудови дер­жавного ладу України в умовах незалежності не було [190]. Відсутність єдиної чіткої концепції державотворення, розпорошеність думок щодо змісту і темпів реформування державного та суспільного ладу - саме ці чинники стали причиною затягування кризового періоду. Факторами, що призвели до такої ситуації, А. Павловський вважає ще й невраху- вання свого історичного досвіду, а також досвіду розвитку держав світу, нерішучу політику в розв'язанні найболючіших питань держав­ного будівництва [191, с. 165].

Керівництво України підтримувало курс на економічну співпрацю з колишніми радянськими республіками, але категорично виступало проти створення наддержавних структур, які б загрожували суверені­тету нашої країни. Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який мав існувати на основі двосторонніх взаємовигідних відносин між країнами - членами цього союзу. Уряд України дотримувався політики, яка повинна була забезпечити реалізацію національних інтересів рес­публіки [192, с. 75].

Отже, перед Україною постало завдання розбудови власного дер­жавного ладу і конституювання його основ. Цей період характеризу­ється внесенням відповідних змін до чинної на той час Конституції

УРСР 1978 р. Започаткований процес державотворення торкався прин­ципових питань суспільного і державного ладу, зокрема незалежності й демократичності Української держави, скасування однопартійної системи, зміни економічного курсу, політичної системи, організації державної влади, меж компетенції законодавчої влади (Верховної Ради України), Кабінету Міністрів України, повноважень Президента Укра­їни, Верховного Суду України, єдиного громадянства, системи і струк­тури відносин власності, можливості делегувати (у виняткових випад­ках) Кабінету Міністрів України на визначений термін повноваження видавати декрети, що мають силу закону [193; 194; 195].

На основі Акта проголошення незалежності Верховна Рада України прийняла ряд законів. Зокрема, закони: «Про право наступництво Укра­їни» від 12 вересня 1991 р., «Про створення служби національної безпеки» від 20 вересня 1991 р., «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р., Декларацію прав національностей від 1 листопада 1991 р., «Про при­кордонні війська України» від 4 листопада 1991 р., «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про національну гвардію України» від 4 листопада 1991 р., «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р., «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 19 червня 1992 р., «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та ін.

Укладачі проекту Концепції і проекту нової Конституції зіткнулися із великими складнощами методологічного порядку, оскільки була необхідною нова ідеологія конституційної державності, правового статусу людини і громадянина, здійснення державної влади й місцево­го самоврядування. Складнощі були обумовлені і тим, що Конституція УРСР 1978 р. не була Конституцією суверенної держави, оскільки Україна тільки формально визнавалася такою, а фактично була суб'єктом федерації, на який поширювалися загальносоюзні закони.

До того ж Конституція УРСР 1978 р. не відповідала політико- правовим реаліям України за такими параметрами: а) держава не була зорієнтована на реальне забезпечення прав і свобод громадян, на прин­цип верховенства права; б) держава і державна влада не підпорядкову­валися принципу народовладдя внаслідок формально проголошених у Конституції вільних виборів; в) були відсутні розподіл влади та важе­лі стримувань і противаг між гілками державної влади. Тому в Концеп­ції було відображено прагнення Конституційної комісії вирішити мето­дологічні проблеми (визнання України суверенною державою, визнання людини найвищою соціальною цінністю, Конституція повинна стати стабільним юридичним документом, безпосередньо чинним правом).

Та все ж, незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою в конституційному становленні держави. Відповідно до положень Концепції Конституція України мала грунту­ватися на Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р., на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу. Найви­щою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права і свободи, формується громадянське суспільство, засноване на принципах соці­альної справедливості і пріоритеті особи над державою. Конституція повинна була стати стабільним (жорстким за внесенням змін) юридич­ним документом з нормами прямої дії. Формою державного правління проголошувалася президентська республіка; державного устрою - уні­таризм; основою державного та суспільного ладу - економічний, по­літичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядуван­ня. Щодо Союзу суверенних держав, то Україна залишила за собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волі народу. Уперше заявлялося про намір створити Конституційний Суд з широки­ми повноваженнями, запровадження поста віце-президента України, затвердження Конституції всенародним референдумом.

У Концепцію неодноразово вносилися зміни на рівні загальних принципів, конкретних положень внаслідок трансформації політичної ситуації, поглядів на державний устрій, рішень Верховної Ради з тих чи інших питань. Разом із тим багато положень Концепції було реалі­зовано у проектах, у тому числі Конституції України 1996 р.

Концепція нової Конституції України стала основою для розробки Конституційною комісією першого проекту Конституції України 1992 р., який складався з Преамбули, 10 розділів, 21 глави, 258 статей. Одразу після розробки проект Конституції 1992 р., згідно з Постановою Верхов­ної Ради України від 1 липня 1992 р., було винесено на всенародне обговорення, яке тривало з 1 липня по 1 грудня 1992 р.

Після публічного обговорення до проекту Конституції були внесені відповідні зміни. У новому варіанті він складався з Преамбули, 13 роз­ділів, 21 глави і 232 статей. Зокрема, у розділі І «Загальні положення конституційного ладу» зазначалося, що єдиним джерелом влади є на­род, закріплювалися форми здійснення влади (наприклад, пряме на­родовладдя), принцип верховенства закону та ін. У розділі «Пряме народовладдя» закріплювалися загальні принципи референдумів (без видової диференціації) та виборів (без конкретизації виду виборчої системи). Законодавчій, виконавчій і судовій владі були присвячені V-VIII розділи проекту. Позитивною рисою цих розділів, зазначено в юридичній літературі, було те, що свого законодавчого закріплення отримали принцип розподілу влади та форма правління (парламентсько- президентська) [181, с. 109-110]. Проте місце і роль прокурату ри в сис­темі державних органів не були визначені і помилково були віднесені до судової влади.

Проект Конституції України 1992 р., незважаючи на недоліки, до­слідники вважають демократичним за змістом, але обмеженим порівня­но з багатогранністю сучасних конституційних цінностей у сучасних конституціях демократичних зарубіжних країн. У результаті остаточного доопрацювання проекту Конституції її новий варіант містив у собі: Пре­амбулу, 12 розділів, 22 глави, 211 статей. Але залишилися невирішеними такі питання: у розділі «Загальні положення конституційного ладу» міс­тилися суперечності щодо визначення форм здійснення влади народом, у розділі VIII-Б - належність прокуратури до судової влади та ін.

