Поняття державного ладу як загальнотеоретичної категорії

Одним із важливих моментів розуміння сучасного процесу пізнан­ня розвитку державного ладу слід визнати необхідність координації, узгодження різних поглядів, позицій, шкіл, методів дослідження. Цьо­му має сприяти добре усвідомлений методологічний фундамент, який дозволяє оцінювати ефективність методів, що використовуються для вирішення науково-теоретичних і практичних завдань.

Звідси вітчизняна юриспруденція має не тільки спиратися на мето­дологію соціальної філософії і соціології, а й удосконалювати й роз­робляти на їх основі власні конкретно-методологічний і теоретичний фундаменти, які сприятимуть більш глибокому пізнанню правової та державної дійсності, за допомогою розвитку нових пізнавальних засо­бів [1, с. 26].

І. Самощенко, В. Петров, Ф. Лиходєдов ще у 60-ті рр. XX ст. підкрес­лювали необхідність вироблення наукового підходу щодо розуміння державного ладу. Як свідчить аналіз, ця думка не була належним чином сприйнята [2; 3; 4, с. 98-100; 5]. І це притому, що відтоді категорія «дер­жавний лад» вживається часто і неоднаково трактується науковцями.

Слід врахувати й те, що зміна властивостей соціальної дійсності, зокрема державно-правової реальності в Україні, обумовлена набуттям незалежності, рухом до стандартів правової демократичної соціальної державності й органічно пов’язана зі зміною її ознак, у першу чергу необхідністю трансформації уявлень про державний лад України.

Актуальність дослідження стимулюється відсутністю комплексних теоретичних розробок, присвячених визначенню поняття, аналізу сис­теми «державного ладу», його співвідношення з іншими взаємо­пов'язаними категоріями, їх взаємовпливу. До того ж ця наукова пробле­матика значно актуалізується в умовах сучасного державно-правового розвитку України і пов'язана з необхідністю забезпечення теоретико- правової моделі державного ладу.

У такому контексті постає завдання вивчення державного ладу як нормативно об’єктивованого, складного інституційного комплексу суспільних відносин з організації і діяльності держави, які обумовлені історичними умовами й рівнем розвитку політичних, економічних, культурних та інших відносин і відповідних інститутів.

У вітчизняній юридичній науці в тому чи іншому аспекті дослідже­но проблеми українського конституціоналізму, конституційного ладу та окремі положення державного і суспільного ладу [6-17]. Для загаль­нотеоретичного аналізу державного ладу України це є суттєвим. На­копичення великого за обсягом і різноманітного за змістом матеріалу ставить перед науковцями питання про виокремлення в межах загальної теорії держави і права самостійної теорії державного ладу.

Закономірності розвитку державного ладу та його взаємодія з ін­шими явищами зумовлюють необхідність пошуку і застосування в процесі дослідження багатоаспектного й багатомірного підходів, си­нергетичного, міждисциплінарного розгляду його різних сторін за до­помогою сукупності різних методів та дефініцій, які виробляються різними науками [18, с. 59]. Безперечно, що міждисциплінарний розгляд державного ладу забезпечує діалектичний погляд на нього, тобто необхідним є комплексне застосування взаємодоповнюючих методів дослідження й оцінки різних наук, досвіду пізнання і мислення, що був набутий у процесі їх розвитку.

Таким чином, актуальність наукової розробки цієї тематики обумов­люється наступним: по-перше, тема державного ладу є настільки ши­рокою, що її не можна вичерпати й кількома монографічними та дисер­таційними роботами, а існуючі праці не містять остаточних висновків і беззаперечних позицій унаслідок того, що державний лад із норматнв- ної сторони та політико-правової практики має перехідний характер. По-друге, дослідження в монографіях, присвячених конституціоналіз­му, конституційному ладу, державності й окремим актуальним питанням державного ладу, свідчить про те, що настав час осмислення цих про­блем в Україні як комплексної (а не фрагментарної) наукової теми. По-третє, збагачення науки дослідженнями з цієї актуальної тематики, у якій раніше існував дослідницький дефіцит, позитивно впливає на практик} державного будівництва.

Загальновідомим є факт, що будь-яка наука, у тому числі й юридична, ґрунтується на певній категорії, системі понять, які вважаються основою для її предметної сфери, досліджуються цією наукою, уточнюються і мають поглиблюватися. Аналіз державного ладу пов'язаний передусім з виокремленням світоглядної структури знань про його сутність, систе­му, функції та гарантії тощо як цілісного соціального явища.

Базовим елементом понятійного апарату загальної теорії держави є поняття держави, яке є родовим для понять державного ладу, держав­ного устрою, державної влади, форми держави та ін. [З, с. 7-17]. Тому найвидатніші представники всіх поколінь людства приділяли увагу ви­значенню поняття держави, причин її появи, відповідних форм держа­ви і видів державного ладу.

Сучасна держава розглядається передусім як орган управління со­ціумом, «концентрована та організована сила суспільства», функціо­нальне призначення якої полягає в тому, щоб бути головним інструмен­том, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми [19, с. 146]. Це виражається в тому, що держава починає поступово засвоювати нову для неї роль «слуги суспільства», і відповідно у формуванні сучасного державного ладу домінують за- гальносоціальні, загальнодемократичні, гуманістичні засади.

Термін «лад» вживається в багатьох значеннях, зокрема як система, структура, будова, організація, устрій, уклад, порядок, влада, злагода, узгодженість, упорядкованість, розташування, розміщення, злагодже­ність, системність. У цілому цей термін відображає переважно два явища: статику (організацію, структуру) і динаміку (діяльність, пове­дінку, рух) суспільних явищ.

Відповідно державний лад являє собою в найбільш загальних рисах організацію й діяльність держави, що передбачені і гарантовані Кон­ституцією і законами України. Він інтерпретується також як певний порядок організації і діяльності держави, як офіційний порядок, перед­бачений і гарантований Конституцією і законами країни.

У реальному житті державний лад постає як складна система сус­пільних відносин, передбачених Конституцією і законами України з організації та здійснення державної влади, охоплених в єдності всіх її сторін і обумовлених історичними умовами та певним рівнем розвитку політичних, економічних, ідеологічних та інших відносин, а також від­повідних інституцій.

Державний лад - це багатоаспектне і багатопланове комплексне утворення, тому можна виокремити: по-перше, його елементний склад; по-друге, соціальні зв'язки між елементами.

З метою формулювання авторського визначення поняття держав­ного ладу доцільно проаналізувати основні наукові підходи щодо співвід­ношення змісту категорії «державний лад» з іншими суміжними кате­горіями. Такими підходами є наступні: державний лад тотожний консти­туційному ладу; державний лад є частиною конституційного ладу; державний лад є елементом державності; державний лад і суспільний лад - взаємопов’язані категорії; державний лад ототожнюється із по­літичною системою суспільства; управлінський процес є складовою суспільного і державного ладу; державний лад детермінується політич­ною і правовою свідомістю; державний лад є органічною єдністю типу та форми держави; державний лад - явище, тотожне формі держави; державний режим як підсистема державного ладу; державний устрій як елемент державного ладу тощо. Наведені підходи визначають пріо­ритетні напрями наукового опрацювання цієї проблематики.

Сьогодні назріла необхідність вивчення співвідношення вищезаз­начених понять для розробки загальної концепції розбудови Української держави, зокрема концепції організації й удосконалення державного ладу України, а також для застосування їх у практиці українського державотворення.

Очевидно, що кожен із наукових підходів має певні позитивні якос­ті та відбиває певну позицію того чи іншого дослідника щодо проблеми співвідношення держави як соціального інституту з іншими утворен­нями соціальної макросистеми. Проте наявні деякі спрощення в розу­мінні і тлумаченні проблеми взаємодії та співвідношення державного ладу з іншими суспільними феноменами як на рівні загальної, так і на рівні спеціальної теорії держави та права. У контексті нашого дослі­дження важливо проаналізувати наукові визначення понять, якими оперують вчені з метою подолання термінологічної нечіткості та понятійно-логічної невизначеності щодо співвідношення ряду понять та категорій. Розглянемо запропоновані вище позиції поетапно.

В українській і зарубіжній науковій юридичній, політологічній, філософській та іншій літературі існує багато визначень термінів «дер­жавний лад», «державність», «суспільний лад», «конституційний лад», «політична система суспільства», «тип та форма держави» тощо. Виді­лення різних підходів та їх різноманітність пов’язана з істотними змі­нами, що відбулися і відбуваються в Україні та в інших державах, а також із збагаченням юридичної думки щодо форми, сутності і змісту державного ладу. Сьогодні необхідно досліджувати ці категорії як ідею, концепцію, процес і як реальність.

Аналіз співвідношення «державного», «суспільного» та «конституцій­ного ладу» закладає фундамент для подальших плідних наукових розробок. В юридичній літераіурі майже не існує наукових досліджень з визначення співвідношення, взаємовпливу, обумовленості цих понять.

Визначення поняття «державний лад» надається в поодиноких науко­вих публікаціях і має епізодичний та побіжний характер, що призводить до неточних термінологічних інтерпретацій, неправильних висновків. З метою більш чіткого окреслення предметного поля критики варто про­вести грунтовний аналіз вшценаведених наукових підходів.

Прихильники першого - широкого підходу - включають до змісту державного ладу й елементи суспільного устрою, а прихильники друго­го - розглядають державний лад як відносно самостійний елемент конституційного ладу, сукупність відносин будівництва (організації) та діяльності держави й державних органів.

Представник першого підходу П. Кудрявцев визначив державний лад як організацію держави, що включає в себе суспільний і державний устрій, систему державних установ, основні права і свободи громадян та виборчу систему [20, с. 200]. Близькою до вищезазначеної є позиція А. Сухарева, який вважає, що державний лад - це сукупність суспільно- політичних відносин, які відображають найбільш стійкі властивості, взаємозв'язки і взаємодії елементів внутрішньої організації суспільства [21. с. 69]. С. Телешун виходить із змісту родового поняття держави й вважає, що державний лад включає суспільний і державний устрій, систему державних органів влади, систему установ, які цю владу за­безпечують, правову і виборчу системи [13, с. 92]. У даному випадку мова йде про певне ототожнення державного та конституційного ладу.

О. Рум'янцев, В. Додонов підкреслюють, що державний лад від­різняється від конституційного ладу в тому випадку, якщо держава впливає на суспільство в неправовій формі (не на основі Конституції та інших легітимних джерел права). На думку вчених, змістовно визна­чення поняття «державний лад» відрізняється від поняття «конститу­ційний лад» тим, що, перше — це система відносин, яка встановлюєть­ся конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави, а друге — встановлюється тільки конституцією [22, с. 60]. Вищезазна­чену позицію підтримує також і В. Кравченко й трактує державний лад як систему основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно- правовими) нормами [23, с. 74-75]. Аналізуючи ці визначення, необхідно зауважити, що, по-перше, згідно з таким підходом «держав­ний лад» майже ототожнюється з «конституційним ладом»; по-друге, ототожнення державно-правових та конституційно-правових норм не є обґрунтованим. Автори акцентують увагу, що державний лад може бути конститу ційним, якщо мова йде про конституційну державу, тоб­то державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом, викону є певні обов'язки перед людиною і суспільством, й неконституційним - державний лад тоталітарної держави.

Представники другого підходу А. Колодій, В. Копєйчиков виходили з того, що Конституція - це насамперед Основний Закон держави, звідси саме характеристика державного ладу, його складових посідає в ній провідне місце. Автори зазначають, що на відміну від суспільного ладу, поняття якого об'єднує і характеризує основні риси суспільства, державний лад визначає основні риси держави, напрями та форми впливу останньої на суспільство [7, с. 11-12]. Обґрунтовуючи такий підхід, дослідники констатують, що поняття державного ладу охоплює питання, пов'язані із сутністю і функціями держави, статусом грома­дянина в ній. формами правління й державного устрою, структурою державного апарату та іншими важливими рисами державного життя.

Державний лад визначає основні організаційні форми та інститути політичної влади, що властиві державі в цілому з урахуванням історич­них та інших умов. Виходячи з цього, В. Чиркін обґрунтовано виокрем­лює три основних параметри державного ладу: певну структуру відносин між державою, суспільством і особистістю, що відтворюється в систе­мі методів здійснення державної влади; систему вищих та інших орга­нів державної влади, їх структуру, співвідношення їх компетенції; по­рядок утворення державної влади і державного устрою [24, с. 185-197]. Взаємовідносини елементів системи державного устрою є вагомою складовою сукупності суспільно-політичних відносин, що являють собою державний лад. Використовуючи такий підхід, С. Телешун також характеризує державний лад України за трьома вищенаведеними пара­метрами. Державний устрій, на думку дослідника, також має три пріо­ритетні змістовні значення і полягає в територіальному устрої держави, сукупності складових територій України, організації всього населення на певній території, тобто в національному устрої і територіальній організації влади [13, с. 93, 105]. До того ж «державний лад» пов'язаний насамперед із структурою і функціями найважливіших інститутів дер­жави, статус яких визначає Конституція України і які відіграють най- значнішу роль у державному будівництві [13, с. 88].

