<<
>>

Держава і право Стародавньої Індії

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-ДарО і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим Ви­дом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове роз­шарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н.е. на територію Індії прони­кають кочові племена аріїв, які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. “Арій” на санскриті оз­начає аристократ, шляхетний у протилежність “анарія” — ниж­чий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існу­вання сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнюва­лась влада патріарха. Громади управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової дифе­ренціації, до появи прошарку заможних людей. З них виокрем­люються люди, що керували господарством громади і відправ­ляли релігійні обряди — брахмани, а також військові вожді — кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє при­вілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани: І) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв); 3) варна землеробів, ремісників і Торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовува­ла кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим “прабатьком всіх істот” Пуруші: жерці — із його вуст, кшатрії — із його рук, вайшії — із його стегон, а шудри — із його стоп. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії — керувати і вести війни, вайшії — займатись землеробством, тваринництвом і торгів­лею, а шудри — слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли крово­змішення між варнами, а також перехід й однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване стано­вище завойовників над корінним населенням, закріпити панів­не становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворен­ня індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались Н9 народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існу­вання спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І ти­сячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н.е. Магадха об'єдна­ла навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочала­ся, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чавдрагуптою. У роки правління сина Чавдрагупти Біндусара (297—272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272—232 рр.

до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську дер­жаву.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визна­чення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідни­ки історії Індії Г.М.Бонгард-Левін та Г.Ф.Ільїн вважають, що у І тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої історії Індії Є.М.Медведєв — що фео­дальне.

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародав­ньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Пра­вове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради пред­ставникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священ­ним книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога:

“Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі”. Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тяг­ло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обо­в'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окре­мих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Чле­ни цієї варни мали створювати все необхідне як для свого влас­ного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: “ Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри — смиренно служити трьом іншим варнам”. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїм сім'я­ми. Але “шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатство, пригноблює брахманів”.

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джере­лом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатрії за­бирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працюва­ли не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монар­ха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та ре­лігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особ­ливу дхарму — обов'язки: охороняти підданих, опікувати ма­лолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації сти­хійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчи-цЛИ, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Ману цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчених у військовій справі, шляхетного походження і випробуваних”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управ­ління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали рад­ники царя — мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі;

провінції — на округи, на чолі з окружним начальником, що “думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні управителі, які отриму­вали жалування безпосередньо від царя. Найважливіші пробле­ми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар фор­мально вважався власником усієї землі, тобто існувала держав­на власність на землю. Володільцями землі були селянські гро­мади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної влас­ності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язува­ла дотримуватись спеціальних дхарм — правил поведінки. Дхар-ми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичає­вого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правові уявлен­ня, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману (II ст. до н.е.). Закони Ману являли собою творчість різно­манітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організа­цію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) нор­ми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділить­ся на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінної системи (VI—V ст.сг. до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування вари, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить до зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він практично зникає. Знову посилюється'брахманізм, який дістав назву індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани — земні боги, а Шіва — єдине верховне божество, що становить абсо­лютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвит­ку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхар-машастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману Правові норми стають більш упорядкованими і класифіковани­ми. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності із Законами Ману перша група приводів су­дового розгляду стосується зобов'язань, що випливають із до­говорів: несплата боргу, заклад, продаж чужого, неповернен­ня взятого; потім слідують норми, що стосуються несплати жалування, скасування купівлі-продажу, спору господаря з пас­тухом; потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів:

про межу, наклеп, крадіжку, вбивство, насилля, подружню зраду.

Наступні норми судового розгляду стосувались порушення норм сімейно-шлюбного і спадкового права.

Отже, внутрішня логіка системи викладення норм не дає можливості розділити їх на норми цивільного і кримінального

права. Не дивлячись на різноманітність дхармашастр, вони взаємно

впливали одна на одну і були взаємно пов'язані. Усі вони по­в'язані спільністю релігійно-філософських концепцій та прин­ципів, на яких вони базувались. Це полягало у понятті суті дхарми, закріпленні нерівності варн, ритуальної чистоти інду­са, системи поведінки з метою очищення, у тому числі і за злочини. Зміст, межі дії норм визначені священними джерела­ми — ведами.

