2.4. Центральні адміністративні структури: види та повноваження 2.4.1. Класифікація центральних адміністративних структур

Центральними адміністративними структурами із спеціаль­ною компетенцією є органи, сфера діяльності яких поширюєть­ся на територію усієї держави. їх можна поділити на дві основні групи: міністерства та інші центральні адміністративні струк­тури з різними назвами, з яких переважною у країнах англо- американської правової системи, а також частково Франції та зорієнтованих на її політико-адміністративний уклад держав є агенція.

Особлива роль міністерств зумовлюється тим, що вони є чет­вертою групою вищих державних органів (після парламенту, глави держави та уряду), на рівні яких формується державна політика. У Великій Британії та Сполучених Штатах Америки міністерства переважно називаються департаментами, хоча й не виключається основна у континентальній правовій системі дослівна назва міністерство, наприклад, оборони у Сполученому Королівстві. Агенції та інші центральні адміністративні струк­тури за загальним правилом підпорядковуються міністерствам, але існують численні винятки з цього правила.

Варто відзначити, що незважаючи на ієрархічність системи центральних органів публічної адміністрації, доволі важко про­вести їх всеохоплюючу та уніфіковану класифікацію.

Зокрема, у Великій Британії термін «департамент» засто­совують як до міністерств, так і до інших органів публічної ад­міністрації. В результаті центральні адміністративні структури у цій країні поділяють на:

1) міністерські департаменти (здійснюють свою діяльність під керівництвом політично відповідальних міністрів);

2) неміністерські департаменти (їх очолюють неполітичні представники виконавчої влади, тобто, державні службовці);

напівавтономні або виконавчі агенції (групи різноманіт­них органів, які зазвичай прирівнюють до департаментів, але діють переважно незалежно від міністрів в усіх випадках, коли де розглядають важливі політичні питання).

У Сполучених Штатах Америки класифікація центральних адміністративних структур є подібною і охоплює три групи ор­ганів:

— департаменти (міністерства);

— виконавчі агенції;

— незалежні регулюючі комісії.

Незалежність третьої групи адміністративних структур виз­начається, передусім, в уповноважуючому законі безпосередньо у назві «незалежна» або нормативним обмеженням у Президен­та звільняти членів згаданих комісій лише у випадках недба­лості та вчинення службового злочину, а не повністю на власний розсуд, як це відбувається щодо звільнення секретарів кабінету (керівників міністерств). По-друге, незалежні регулюючі комісії у своїй більшості є колегіальними органами, хоча й бувають ви­нятки, і окремі з них адмініструє одна особа. По-третє, зазначені комісії, на відміну від виконавчих агенцій, здебільшого не під­порядковуються міністерським департаментам та, відповідно, не підлягають внутрішньоадміністративному контролю з їх боку. Хоча, знову ж, тут наявні винятки, зокрема, Федеральна комісія з регулювання ядерної енергетики підпорядковується Департаменту енергетики53.

У державах континентальної правової системи центральні адміністративні структури можна звести до двох груп: мініс­терств та інших центральних органів публічної адміністрації. У Федеративній Республіці Німеччини, наприклад, ці органи отримали різні найменування: адміністрації, директорати, офі­си, інституції, бюро. На цьому питанні зупинимось детальніше в окремому підрозділі.

У всіх випадках центральні адміністративні структури є ор­ганами спеціальної компетенції, тобто, їх повноваження сто­суються окремої вузької сфери. Поділ на спеціалізовані сфери публічної адміністрації в деяких країнах континентальної Євро­пи закріплено законом. Наприклад, у Республіці Польща, із за­позиченням німецького досвіду, в 1997 році прийнято окремий закон «Про сектори урядової адміністрації». В цьому правовому акті визначено 32 сектори діяльності уряду, кожен з яких підпо­рядковується окремому міністрові, а також віднесено централь­ні офіси (інші органи загальнонаціональної компетенції) до виз­начених секторів54.

Наприкінці процитуємо відомого французького дослідника Жака Зіллера, який, відповідаючи на запитання, для чого існу­ють центральні органи адміністрації, зазначив:

— їх роль полягає не в тому, щоб виконувати, а в тому, щоб організовувати виконання;

— їм належить концептуальне розроблення політичних рі­шень та контроль за перебігом їхнього виконання;

— вони займаються концептуальною, а в при потребі фінан­совою підтримкою інших організацій, спеціалізованих чи пери­ферійних, і навіть приватного сектора, а також власним втілен­ням в життя державних рішень55.

Другий напрям стосується передусім міністерств, проте й інші центральні адміністративні структури об'єктивно беруть участь у підготовці політичних рішень в своїй сфері, хоча й не приймають їх самостійно.