На єдність організаційного та функціонального компонентів дер­жавного ладу вказав В. Погорілко. Він визначив це явище як систему принципів організації (будівництва) і діяльності держави, передбачених і закріплених насамперед її конституцією. При цьому принципи, на його думку, опосередковують собою, як правило, суть, тип, форму, функції держави та механізм їх здійснення [25, с. 135-136]. Конкрети­зуючи ці положення, в юридичній енциклопедії В. Погорілко, С. Бо- бровник визначають державний лад як: 1) складову конституційного ладу; 2) сукупність загальних принципів, закріплених конституцією та законодавством держави щодо організації державної влади та здійснен­ня владних повноважень [26, с. 139; 11]. Слід зауважити, що наведене визначення є дещо неточним з огляду на те, що зміст державного ладу не обмежується лише системою принципів. Для аргументації цієї по­зиції слід відзначити, що характер державного ладу сучасної України закріплений перш за все Конституцією України, Декларацією про державний суверенітет України, Актом проголошення незалежності України. Основи державного ладу України окреслено в «Загальних за­садах» Конституції (розділ І), а також у статтях, що передбачають форми прямого народовладдя (розділ III), систему та порядок функціону­вання органів державної влади і органів місцевого самоврядування (розділи IV—VIII; XI). Ці принципи визначають основні організаційні форми, методи, інститути механізму держави в цілому і конкретно України з урахуванням історичних та інших умов.

Аналіз цих положень свідчить про те, що державний лад є ціліс­ною функціонуючою системою суспільних відносин і загальними засадами функціонування цієї системи, які базуються на суспільних цінностях, фундаментальних ідеях - вихідних положеннях Конституції України.

Процес становлення державного ладу України є досить складним, що зумовлюється перехідним етапом розвитку української державнос­ті. Тому однією з актуальніших проблем є вивчення теоретико- методологічних питань становлення української державності в транс­формаційний період через розвиток державного ладу, функціонування відповідних інституцій.

Термін «державність» досить часто використовується в юридичних, історичних, політологічних, філософських та інших дослідженнях. Аналіз сучасної української державності диктує необхідність перш за все визначити зміст поняття «державність». Сьогодні можна констату­вати практичну відсутність чіткого визначення поняття державності, хоча основні його параметри окреслені. Держава і державність - не ідентичні поняття. Державність все частіше розуміється у широкому значенні і відповідно не зводиться тільки до структур державного меха­нізму [27, с. 201]. Хоча в юридичній літературі можна зустріти викорис­тання понять держава і державність як тотожних [28, с. 11; 29, с. 26]. А деякі науковці (Ю. Краснов) визначають державність як сукупність двох компонентів державного ладу і державно-правових установ, зали­шаючи поза увагою інші її складові.

Виходячи із зазначеного, постає завдання визначити поняття дер­жавності як загальнотеоретичної категорії, виявити її елементи та якості, а також розкрити співвідношення з поняттям «державний лад».

Ю. Шемшученко та інші науковці наголошують, що державність - це специфічна ознака державно-політичної організації суспільства [ЗО, с. 162; 31, с. 111-112]. Термін має багато значень і вживається: а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу; б) для характеристики системи (механізму) політичної організації сус­пільства; в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату).

Ю. Тодика вважає, що державність є складним комплексом елемен­тів, структур, інститутів публічної влади, а також компонентів неполі- тичного характеру, які обумовлені самобутністю і специфікою соціально- економічних, політичних й духовних умов життєдіяльності конкретно­го народу чи об'єднання народів на певному етапі розвитку суспільства [27, с. 201]. В іншій роботі В. Тацій, Ю. Тодика конкретизують це ви­значення і наголошують, що державність є досить складним комплексом елементів, структур, інститутів публічної влади, а також компонентів неполітичного характеру [32, с. 7]. Державність - це стан не лише дер­жави, а й суспільства в конкретний історичний період, якісна характе­ристика його елементів. Вона включає в себе інституції як держави, так і громадянського суспільства, яке перебуває на стадії формування. Роз­виток правової державності і становлення дієздатного громадянського суспільства є взаємопов'язаним процесом.

І. Бачило досліджує державність як форму виразу організованої владної волі людей до створення і забезпечення сучасних форм спів­життя та сучасної діяльності в межах певної території, складу населен­ня, дотримання суверенності свого та інших народів [33, с. 26]. Під­сумовуючи свої міркування, вона визначає феномен державності як єдиний політико-правовий механізм.

Ю. Веденєєв характеризує сучасну державність як глобальну транс­формацію цивілізаційних засад існування країни [34, с. 33-35]. Автор не обмежує державність політичними реформами, функціонуванням державного механізму та завданнями вдосконалення державної влади.

Найбільш ґрунтовним і цілісним є дослідження феномену держав­ності, проведене Л. Морозовою. Зокрема, вона наголошує, що держав­ність є комплексним поняттям, яке відображає якісний стан державно- організованого суспільства. Така характеристика державності дозволяє всебічно та об'єктивно висвітлити етапи історичного розвитку, про­слідити динаміку та її тенденції розвитку, виявити інституціональну стійкість важливіших процесів й закономірностей, прогнозувати пер­спективу подальшого руху, а також сформулювати цілісний погляд на державність. Вона має національно-духовну природу, національно- культурну орієнтованість, відображає духовні та соціальні цінності [35, с. 10-11]. Державність є конкретно історичним явищем внаслідок того, що характеризує стан суспільства на певному етапі його розвитку, в межах конкретно-історичних обставин [36, с. 27-28].

У контексті нашого аналізу заслуговує на увагу характеристика еле­ментного складу поняття державності. Воно включає в себе компоненти, які в процесі її функціонування підтримують рівновагу всієї системи, її збереженість та зміцнення. У свою чергу, якісний стан суспільства є критерієм ефективності окремих її елементів. До того ж державність є багатоплановим і багатоаспектним явищем, яке включає в себе не тільки певні елементи, але і соціальні зв'язки між ними. Жоден із компонентів державності не містить у собі критерію розвитку державності в цілому. Кожен з елементів має своє призначення та свої власні функції, відмінні від призначення і функцій інших елементів державності. Сукупна дія усіх компонентів забезпечує її розвиток як цілісного організму.

Т. Архипова вважає, що основні компоненти державності знахо­дяться на різних стадіях: державний устрій реформується, державний апарат знаходиться у стадії становлення, державна служба легітимізу­ється і потребує контролю з боку громадянського суспільства [37, с. 217]. У той же час позитивним є те, що складові державності мають абсо­лютно нові риси, які свідчать про набуття ними елементів демократич­них, цивілізованих якостей.

Резюмуючи наведені погляди, слід зауважити, що тема державнос­ті є малодослідженою як у вітчизняній, так і зарубіжній науці, тому потребує подальшого концептуального узагальнення та аналізу. Хоча останнім часом захищені докторські та кандидатські дисертації, в яких аналізуються ті чи інші аспекти розвитку державності [36; 38—42]. Це роботи, в яких державність не зводиться лише до державних структур, а вивчається з позицій широкого підходу як комплексне багатоаспектне явище. Розбудова української державності на демократичних засадах, констатує Ю. Тодика, повинна забезпечити оптимальне співвідношен­ня інтересів держави та особистості [27, с. 216-217].

Систематизація наведених наукових підходів дозволяє дійти висно­вку, що поняття «державність» значно ширше понять «держава», «дер­жавний лад», «політична система». Безумовно, державність включає як компонент державу, пов'язану з поняттями «державний лад», «державна влада», «державні органи», але не зводиться до них. Сутність держави, її соціальне призначення, цілі, завдання, функції здійснюють безпосеред­ній вплив на розвиток державності.

Державність - це не лише організація і функціонування інститутів державної влади на відповідному етапі розвитку суспільства. Якщо держава є елементом політичної системи, то державність у широкому розумінні включає як державу, так і значну частину політичної системи і економічних відносин, а також елементи громадянського суспільства, що впливають на державу, державний лад і політичну систему в цілому [32, с. 7-9].

Становлення сучасної української державності на демократичних засадах - це системний, складний політико-правовий процес, досить тривалий за часом розвитку, який охоплює реформування всіх сфер суспільного життя, вдосконалення державних і недержавних інституцій, підвищення рівня політико-правової культури населення, посадових і службових осіб державного апарату.

Досліджуючи вищезазначені проблеми, необхідно виходити з того, що українська державність є перехідною. Вона еволюціонує у складних як політичних, так і соціально-економічних умовах.

Змістом наступного наукового підходу є визначення системного зв’язку державного та суспільного ладу, про що свідчить комплексний аналіз вітчизняної і зарубіжної юридичної літерату ри.

У контексті теми нашого дослідження варто зазначити, що розгляд суттєвих характеристик суспільного ладу дозволяє виділити в ньому як динамічні, так і статичні елементи. Адже без фіксації сталих компонен­тів суспільного ладу навряд чи можна зафіксувати рух історії: важливо знати, що саме перебуває в історичному русі. В історії виникали і зни­кали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні можна стверджувати, що розвинене суспільство має певну, більш-менш уста­лену структуру. В її основі лежить необхідність забезпечення основних життєвих потреб людини (що не раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації існують для людини). Але при вирішенні цих проблем не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного ладу, інакше в суспільстві молить ви­никнути небажані деформації.

Визначення терміна «суспільний лад» надається в поодиноких на­укових публікаціях, його зміст аналізується епізодично та побіжно. Так, у публікаціях радянських авторів здійснено спроби надання інтерпре­тацій цього поняття. Науковий аналіз попереднього досвіду дозволяє зробити висновок, що під суспільним ладом розумілося втілення за­конів розвитку суспільно-економічної формації, соціальна система в єдності способу виробництва і суспільна надбудова у вигляді інших суспільних відносин й відповідних установ [43, с. 3-4]. Таке визначен­ня мало описовий та ідеологізований характер («головні підвалини радянського суспільного ладу», «політична, економічна система радян­ського суспільства», «соціальна основа радянського суспільства» тощо). Можна стверджувати, що радянське державне право абсолютизувало соціополітичну роль Конституції. Такий підхід неминуче призводив до того, що Основний Закон відігравав роль інструменту неправового впливу на суспільні процеси.

Традиційно у вітчизняній науці і практиці суспільний лад мав іде- ологізовану форму закріплення. На сучасному етапі розвитку юридич­ної науки вчені схиляються до того, що суспільний лад має базуватися на загальновизнаних гуманних цінностях, нормах, ідеалах. Але це не пасивно існуюча сукупність суспільних ідей, це система, яка повинна мати загальновизнаний характер, відображати справедливий баланс соціальних інтересів.

У контексті нашого дослідження важливим є розуміння того, що закріплення загальнодемократичних засад суспільного ладу полягає не у проголошенні «історичного типу» суспільства, а в конкретних право­вих інститутах і нормах, які створюють реальні умови для розвитку відповідних суспільних відносин. Якщо визнати, що Конституція Укра­їни містить системне бачення державного ладу, то, очевидно, важко поєднати це з тим, що Конституція «взагалі не містить положень про характер суспільного ладу». Дійсно, прямих ідеологічних кліше Кон­ституція не містить і містити не повинна. Але ж у Конституції чітко висвітлюється системне бачення суспільного ладу, заснованого на рів­ності всіх форм власності, свободі підприємництва та ін. Узагалі, кон­ституційні засади державного й суспільного ладу мають об'єктивований характер.

Слід погодитися з О. Кутафіним і О. Рум'янцевим, що суспільний лад є не тільки державно-правовою категорією, а й соціально-політичним поняттям, яке охоплює всю суму відносин у суспільстві [44, с. 108]. А. Венгеров трактує суспільний лад як взаємодіючі системи: політичну, соціальну, економічну, ідеологічну, правову та інші, які складаються та існують об'єктивно і є органічним поєднанням різноманітних соціаль­них елементів, що взаємопов'язані, мають певний характер цих взаємозв'язків; їх діяльність визначається цілями, завданнями та інши­ми критеріями життя суспільства [45, с. 185-186]. Ці елементи створю­ють різні суспільні системи. До них належать: соціальні інститути, культурні пласти, економічні організації, правові норми, інститути, за­конодавство тощо. Саме ці елементи в об'єктивно обумовлених спо­лученнях структурують суспільство на системи, а теоретична думка виокремлює та досліджує ці системи: політичні, соціальні, економічні тощо.

У свою чергу, Б. Страшун, О. Рум'янцев та В. Додонов визначають суспільний лад як історично конкретну систему суспільних відносин, тобто організацію суспільства, що обумовлена певним рівнем вироб­ництва, розподілом й обміном, характерними особливостями суспільної свідомості і традиціями взаємодії людей у різних сферах життя, яка охороняється державою і правом [46, с. 188; 22, с. 196; 47, с. 20].

У вітчизняній літературі можна виокремити такі підходи до визна­чення поняття «суспільний лад». А. Колодій, В. Копєйчиков запропо­нували розуміти суспільний лад як систему суспільних відносин, що розвивається на основі певного виду власності й системи господарю­вання, а також суб'єктів цих відносин, починаючи з конкретної людини, об'єднань громадян і закінчуючи великими державними і громадськи­ми організаціями [7, с. 10]. В. Погорілко та В. Федоренко визначили суспільний лад як організацію і діяльність суспільства, передбачені й гарантовані Конституцією України [48, с. 110].

Наукову цінність має визначення суспільного ладу за сутністю, змістом та формою. Так, за своєю сутністю суспільний лад України, на думку вчених, являє собою передбачений Конституцією та іншими за­конами України певний тип суспільних відносин - організаційних і функціональних, обумовлених внутрішніми і зовнішніми чинниками. За змістом суспільний лад визначається як система політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних (духовних) та інших напрямів суспіль­них відносин, тобто відносин у всіх основних сферах життя і діяльнос­ті суспільства - системах політичного, економічного, соціального і духовного ладу суспільства. Водночас авторами звертається увага на організаційні і функціональні форми суспільного ладу. Відповідно за формою суспільний лад проаналізовано як систему організаційних і функціональних форм у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто систему його організації і форм діяльності [48, с. 111]. Такий підхід є найбільш виваженим і прийнятним у сучасних умовах розвитку суспільного ладу.