У 1993 р. різко загострилася економічна ситуація та політичне про­тистояння, що призвело до самоліквідації Конституційної комісії [196, с. 13]. Але положення проекту Конституції 1992 р. були враховані в но­вому проекті Основного Закону, підготовленому робочою групою, яку очолював Л. Юзьков (Голова Конститу ційного Суду України), і подано­му до Верховної Ради України 26 жовтня 1993 р. Структурно він складався з 12 розділів і 211 статей. Новацією цього проекту⁷ стало ви­значення України в розділі І «Загальні засади конституційного ладу» демократичною, правовою, соціальною державою, яка за формою прав­ління визнавалася республікою. Крім того, декларувалися обов’язки держави перед людиною і суспільством, що також стало значним кроком вперед. До того ж у розділі IV «Пряме народовладдя» було визначено сутність народовладдя, форми його реалізації та надано право законо­давчої ініціативи Українському народу. Розділи V, VI і VII закріплюва­ли статус Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Окремим розділом - VIII - визначався статус цих органів, який поділявся на глави «Правосуддя» та «Прокуратура».

Далі цей етап характеризується протистоянням законодавчої та ви­конавчої гілок влади, яке призвело до призупинення конституційного процесу, й офіційною датою його відновлення можна вважати 10 лис­топада 1994 р., коли була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної Комісії)» [197]. Крім Конституційної Комісії було створено робочу групу та Погоджувальну комісію з метою розробки Конституційного Договору між Верховною Радою і Президентом Укра­їни. Протягом кінця 1994 р. - початку 1995 р. жоден з двох конститу­ційних законопроектів Верховною Радою України прийнято не було.

Як зазначає О. Мироненко, нові надії на конструктивність націо­нального конституційного процесу були пов'язані зі створенням 10 листопада 1994 р. Конституційної комісії, відповідно до Постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. «Про чисель­ний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України». До її складу входили: 15 народних депутатів України; 15 осіб, призна­чених Президентом України; Голова Конституційного Суду України; по два представники від Верховного Суду України, Вищого арбітраж­ного суду України та Генеральної прокуратури України; один представник від Автономної Республіки Крим; секретар комісії та два його співголови Л. Кучма та О. Мороз. До роботи секцій Комісії були залучені кращі науковці-експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, Української юридичної академії (м. Харків), Київського університету ім. Тараса Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та інших науково-дослідних установ і закладів освіти. Для оптиміза- ції роботи були створені секції загальних засад конституційного устрою; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; проблем громадянського суспільства і держави; проблем законодавчої, вико­навчої і судової влади, територіального устрою і територіальної орга­нізації влади [173, с. 50].

Але, як зауважив В. Погорілко, на відміну від організаційної струк­тури попередньої Конституційної комісії, не було створено робочої групи, що з часом виявилося невиправданим, оскільки робота секцій здійснювалася без належної координації і вчені залучались до роботи секцій комісії лише як експерти [198, с. 382].

За період з грудня 1994 р. до червня 1995 р. вченими та політиками було підготовлено ряд альтернативних проектів Конституції. Вони були розроблені Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН Укра­їни, Українською академією внутрішніх справ, фракцією комуністів у Верховній Раді України, Всеукраїнським товариством «Прометей», Християнсько-демократичною партією, Конгресом націоналістів Укра­їни тощо. У цей період проводилися спеціальні заходи. Так, Українська правнича фундація спільно з Консультативно-дорадчою радою при Верховній Раді України провела міжнародний симпозіум «Новий про­ект Конституції України» [199].

Академія правових наук України запропонувала конструктивний підхід щодо вирішення конституційної кризи, яка поглиблювалася на фоні політичних, економічних і соціальних негараздів. Правознавці АПрН України пропонували поетапний конституційний процес. На першому етапі передбачалося прийняття ключових конституційних законів про основи конституційного ладу, про владу, Декларації прав людини і громадянина, Тимчасового Основного Закону, а на другому етапі - підготувати проект Конституції України з урахуванням положень конституційних законів, прийнятих на першому етапі конституційного процесу. Такий шлях прийняття Конституції давав змогу оперативно вирішити кризу, що виникла у взаємовідносинах між гілками влади [198, с. 383].

Основні розмежування позицій суб’єктів конституційного процесу були пов’язані з неоднозначністю підходів до конституційного закрі­плення державного і суспільного ладу України, а також повноважень вищих органів державної влади. Робота над альтернативними консти­туційними проектами та вищезазначені пропозиції мали сприяти інтен­сифікації та результативності конституційного процесу, але Конститу­ційна комісія не скористалася цими напрацюваннями, тому апробація на практиці майбутніх конституційних положень не відбулась.

18 травня 1995 р. парламент прийняв Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Згідно з цим Законом Президент мав стати одноосібним главою уряду, склад якого формував би само­стійно без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Але до консти- туціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Оскільки для введення в дію вищезазначеного Закону, прий­нятого простою більшістю голосів, виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини [200, с. 406-407]. У таких умовах залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання Конституційної угоди між Верховною Радою України і Пре­зидентом України.

Отже, перший етап формування державного ладу України О. Бан­дурка та Ю. Древаль характеризують як кризовий [201, с. 533-534]. Зокрема, криза виявилася у сукупності таких негативних тенденцій: 1) неналежне опрацювання моделей влади; 2) відсутність дієвого механіз­му функціонування органів державної влади; 3) відсутність консоліда­ції політичних сил, слабкість політичного структурування; 4) невизна­ченість у сфері розподілу повноважень між органами державного управ­ління й органами місцевого самоврядування; 5) несформованість по­літичної культури нового типу та ін.

Але безперечно, що доленосною подією державного життя України першого етапу розвитку сучасного державного ладу стала легітимація її незалежності.

