<<
>>

Міжнародні і європейські стандарти прав ёюдини та їх впёив на правовий статус особистості і поступальний розвиток права

Тривалий час, навіть після виникнення поняття прав людини як окремої категорії, вважалося, що відносини між державою і людиною - це внутрішня справа держави, а тому вони мають регулюватися виключно національним, внутрішньодержавним правом, хоч окремі міжнародні акти, спрямовані на захист прав людини (заборона работоргівлі, захист жертв воєнних конфліктів тощо) з'явилися ще у другій половині ХІХ століття.

Такі настрої в деяких країнах, зокрема в Україні (принаймні серед політиків), повністю не подолані й сьогодні. Тим часом у сучасному світі проблема прав людини вийшла далеко за межі кордонів окремих держав, набувши надтериторіального, наднаціонального характеру. Вони перестали бути внутрішньою справою держав, а стали об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Питання про необхідність закріплення і забезпечення прав людини в масштабах всього міжнародного співтовариства, а не лише в національних законах (передусім, конституціях) постало на порядку денному одразу ж після закінчення Другої світової війни, хоч про доцільність такого закріплення висловлювалися думки й раніше. Актуалізація цього питання в повоєнний період обумовлена насамперед масовими порушеннями прав людини під час війни, причому не тільки з боку ворожої сторони. Нерідко громадяни виявлялися незахищеними від свавілля влади власної держави.

Першим міжнародним актом, цілі якого основані на загальній повазі до прав людини, став Статут ООН 1945 року; у статтях 1 та 55 він зобов'язував Організацію Об'єднаних Націй сприяти «повазі до прав людини і основоположних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії». Свій подальший розвиток ці цілі одержали у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Загальній декларації прав людини, яка проголосила досить широкий спектр громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини. Хоч Декларація не вважається (принаймні більшістю міжнародників) зобов'язальним міжнародно-правовим документом, сьогодні загальновизнано, що вона є одним з найважливіших документів ХХ століття. Ніхто не сумнівається у тому, що Декларація становить собою той мінімальний набір прав людини, якого мають дотримуватися всі держави - члени ООН. Положення Декларації стали основою національних конституцій та численних міжнародно-правових документів з прав людини. Ці положення враховуються також в рішеннях міжнародних судових органів та інших юридичних актах.

Після прийняття Загальної декларації прав людини розпочалася тривала робота над підготовкою міжнародно-правових пактів з прав людини, які, розвиваючи положення Декларації, стали б юридично обов'язковими для держав, що приєдналися до цих пактів. Ця робота завершилася лише у 1966 році прийняттям двох міжнародно-правових пактів - про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права. Разом з Загальною декларацією прав людини ці міжнародні пакти (та два Додаткових протоколи до першого з них) становлять Міжнародний білль прав людини.

За майже 50 років, що минули з часу прийняття вказаних пактів, їх положення були розвинені і доповнені цілим рядом інших міжнародно-правових документів у сфері прав людини - конвенцій, хартій, кодексів, резолюцій, протоколів тощо.

Узгоджені і визнані міжнародним співтовариством, зафіксовані в міжнародно-правових пактах та інших міжнародних документах принципи і норми щодо прав людини, дотримуватись яких має будь- яка цивілізована держава як член цього співтовариства, утворюють поняття «міжнародні стандарти прав людини». Термін «стандарт» (від англ. standard) означає «взірець», «модель». Відповідно до тлумачного словника української мови «стандарт» - це єдина типова форма організації і здійснення чого-небудь. У цьому разі йдеться про типову модель діяльності держав у сфері визнання, забезпечення і захисту прав людини.

Міжнародні стандарти прав людини конкретизуються і розвиваються регіональними міжнародними організаціями з урахуванням регіональних особливостей, пов'язаних з розумінням прав людини, історичними традиціями, ступенем розвинутості нормативної бази тощо.

В європейській літературі з загальної теорії права та міжнародного права найпоширенішим є поняття «європейські стандарти прав людини», що цілком логічно.

Європейські стандарти прав людини - це узгоджені і визнані європейським співтовариством (європейською спільнотою держав), зафіксовані в юридичних актах та інших документах європейських міжнародних організацій принципи і норми щодо прав людини, дотримуватись яких зобов'язана будь-яка держава - член цих організацій або ж яка має намір стати їх членом.

Історія становлення європейських стандартів прав людини фактично бере початок із створення у 1949 році міждержавної регіональної організації - Ради Європи, основним пріоритетом якої відповідно до статті 1 Статуту є «захист і подальший розвиток прав людини і основоположних свобод». Цілі Статуту Ради Європи знайшли свою конкретизацію в підписаній рядом держав у листопаді 1950 року у Римі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської Конвенції про захист прав людини), до якої у 1997 році приєдналася Україна. Конвенція, на відміну від Загальної декларації прав людини, є міжнародно-правовим договором, що має зобов'язальний характер. Це випливає не лише із самої назви (від лат. mnvention - договір, угода), а й з її змісту. Відповідно до статті 55 Конвенції, держави-учасниці у разі виникнення спору, що підпадає під дію Конвенції, відмовляються вирішувати його будь-яким іншим міжнародно-правовим способом, ніж це передбачено Конвенцією.

Приєднуючись до Конвенції, держава бере на себе міжнародно-правові зобов'язання поважати права людини, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією (стаття 1). Це означає, що держава має дотримуватись цього мінімального європейського стандарту, визначеного Конвенцією; відхід від нього можливий лише в бік розширення прав і свобод людини.