Систематизація основних наукових підходів дозволяє дійти висно­вку, що суспільний лад є організацією і діяльністю суспільства; істо­рично конкретною системою суспільних відносин, обумовленою осо­бливостями суспільної свідомості; традиціями взаємодії людей у різних сферах життя (політичній, економічній, соціальній, культурній та ін.); визначеними цілями, завданнями та іншими критеріями розвитку сус­пільства, що відображає баланс соціальних інтересів.

Причини виникнення термінологічних непорозумінь пов'язуються з тим, що поняття «суспільний лад» асоціюється з цілим рядом ціннос­тей та принципів. З огляду на зазначене слід констатувати той факт, що поняття «державний лад» і «суспільний лад» є певною мірою близьки­ми, але не тотожними. Якщо брати за основу виникнення понять «кон­ституційний», «державний» та «суспільний лад», то саме поняття «конституційний лад» є відносно умовним. Слід наголосити також на необхідності дотримання певного оптимуму і у правовому регулюван­ні механізму взаємодії державної влади із суспільством.

У сучасній науці все частіше використовується поняття «конститу­ційний лад». Воно, як зауважує О. Рум’янцев, фіксує чітко визначену, основоположну частину соціальних відносин, що закріплюють органі­заційну і функціональну єдність суспільства, та визначає сукупність принципів, без яких лад держави не є конституційним [47, с. 19].

Виявленню сутності цього інституту присвячене ґрунтовне вивчення його якостей, ключових понять, закономірностей становлення на фоні досвіду вітчизняних перетворень. Коли йдеться про ототожнення кон­ституційного та державного ладу, то такий підхід ґрунтується передусім на тому, що сам державний лад визначається виключно в межах Основ­ного Закону країни. Розділ І Конституції України «Загальні засади» фіксує основи конституційного ладу [49]. Як зауважує В. Шаповал, він містить положення сутнісного характеру, більшість з яких виконує роль юридичного підґрунтя, нормативної першооснови для інших конститу­ційних положень. Значна частина його норм є нормами-принципами, які забезпечують найбільш загальний рівень регулювання [50, с. 279-280]. З метою забезпечення грунтовності аналізу доцільно залучити також і досягнення інших наук: філософії, політології, соціології та інших, які практично використовуються при формулюванні норм-принциггів, норм- цілей, норм-завдань та норм-декларацій у законодавстві.

Предметне поле дослідження пов'язане з конкретизацією категорії «конституційний лад», яка стосується окремих національних конституційно-правових систем і отримує конкретно-історичне право­ве наповнення. Термін «конституційний лад» використовується у бага­тьох конституціях, як правило, без офіційного визначення його змісту. Лише аналіз конкретного конституційного тексту дозволяє вивести це поняття на доктринальному рівні. Як зазначає Н. Богданова, співвідно­шення основної інтегруючої категорії «конституційний лад» та її логіч­ного аналога, що виокремлюється для характеристики конституційно­го ладу конкретної країни, можна розкрити через взаємозв'язок філо­софських категорій загального та одиничного. Порівняння ж суті та змісту конституційного ладу різних держав пов'язано ще з однією філософською категорією - категорією особливого [51, с. 163]. У цьому контексті консти­туційний лад тієї чи іншої країни виступає як особливе, відмінне від тих матеріальних явищ і логічних узагальнень, з якими він порівнюється. Загальним у цьому співвідношенні є те, що вказує на схожість. Причому особливим є зв'язок між одиничним і загальним [52, с. 130].

В юридичній літературі зазначається, що «конституційний лад» є основною інтегруючою категорією, яка створює понятійну систему науки конституційного права в аспекті як її компонентів (блоків), так і відносин, що складаються між ними. Основне навантаження цієї кате­горії полягає в забезпеченні цілісності науки конституційного права та її провідної ролі в юриспруденції [51, с. 160-161]. Тому термінологічна чіткість та зрозумілість має стати фундаментом для подальших плідних наукових розробок, у тому числі з метою більш грунтовного досліджен­ня поняття «державний лад».

Точність та методологічна обґрунтованість висновків пов’язана з необхідністю системного аналізу наукових визначень категорії «кон­ституційний лад», якими оперують дослідники. У контексті цього до­слідження важливою є спроба надання такої інтерпретації поняття «конституційний лад», яка дозволила б не тільки усунути терміноло­гічну плутанину, але й зрозуміти роль і місце державного ладу в систе­мі інших державно-правових явищ.

Комплексний аналіз різноманітних точок зору науковців із визна­ченої проблеми дозволив врахувати як традиційні, так і специфічні підходи, які умовно можна поділити на такі групи: 1) конституційний лад ототожнюється з державним ладом (Д. Катков, К. Козлова, О. Ку- тафін, В. Маклаков, О. Фрицький та ін.); 2) конституційний лад уособ­лює в собі суспільний і державний лад (Н. Богданова, О. Костюченко, О. Міцкевич, Є. Супрунюк, Ю. Тодика та ін.); 3) народовладдя є сутніс­тю конституційного ладу, а конституційний лад є механізмом реально­го забезпечення народовладдя (Н. Боброва, Ю. Єрьоменко, А. Каягін, В. Лучин, О. Тодика та ін.); 4) конституційний лад характеризується державним забезпеченням прав людини як вищої соціальної цінності (М. Баглай, Б. Габричидзе, О. Кушніренко, А. Мучник, О. Рум'янцев, Б. Страшун, О. Фрицький та ін.); 5) конституційний лад є співвідношенням влади і відповідальності (Н. Боброва, Т. Зражевська та ін.); 6) консти­туційний лад - це основи державності та права (О. Кокотов, М. Кукуш- кін, В. Лафітський та ін.); 7) конституційний лад є системою політич­них, економічних і соціальних відносин, норм і принципів (В. Годова­нець, В. Додонов, В. Кабишев, В. Кравченко, О. Кокотов, В. Погорілко, О. Рум’янцев, О. Тодика, В. Федоренко та ін.).

Прихильники першого підходу ототожнюють конституційний та державний лад, що призводить до нечітких, а подекуди методологічно необгрунтованих висновків. Так, В. Маклаков розглядає конституційний лад у двох значеннях: 1) у вузькому - як організацію управління дер­жавою і суспільством, за умови існування якої гарантуються права і свободи громадян, забезпечується поділ влади і законодавча влада належить представницькому органу; 2) у широкому - як головні засади функціонування демократичної держави [53, с. 227]. Слід зауважити, що у визначенні В. Маклакова йдеться не про конституційний лад, а лише про його засади - принципи, закріплені в конституції, які визна­чають демократичний розвиток держави.

О. Кутафін під конституційним ладом розуміє сукупність певних га­рантій підкорення держави праву. У цьому визначенні конституційний лад практично ототожнюється з правовою державою. В іншій праці К. Козло­ва. О. Кутафін, Д. Катков визначають конституційний лад як певну форму або спосіб організації держави, яка забезпечує підкорення її праву і харак­теризує як конституційну державу [54, с. 28-29; 55, с. 38]. У цьому випад­ів відбувається ототожнення понять конституційного та державного ладу. Обмеження державної влади правом має на меті створення оптимальних умов для функціонування громадянського суспільства як невід’ємного елеменіу конституційної держави. Обгрунтовуючи своє визначення К. Коз­лова і О. Кутафін зазначають, що кожна держава характеризується певни­ми рисами, у яких виявляється специфіка цієї держави. Як вважають авто­ри, сукупність зазначених рис дає змогу говорити про певну форму, певний спосіб організації держави, який після закріплення його конституцією стає конституційним ладом [56, с. 121-122].

Як зазначив В. Погорілко, такий підхід є досить поверховим. Дійсно, можна вважати, що певна форма, певний спосіб організації держави після закріплення конституцією стає органічною складовою частиною конституційного ладу країни [57, с. 137]. У цьому аспекті визначення конституційного ладу як організації держави звужує зміст досліджува­ної категорії, тому не можна погодитися з таким її розумінням.

О. Фрицький також у найзагальнішому вигляді визначає конститу­ційний лад як закріплення в Основному Законі форми і засобів органі­зації держави. В Україні згадані форми і засоби організації держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Автор констатує, що саме така держава може бути за своєю суттю конститу­ційною державою, яка закріплює в Конститу ції засади конституційно­го ладу, характеризується обмеженістю державної влади правом на основі принципу суверенітету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними кон­ституційними гарантіями [58, с. 99-100].

Вищезазначена інтерпретація конституційного ладу, на думку В. Погорілка, призводить до ототожнення його з державним ладом [57, с. 139-160]. Однак конституційний лад неприпустимо ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від останнього конституційний лад завжди передбачає наявність у державі конституції й таких ознак, як: непорушність і невідчужуваність загальновизнаних природних прав і свобод людини, народний суверенітет та інші, а також механізмів реального забезпечення існування демократичного державного ладу.

Наступний підхід базується на тому, що поняття конститу ційного ладу розвивається з категорій державного та суспільного ладу, як на­голошують Ю. Тодика та Є. Супрунюк [16]. Розширені інтерпретації конституційного ладу також містяться в роботах Н. Богданової, яка за­значає, що конституційний лад - це устрій держави і суспільства [51].

О. Костюченко також вважає, що поняття «конституційний лад» - широка, багатогранна категорія, яка охоплює різні аспекти: від закрі­плення основ соціально-економічного і політичного устрою держави до визначення юридичних норм і методів розв'язання поставлених за­вдань. У цьому контексті вчений визначає конституційний лад як перед­бачену Конституцією форму організації держави і систему суспільних відносин, яка охоплює багатогранні аспекти соціально-економічного, духовного та політичного розвитку країни [59, с. 7]. Прихильником цієї точки зору є і О. Міцкевич. Досліджуючи конституційні засади держав­ного і суспільного ладу, він акцентує увагу на їх обумовленості консти­туційним ладом [60].

Заслуговує на увагу позиція наступної групи нау ковців, які дослі­джують взаємозв’язок конституційного ладу та народовладдя. Напри­клад, на думку Ю. Єрьоменка, конституційний лад - це система пану­ючих економічних, політичних та ідеологічних відносин в їх конститу­ційній формі вираження, які втілюють повновладдя (суверенітет) на­роду та визначають сутність і основні риси суспільства в цілому [61, с. 18]. Н. Боброва наголошує, що конституційний лад виникає з моменту визнання народу джерелом державної влади і, як наслідок, з моменту виникнення інституту виборчої влади і виборів, інституту парламента­ризму, проголошення юридичної рівності громадян - суб’єктів вибор­чого права, суб'єктів, що юридично наділені правом участі у форму­ванні та здійсненні влади, чого не існує поза межами конституційного ладу [62, с. 44]. Вчений акцентує увагу на функції забезпечення народо­владдя і далі зауважує, що народовладдя є сутністю конституційного ладу. Тому і зміст поданого автором визначення певною мірою ототож­нюється з категорією «народовладдя». До того ж Н. Боброва пропонує досліджувати конституційний лад як особливий тип владарювання, не властивий догромадянському суспільству, і як результат громадянських революцій, і як мету втілення конституційних ідей і концепцій. Вона зауважу є, що конституційний лад внутрішньо суперечливе явище, яке має революційно-перетворюючу та консервативно-обмежувальну' сто­рони [62, с. 11-12]. У такому розумінні обмежувальна сторона консти­туційного ладу виступає не тільки як правління, обмежене Конститу­цією, але і як конституційно встановлені межі (юридичні форми) само­го народовладдя. Це юридичні форми народного волевиявлення (ви­бори, референдуми), у межах яких молить також відбуватися деформа­ційні процеси економічного, політичного характеру.

Підтримуючи таку інтерпретацію поняття конституційного ладу, В. Лучин акцентує увагу на тому, що це механізм вираження й реаліза­ції природного права народу бути носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади в державі - це інституційна, структурована система суспіль­них відносин, які виражають і забезпечують суверенітет народу, основ­ні права і свободи людини і громадянина, визначають принципи грома­дянського суспільства, тип і форму держави, організацію державної влади й місцеве самоврядування [63, с. 294-295]. Такий підхід є дореч­ним унаслідок того, що акцентується увага не тільки на формальній ознаці конституційного ладу - наявності писаної конституції і проголо­шенні в ній суверенітету народу, але й на механізмі реального забез­печення народовладдя.

Аналіз категорії конститу ційного ладу, а також співвідношення ви­значень понять «конститу ційний лад», «державний лад», «суспільний лад», на думку А. Каягіна. дозволяє говорити про конституційний лад як про відокремлену правову категорію, політико-юридичне вираження такого державного і суспільного ладу, який потребує більш складного механізму державної влади - влади від імені народу, що конституційно декларується як народовладдя. Змістом конституційного ладу є те, що народ визнається (формальний конституційний лад) і є джерелом всієї державної влади (реальний конститу ційний лад), бере участь в її фор­муванні і функціону ванні у формах прямої і представницької демокра­тії [64, с. 40-41].

Отже, як свідчить аналіз, конституційний лад є більш широкою конституційно-правовою категорією, ніж народовладдя, оскільки на­родовладдя є тільки одним із принципів конституційного ладу, хоча й визначальним. Зв'язок народовладдя і конституційного ладу полягає в тому, що народовладдя суттєво впливає на конституційний лад, оскіль­ки такі форми народовладдя, як референду ми і вибори, мають важливе значення для формування й подальшого розвитку демократичного кон­ституційного ладу [65-67].