Виходячи з вищезазначеного, політична ситуація, що склалася в Україні у 1995 р., характеризувалася як кризова. Її змістом було проти­стояння двох гілок влади: законодавчої і виконавчої. До того ж за Конституцією УРСР 1978 р. не передбачалося посади Президента, не було визначено його повноважень. Відбулася невідповідність Основ­ного Закону реальним суспільним відносинам [202, с. 243]. Запобігти загостренню конфлікту сприяла Конституційна угода, прийняття якої стало початком другого етапу становлення державного ладу України (1994-1995 рр.). Як зазначила Н. Пархоменко, Конституційний Договір мав на меті уникнення неузгодженостей між чинними нормами Кон­ституції України і нормами Закону «Про державну владу і місцеве само­врядування» та введення його в систему правових актів, які визначають конституційний лад України [203].

Необхідність укладення Конституційного Договору, на думку С. Го­ловатого, зумовлювалася неможливістю здійснення реформ в Україні без організації розподілу влади. Цілком зрозуміло, стверджував автор, що в умовах, коли чинна Конституція 1978 р. не повністю відповідала нагальним потребам реформування державного і соціально-економічного життя, новому законодавству України, а ухвалення нової Конституції затягувалося через цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних чинників, виникла потреба звернутись до варіанта «малої Конституції», яка вре­гулювала б принаймні владні відносини, визначила б механізм взаємо­дії Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, а також територі­альну організацію влади [204, с. 39].

8 червня 1995 р. був підписаний Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самовря­дування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», який прискорив конституційний процес в Україні та сприяв продовжен­ню роботи над новою Конституцією.

Підписання Конституційного Договору започаткувало новий, другий етап в еволюції сучасного державного ладу України. Ця конституційна угода між Верховною Радою України та Президентом України закріпи­ла нову конструкцію влади, яку за формою В. Шаповал визначає як президентську республіку [205, с. 58], а О. Скакун як президентсько- парламентську республіку [206, с. 9].

У Конституційному Договорі, зокрема, закріплювалось, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; в Україні діє прин­цип верховенства права (ст. 1); вся повнота влади в Україні належить народу, який є єдиним джерелом влади (ст. 2); державна влада будуєть­ся на принципі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 3). Усі органи державної влади здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритету прав і свобод людини та громадянина. Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі й гідності є обов'язком держави; суспільне життя в Україні базується на принципах політичного, еконо­мічного та ідеологічного багатоманіття. Ці та інші концептуально важливі ідеї конституціоналізму знайшли відображення в першому розділі «Загальні положення» Конституції України 1996 р. [27, с. 97].

В юридичній літературі обговорюються питання про конституцій- ність та місце Конституційного Договору в системі джерел права. Фе­номен правової природи цього документа викликає в науці неоднознач­ні оцінки. Так, М. Козюбра зауважував, що не всі розглядають консти­туційні угоди як джерела права, що такі угоди не скасовують законо­давчих актів, прийнятих парламентом, і це є важливим моментом. Постає питання про співвідношення чинної Конституції та Конститу­ційного Договору. Якщо це лише договірний процес, який має консуль­тативне значення, то тут немає запитань, зазначив М. Козюбра. Якщо йдеться про нормативний договір, який містить правові норми й прин­ципи, а це справді так, то виникає питання: на якій юридичній підставі має ініціюватися цей Договір. Є посилання на законодавчу ініціативу, однак це зовсім інший правовий інститут, не той інститут, який ініціює нормативний договір. Вирішувати кардинальні проблеми державо­творчого процесу за допомогою Конституційного Договору М. Козюбра вважає справою щонайменше сумнівною [207]. А. Заєць також зауважує, що Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» мав набути статусу конституційного, однак він дістав підтримку лише простої більшості голосів народних депутатів і навіть не міг бути введений у дію через суперечність Конституції. За цих умов, зазначає А. Заєць, співіснування його з Конституцією в ранзі як звичай­ного, так і конституційного закону створило б загрозу руйнування правової системи України. Далі автор спирається на висновок Венеці­анської комісії Ради Європи, у якому зазначається, що Конституційний Договір є тимчасовим рішенням, базується на політичній угоді і не є рішенням, відповідним до конституційної ієрархії джерел права, пе­редбаченої Конституцією 1978 р., хоча «це розв’язання відповідає принципу законності», і стверджує, що Конституційний Договір є «част­ково легальним». Проте усі наведені ним аргументи свідчать на користь відсутності легальності цього акта [208].

О. Ющик, у свою чергу, стверджує, що Конституційний Договір є новою формою конституційного процесу, конституційним законом, альтернативним чинній Конституції, таким, що виходить за конститу­ційні межі. Тому, на його думку, закономірним результатом цього етапу стали неможливість внесення змін до Конституції в законний спосіб та укладення антиконституційного акта - Конституційного Договору (оскільки в ньому передбачалося заперечення дії положень чинної Конституції, які не узгоджувалися з ним) [202, с. 242-243]. Підтриму­ючи цю позицію, О. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний процес май­же до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недіє­здатність [209, с. 40].

В. Кремінь, Д. Табачник і В. Ткаченко вважають, що Конституційний Договір хоч і не поклав край кризовій ситуації у країні, проте поставив проблеми взаємовідносин двох гілок влади України у правове поле, в організаційні межі [210, с. 655]. В. Шаповал зазначав, що попри супе­речливості Договору саме на його основі більше року здійснювались організація та функціонування ключових ланок державного механізму [211, с. 9]. В. Гончаренко також констатував, що Договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяль­ність державного апарату України в період дії цього акта [212, с. 82].

Безперечним є те, що цей компромісний акт дозволив уникнути більш гострого розвитку подій у кризовій ситуації, знизив соціально- політичну напругу в суспільстві, сприяв більш ефективній взаємодії владних структур і це стало важливою передумовою завершення під­готовки і прийняття Основного Закону.

Із серпня 1995 р. процес підготовки проекту Конституції України значно активізувався. У жовтні 1995 р. робоча група подала Конститу­ційній комісії новий проект, у якому були враховані положення Консти­туційного Договору. Цей проект протягом трьох місяців доопрацювала нова робоча група й було враховано попередні проекти Основного За­кону. Проект обговорювався на науково-теоретичних, науково- практичних конференціях, проходив наукову експертизу. 24 лютого 1996 р. Конституційна комісія ухвалила в остаточній редакції проект Конституції України із зауваженнями та пропозиціями і передала на розгляд Верховній Раді. Проект Конституції грунтовно обговорювався в постійних комісіях і фракціях Верховної Ради. Він пройшов три чи­тання. Усього було подано близько 5 тисяч пропозицій, які розглянула Верховна Рада.