Окрім вказаної Конвенції суттєвий внесок у формування європейських стандартів прав людини зробили ряд інших регіональних міжнародно-правових документів - Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, підсумковий документ Віденської зустрічі держав - учасниць НБСЄ 1989 року, Паризька хартія для нової Європи НБСЄ 1990 року та ін.

Вплив міжнародних і європейських стандартів прав людини на її правовий статус та поступально-прогресивний розвиток права важко переоцінити.

З міжнародним (і, відповідно, європейським) визнанням прав людини особистість набуває принципово нового правового статусу, вона включається у сферу юридичних зв'язків, які не обмежуються кордонами окремої держави, і стає учасником процесів, що відбуваються у сфері прав людини у міжнародному та європейському співтовариствах, тобто набуває ознак міжнародної правосуб'єктності (суб'єкта міжнародного права), до чого повернемося пізніше.

Як носій прав і свобод людини особистість підпадає таким чином не тільки під юрисдикцію тієї чи іншої держави, а й під юридичний захист міжнародного співтовариства (міжнародного права).

Система засобів і способів такого захисту (її часто іменують міжнародною правозахисною системою) досить розгалужена. Вона охоплює комплекс взаємопов'язаних організацій, органів і установ та інститутів як планетарного, так і регіонального характеру.

Універсальний міжнародний захист прав людини здійснюється нині в межах ООН та її спеціалізованих органів і установ (Ради безпеки ООН, Комітету з прав людини, Комітету з прав дитини, Комітету ООН проти катувань, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці (МОП) тощо), а регіональний - в межах відповідних правозахисних систем - міжамериканської (організація американських держав), азіатської (Асоціація держав Південно-Східної Азії), африканської (Організація африканської єдності) та європейської.

Остання є найрозвиненішою і найдосвідченішою з регіональних правозахисних систем. Вона охоплює Раду Європи, Європейський союз, Парламентську асамблею Ради Європи, Міжпарламентську асамблею

Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент), Раду ОБСЄ, Європейську комісію з прав людини та ін.

Особливе місце в міжнародній та регіональних правозахисних системах посідають міжнародні й регіонально-міжнародні суди. Серед перших відзначимо Міжнародний суд ООН (хоч його призначення - розгляд спорів між державами, проте за скаргами держав він може розглядати також справи, що стосуються прав людини; як свідчить його практика, такі справи були предметом розгляду неодноразово) та Міжнародний кримінальний суд (розглядає справи щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства - геноцид, апартеїд, злочини проти людяності, воєнні злочини тощо).

Регіональна європейська система юстиції включає два регіональних міжнародних суди - Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), створений відповідно до розділу 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄСПЛ розташований у м. Страсбурзі) та Суд Європейського союзу (Європейський суд справедливості, розташований у Люксембурзі). Пряме відношення до України має поки що перший з названих судів, про що вже згадувалося. До його практики автори підручника звертатимуться й надалі під час розгляду наступних тем.

Значення міжнародних і європейських стандартів прав людини не обмежується міжнародним правом та набуттям особистістю нового правового статусу - учасника міжнародно-публічних правових відносин. Вони мають істотний вплив також на національне право, причому не лише як важливий фактор розвитку прав людини в окремих державах, а й як нормоутворювальний чинник загалом. Адже, як випливає із згаданих міжнародно-правових документів, обов'язок держави полягає не тільки у визнанні прав людини, зокрема через їх закріплення у конституціях і законах, а й у створенні механізмів забезпечення цих прав всіма державними структурами та здійсненні контролю за їх ефективністю. Інакше кажучи, орієнтиром всієї державної діяльності, наголосимо ще раз, має стати людина, її права і свободи. Існування держави та її інститутів виправдане в тій мірі, в якій вони спроможні задовольнити нагальні потреби людини.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Міжнародні і європейські стандарти прав ёюдини та їх впёив на правовий статус особистості і поступальний розвиток права:

  1. 4.4. Розвиток особистості дошкільника
  2. Тема . РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ В ПЕРІОД ДОРОСЛОСТІ
  3. ВИДЫ ПРАВОВОГО СТАТУСА. СООТНОШЕНИЕ ПОНЯТИЙ «ПРАВОВОЙ СТАТУС», «КОНСТИТУЦИОННЫЙ СТАТУС», «ПРАВОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ»
  4. Базельский комитет по банковскому надзору: правовой статус, роль в формировании международных стандартов банковского надзора
  5. ВОПРОС 7 Основы административно-правового статуса гражданина РФ. Права и обязанности граждан в сфере государственного управления
  6. § 2. Загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн. Міжнародні організації
  7. Понятие конституционно-правового статуса как юридической категории сопряжено также с понятием конституционного и правового статуса.
  8. § 1. гражданСко-Правовой СтатуС юридичеСких лиц Публичного Права 1. Понятие и сущность юридического лица публичного права
  9. ТЕМА 11 ПРАВОВОЙ СТАТУС ЧЕЛОВЕКА И ГРАЖДАНИНА. ПРАВА, СВОБОДЫ И ОБЯЗАННОСТИ: ДИАЛЕКТИЧЕСКАЯ ВЗАИМОСВЯЗЬ
  10. Правовое регулирование экологических прав человека. Правовое регулирование права природопользования
  11. § 2. гражданСко-Правовой СтатуС объединений гоСударСтвенных юридичеСких лиц в роССийСком Праве 1. Особенности гражданско-правового статуса государства и его юридических лиц
  12. Международно-правовые стандарты компенсации
  13. Виникнення і розвиток держави і права СІЛА
  14. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  15. Розділ 22. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ
  16. § 4. Опыт реализации норм международного права и отечественного законодательства, регулирующих правовой статус иностранных военнопленных, находящихся на территории России в годы Первой мировой войны