Наступною тенденцією в дослідженні змісту поняття «конституцій­ний лад» є акценту вання уваги на його основній складовій - людині як вищій соціальній цінності, інтересам якої мають бути підпорядковані всі інші елементи конститу ційного ладу (державний та суспільний лад) [58, с. 97]. Так, О. Фрицький зауважує, що майже всі підходи до визна­чення поняття «конституційний лад» базуються на державницькій стороні цього інстиіуіу у відриві від найбільш важливої його складової - людини.

Близькою до цієї точки зору є позиція Б. Страшуна. Він відзначив, що ще з часів французької Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) відомо, що конституційний лад характеризується державним забезпеченням прав людини, зокрема незалежними судами та поділом влади. Упродовж сімдесятьох років у СРСР існував тоталітарний дер­жавний лад, але по суті ніколи не було конституційного ладу [46].

Підтримуючи цей науковий підхід, М. Баглай, Б. Габричидзе, Д. Катков вважають, що конституційний лад - це порядок, за умов якого додержуються права і свободи людини і громадянина, а держава діє у відповідності з Конституцією [68, с. 96; 55, с. 38]. На думку М. Баглая, це визначення включає в себе не тільки юридичний зміст, воно обумов­лене, окрім права, рівнем правосвідомості, розвитком політичної куль­тури й етики. Право і мораль, у свою чергу, повинні забезпечити невід­воротність покарання кожного громадянина чи посадової особи, які посягають на конституційний порядок [69, с. 98]. По-перше, таке ви­значення не стільки характеризує конституційний лад, скільки його гуманістичні властивості. По-друге, наведене визначення містить не сутнісні, а оціночні поняття, що характеризують лише окремі сторони явища і не розкривають його суті. Оціночні поняття самі мають потре­бу у критеріях. А оскільки об'єктивність критеріїв залежить від багатьох суб’єктивних факторів, тому і поняття, що визначається в цій роботі, втрачає свої чіткі межі. Оціночний підхід до визначення конституцій­ного ладу має недолік у вигляді розпливчастості критеріїв оцінки, що примушує компенсувати недолік спробою формалізувати ці критерії. А сума конституційних принципів визначається як основа конституцій­ного ладу. Слід зазначити, що сумарний підхід є логічним продовжен­ням оціночного підходу до визначення конституційного ладу і має важливе значення для характеристики конституційного ладу конкретної держави і для з’ясування того, чи є конституційною держава.

Більш вдалим з точки зору відмежування від державницької сторо­ни категорії «конституційний лад» є визначення, яке наводить А. Муч­ник. На його думку, це система принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції [70, с. 41]. Автор конкретизує роль людини в державі. Але ж слід зазначити, що конституційний лад не обмежуєть­ся лише принципами додержання прав і свобод людини, - це більш комплексне, змістовне поняття.

Іншим підходом є спроба надання інтерпретації цієї категорії через співвідношення влади та відповідальності. Н. Боброва та Т. Зражевська найбільш грунтовно розкрили зміст досліджуваної категорії через ви­вчення суті феномену конституційно-правової відповідальності в кон­ституційному ладі як системі більш високого рівня. Конституційний лад, на їхню думку, - одне з найскладніших державно-правових понять, осягнути яке можна лише на основі глибокого проникнення в його ге­нетичну природу, у процес виникнення [71, с. 71]. Авторами дослідже­но конституційний лад як співвідношення влади і відповідальності, перш за все конституційно-правової відповідальності як взаємної від­повідальності держави й особистості.

Прихильники наступного підходу (О. Кокотов, М. Кукушкін, В. Ла- фітський та ін.) трактують конституційний лад як основи державності та права [72]. О. Кокотов та М. Кукушкін наголошують, що конститу­ційним ладом є юридична модель суспільно-політичного та правового ладу, що задається всім масивом конституційно-правових норм; реалі­зація цієї моделі на практиці і такий стан держави, суспільства, націо­нального права, який склався під впливом конституційно-правових норм [73, с. 87]. Такий підхід не отримав подальшого розвитку в юридичній науці з огляду на відсутність чіткої аргументації цієї позиції.

Найбільш поширеним підходом є розуміння конституційного ладу як системи суспільних відносин, норм та принципів. В. Кабишев на­водить таке визначення конституційного ладу: це система конститу­ційних відносин як предмета конституційного регулювання, а також конституційні норми й принципи, що регулюють і закріплюють окремі види суспільних відносин реально існуючого ладу [74, с. 8]. Такий під­хід пов'язаний із розширеним тлумаченням конституційного ладу і порівняно з традиційним підходом акцентує увагу на конституційних відносинах. У межах цього наукового підходу В. Шаповал трактує зміст конституційного ладу як: 1) сукупність правовідносин, що виникають у зв'язку із застосуванням норм Конституції та інших джерел галузі конституційного права; 2) сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених Конституцією; 3) систему конституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більш убезпечені від скасування, ніж зміст) [50, с. 279-280]. По-перше, у цьому визначенні відсутні деякі важливі загальновизнані складові конституційного ладу. По-друге, неточним є формулювання про те, що правовідносини, які притаманні конститу ційному ладу; виникають лише у зв’язку із засто­суванням норм Конституції і відповідних джерел конституційного права, оскільки конститу ційний лад може об’єктивно існу вати і за умо­ви додержання зазначених норм. По-третє, термін «основоположні правовідносини» є загальним і не має конкретизуючого характеру, він не визначає, які саме правовідносини становлять зміст конституційно­го ладу України.

О. Рум’янцев вважає, що конституційний лад не слід ототожнювати з державним ладом. На відміну від останнього конституційний лад зав­жди пов'язаний із наявністю в державі конституції, яка є ознакою формального конститу ційного ладу й ефективної реалізації її положень (реальний конституційний лад). Конституційний лад реалізує прагнен­ня до соціального порядку на основі поєднання індивідуального та групового інтересу із загальним, а пріоритет права особистості невід­воротно вимагає гарантій найбільшої і потужнішої спільноти - держа­ви [47]. У контексті зазначеного необхідними ознаками конституційно­го ладу є конституювання та реальність народного суверенітету, розпо­ділу влади, непорушності й невідчужуваності загальновизнаних прав і свобод людини. О. Кушніренко підтримує позицію О. Рум янцева і ви­значає конституційний лад як цілісну систему соціально-правових відносин і інститутів. До того ж наявність у державі Конституції ще не дає підстав вважати існуючий суспільний лад конституційним. Це, на його думку, зумовлено тим, що суспільний лад не можна вважати державно-правовою категорією на відміну від конститу ційного ладу [75, с. 80-82]. Він може бути і неконституційним, оскільки, як зазна­чалося вище, вплив держави на людину і суспільство в цілому може здійснюватись і поза межами права, а тому термін «конституційний лад» не є синонімом терміна «суспільний лад».

Близьким до змісту вищезазначеної інтерпретації є розуміння кон­ституційного ладу, яке пропонує В. Кравченко. Це такий стан (або по­рядок) суспільних відносин, врегульованих конституційно-правовими нормами, що характеризує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці та правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою [76, с. 175; 23, с. 74]. Конституційний лад, як зазначає В. Кравченко, передбачає наявність у державі юридичної кон­ституції, але не зводиться лише до факту її існування. В іншій роботі О. Кокотов та М. Кукушкін більш розширено тлумачать поняття «кон­ституційний лад» і стверджують, що ним охоплюються суспільні від­носини з організації публічної влади (державної та муніципальної) й суспільства в цілому [77, с. 91]. На думку авторів, наведені у визна­ченні відносини є предметом регу лювання конституційних норм, які закріплюють найбільш важливі для устрою публічної влади та суспіль­ства принципи. В. Годованець досліджу є конституційний лад як систе­му соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встанов­люються й охороняються конституцією та іншими конституційно- правовими актами держави [78, с. 44-45]. Автор додатково акцентує увагу на охоронних аспектах забезпечення існування конституційного ладу.

Використовуючи комплексний підхід, В. Погорілко визначив кон­ституційний лад як систему суспільних відносин, передбачених і га­рантованих Конститу цією і законами, прийнятими на її основі і відпо­відно до неї. Заслуговує на увагу конкретизація визначення категорії «конституційний лад». Так, на думку В. Погорілка, за своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права. За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед перед­бачені і гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, кон­ституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядуван­ня, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші най­важливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні. За формою автор трактує конституційний лад як систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації й діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин [57, с. 135-136]. Підсумовуючи свої міркування, науковець зазначив, що конституційний лад опосередковує передбачену Конститу цією форму держави за характером державного устрою і державного правління форми безпосереднього народовладдя (вибори, референдуми тощо). Проте автором не досліджується взаємозв'язок державного режиму та конституційного ладу, що, у свою чергу, є обов'язковою умовою розу­міння якісних особливостей сучасного державного ладу. Слушним з точки зору запропонованого підходу є також обґрунтування конститу­ційного ладу за суттю, змістом та формою (воно має як теоретичне, так і практичне значення для подальших наукових досліджень, у тому числі й категорії «державний лад»).

Як свідчить аналіз, на думку більшості українських науковців, кон­ституційний лад опосередковує насамперед і головним чином суспіль­ний та державний лад [79, с. 8-12, 30-37; 16, с. 7; 80, с. 11].

Відповідно до змісту категорії «конституційний лад» входять най­більш суттєві, основоположні логічні судження, вони є основою фор­мування понять, створення концепцій, теорій, формулювання доктрин [51, с. 163]. З іншого боку, в них концентруються результати наукових досліджень, які поповнюються з розвитком наукового знання.

На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору науков­ців можна зробити наступні узагальнення та висновки.

Наукове опрацювання вищенаведених авторських позицій щодо співвідношення конституційного та державного ладу дозволяє умовно поділити їх на дві великі групи. Для першої групи (Б. Бабій, Н. Бобро­ва, С. Бобровник, Н. Богданова, Ф. Бурчак, В. Годованець, Ю. Єрьомен- ко, В. Кабишев, О. Кокотов, А. Колодій, В. Копєйчиков. В. Корецький, О. Костюченко, Л. Кривенко, М. Кукушкін, В. Лафітський, О. Міцкевич, Г. Мурашин, А. Мучник, Н. Оніщенко, О. Петришин. В. Петров, В. По­горілко, Ф. Рудич, Є. Супрунюк, Ю. Тодика. В. Федоренко, О. Фрицький, В. Цветков. В. Четверній, В. Шаповал та ін.) характерним є розгляд конституційного ладу як системи суспільних відносин, інститутів та норм з організації і функціонування громадянського суспільства і пра­вової держави.

Друга група науковців (М. Баглай, Б. Габричидзе. В. Додонов, А. Ка- ягін, К. Козлова. В. Кравченко, О. Кутафін, О. Кушніренко, О. Рум'янцев, Б. Страшун та ін.) пріоритетним в розумінні конституційного ладу та його співвідношенні з державним ладом вважає існування певних над- позитивних цінностей та регуляторів, присутність яких обумовлює наявність чи відсутність конституційного ладу в країні. Така інтерпре­тація відображає передусім аксіологічне розуміння конституційного та державного ладу.

З іншого боку, ототожнення конституційного та державного ладу також викликає зауваження. Адже на рівні конституції, окрім регулю­вання сфери державного - владних відносин, ще визначається правовий статус особистості, засади функціонування громадянського суспільства, економічної та духовної сфер. Поняття «конституційний лад» не збіга­ється з поняттям «державний лад».

У цьому контексті необхідно враховувати дві важливі обставини: те, що засади формування та функціонування державних органів, а відтак, і їх взаємодію із суспільством неможливо повністю зафіксувати лише в Основному Законі (для цього потрібні органічні закони, що деталізують вимоги конституційних норм), а також те, що навіть на законодавчому рівні неможливо врегулювати всю існуючу різноманіт­ність методів, способів та прийомів, які спонтанно складаються у про­цесі реального державно-правового та суспільного розвитку і є осеред­ком існуючого державного режиму.

Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демо­кратичного характеру конституції та реального дотримання конститу­ційних положень, що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом [23, с. 75]. Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, яке є невід'єм­ним атрибутом, передумовою конституційної держави.

Безперечно, що конституційний лад може бути юридично проголо­шений, а фактично не існуватиме, оскільки за короткий період його утворити неможливо. Слід погодитись із цим, тому що його формуван­ня - це дійсно тривалий процес, який залежить від багатьох чинників (рівня розвитку демократії, економічної, політичної, соціальної систем тощо).

Отже, конституційний лад опосередковує організацію і діяльність держави та суспільства в багатоманітності пануючих у ньому суспіль­них відносин, охоплює різні сторони його життя, зокрема організацію і функціонування економічної, політичної, соціальної та духовної сфер. Збалансований, гармонійний, цілісний, дієздатний та сталий конститу­ційний лад розглядають як соціальну систему.

Таке розуміння конституційного ладу може дати грунтовне уявлен­ня про його зміст (у широкому розумінні).

Наступний науковий підхід до розуміння сутності державного ладу полягає у його ототожненні деякими авторами із політичною системою суспільства.

Складовою частиною суспільного ладу кожної країни є її політична система. Процес становлення і розвитку державного ладу також не­можливо відокремлювати від існуючої політичної системи.

Категорія «політична система суспільства» увійшла до наукового обігу порівняно недавно - на етапі розвитку суспільства, коли поряд із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи.