З метою успішного завершення процесу прийняття нової Консти­туції України велике значення мало створення Погоджувальної комісії (Тимчасова спеціальна комісія), яка провела значну роботу з узгоджен­ня позицій депутатських фракцій, політичних партій, течій з гострих проблем державного будівництва.

Суттєві розбіжності між народними депутатами виникали з питань правового статусу Автономної Республіки Крим, форми правління, пра­вового статусу Президента України, структури парламенту, його назви (Верховна Рада, Народна Рада чи Національні Збори), процедури прий­няття Конституції, статусу мови, державної символіки та ін. Конструк­тивні дискусії з цих питань допомагали знайти оптимальні моделі рішен­ня актуальних проблем державного будівництва [27, с. 98-99].

Після досить напруженої праці Тимчасової спеціальної комісії 28 травня розпочалось, а 4 червня 1996 р. завершилось перше читання. За два тижні розгляд проекту було продовжено вже у другому читанні. Слід зазначити, що ці три місяці, які передували прийняттю Конститу­ції України, виявилися періодом політичного протистояння Президен­та України і Верховної Ради.

Заключне засідання парламенту з проекту Конституції України про­ходило 27-28 червня 1996 р. 26 годин поспіль і завершилося прий­няттям нового Основного Закону конституційною більшістю. Отже, 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла і ввела в дію нову Кон­ституцію України.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами і доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого само­врядування в Україні» у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком другого етапу історії розвитку державного ладу (1995-1996 рр.).

Завершився черговий етап складного новітнього конституційного процесу в суверенній Україні. Але конститу ційний процес відповідно і державотворчий процес тривають і сьогодні.

Прийняття Конституції України визнано важливою подією 1996 р. у сфері європейського конституційного права. Конституція України отримала високу оцінку Венеціанської комісії «Демократія через право» Ради Європи на засіданні в липні 1996 р. [201. с. 556]. Комісія відзна­чила, що досить тривалий процес розробки і прийняття Конституції України супроводжувався тісною співпрацею з Венеціанською комісією, у результаті чого в остаточно затвердженому тексті враховано багато зауважень, що висловлювалися експертами на різних етапах підготов­чого процесу.

Третій етап (1996-2004 рр.) еволюції державного ладу пов'язаний з реалізацією норм Основного Закону. У цей період державне будівни­цтво переходить в якісно нову фазу - від оформлення засад національ­ної державності та утвердження її зовнішніх атрибутів до поглиблення структурної та функціональної реформи державного механізму, станов­лення і розвитку державного ладу, передбаченого чинною Конституцією України, пов’язаного з інтенсифікацією законодавчого процесу відповідно до конституційних положень.

Отже, після прийняття Конституції головними завданнями стали: здійснення правозастосовчої діяльності; реалізація конституційних положень на практиці; прийняття значної кількості законів, інших актів; забезпечення проведення демократичних перетворень.

Оскільки демократичний республіканський державний лад у його сучасній інтерпретації передбачає поділ влади на законодавчу, виконав­чу та судову, а також систему взаємного стримування і противаги між ними, Конституція України запровадила відповідну організацію зако­нодавчого, виконавчого та судового механізмів. Із тексту Конституції України випливає, що влада парламенту в Україні обмежується рефе­рендумом (ст. 73). прямими виборами Президента (ст. 103), правом президентського вето (ст. 106), спеціальними повноваженнями Консти­туційного Суду (ст. 147). Виконавча влада обмежується встановленням її відповідальності перед парламентом (статті 85, 113, 115), підзаконним характером своїх нормативних актів, а також можливістю їх скасуван­ня Президентом (ст. 106). Судова влада, за Конституцією, підкоряється законам (ст. 129). Судді загальних судів обіймають посади на основі конституційної процедури, відповідно до якої їх перше призначення терміном на п'ять років здійснює Президент, а друге - безстроково -

Верховна Рада України. Конституція також вимагає, щоб усі органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові особи ді­яли лише на підставі та в межах повноважень, у спосіб, передбачений Конституцією й законами України.

Надзвичайно складною була проблема формування нових держав­них структур. Нові інституції перебували лише на стадії становлення, до того ж ефективність їх діяльності була надто низькою.

М. Орзіх зазначає, що прийняття Конституції - це створення нормативно-правової моделі конституційного ладу України [213, с. 69], а відповідно і державного ладу як його складової. Після прийняття Конституції мають бути вирішені складні завдання з інтегрування за­конодавства та юридичної практики в систему конституціоналізму; з напрацювання системи засобів захисту державного ладу; з формуван­ня конституційної свідомості тощо. Ефективне вирішення цих та інших завдань залежить від ступеня реальності Конституції.

В. Тацій, Ю. Тодика також зазначали, що після прийняття Консти­туції України конституційний процес тривав і його головним завданням на той час стала реалізація в політико-правовій практиці конституційних положень. Потенціал конституційних норм мав запрацювати з метою забезпечення демократичних перетворень. Прийняття Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим створили нову ситуацію в конституційно-правовому полі України [214, с. 20; 27, с. 100].

Оцінюючи значення Конституції для розвитку процесу формування системи законодавства, М. Орзіх та А. Крусян пропонують узагалі по­ділити законодавчий процес на два основних етапи: а) до прийняття Конституції 1996 р., який пов’язаний з відмовою від радянської конституційно-правової моделі державного будівництва і закріпленням нових принципів і засад державного та суспільного ладу України. Така новелізація в основному здійснювалася шляхом внесення змін і допов­нень до Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р.;

б) після прийняття нової Конституції України 1996 р. (сучасний етап), який характеризується створенням законодавчих актів, спрямо­ваних на регулювання якісно нових суспільних відносин у механізмі «людина — суспільство — держава» [9, с. 106].

