<<
>>

§1. Поняття та особливості римського цивільного процесу

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу.

Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права. Державна влада в особі своїх судових органів розглядає цю претензію і у випадку визнання її обгрун­тованою тим чи іншим способом усуває порушення. Порядок діяльності позивача і відповідача, а також діяльність судових властей визначається більш-менш точно законами, які становлять галузь цивільного процесу.

Ми володіємо надзвичайно бідними відомостями про стародавній поря­док переслідування осіб, які порушували інтереси держави, і про порядок розгляду державними органами спорів між окремими особами. Тим більше, що особливих судових органів і спеціального порядку розгляду цих справ у стародавній період Риму не було.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу

потерпшого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.

Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення порушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і силою змусити сплатити борг.

Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки.

Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена.

За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.

Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держа­ви (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.


80

81

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, фор­мулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судово­му захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася од­ноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж пере­ведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний под­ібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існува­ла протягом декількох століть.

<< | >>
Источник: Орач Євген Михайлович. Тищик Борис Йосипович.. Основи римського приватного права. 2000

Еще по теме §1. Поняття та особливості римського цивільного процесу:

  1. §3. Види цивільного процесу в Римі
  2. Г. І. Трофанчук, В. І. Подоляк.. Основи римського цивільного права.2004, 2004
  3. §1. Поняття та види джерел римського приватного права
  4. ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
  5. Конституція в системі нормативно-правових актів, •и* ^ • и поняття та особливості
  6. § 2. Цивільно-правова охорона кооперативної власності
  7. §6. Екстраординарний процес
  8. Модуль 2. ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ( ПОЗОВИ)
  9. Поняття справедливості потрібно відрізняти від поняття права
  10. §3. Рецепція римського права
  11. БЛОК І. ОСОБИ Модуль І. СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
  12. 7. Джерела римського права
  13. §4. Причини рецепції римського права
  14. §5. Про рецепцію римського приватного права в Україні
  15. 5.1. Необхідність активізації інвестиційного процесу
  16. Тема 6.1.Аргументація і процес формування переконань
  17. §3. Процес криміналістичної ідентифікації