Серед основних причин виникнення та широкого наукового вико­ристання цього терміна було прагнення дати цілісне уявлення про по­літику й політичне життя суспільства [81, с. 9, 10].

Відтоді можна виокремити два підходи до визначення поняття «по­літична система»: соціологічний і правовий. На сьогодні це поняття є одним із ключових у сучасній політології. Уперше його ввів у науковий обіг у 1953 р. американський політолог Д. Істон. У своїх працях «По­літична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) Д. Істон розробляє концептуальну структуру теорії політичної системи як су­купності взаємодій [82]. Як вихідну модель для теоретичного аналізу політичного життя вчений використовував біологічні системи. Система підпадає під вплив середовища і сама активно впливає на нього з метою самозбереження і розвитку [83, с. 18-19, 153]. Згідно із класичним визначенням Д. Істона, політична система уособлює собою сукупність взаємовпливів, за допомогою яких відбувається авторитетний розподіл цінностей у суспільстві.

Використання системного підходу в політології було пов'язано з розробкою загальної теорії систем Л. Фон Берталанфі і розвитком системного аналізу суспільства американським соціологом Т. Парсон­сом [84, с. 365]. На його думку, кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції, що забезпечують збереження й ви­живання будь-якої системи. Такими функціями є: по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взаємодії соціальних суб'єктів із середовищем. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують політична та еконо­мічна підсистеми. Другою функцією соціальної системи є досягнення цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема, політика. Третя функція соціальної системи - інтеграція, тобто досягнення стану взаємозв'язку окремих диференційованих елементів, наявність упорядко­ваності, безконфліктності відносин між соціальними суб'єктами- індивідами, соціальними спільностями тощо. Функцію інтеграції забезпе­чують правові інститути, владні структури, норми права, звичаї. Четвертою функцією є підтримання системи, яка забезпечується мораллю тощо.

Соціологічну концепцію соціальної системи Т. Парсонса, ідеї системно-функціонального аналізу М. Леві та інших трансформували в політології Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч, Д. Істон та інші вчені в концепцію політичної системи [85, с. 228].

В юридичній науці вітчизняні дослідження політичної системи укра­їнського суспільства почалися у 60-ті рр. XX ст. [86; 87]. Узагалі термін «політична система» у наукових працях вітчизняних вчених до 70-х рр. XX ст. майже не використовувався. Замість нього вживалося поняття «полі­тична організація суспільства» [88]. Лише із середини 70-х рр. розпочало­ся активне наукове опрацювання терміна «політична система», що викли­кало необхідність встановлення термінологічної чіткості, логічного обсягу, визначення співвідношення з іншими однопорядковими поняттями.

Політична система за радянських часів розглядалась, як правило, формально, символічно, як сукупність політичних організацій (через які народ здійснював свою політику), що являє собою здійснення ним політичної влади через ці організації по забезпеченню функціонування і розвитку суспільства. Так, політичну систему радянського суспільства відомі українські вчені І. Бутко і М. Корнієнко визначали як сукупність тих організацій, через які радянський народ здійснює управління всіма державними і суспільними справами. На думку цих авторів, політична система є організаційним механізмом (сукупністю організацій), через який народ управляє державними і суспільними справами (тобто здій­снення народом політичної влади через ці організації) [89, с. 23].

Сучасна політична система суспільства - це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише одно- порядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Як свідчить аналіз, дослідники зосередили увагу не лише на державі, а й на аналізі інших політичних інституцій, на політичних процесах, що сприяли інтеграції і політичній стабілізації суспільства. Щодо сучасних концепцій політичної системи, то вони спираються переважно на синтез формального, системно-кібернетичного, нормати- вістського підходів Д. Істона та змістовного, особистісно-діяльнісного й політико-культурного підходів Г. Алмонда [90, с. 46-48].

За соціологічним підходом політична система, як правило, визна­чається як динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадянські позиції [91, с. 7-8; 92; 31, с. 350; 93, с. 202-203]."

У сучасних умовах у науковій літературі немає однозначного під­ходу до визначення поняття «політична система». Але варто зауважити, що сьогодні утвердилось загальне розуміння структури, елементів, функцій та інших вимірів політичної системи українського суспільства. При всіх нюансах серед науковців наявний певний консенсус щодо на­укового осмислення цього явища. Умовно можна виділити два наукових підходи. Одні дослідники надто широко трактують політичну систему, ототожнюючи її з політичним життям, а інші - надто звужують, зводя­чи до політичної організації суспільства.

Деякі науковці пропонують інший поділ. Так, М. Марченко вважає, що накопичення великого за обсягом і різноманітного за змістом мате­ріалу поставило питання про можливість умовного виокремлення трьох основних підходів: 1) політична організація є більш вузьким поняттям щодо політичної системи суспільства; 2) політична система суспільства є більш вузьким поняттям; 3) ці поняття ідентичні, рівнозначні [94, с. 149; 95; 96, с. 10]. Складові елементи політичної системи сучасного суспільства ще мають бути грунтовно досліджені в нинішніх реаліях з урахуванням історичного ракурсу виникнення і функціонування.

Інші дослідники вважають, що існують підстави для ототожнення державного ладу з політичною системою суспільства, де б остання тлумачилась в одному з двох контекстів:

1) як об’єднання політичних інститутів (вузьке розуміння) [97, с. 43-44; 98, с. 212; 99, с. 133-134]. Так, наприклад, А. Венгеров, М. Марченко, В. Хропанюк та інші ототожнюють політичну систему з політичною організацією суспільства [100, с. 190; 101, с. 243; 102, с. 46]. У контексті предметного поля нашого дослідження слід зазначити, що політична система є більш широким поняттям відносно політичної організації, яка є її інституціональною основою. До її складу, зазначає Д. Лук’янов, необхідно відносити тільки тих суб'єктів, які створюються заради по­літичної мети: державу, політичні партії, органи місцевого самовряду­вання тощо [96, с. 43]. Участь у політиці інших суб’єктів свідчить про політично нерозвинутий і неструктурований характер системи. Як за­уважує Т. Кашаніна, соціальна спеціалізація є загальним законом роз­витку людства. Чим вищий розвиток соціальної системи, тим більше в ньому розвинута спеціалізація всіх його складників [103, с. 95-103]. М. Марченко, А. Малишев визначають її як сукупність державних, партійних і громадських органів та організацій, що беруть участь у по­літичному житті країни [104, с. 215; 105, с. 4];

2) як більш широке поняття, ніж політична організація, сукупність суб’єктів та інститутів політики, політичних відносин, норм, свідомості та культури (широке розуміння) [106, с. 62-63; 107, с. 47; 97, с. 43М4; 108, с. 480-481; 100, с. 190; 101, с. 243; 102, с. 46; 104, с. 215; 81, с. 16-18; 109, с. 14-45; 110, с. 44; 111, с. 35]. У цьому контексті такі науковці, як: В. Бо- гатирьов, А. Венгеров, А. Колодій, В. Копєйчиков, С. Лисенков, М. Мар­ченко, В. Погорілко, П. Рабінович, О. Скакун, В. Тацій, Ю. Тодика, В. Чир­кін, та інші наголошують, що політична система суспільства в широкому розумінні є сукупністю політичних інститутів, суб’єктів влади, відносин між ними; процесами, що протікають у системі і складаються у процесі реалізації влади [32, с. 11]. Політична система включає в себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою.

Широкий підхід до визначення політичної системи є більш точним з огляду на те, що охоплює всі явища у сфері політики, які мають науко­вий інтерес для теорії держави і права. Актуальність такого підходу обґрунтовується також міждисциплінарним характером теорії політич­ної системи. Як зазначають Ю. Тихомиров, В. Чиркін, це поняття ви­користовується різними науками: філософією, політологією, соціоло­гією. що вивчають різні її сторони і не зводяться тільки до інститутів [112, с. 30-35].

Однак, як вказує Д. Лук’янов, інститу ційна складова системи - політич­ні організації становлять для юристів і державознавців найбільший науко- вий інтерес та являють собою головний предмет дослідження [96, с. 11].

Відповідно можливим є формулювання різних визначень поняття політичної системи суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне зна­чення. О. Петришин також зауважує, що теорію держави і права, пред­мет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє розуміння виокремлює її інституціо- нальний аспект, і саме тому його можна назвати політичною організа­цією суспільства [113, с. 61]. Хоча автор також не заперечує існування і широкого підходу до визначення поняття «політична система».

З огляду на вищезазначене науковець визначає політичну систему суспільства (політичну організацію) як узяті разом і у взаємодії держа­ву як інститут управління та інші політичні організації, що беруть участь у формуванні і здійсненні політичної влади [113, с. 61]. Таке визначення до складу політичної системи (з точки зору вузького під­ходу) не відносить організації, які повинні перебувати за межами без­посередніх відносин політичної влади (церква, профспілки тощо), оскільки вони перебувають на рівні відносин громадянського суспіль­ства. В іншому випадку йдеться або про недостатню визначеність та структурованість існуючих політичних інтересів у суспільстві, або про одержавлення названих інститутів.

У контексті цього підходу О. Скакун також акцентує увагу на тому, що механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури, а також державного ладу, становить складний комплекс спеціальних органів та установ, що

виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства [106, с. 62-63].

Подібний підхід утвердився і в сучасній українській політологічній думці [91, с. 8].

Вшценаведені визначення політичної системи повинні містити такі досягнення в науковому розумінні цього поняття: по-перше, структу- рування політичної системи - виділення трьох взаємодіючих підсистем: інституціональної, інформаційно-комунікативної та нормативно- регулятивної; по-друге, фактичне заперечення розуміння політичної системи лише як організаційного механізму (сукупності організацій), що об'єктивно відкриває шлях до визначення ролі народу в ній; по- третє, у визначенні має розкриватись хоча б частково зміст так званих суспільних і державних справ; по-четверте, поняття «управління сус­пільством» визнається тотожним поняттю «здійснення влади», тобто політичної влади. Узагалі розуміння політичної системи суспільства як сукупності державних і недержавних інститутів фетишизує державу як суб'єкта політичної системи, тим самим заперечуючи пріоритетну роль народу. Адже політична система, як правило, називається політичною системою суспільства, а не політичною системою держави.

Найбільш загальним є визначення політичної системи як форми політичної організації і політичної діяльності суспільства передбачених Конституцією і законами. Але таким формулюванням, не вичерпується визначення поняття «політична система», оскільки воно опосередковує собою лише його сутність (політична організація суспільства), прак­тично залишаючи поза увагою його зміст і форму (форми).

Підсумовуючи вищезазначене, слід зауважити, що поняття «полі­тична система» постає як теоретичний інструмент, який дозволяє ви­являти й описувати системні якості різних політичних явищ. Як мето­дологія політичного аналізу, системний підхід може бути використаний для різних рівнів і форм організації політичного життя суспільства. Змістом політичної системи є врахування взаємодії із зовнішнім сере­довищем; сутністю системного аналізу політичного життя є визначення способів підтримання рівноваги із середовищем, а призначенням по­літичної системи є нівелювання соціальних розбіжностей, переборю­вання політичних конфліктів і суперечностей.

Як свідчить проведений аналіз, політична система, що функціонує в умовах постійної зміни балансу сил та інтересів, має вирішувати про­блему забезпечення суспільної динаміки в межах законності, підтри­мання порядку і політичної стабільності. Визначення категорії «полі­тична система» дозволяє уявити політичний процес у певній ціліснос- 39

ті, акцентувати увагу як на структурній, організаційно-інституціональній, так і функціональній його сторонах.

Важливим надбанням України після проголошення її незалежності є становлення якісно нової політичної системи суспільства, яка харак­теризується формуванням Українського народу як політичної нації. Конституція 1996 р. як пріоритетного суб'єкта політичної системи вперше визнала Український народ, який за Основним Законом є носі­єм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні.

На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору науковців можна констатувати, що змістом політичної системи як організації є її складові - організаційно-політичні інститути, а змістом політичної сис­теми як політичної діяльності є її функції, тобто напрями і види діяль­ності політичної системи. За формою політична система є організацією політичної влади, тобто організацією із здійснення політичної влади.

У межах цієї роботи доцільною є наступна інтерпретація поняття «політична система суспільства». У вузькому розумінні політична сис­тема є сукупністю передбачених Конституцією і законами України політичних інститутів із здійснення політичної влади, тобто організацією політичної влади. У широкому розумінні політичною системою сус­пільства є сукупність взаємопов’язаних і взаємозалежних політичних інституцій, передбачених Конституцією і законами України, які здій­снюють владу в суспільстві, регулюють політичні відносини, політич­ну діяльність, забезпечують стабільність і порядок відповідно до до­сягнутого рівня політичної культури.

Зв’язок цих категорій полягає в тому, що становлення державного ладу безпосередньо відбувається в умовах функціонування відповід­ної політичної системи, політичного режиму. Саме тому процес станов­лення державного ладу неможливо відокремлювати від існуючої по­літичної системи. Проте ця позиція щодо ототожнення державного ладу з політичною системою суспільства не буде предметом критики лише за умови, коли держава і політична система збігатимуться у реальному суспільному житті (що буває не так часто), іншими словами, тоді, коли єдиним і монопольним ініціатором, суб’єктом і водночас інструментом здійснення політики залишиться держава. Логічним наслідком про­цесу концентрації політичної системи в державі (одержавлення полі­тичної системи) є поглинання державою суспільства, що властиве тоталітаризму, та поява особливого синтезу - «державосуспільства».