Змістом цього періоду стало формування цілісної системи законо­давства, адаптованого до чинної Конституції, спрямованого на вико­ристання позитивного світового досвіду, зорієнтованого на демокра­тичні загальнолюдські цінності. Пріоритетною тенденцією розвитку законодавства стала його новелізація. яка пов'язувалася з тенденцією інституціоналізації конституційного права і, як наслідок, формуванням нових конституційно-правових інститутів, заснованих на Конституції та чинному законодавстві України. Крім того, потребували нормативної регламентації інститути, запроваджені Конституцією. Так, наприклад, не викликає сумнівів, що й до сьогодні потребує конкретизації та уточ­нень шляхом прийняття відповідного закону інститут президентства (необхідно врегулювати питання діяльності, недоторканності, достро­кового припинення повноважень тощо).

Важливим напрямом реформування законодавства була і залиша­ється необхідність подолання позитивних і негативних законодавчих колізій. До того ж колізійність характерна і для норм самої Конституції. У теорії колізійного права позитивна колізія - це суперечність між правовими приписами, що регулюють один вид суспільних відносин і які виражають об'єктивно існуючі потреби людей (наприклад, колізії норм з питань про момент вступу в юридичну силу нормативно-правових актів об'єктивно обумовлені: правове регулювання окремих видів сус­пільних відносин має свою специфіку). Негативна колізія - це супе­речності правових приписів, один з яких з'являється у правовій системі внаслідок помилки правотворчого суб'єкта (порушення правил юри­дичної техніки, перевищення правотворчих повноважень тощо) [215, с. 149; 216, с. 156-157; 217, с. 156; 218, с. 316-318]. Негативні колізії необхідно усувати шляхом зміни чи скасування правової норми.

Акту алізувалася у той період і залишається невирішеною до сьо­годні проблема конститу ційних законів. З огляду на те, що Конститу­цією України не передбачена можливість їх прийняття (узагалі не ви­користовується такий термін), поняття «конституційний закон» існує лише в науковому розумінні [219, с. 49; 58, с. 48; 220, с. 12]. Розв'язання цих та інших проблем було пов'язано з необхідністю вирішення питан­ня фактичної реалізації Конституції як нормативної основи державно­го ладу України або, як на думку М. Орзіха, - «теорії, ідеології та практики конституційного будівництва держави» [9, с. 115].

Як свідчить аналіз, з прийняттям Конституції України 1996 р. від­булося конституційне оформлення сучасного державного ладу України.

Оцінюючи значення Конституції України для процесу державотво­рення, вона визначалася: 1) як гарантія незалежності, знаряддя рефор­маторської розбудови держави; 2) як суспільний договір, що створює нові засади для утвердження стабільності у країні, єдності народу, під­несення його духовності; 3) як механізм конструктивної взаємодії всіх гілок влади; 4) як фундаментальний правовий регулятор; 5) як засіб утвердження України у світі [221, с. 216].

Відповідно до положень Конституції України 1996 р., державний лад України має такі особливості.

По-перше, державний лад України має перехідний, змішаний ха­рактер, перебуває у стадії становлення. Після прийняття Конституції розвиток України спрямовано на утвердження дійсно суверенної, неза­лежної держави, повноправного і рівноправного суб’єкта світового співтовариства; на формування держави, яка не визнає у своїй країні іншої влади над собою, крім влади свого народу; держави, яка служить народу і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком; держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, у тому числі приватної влас­ності, різноманітних ідеологій, вчень, теорій тощо.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу. Це обумовлено передусім тим, що сучасне державотворення в Україні має у своїй основі реалізацію багатовікової української ідеї створення незалежної, суверенної, соборної, демократичної, правової, соціальної держави.

Разом із тим держава, формуючи українську націю - Український на­род, дбає про розвиток етнічної нації та інших етносів [222. с. 184-185]. Відповідно до Конституції, Україна - держава, яка виникла на основі здій­снення українською нацією, усім Українським народом права на самови­значення. Держава сприяє консолідації та розвитку української нації. її іс­торичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, куль­турної. мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і націо­нальних меншин України, дбає про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

По-третє. Українська держава має утвердитися як європейська дер­жава. якій притаманні істотні риси більшості демократичних держав світу [219. с. 152-155]. Рефлексія щодо зовнішньої політики Української держави з боку різних верств суспільства, включаючи знання історії й власного історичного досвіду, починається із внутрішніх переосмис­лень і вироблення нових життєвих смислів [223, с. 8].

Конституція 1996 р. підбила певний підсумок розвитку⁷ нашої дер­жави та створила необхідні передумови для її подальшого поступу, розбудови й утвердження в ній якісно нових рис, притаманних дійсно суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі і відповідно якісно новому державному ладу.

Отже, цей період характеризується інтенсифікацією законодавчого процесу, створенням Конституційного Суду України, Рахункової пала­ти, запровадженням інституту Уповноваженого Верховної Ради Украї­ни з прав людини, прийняттям Закону України «Про вибори народних депутатів» і проведенням 29 березня 1998 р. на його основі виборів, прийняттям Закону України «Про вибори Президента України» і також проведенням чергових виборів.

У період з квітня 2001 р. по січень 2003 р. Верховна Рада України прийняла шість Кодексів (Кримінальний, Земельний, Сімейний, Мит­ний, Господарський, Цивільний).

Тобто є всі підстави стверджувати, що прийняття Конституції Укра­їни 1996 р. стало фактором активізації процесу розвитку дієвого дер­жавного ладу України, нормотворчої діяльності, демократизації сус­пільства. Цей етап не зупинив демократичного розвитку державного ладу України, а став фактором його розвитку з урахуванням світового і вітчизняного досвіду, заклав основу для формування правової системи на принципово нових засадах.

Зокрема, прийняття Конституції України 1996 р. дало можливість:

а) здійснити демонтаж однопартійної системи і забезпечити умови для становлення й розвитку політичної та ідеологічної багатоманітнос­ті (створення багатопартійності);

б) реалізувати в політико-правовій практиці поділ влади, який не визнавався радянською політичною системою;

в) забезпечити на професійних засадах функціонування єдиного законодавчого органу - Верховної Ради України;

г) активізувати реалізацію форм безпосередньої демократії (виборів і референдумів);

ґ) проголосити людину, її права і свободи, безпеку найвищою со­ціальною цінністю і спрямувати державну політику на реалізацію цього конституційного припису;

д) створити передумови економічної багатоманітності, рівності форм власності, рівного їх захисту з боку держави (особливо захисту приватної власності і приватного підприємництва).