Слід виходити з того, що державна діяльність не тотожна суспільній діяльності ні за змістом, ні за сферою. Держава не може і не повинна брати на себе в повному обсязі обов'язок щодо вирішення всіх завдань, що постають перед суспільством і його політичною системою в кожний конкретно-історичний момент, і, природно, у повному обсязі всіх функ­цій, що здійснюються суспільством і його політичною системою. Дер­жава є одним із елементів (суб'єктів) політичної системи суспільства, а її функції - складовою частиною функціонування політичної системи і суспільства в цілому. Отже, необхідно відрізняти функції держави від функцій політичної системи суспільства і її складових частин.

Наступним важливим напрямом дослідження є розуміння того, що оскільки політична єдність передбачає суспільну організованість у формі суспільного ладу і державну відрегульованість у формі держав­ного ладу, то співвідношення державного й суспільного ладу можна розглядати з точки зору соціології в аспекті державного управління [114, с. 54-57]. Держава, отримуючи самостійність, часто стає над суспіль­ством, підкорюючи інтереси суспільства інтересам апарату державної влади, який має поту жні засоби примусу. Держава здійснює вплив на суспільний лад своєю політикою, тобто організованою і цілеспрямова­ною діяльністю державних органів, установ і посадових осіб. При цьому з точки зору інституційного підходу головним соціальним при­значенням держави є здійснення управління суспільством [115, с. 128]. Ця діяльність виходить із певним чином прийнятних суспільних потреб. Отже, форма суспільного ладу більшою мірою визначається державою. Іноді держава може використовуватись заради волюнтаристського пере­творення суспільного ладу, коли вплив здійснюється не тільки на фор­му, але і на сутність. Проте, як вважає німецький професор К. Хессе, сьогодні не існує передумов для дуалізму, протиставлення держави і суспільства. «Суспільне життя, - зазначає він, - неможливе без по­мірковано організуючого, відповідального його формування державою. Навпаки, демократична держава конституюється в «суспільній» взаємо­дії. Також і суспільне життя знаходиться у взаємозв'язках з державним життям у процесі створення політичної єдності» [116, с. 43].

Державний лад, як і суспільний лад, є певним системоутворюючим явищем. Будь-яка система для свого існування повинна мати механізм управління, який розглядається в широкому розумінні як свідомий вплив на соціальну систему в цілому або її окремі елементи відповідно до належних їй закономірностей. З цих позицій соціальний зміст управ­ління, його основне завдання трактуються як досягнення відповідності суб'єктивної діяльності людей вимогам об'єктивних закономірностей, об'єктивних умов; вміле використання цих умов для реалізації цілей управління, для отримання оптимального результату [117, с. 193, 275, 276].

Така постановка питання розкриває природу управління як найбільш широкого явища. Тому виправданим є включення в нього всіх факторів, які забезпечують цілісність функціонування та розвиток суспільного ладу. Широкий соціологічний підхід до визначення управління суспільством, охоплюючи сутність управління будь-яким соціальним об'єктом (від суспільства в цілому до окремого колективу) і будь-якою сферою соці­альних відносин (економічних, духовних та ін.), спирається на розумін­ня суспільства як складного соціального організму, розгалуженої систе­ми суспільних відносин. Це означає, що державний і суспільний лад можна розглядати як складну динамічну систему, яка утворюється з ба­гатьох підсистем - класів, соціальних верств та груп, націй, політичних партій, колективів та інших, кожна з яких, у свою чергу, є також складною системою. До того ж суспільний і державний лад можуть існувати тільки тоді, коли є наявна сформована структура цих систем і підсистем, тобто певний синтез необхідних елементів [16].

Важливо, однак, мати на увазі, що проблеми управління є у першу чергу⁷ політичними проблемами, оскільки серцевину соціального управ­ління утворює багатогранна організуюча діяльність держави, що здій­снюється через систему її органів. Іншими словами, аналіз механізму управління потребує вияву соціальної генези, соціального місця і соці­альних функцій як усієї системи управління в цілому, так і окремих частин, елементів її структури. Наукове управління суспільством висуває завдання, для вирішення яких знання загальних законів і тенденцій роз­витку є вже недостатнім. На перший план виходять дослідження, спря­мовані на розкриття механізму дії загальних законів, функціонування кожного соціального елементу в межах суспільного ладу [74, с. 8].

Одним із недоліків наукових досліджень є те, що зміст закономір­ностей суспільного розвитку, у тому числі і у сфері управління, нерід­ко розкривається в занадто загальних, абстрактних положеннях. Інши­ми словами - недостатньо розкривається соціальний механізм дії цих законів. Не досить глибокий аналіз змісту соціальних законів розвитку заважає всебічному розкриттю механізму їх дії. Соціальним механізмом управління є процес, у ході якого нормативні приписи, встановлені правила поведінки, у тому числі й організаційні та правові, реалізують­ся в управлінській діяльності. Саме соціологічні дослідження допо­магають не тільки виробити і прийняти ті чи інші рішення, але й ви­вчити механізми їх впливу на людей, їх сприйняття різними соціальни­ми верствами; дослідити, як ці рішення трансформуються в думках людей, відображаються в їх поведінці, впливають на розвиток соціаль­них відносин, подій; на відносини колективу, соціальних груп, особис­тостей [117, с. 193,275,276].

У контексті цього дослідження слід зауважити, що управлінський процес являє собою певну єдність соціальних і правових відносин, які, у свою чергу, є складовими суспільного і державного ладу [118; 119, с. 19]. Тому перед юридичною наукою постає завдання: по-перше, роз­крити соціальну обумовленість правових норм, що регулюють управ­лінські процеси, виявити точність відображення в них вимог суспіль­ного розвитку; а по-друге, дослідити й показати, яким чином вимоги правових і організаційних норм реалізуються у сфері управління, у діях, поведінці особистостей, колективів і організацій, тобто і суб'єкта, і об'єкта управління.

Саме таким шляхом забезпечується трансформація організаційних і правових положень у соціальні відносини, у практику перетворення правил, у результаті чого відбувається їх реалізація [68, с. 96; 69, с. 98]. У цьому полягає механізм правового регулювання управлінської ді­яльності. Підсумовуючи, можна зазначити, що соціально-правові до­слідження мають на меті вивчення механізму дії правових та організа­ційних норм у сфері управління, дослідження всіх факторів, які забез­печують оптимальний режим функціонування державного ладу.

Специфіка державного управління як виду управління полягає в тому, що воно у своєму’ здійсненні спирається на владу - організовану силу суспільства, поширює свій вплив на суспільство, піддаючи управ­лінській дії його найважливіші явища, процеси та взаємозв'язки, діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як державний апарат управління і публічні прояви суспільства [31, с. 94-103].

У контексті аналізу змісту і сутності державного ладу державне управління важливо розуміти як цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність людей з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів держави, наділених необхідною компетенцією.

В. Авер'янов у загальному вигляді визначає державне управління як певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий та роз­порядчий характер [120, с. 119-120]. Змістом державного управління в такому розумінні є організуючий вплив на суспільні відносини в еко­номічній, соціально-культурній і адміністративно-політичній сферах шляхом застосування державно-владних повноважень.

Важливим для нашого дослідження є те, що державному управлінню властиві всі ознаки виконавчої влади, яка і є відображенням поділу дер­жавної влади на окремі гілки. Разом із тим державне управління здійсню­ється і за межами функціонування виконавчої влади - у внутрішньоор- ганізаційній діяльності органів інших гілок державної влади, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Тому термін «державне управління» за змістом дещо ширший за поняття «виконавча влада», а з терміном «державний лад» співвідноситься як ціле та частина.

Як показує аналіз соціологічної літератури, слабким місцем кон­цепцій у галузі управління є їх емпіризм та відсутність узагальнюючої теорії. Саме тому здійснюються спроби заповнити цей вакуум. Так, наприклад, американський професор А. Етціоні, намагаючись подолати «дихотомію матеріалізму й ідеалізму» у співвідношенні державного і суспільного ладу, висуває свою концепцію, яку він назвав «теорією соцієтарної дії». Її призначення він вбачає в усуненні недоліків, прита­манних соціології, - концентрування уваги на мікроаналізі та пов’язаному з цим нерозгалуженні мікро- і макросоціології. Вчений використовує поняття «складна організація», «сучасна організація», розуміючи під цим великий, складний соціальний агрегат, в якому взаємодіє багато соціальних груп [121, с. 394]. Групи можуть співпрацювати в одних галузях і конкурувати в інших. Таким чином, дослідник відхиляє основ­ну тезу своїх опонентів, які вважають можливим побудувати функці­онування суспільного та державного ладу лише на основі школи «люд­ських стосунків».

На думку А. Етціоні, прихильники доктрини «людських стосунків» Ч. Барнард, Е. Мейо, Г. Саймон не змогли знайти рішення щодо розв'язання соціальних конфліктів. А. Етціоні вимагає розробки макро­соціології, яка поставила б у центр уваги соціальні системи у цілому, їх компоненти і комбінації, що змінюються. Головною рухомою силою суспільства вчений вважає успішне прагнення одного або декількох колективів або всього суспільства мобілізувати нові внутрішні і зо­внішні (природні) джерела енергії [121, с. 394]. Відносини між соціаль­ними групами, на його погляд, полягають у поєднанні конфлікту та співробітництва. Теорія «соцієтарної дії», у свою чергу, розглядає при­сутність конфлікту як нормальний, відповідний розвитку суспільства стан, і цей конфлікт зводиться до протиріч між групою та особистістю [84, с. 365].

Іншою теорією цього спряму вання є концепція Г. Дарендорфа. Він намагається критикувати функціональну теорію Т. Парсонса за нере­альність ідеї «рівноваги» соціальної системи, якою є й державний лад. Важливу ознаку цієї системи - загальну згоду з приводу цінностей суспільства - Г. Дарендорф проголошує фантастичною. Однак у цілому його концепція спрямована на покращення «функціоналізму» за допо­могою деяких модифікацій. Він вводить поняття конфліктної моделі суспільства [122, с. 180]. Таким чином, в один ряд ставляться фактори і причини: економічні і психологічні, основні і додаткові, необхідні і достатні тощо.

Наукове опрацювання зазначених проблем пропонується також пов’язувати з розумінням того, що, видаючи закони, встановлюючи те чи інше правило поведінки, треба передбачати, яким чином людина реагуватиме на нього. При розробці нового правила або закону потріб­но робити формулювання, що пов'язуються з адаптаційними якостями людини. Тому деякі автори вважають за доцільне враховувати здатність державного ладу відтворювати в людях ту чи іншу психологію, виро­бляти позитивні суб’єктивні фактори, емоції. Саме тому, на думку Ю. Тихомирова, державний лад країни повинен формувати в особистості такі риси, як: 1) почуття відповідальності; 2) творча сміливість; 3) прагнен­ня до правдивої інформації тощо [123]. Характер державного ладу дозво­ляє науково і свідомо відтворювати ціннісні риси людського характеру.

Крім психологічних та соціальних факторів, деякі соціологи виді­ляють фактор моральних цінностей, який бере активну участь у форму­ванні принципів і основ державного ладу. Наприклад, американський професор У Беннис вважає, що ці моральні цінності акцентують увагу на доступності, чесності у відносинах між суб’єктами; на співробітни­цтві; на спільних діях; на колективних діях тощо. У Беннис стверджував, що в суспільстві все менше стає бюрократичних структур і все більше «відкритих» систем і гнучких структур [124, с. 71]. Фактор моральних цінностей знайшов своє відображення і нормативне закріплення в ново­му Законі України «Про захист суспільної моралі» [125].

В юридичній літературі фрагментарно розглянута роль політичної і правової свідомості у регулюванні суспільних відносин, що пов'язані з функціонуванням суспільного і державного ладу [126]. Свідомість впливає на функціонування державного і суспільного ладу опосеред­ковано. Безпосередній вплив пов'язаний зі структурними формами діяльності як засобами взаємозв'язків між державним і суспільним ладом. По-перше, це безпосередня участь громадян у вирішенні сус­пільних і державних справ; по-друге, це представництво (шляхом виборів або делегування повноважень) як найдемократичніший інстру­мент; і по-третє, здійснення державного управління державним апаратом, праця в якому для державних службовців є основною професією [127; 128]. Діяльність з управління також складна система, на здійснення якої впливає цілий ряд факторів - об'єктивних і суб’єктивних, ідеологічних і правових, соціально-психологічних та ін.

Проаналізований підхід лише дозволяє розкрити вплив характеру державного ладу на свідомість людей, але не відображає його змісту та сутності. Він не опосередковує собою суть, тип, форми, функції держа­ви та механізм їх здійснення [129].

Прагнення до термінологічної чіткості вимагає дослідити в контек­сті нашого дослідження взаємозв'язок державного ладу, типу та форми держави.

Визначення державного ладу як опосередкованої єдності типу та форми держави, очевидно, є правомірним тільки за умови чіткого окреслення сутності та співвідношення типу і форми держави, а також якщо у запропонованій дефініції присутні як статичний (організаційна будова), так і динамічний (еволюційний) компоненти.

Філософські категорії «зміст» і «форма» проявляють свої ознаки в усіх явищах, у тому числі змісті і формі держави. Необхідність і до­цільність вивчення державно-правових явищ з філософської точки зору визнається, але не завпеди в достатній мірі використовується. Обгрун­тування понять історичного типу і форми держави в юридичній науці повинно будуватися на відповідних філософських категоріях.