За роки дії Конституції у сфері розбудови нового типу державного ладу України зроблено багато. Але слід зазначити, що між його консти­туційною моделлю і посттоталітарною дійсністю є суттєві розбіжності. І це цілком природно, оскільки від тоталітарного політичного режиму неможливо в такий короткий термін перейти до демократичного дер­жавного ладу. Звідси й випливає основоположне завдання сучасного українського конституціоналізму - поєднати конституційну модель з реальною практикою державотворення [224].

Недоліки Основного Закону виявилися у процесі його практичної реалізації. Компромісний характер Конституції був обумовлений пере­хідною, недостатньо визначеною соціально-економічною структурою суспільства, що суттєво позначилося на змісті конституційних засад державного та суспільного ладу. Особливою непослідовністю характе­ризувалися конституційні положення щодо організації державної влади в Україні, зокрема організації верховної державної влади, яка виявила­ся розподіленою між двома центрами влади - парламентом та главою держави. Якщо парламент, за Конституцією, визначає загальні засади внутрішньої і зовнішньої політики та затверджує програму діяльності уряду, то у Президента України залишаються вирішальні владні засоби впливу на діяльність Кабінету Міністрів України при тому, що глава держави взагалі не відповідає перед парламентом за будь-які свої дії, крім злочинних [225, с. 256-257]. Але ініціативи Президента зазвичай не знаходили підтримки з боку парламентарів. Більше того, при появі небажаної для парламенту ініціативи Президента парламент приймав закони, які мали вищу юридичну силу і відповідно скасовували укази глави держави. Президент у свою чергу досить часто блокував прий­няті Верховною Радою України законопроекти накладанням на них вето, не скасовував у встановленому порядку своїх указів, що були від­хилені парламентом [200, с. 418]. Постійне використання таких важелів значною мірою ускладнювало процес нормозастосування та створюва­ло хаос у судовій практиці. Крім того, ці суперечності стали джерелом напружених відносин Президента з Верховною Радою України, у тому числі у визначенні політичного курсу держави, а також причиною су­перечливого становища уряду, що істотно знизило ефективність дер­жавної влади в цілому.

О. Ющик акцентує увагу також на суперечностях у конституційних основах організації влади між Президентом та Кабінетом Міністрів України. Зокрема, він зазначає, що номінально визначений як вищий орган у системі органів виконавчої влади, останній, однак, залишаєть­ся підпорядкованим Президенту України, перед яким є відповідальним (при одночасній підконтрольності і підзвітності цього органу Верховній Раді України) [225, с. 174-175].

Виходячи з цього, в Україні не вдалося створити належних умов для постійного та конструктивного діалогу між гілками державної влади і, як наслідок, - між державою і суспільством. Ці та інші суперечності наочно переконували в невідкладності реформування державного ладу шляхом внесення до Конституції України відповідних змін. Відомо, що стабільність і захищеність Конституції як зводу основних правових принципів і норм державного й суспільного ладу - політико-юридична запорука безпеки та сталої динаміки руху державно-організованого суспільства в цілому [226, с. 7].

В Україні з'явилася формальна можливість і необхідність здійснен­ня новітнього конституційного процесу шляхом внесення змін до чин­ного Основного Закону. Хоча й Конституція України відповідала євро­пейським і світовим стандартам, її текст містив деякі недосконалі по­ложення.

Здійснення конституційної реформи в Україні або внесення до чинної Конституції змін чи доповнень обумовлює необхідність концептуально­го визначення головних принципів побудови суспільства і держави вза­галі та державного ладу, зокрема. Саме тому, наголошує В. Селіванов. внесення змін до Конституції України має розглядатися як акція по суті надзвичайного характеру і робити це доцільно лише в тому випадку; коли вичерпано всі інші юридичні засоби [187. с. 115]. Історичні обставини, динаміка державного ладу і правової системи призвели до необхідності перегляду конституційних норм. До цього, зазначає М. Орзіх. треба бути готовими і така потенційна готовність пов'язана із серйозною науково- дослідницькою та аналітично-прикладною працею не тільки вчених- конституціоналістів, а й спеціалістів усіх галузей права, практичних працівників, юридичної спільноти і громадськості країни [213, с. 72].

Першим документом у цьому напрямі стала Постанова Верховної Ради України від 20 лютого 1997 р. «Про загальний план законодавчих робіт на 1997 р.». якою, зокрема, передбачалася розробка проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України». У липні 1997 р. Інститу том законодавства Верховної Ради України було подано на роз­гляд варіант законопроекту, що передбачав внесення змін до 24 статей Конституції і двох пунктів «Перехідних положень».

Недосконалість Конституції значною мірою зумовила парламентську кризу на початку 2000 р. У цей період першим кроком на шляху до по­літичної реформи була народна ініціатива з проведення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., покликаного сприяти розв'язанню цілого ряду давно назрілих проблем державного устрою. На чотири концептуальні питання були отримані позитивні результати.

Конституційний Суд України визнав рішення Всеукраїнського ре­ферендуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Через жорстку протидію деструктивних політичних сил та недостатню відпрацьованість механізмів запровадження результатів референдуму в конституційне поле імплементаційний процес було зірвано. Це штучно загальмувало реформу політичної системи майже на три роки. Унаслідок чого ідея проведення конституційної реформи не була реалізована. Невдовзі під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи ця ідея була остаточно забута.

Виходячи з того, що політичні реформи мають здійснюватися на основі чіткого визначення пріоритетів і принципів, з ураху ванням прак­тичного досвіду та умов суспільно-політичного розвитку, Президентом України ще 27 квітня 2001 р. було видано Розпорядження № 73 щодо підготовки проекту Концепції реформування політичної системи Укра­їни. Над розробкою цього проекту працювала група відомих вчених та представників державних органів.

У цей період виникає проблема новелізації тексту Конституції Укра­їни відповідно до Указу Президента України № 895/2002 від 3 жовтня

2002 р. «Про організацію роботи з підготовки законопроектів про вне­сення змін до Конституції України та виборчих законів». Цим Указом Президента був затверджений склад Комісії з опрацювання законопро­ектів про внесення змін до Конституції України. Завдання полягало в тому, щоб забезпечити перехід України від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської [227, с. 5]. Йдеться про суттєве реформування не лише державних інституцій з точки зору перерозподілу владних повноважень між вищими органами державної влади, а й про вдосконалення політичної системи в цілому.

Проте діяльність Комісії з різних причин виявилась недостатньо ефективною і наприкінці 2002 р. була створена і розпочала діяльність Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання законопроектів законів України про внесення змін до Конституції України.

6 березня 2003 р. Президент України видав Указ № 197 «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Для узагальнення пропозицій, що надходили в ході всенародного обговорення законопроекту, була створена робоча група з представників Верховної Ради України, Адмі­ністрації Президента, Кабінету Міністрів, центральних і місцевих ор­ганів виконавчої влади, громадських організацій, провідних вчених та фахівців. За результатами обговорення були сформульовані пропозиції до проекту Закону і подані до Верховної Ради України. Але в серпні

2003 р. Президент України відізвав свій законопроект [171, с. 8, 559].

Подальші спроби провести конституційну реформу з метою вдо­сконалення положень Конституції України виявлялися у нових зако­нопроектах про внесення змін до чинної Конституції, що подавалися на розгляд Верховної Ради України. Як відомо, у 2001-2004 рр. біль­шість проектів законів про внесення змін до Конституції України передбачалося реалізувати саме таким шляхом. Найвідомішими стали два проекти законів про внесення змін до Конституції України, вне­сені Президентом України та групою народних депутатів України (А. Матвієнком, В. Мусіякою, А. Мартинюком, О. Морозом, Ю. Ключ- ковським та ін.) у 2003 р. [228; 229]. Ці проекти виносилися на все­народне обговорення і стали предметом ґрунтовних дискусій право­знавців [198, с. 391].

На жаль, спроби внести необхідні зміни до Конституції України 1996 р., що мали місце у 2001-2004 рр., виявилися безплідними. Вод­ночас суперечки щодо проведення конституційної реформи помітно уповільнили роботу з прийняття законів України, прямо передбачених Конституцією України.

Узагалі у період з 1997 по 2004 р. світ побачили понад 20 законо­проектів щодо конституційних змін. Переважна більшість із них були пов’язані з визначенням додаткових підстав усунення Президента Укра­їни з поста в порядку імпічменту, формуванням двопалатного парла­менту, розширенням повноважень Верховної Ради України, переглядом обсягу депутатської недоторканності тощо.

Отже, характерною ознакою третього етапу (1996-2004 рр.) істо­ричного розвитку державного ладу України стало формування нормативно-правового та організаційно-правового механізмів Україн­ської держави. Відповідно його змістом була реалізація конституційних положень про державний лад України через новоприйняті правові акти (закони і підзаконні акти) та систему органів державної влади і місце­вого самоврядування, передбачену Конституцією України.

Початок четвертого етапу пов’язаний із подіями листопада - грудня 2004 р.. що створили в нашій країні нові умови, які мали кардинально змінити державний лад, утвердивши його демократичні засади. У 2004 р. конституційна реформа всту пила у фазу, у якій логічним кінцем стало фактичне і реальне внесення змін до Конституції. Узгоджений документ опрацьовували на основі текстів трьох законопроектів № 4180 (його взяли за основу), № 4105, № 3207-1, після чого документ був переданий до Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради із внесення змін до Конституції для його остаточного опрацювання.

Юридичним здобутком цього періоду став Закон України «Про вне­сення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., що втілив волю народу України щодо зміни форми держави. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. Верховна Рада 402 голосами підтримала пакет документів - закони про внесення змін до Конституції України, про особливості застосування Закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення систе­ми органів місцевого самоврядування.

У запропонованих змінах зазначається, що строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років, передбачено вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності. У прийнятому документі визначено механізм припинення повноважень народних депутатів України. Крім раніше існуючих норм, повноважен­ня народного депутата України припиняються достроково в разі не- входження народного депутата України, обраного від політичної партії чи виборчого блоку політичних партій, до фракцій або ж виходу на­родного депутата України зі складу такої фракції.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узго­дження політичних позицій має формуватися коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція має бути сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачер­гових виборів парламенту. Коаліція депутатських фракцій вноситиме пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, Міністра оборони, Міністра закордонних справ, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, а також Голови Антимонопольного комітету, Голови Держко- мітету телебачення та радіомовлення. Голови Фонду державного майна України. Верховна Рада України також звільняє зазначених осіб з посад, вирішує питання про відставку Прем'єр-міністра України та членів уряду. Верховна Рада України дає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України. Парламент має право висловити недовіру Генеральному про­куророві.

Положення Закону про внесення змін до Конституції України на­брали чинності з 1 січня 2006 р., за винятком кількох нормативних положень, які вступили в дію з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 р. [230, с. 78-145; 198, с. 393].

Реалізація положень Закону України «Про внесення змін до Кон­ституції України» від 8 грудня 2004 р. мала сприяти вдосконаленню механізму функціонування державної влади на засадах гуманізму і де­мократії, доцільнішому розподілу повноважень між Президентом Укра­їни, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України [231, с. 3], зменшенню концентрації влади в одній інстанції, забезпеченню ефективної співпраці законодавчої і виконавчої гілок влади та їх вза­ємної відповідальності за здійснення державної політики.

Конституція України діє вже 13 років. Це не надто значний час. Конституційні питання постійно є центром політичних суперечок. Тому важливою як теоретичною, так і практичною проблемою є легітимність Конституції.

Конституційна реформа, на нашу думку, полягає в послідовності політико-правових рішень і дій державної влади, спрямованих на узго­дження писаних норм Основного Закону країни у відповідність до тієї реальної конституції в матеріальному значенні слова, яка обумовлю­ється потребами суспільного розвитку. Йдеться насамперед про опти­мальний розподіл владних повноважень між структурами державного механізму. Належний поділ влади робить гарантом прав людини не якусь конкретну особу, а в цілому всю організацію державної влади. Установлення й дотримання чіткого співвідношення конституційної компетенції законодавчої та виконавчої гілок влади - одна з найважли­віших проблем на сучасному етапі розвитку українського конституці­оналізму, теорії і практики державотворення. Слід враховувати й те, що наша держава та суспільство перебувають на перехідному етапі розви­тку, тому іноді і досить складно опановувати деякі конституційні нове­ли, яких раніше не було у практиці українського конституціоналізму.