У радянській юридичній науці під історичним типом держави ро­зуміли єдність суттєвих ознак всіх держав однієї суспільно-економічної формації, що виражають спільність їх економічної основи, класового змісту й основних принципів організації та діяльності [3, с. 21]. Харак­теризуючи історичні типи держави, А. Денисов називає їх основними типами [130, с. 8-9]. Це не зовсім логічно та обґрунтовано, тому що такий підхід передбачав би й існування інших, неосновних типів дер­жави. Таке розмежу вання суперечило й керівному принципу марксист­ської теорії. Як зазначив В. Тененбаум, категорія «тип держави» - це єдність загального й особливого, тобто суті держави та її історичних модифікацій, єдність логічного та історичного, статичного й динаміч­ного [131, с. 35-36].

Визначення того періоду базувалися на положеннях класового підходу, теорії суспільно-економічної формації, що обмежувало зміст

досліджуваної категорії. Абсолютизація і в деякій мірі канонізація формаційного підходу, яка мала місце в радянській науковій літерату­рі, не могли не призвести до певного спрощення і схематизму в розу­мінні еволюції державного ладу. Ряд питань і проблем державного ладу залишилися відкритими чи отримували однобічне, неглибоке пояснення.

Історичним типом держави є особливий стан державності, що має специфічні закони виникнення, розвитку і переходу до більш високої сходинки. У межах такого підходу В. Петров стверджував наступне: конкретно-історичні умови, що властиві розвитку держави в окремих країнах, призводять до різноманіття форм, в яких проявляється дія за­гальних для конкретного типу держави законів [3. с. 22].

Інші підходи до визначення типів держави вважалися буржуаз­ними, формальними, такими, що не містять об'єктивного критерію. Серед таких підходів можна назвати наступні. Наприклад, Г. Кельзен висунув теорію двох типів сучасної держави (демократію і автокра­тію) [132. с. 284]. Автор зазначив, що це ідеальні типи, які в тій чи іншій мірі охоплюють все багатоманіття конкретних політичних форм. Американський професор П. Макайвер також поділяв держа­ву на два типи: антидемократичні та демократичні. Розмежування між ними, на його думку, - в ступені обмеження державною владою волі народу [133, с. 17—42].

Аналіз свідчить, що в сучасній юридичній науковій та навчальній літературі поняття «тип держави» трактується не завжди однозначно. Однак загальним для більшості визначень типу держави є наступне: це наукова категорія, загальна характеристика держав, що реально існують на конкретному історичному етапі; це категорія, що створюється не абстрактно, а складається із сукупності найбільш важливих, загальних для всіх цих держав ознак і рис. Тип держави, обумовлений державним ладом, являє собою систему суттєвих рис, що притаманні всім держа­вам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, і які виражають соціальну сутність, зміст, а також соціальне призначен­ня держави [134. с. 71; 106, с. 51-52; 135, с. 188; 136, с. 198; 137, с. 55; 97, с. 34-36; 99. с. 262].

На думку С. Лисенкова, поняття «тип держави» абстрагується від конкретних історичних, географічних умов і властивостей, включає тільки найзагальніші риси держав, закономірності їх виникнення, роз­витку і відмирання [138, с. 53-54]. М. Цвік, О. Скакун підтримують цю позицію і вважають, що типом держави є сукупність держав, які мають 47

схожі загальні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тен­денцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузько- групового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку [139, с. 42; 106, с. 51]. Прихильники іншого аспекту розуміння історичного типу держави надають наступні визначення. Так, А. Вишневський стверджує, що під історичним типом держави слід розуміти сукупність найбільш суттєвих ознак, рис, що характеризують державу певної суспільно-економічної формації чи етапу розвитку людської цивілізації [140, с. 67-68]. Таке визначення має за основу формаційний підхід унаслідок того, що в його основу покла­дено категорію суспільно-економічної формації. П. Рабінович також визначає історичний тип держави як систему суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, і які виражають соціально змістовну (зокрема, класову) сут­ність і соціальне призначення держави [141, с. 39].

У процесі визначення типу держави за основу необхідно брати не формально-юридичні, а перш за все сутнісні та змістовні ознаки і риси.

Для розуміння типу держави Р. Мухаєв пропонує досліджувати такі елементи: структура інститутів влади та способи їх формування; режи­ми взаємодії влад; належність державної влади певним класам, спіль­нотам, індивіду; характер влади; принципи організації та функціону­вання державної влади; призначення державної влади; роль держави в житті суспільства [136, с. 198].

Наведені аргументи дозволяють авторам розглядати тип держави як відповідну системну структуру, яка складається з характеристики державної влади; аналізу цілей, завдань, функцій та механізму держави; дослідження форми держави; висвітлення проблем правової системи в державі; розкриття сутності держави [99, с. 264].

Вивчення такої наукової категорії, як історичний тип держави, до­зволяє зробити суттєві висновки й узагальнення. По-перше, ця категорія є теоретичною базою для виділення загальних суттєвих ознак держави. По-друге, вона дає можливість зрозуміти внутрішню логіку історично­го процесу розвитку державності взагалі.

Наукова категорія історичного типу держави є основою для пра­вильного розуміння об'єктивного закону переходу від одного типу держави до іншого в процесі її розвитку. Тип держави - це певна стадія історичного процесу, ланка єдиного ланцюга розвитку державності. Держави, що належать до одного історичного типу, характеризуються спільністю основних принципів організації та діяльності. Традиційним є виділення формаційного та цивілізаційного підходів до типології держав.

Отже, поняття «тип держави» багатоваріантне. Воно будується на наукових доктринах, які дозволяють виділити найбільш загальні якос­ті і риси. Саме це поняття дає можливість більш повно розкрити сут­ність державного ладу, особливості виникнення та еволюції держави, побачити в цілому історичний прогрес у розвитку державно- організованого суспільства. Типи держав розрізняються здебільшого або на підставі їх залежності від типів суспільств (існують схеми «іде­альних», або «чистих», та «хронологічних» типів), або від типів полі­тичного режиму чи політичної системи взагалі (друга позиція, на від­міну від першої, відбиває не прямий, а опосередкований зв'язок між державою і суспільством). У сучасних умовах пропонується відмови­тися від використання другої із зазначених позицій, оскільки врахуван­ня політичних феноменів є недостатнім для осмислення державності. Визначаючи тип держави через тип суспільства, доцільно залишати поза увагою класифікацію «ідеальних» типів держав унаслідок того, що вона враховує лише статичний аспект державного ладу, і викорис­товувати хронологічну типологію як таку, що відтворює систему по­слідовних стадій, які проходить держава у своєму розвитку. Тоді в такому контексті, в широкому розумінні державний лад постає як опосередкована єдність типу та форми держави, де визначальною характеристикою є форма держави.

Поняття форми є завершальним у синтезі будь-якого явища, у тому числі і держави. У ньому містяться і сутність держави, і зміст, і меха­нізм, і функції, і в той же час щось особливе, притаманне тільки формі. Це особливе пов’язане з тим, що форма виступає як зовнішня оболонка явища і як закон, принцип його внутрішнього устрою. Не внутрішній устрій, який є змістом явища, а тільки принцип устрою відноситься до форми.

Проблема форми держави в контексті предметного поля цього до­слідження має як теоретичне, так і практичне значення, тому що від організації і здійснення державної влади, взаємодії між її суб'єктами залежить ефективність функціонування державного ладу, стабільність, стан законності і правопорядку в державі. Державний лад зумовлюєть­ся формою держави.

В. Копєйчиков зазначає, що категорія «форма держави» є одним із найважливіших і ємних понять державознавства. Вона має констатува­ти сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що харак­теризують державу як суспільний феномен [111, с. 77].

Форму держави, як правило, визначають як такий устрій (будову) держави, в якому виявляються її провідні характеристики та який за­безпечує в комплексі, в системі організацію державної влади, методи, прийоми і способи її здійснення, а також територіальну організацію суспільства [142, с. 104-105; 111, с. 90-92; 106, с. 73].

Можна стверджувати, що наукові поняття змісту і форми держави, які обґрунтовуються в правовій науці, - це юридичний аспект, чи юри­дичний спосіб вираження загальнофілософського значення цих катего­рій. Під юридичним аспектом змісту і форми держави, на думку В. Пе­трова, розуміється не стільки втілення цих категорій у законах, у праві, скільки констатація юридичних якостей зазначених явищ і формулю­вання їх у відповідних категоріях правової науки [3, с. 37-38].

Форма явища пов'язана як з його сутністю, так і з його змістом. Сутність як більш прихована, стійка і постійно притаманна явищу якість має внутрішній прояв у змісті і зовнішній прояв у формі явища. Зв'язок сутності і форми не є прямим і безпосереднім, він має опосередкованою ланкою зміст.

Наука виходить із того, що форма є способом існування держави як такої, відображенням змісту її діяльності, що сама по собі форма є змістовною [142, с. 105].

Форма визначається змістом, вона формує зміст. Зміст завжди має певну форму. Сутність предмета проявляє себе як у змісті, так і у фор­мі й визначає характер зв'язку між ними. Відносно змісту форма є зо­внішньою оболонкою. Однак існує зв'язок форми не тільки із змістом, але також і із сутністю держави. Форма має суттєве значення для зміс­ту держави, вона сприяє максимальному його розвитку.

Дослідити державу з точки зору її форми - це вивчити її побудову, основні складові, внутрішню структуру, основні методи встановлення і здійснення державної влади [143, с. 279]. Відомий російський юрист Г. Шершеневич вважав, що питання про форму держави - це питання про те «хто є органом влади, чи, інакше, хто ті особи, чия воля під­коряє собі усіх осіб, які живуть в межах даної території» [144, с. 292]. У свою чергу М. Коркунов стверджував. що кожна нова епоха висувала свої вимоги до поняття і класифікації форм держави. Він критикував думку про те, що форми держави визначаються кількістю прав­лячих осіб. Правовий статус органів вищої влади і громадянина в державі М. Коркунов, а також Л. Дюги, Г. Єллінек вважали головним критерієм для розуміння державних форм [145, с. 34-103; 146, с. 537-560; 147, с. 492].

У загальній теорії держави і права не існує єдиного підходу до ви­значення поняття та змісту (складових елементів) форми держави. Воно містить сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен. На думку А. Денисо­ва та О. Лашина, форму держави можна розглядати у вузькому і широ­кому значенні. У вузькому розумінні - це лише форма правління, а у широкому - сукупність форм правління і державного устрою [130, с. 18-19; 148, с. 342].

Такі науковці, як В. Чиркін, П. Недбайло, А. Корольов, В. Тененба- ум, та інші досліджували два підходи до загального поняття форми держави. Перший - визначення її як сукупності трьох елементів: форми правління, форми державного устрою, політичного режиму, другий - визначення форми держави як структури, організації влади і управлін­ня, організації органів держави [149; 150; 151; 131, с. 164-165].

У контексті проведеного аналізу варто зазначити, що найбільш по­ширеним підходом є визначення трьохелементної структури форми держави (форма правління, форма державного устрою та форма дер­жавного режиму) [152, с. 51]. Хоча В. Чиркін висловлює думку про існування четвертого елементу - політичної динаміки [ 110, с. 106-111]. У цьому питанні слід навести позицію С. Кіреєвої, яку підтримують й інші дослідники [96, с. 23], про те, що це поняття є не додатковим елементом форми держави, а швидше властивістю, яка притаманна кожному елементу⁷ і виражає його здатність до змін, модернізації, розвитку [153. с. 9].

В. Тененбаум пропонує досліджувати внутрішню і зовнішню сто­рони форми держави: внутрішня - принцип устрою держави, зовніш­ня - лінія розмежування і поєднання держави з недержавою, тобто населенням, нацією тощо [131, с. 165-166]. Д. Керимов також виділив внутрішню і зовнішню форму держави. Внутрішня - це політичний режим, а зовнішня - сукупність форми правління і державного устрою [154, с. 133].

У свою чергу М. Абдулаев, С. Комаров стверджують, що державу, як і будь-який інший об'єкт, важливо досліджувати як функціональну (динамічну) та організаційну (статичну) систему, тому формою держа­ви у динамічному аспекті вважається політичний режим, а в статично­му - форма державного правління й устрою. Автори також підтримують традиційний підхід щодо розуміння форми держави як організації по­літичної влади у державі, взятої в єдності трьох елементів [155, с. 67]. До того ж політичний режим, на їх думку, реалізується лише у певній формі правління і державного устрою, без яких він не існує [156, с. 4]. Прихильниками трьохелементної структури форми держави є більшість науковців. Так, наприклад, С. Лисенков. О. Скакун, С. Олейников, Н. Пархоменко визначають форму держави як порядок (спосіб) органі­зації та здійснення державної влади, її зовнішній вираз в суспільстві і методи здійснення, які виражають її сутність [138, с. 79; 106, с. 73; 157, с. 85-86; 158, с. 124-125].

В юридичній літературі існують й інші думки щодо змісту поняття «форма держави». Але, очевидно, що ці думки не мають широкої під­тримки у дослідників. Слід зазначити, що поняття форми держави як певної структури не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють.

Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних в ній елементів, у результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

Проведений аналіз дозволяє зробити наступний висновок. Як у теорії держави та права, так і конституційному праві рідко надаєть­ся загальне поняття форми держави. Частіше вона досліджується у зв’язку з елементами, що є її складовими, чи відповідно до сутності, змісту чи типу держави. З усіх цих питань в юридичній науці існує чимало розбіжностей. Найбільш усталеним у вітчизняній і зарубіж­ній науці є уявлення про форму держави як єдність трьох її складо­вих: форми правління, форми державного устрою і форми держав­ного (політичного) режиму. Це обумовлено тим, що аналіз зазначених елементів показує тісний взаємозв’язок певної форми держави з організацією і функціонуванням державного механізму тієї чи іншої країни.

Категорія «форма держави» відбиває єдність, універсальність мо­дельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, струк­турної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визна­ченість усіх аспектів організації і здійснення державної влади.

У принципі, таке визначення сутності ([юрми держави особливих заперечень не викликає. Адже наведений підхід охоплює три основні характеристики самої держави як особливої структурної, політичної й територіальної організації суспільства. Зв'язок категорій «державний лад» і «форма держави» крім часткового збігу предмета логічного об­ґрунтування, яким виступає держава, пояснюється закладеною в них одноманітністю підходів до дослідження. Виводячи ці категорії, наука концентрує увагу на організаційних аспектах прояву і здійснення дер­жавної влади.

Усі елементи форми держави взаємопов’язані між собою.

Важливим елементом форми держави для нашого дослідження є державний режим. У науковій літературі поняття «режим» трактується неоднозначно. Німецький юрист К. Левенштейн пов'язував це поняття з чисельністю партій, французький політолог К. Бюрдо - з існуванням або відсутністю урядової опозиції, французький правознавець Е. Ха- мауї - з конституційними взаємовідносинами органів держави, амери­канський політолог Д. Істон розумів режим як стиль правління і сукуп­ність процедур та врегулювань, інший американський учений К. Бекстер - як систему (форму) правління, аргентинський автор Н. Ботана - як функціональний процес концентрації і перерозподілу влади [24, с. 185-186]. Є погляди, що пов’язують це поняття зі ступенем централізації державного апарату, з наявністю політичних свобод, з практикою ви­борів, із сукупністю ролей, за допомогою яких здійснюється влада й управління. У буденному слововживанні, у періодичних виданнях під режимом нерідко розуміється весь державний лад. Іншими словами, поняття режиму (а в наведених вище положеннях зазвичай ототожню­ються політичний і державний його види) продовжу є залишатися пред­метом тривалої полеміки в науковій літературі.

І. Самощенко, Б. Стародубський, В. Каленський та деякі інші авто­ри вважають, що правовий аналіз державного режиму та процесів його еволюції має реальний сенс у випадку розгляду цих процесів саме у контексті існуючого державного ладу.

Часто поняття «державний режим» ототожнюють із поняттям «політичний режим», що є помилковим [96, с. 28]. Політичний режим визначають як «сукупність методів, способів і засобів політичного владарювання, що утворюють певні умови життєдіяльності особи і суспільства» [153, с. 10-11]. Виходячи зі змісту визначення поняття «політичний режим», можна зауважити, що його зміст більш широ­кий, ніж зміст поняття «державний режим», він охоплює не лише засоби і методи діяльності державних органів, а й характеризує со­ціальну базу держави, діяльність недержавних об'єднань, форми й методи здійснення політичної влади в суспільстві. П. Рабінович акцентує увагу на тому, що кожна держава, як і будь-яке інше сус­пільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, тому здійснення нею влади має відбуватися певними методами, способами [141. с. 48]. Державний режим як елемент форми держави охоплює тільки форми і методи здійснення держав­ної влади. У цьому контексті В. Чиркін вказує, що розрізняючи по­літичний і державний режими, їх не можна протиставляти з огляду на те, що у звичайній ситуації політичний режим має той самий характер, що й державний, оскільки діяльність держави становить серцевину політичного режиму [159, с. 195].

Слід погодитися, що якісною характеристикою державного ладу є конкретний набір системоутворюючих елементів, який, у свою чергу, виступає в ролі особливої функціональної підсистеми державного ладу. С. Линецький також вважає, що підсистемою, яка дає змогу усвідом­лювати якісні особливості існуючого державного ладу, є державний режим. Питання про роль явищ державного режиму в структурі дер­жавного ладу є майже недослідженим. Механізм впливу еволюції дер­жавного режиму на структуру державного ладу країни діє насамперед на рівні його окремих елементів [160, с. 21-22]. С. Линецький також зауважує, що з метою розуміння місця окремих елементів державного режиму та його ролі в цілому в структурі державного ладу України необхідно насамперед здійснити аналіз того, які елементи набули най­більшої динаміки протягом їхнього розвитку в межах чітко локалізова­ного проміжку часу, а які залишилися малорухомими впродовж цієї еволюції, а також з'ясувати, під впливом яких чинників відбулися зру­шення, що мали і мають принципове значення для еволюції державно­го режиму України [160, с. 22].

Звичайно, характерною рисою державного ладу як такого є наяв­ність у його структурі елементів, відсутніх у структурі державного режиму. У свою чергу, елементи державного ладу і державного режиму взаємодіють між собою. Ця взаємодія має неоднакову спрямованість. Іншими словами, окремі структурні компоненти державного режиму можуть не тільки стимулювати ті чи інші процеси розвитку державно­го ладу, а й навіть перешкоджати їх прискоренню, гальмувати їх, а в окремих випадках справляти одночасно і той, і інший вплив внаслідок різної спрямованості результатів взаємодії між окремими елементами державного ладу і державного режиму.

Наступним елементом «форми держави» є «державний устрій». Складність, багатогранність і багатосторонність поняття держави при­звели до того, що більшість науковців-правників не відокремлювала поняття державного ладу і державного устрою й ототожнювала їх, розуміючи зміст цих понять як сукупність характерних рис організації і функціонування конкретної держави.

Поняття державного ладу є більш ширшим, ніж поняття дер­жавного устрою, останнє включається у зміст поняття «державний лад». С. Телешун зауважує, що державний лад - це будівництво держави, а державний устрій - одна з форм цього будівництва. За своєю суттю державний устрій автор визначає як поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні і виявляється в політичних, економічних, соціальних основах та принципах організації держави, правового статусу грома­дян цієї держави, територіального устрою держави й системи дер­жавних органів [13, с. 105]. Ця особлива система водночас наді­лена певними характерними особливостями свого функціонування, у процесі якого здійснюється синтез новацій і традицій взаємодії органів державної влади і їх посадових осіб з приводу здійснення державної влади в різних сферах суспільного життя, що охороня­ються правом [161].

Вищезазначене дає підстави говорити, що форма держави у вузько­му розумінні відображає наявність у визначенні державного ладу ста­тичного елементу. Відбиттям динамічного елементу має бути визна­чення типу держави та державного режиму.

Системне уявлення про категорію «державний лад» свідчить про можливість виокремити її головний системоутворюючий елемент, а також органічно взаємопов’язані з ним частини системи, зрозуміти зміст цього взаємозв’язку, що характеризується внутрішньою цілісністю й автономністю функціонування елементів, які складають відносно стабільне формування. Доцільно досліджувати державний лад у єднос­ті організаційного та функціонального компонентів.

Концептуальне узагальнення та аналіз дозволили зробити такі висновки.

1. Загальним поняттям, що об’єднує суть, зміст і форму держави, є поняття державного ладу. Це сукупність суспільно-політичних відно­син, що виражають найбільш принципові якості, взаємозв'язки і взаємо­дію у механізмі організації і функціонування держави. Державний лад відображає: 1) відносини між державою, суспільством і особистістю; 2) методи здійснення народовладдя і методи здійснення державної влади; 3) форму правління держави; 4) форму державного устрою; 5) економічну, політичну й ідеологічну основи держави; 6) роль права і закону в організації і функціонуванні держави.

2. Суспільний лад є організацією і діяльністю суспільства: історіино конкретною системою суспільних відносин, обумовленою особливостя­ми суспільної свідомості, традиціями взаємодії людей у різних сферах життя (політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін.), визна­ченими цілями, завданнями та іншими критеріями розвитку’ су спільства, яка відображає баланс соціальних інтересів. Поняття «державний лад» і «суспільний лад» є певною мірою близькими, але не тотожними. Якщо брати за основу виникнення понять «конституційний», «державний» та «суспільний лад», то саме поняття «конституційний лад» є відносно умовним.

3. Конституційним ладом є інституційна система суспільних відносин з організації і функціонування громадянського суспільства та правової держави. Конститу ційний лад характеризує організацію суспільства та держави у багатоманітності існуючих у ньому суспільних відносин; є системою конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем роз­витку суспільства, держави і права. Конституційний лад є поєднанням правової теорії, законодавства і практики, які поділяються на практику конститу ційного процесу, практику реалізації, гарантування та охорони правових норм, принципів, що забезпечують існування цілісної систе­ми соціальних, економічних, політичних і культурних відносин та ін­ститутів.

4. Зв'язок категорій «державний лад» та «політична система» по­лягає в тому, що становлення державного ладу безпосередньо відбу­вається в умовах функціонування відповідної політичної системи, політичного режиму. Саме тому процес становлення державного ладу неможливо відривати від існуючої політичної системи. Якщо держа­ва є важливим елементом політичної системи, то державний лад у широкому розумінні включає як державу, так і значну частину полі­тичної системи, економічних, культурних відносин, а також елементи громадянського суспільства, що впливають на державу і політичну систему в цілому.

5. Поняття «тип держави» є багатоваріантним і складним. Воно дає можливість більш повно розкрити сутність державного ладу, особли­вості виникнення та еволюції держави, побачити в цілому історичний прогрес у розвитку державно-організованого суспільства; дозволяє зрозуміти внутрішню логіку історичного розвитку державності.

6. Зв'язок категорій «державний лад» і «форма держави» крім частко­вого збігу предмета логічного обгрунтування, яким виступає держава, пояснюється закладеною в них одноманітністю підходів до досліджен­ня. Такі елементи форми держави, як форма державного правління і форма державного устрою, відбивають наявність у визначенні держав­ного ладу статичного елементу, а відображенням динамічного елемен­ту є державний режим.

У широкому розумінні державний лад постає як опосередкована єдність типу та форми держави, де визначальною характеристикою є форма держави. Елементом форми держави, який дає змогу усвідом­лювати якісні особливості існуючого державного ладу, є державний режим. Правовий аналіз державного режиму та процесів його еволюції має реальний сенс у випадку розгляду цих процесів саме у контексті існуючого державного ладу.

7. Висвітлення та аналіз теоретичних підходів до змісту поняття «державний лад» у системному взаємозв'язку з іншими суміжними категоріями дає підстави сформулювати наступне його визначення. Державний лад України - це нормативно впорядкована (унормована) система суспільних відносин, гарантованих Конституцією та законами України, з організації і діяльності держави та її основних інституцій, детермінованих синтезом історичних умов, закономірностей, традицій, новацій і тенденцій сучасного демократичного розвитку.

Розуміння дефініції «державний лад» надає можливість правникам більш плідно використовувати це поняття для його практичного засто­сування при розробці й удосконаленні чинного законодавства України, пошуку шляхів удосконалення державності та поглибленні демокра­тичних засад розвитку суспільства.

8. Особливостями сучасного державного ладу України є такі:

а) державний лад України перебуває у стадії становлення, має пере­хідний і змішаний характер. Україна відійшла від статусу суб'єкта федерації СРСР; від статусу держави, в якій керівництво органами державної влади та іншими інститутами здійснювала тривалий час партія; від статусу, за якого Українській державі (колишній союзній республіці) не підпорядковувалася більшість державних підприємств, установ і організацій (з числа союзних); від статусу держави, в якій порушу вались права людини і громадянина, в якій не існувало ряду органів державної влади або вони мали наддержавний (союзний) ха­рактер; від статусу держави, в якій більшість органів мали формальний, символічний характер і яка фактично була відсторонена від зовнішньої політики, роль та значення якої принижувались, - до держави в сучас­ному розумінні цього слова. Але прийняті останніми роками концеп­туальні рішення з питань політичного та соціально-економічного роз­витку України не забезпечили всебічного обгрунтування назрілих сус­пільних перетворень. Усе це пояснюється тим, що в сучасному держав­ному ладі України не сформовано дієвих механізмів реагування та не існує комплексних ефективних взаємозв'язків між окремими його елементами. Позитивним є той факт, що Українська держава у форму­ванні засад державного ладу робить акцент на його соціальній спрямо­ваності;

б) на сучасному етапі розвиток України спрямований на утвер­дження дійсно суверенної, незалежної держави, повноправного і рівноправного суб'єкта світового співтовариства; до держави, яка не визнає у своїй країні іншої влади над собою, окрім влади свого народу; до держави, яка служить народу та вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком. За роки незалежності в Українській державі відбулися істотні зрушен­ня майже у всіх сферах - політичній, економічній, соціальній, куль­турній тощо;

в) сучасний державний лад України має у своїй основі реалізацію української ідеї - створення незалежної, суверенної, соборної, демо­кратичної, правової, соціальної, розвинутої держави;

г) відповідно до Конституції, держава, яка виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Держава формує політичну українську націю - Український народ, дбає про розвиток етнічної української нації та інших етносів;

ґ) Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає важливим міжнародним чинником, який впливає на інші держави й міжнародні організації і зазнає відповідно значного впливу з їх боку. Тому розбудова Української держави, утвердження її державного ладу зазнає постійного впливу цих факторів як щодо державних структур, так і щодо їх функцій і завдань.

Вищенаведене дає підстави стверджувати, що демократичний ха­рактер якісно нового перехідного та змішаного за змістом державного ладу базується на утвердженні України як європейської держави, якій притаманні такі риси, як суверенність, демократичність, соціальна та правова спрямованість її функціонування.

1.2.