Отже, конституційний процес та процес еволюції державного ладу позбавлені запрограмованої визначеності, їм властивий альтернативний характер і наявність варіантів подальшого демократичного розвиті^. Ме­тою конституційної реформи в Україні має стати забезпечення дієвості практичної реалізації норм Основного Закону у процесі регулювання сус­пільних відносин з врахуванням їх динаміки, рухливості без знищення демократичного духу як змісту Конституції України 1996 р., так і основ існуючого державного ладу, а також подолання кризового стану.

Будь-які політичні події, у тому числі й ті, які носять кризовий харак­тер, обумовлені певними причинами [232, с. 36]. Практика і досвід дер­жавотворення за роки незалежності України виявили цілий ряд істотних недоліків: не завершено формування системи законодавства, яка б гаран­тувала ефективну роботу та взаємодію гілок влади; не створено перед­умов для формування стійкої парламентської більшості та політично відповідального уряду; не стали повноцінними суб’єктами політичного процесу численні, але слабкі політичні партії, як правило, вони характе­ризуються відсутністю сталого електорату і стабільних зв'язків із ним. виразної ідеології та організаційної згуртованості; не забезпечено повно­цінного представництва регіональних інтересів у Верховній Раді України, народні депутати мають слабкий зв'язок з виборцями, що вкрай усклад­нює, зокрема, вирішення питань розвитку регіонів; не до кінця вирішені на законодавчому рівні питання взаємовідносин органів державної влади та місцевого самоврядування, як наслідок, ускладнюється реалізація державних програм соціально-економічного і культурного розвитку територій; не забезпечено належних умов для постійного і конструктив­ного діалогу влади з громадянським суспільством, з одного боку, це пояснюється недостатньою розвиненістю багатьох громадянських інституцій, з іншого - на заваді стоїть закритість, непрозорість процесів прийняття нею політичних та економічних рішень.

Усе це наочно переконує в невідкладності реформування держав­ного ладу, недосконалість якого сьогодні є очевидною. При цьому про­блема формування нової моделі влади в Україні, вважає В. Селіванов, має розглядатися як органічна складова загальної проблеми демокра­тизації державно-упорядкованого українського суспільства, а не як самоціль [170; 32, с. 22].

На сьогодні в Україні склалися як об'єктивні, так і суб'єктивні пе­редумови для переходу до якісно нового етапу державотворення, голов­ним змістом якого має стати реформування державного ладу на основі поглиблення демократичних засад розвитку суспільства.

Суперечливий, складний та, зрештою, закономірний історичний розвиток подій підняв сьогодні Україну на міжнародну арену як окрему державу, що не тільки формально, а й реально стала поруч теоретично й юридично рівних собі держав світу [233, с. 33].

Реформування державного ладу на основі положень Конститу ції України потребувало і потребує сьогодні наукового забезпечення, твор­чого обговорення шляхів і методів такого реформування, наполегливої і конструктивної роботи політиків, народних депутатів України, вчених, врахування думок народу, внесення конкретних пропозицій щодо ре­формування органів державної влади [12, с. 11].

Для забезпечення стабільного подальшого розвитку державних інституцій важливу роль відіграє суспільство, що інтегрується у гро­мадянське на засадах української державницької самоідентифікації. За сучасних умов інтеграційні питання в українському суспільстві вирі­шуються досить суперечливо внаслідок розбіжностей системи ціннос­тей в історичній пам'яті. Якщо говорити про підтримку з боку суспіль­ства стратегічного напряму розвитку Української держави, то різно- змістовна історична пам'ять окремих регіональних груп різко зменшує підтримку інтеграції в євроатлантичний простір [223, с. 7-8].

Синтезуючи результати дослідження, необхідно зауважити, що пізнавати, а тим більше змінювати існуючий державний лад неможли­во без знання його історичних закономірностей виникнення і трансфор­мації. Історичне осмислення досліджуваного явища дозволило виді­лити авторську періодизацію його становлення і розвитку:

1) перший етап - 1990-1995 рр. - етап проголошення незалежності України (прийняття Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України) і внесення відповідних змін до чинної на той час Конституції України 1978 р., обумовлених зміною державного ладу України;

2) другий етап - 1995-1996 рр. - етап розбудови державного ладу України, закріплений Конституційним Договором між Верховною Радою України і Президентом України;

3) третій етап - 1996-2004 рр. - етап становлення й розвитку дер­жавного ладу, передбаченого чинною Конституцією України, яка за­кріпила якісно новий державний лад;

4) четвертий етап - 2004 р. - донині - етап внесення змін до чинної Конституції України та їх реалізації, які обумовлюють трансформацію окремих інститутів існуючого державного ладу України.

Науковий супровід вдосконалення законодавства покликаний га­рантувати демократичний розвиток Української держави і суспільства, стати фундаментом комплексу реформаторських дій, спрямованих на формування демократичного державного ладу.

Осмислюючи власний досвід державного будівництва, необхідно активізувати дослідження вітчизняної юридичної науки у сфері ви­вчення світового досвіду конституційно-правового регулювання основ­них засад державного ладу, зокрема розвиток правової думки та прак­тики сучасних державотворчих процесів.

Необхідно вийти на проведення комплексної політичної реформи, яка будуватиметься на таких принципах.

1. Запровадження механізмів реальної підзвітності всіх гілок влади та органів державного управління перед суспільством та відповідаль­ності перед громадянами.

2. Підвищення дієздатності та ефективності функціонування сис­теми влади через збалансований розподіл повноважень і функцій між її гілками та органами.

3. Делегування повноважень органам місцевого самоврядування та запобігання відцентровим тенденціям.

4. Адаптація інститутів політичної системи та громадянського суспільства до нових суспільних потреб: нові вимоги до політичних партій, нові умови і стимули для неурядових організацій.

Відповідно до нових соціально-економічних та політико- ідеологічних орієнтирів, сучасний етап державотворення в Україні об’єктивно обумовлений потребою рішучого подолання кризових явищ у соціально-економічній сфері суспільного розвитку, які набули сис­темного характеру і свідчать про неефективність здійснюваних остан­нім часом спроб трансформувати систему державного ладу України.

1.3.