Важливим джерелом для вивчення староіндійського права є політико-економічні і юридичні трактати, серед яких вирізняєть­ся Аргхашастра — “наука про політику”, яка присвячена пи­танням державного ладу, цивільному, кримінальному і проце­суальному праву.

Із вказаних джерел ми дізнаємось про набуття права влас­ності та її види.

Як уже зазначалось, приватного права власності на землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній влас­ності. Свобода розпорядження такою власністю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одер­жання дарунку від доброчинних людей.

Майно, здобуте на війні, належало тому, хто його захопив. Право власності набувалось також у результаті володіння. Якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного во­лодільця протягом десяти років, то він втрачає на неї всі права. Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходи­ло у власність царя.

Зобов'язання у староіндійському праві випливали із договорів та з деліктів.

Об'єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об'єму. Продавцем міг бути лише влас­ник речі. Продавець, що вказував покупцеві на всі недоліки речі, звільнявся від покарання. Договір купівлі-продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після його укладення.

Поширеним був договір позики. Його об'єктом були гроші та продукти сільського господарства. Забезпеченням позики була особа боржника, його родичі, майно. Якщо боржник не міг вчасно повернути борг, то він зобов'язаний був його відроби­ти. Проте кредитор нижчої касти не міг змусити боржника вищої касти відробляти борг. Закладати особу можна було лише на певний строк. “Але для аріїв, — говориться в Артхашастрі, — не повинно бути рабства”. Продаж вільних у рабство карався у кримінальному порядку.

Держава встановлювала проценти за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія — 3%, вайшія — 4%, шудрі — 5%. Заува­жимо, що на відміну від Вавилона в Індії Закони Ману наказу­вали царю штрафувати боржника, який скаржиться на креди­тора, що самочинно домагається виплати боргу.

Договір найму передбачав, що норма оплати роботи праців­ника має становити 1/10 частину врожаю. Наймит, що не ви­конував певного обсягу роботи, штрафувався; йому навіть не оплачували незакінчену роботу, якщо він захворів.

Згідно договору поклажі зберігач не ніс відповідальності, якщо річ було вкрадено або змито повінню.

Договори, укладені п'яним, божевільним і рабом, вважались недійсними. Такими ж вважались і угоди, які укладались шля­хом ошуканства.

Староіндійське право регулювало і шлюбно-сімейні відноси­ни. Найпоширенішими були шлюби, коли жінка набувалась чоловіком подібно речі. Передача батьком нареченої жениху давала йому владу над дружиною. Дружина не мала повної пра­воздатності, її майно передавалось чоловікові, який мав турбу­ватись про її прожиток і захист.

Причиною для розірвання шлюбу було: безпліддя подружжя, подружня зрада, соромна поведінка, невідома відсутність, по­гане ставлення. Якщо чоловік мав декілька дружин, то стар­шою серед них була дружина із вищої варни.

Після смерті батька майно успадковували лише сини. Най­старший син успадковував додаткову частку у розмірі 1/20 всього майна. Дочкиусувались від спадщини, проте їх брати повинні були виділити зі свого майна по 1/4 частині, як посаг для своїх сестер.

У нормах кримінального права спостерігаються значні пере­житки первісного ладу: 1) відповідальність сільської громади за злочин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено;

2) вигнання злочинця. Індійському праву були відомі державні злочини, злочини

проти особи, честі, майнові злочини.

Оскільки у Стародавній Індії не існувало чіткої межі між при­ватноправовим правопорушенням (деліктом) і злочином, то і поняття злочину не існувало. Закони при розгляді конкретних злочинів виходять із загальних принципів і понять: з визнання форм вини (умисел або необережність), рецидиву, співучасті, необхідної оборони та ін. Так, вбивця уникав покарання, якщо він вбив, захищаючи себе, жінку або брахмана. За словесної образи або дії бралось до уваги стан злочинця, відсутність умислу та ін. Пом'якшуючими обставинами визнавалось лихо або не­щастя, якого зазнав злочинець.

Рецидив, групове вчинення злочину визнавались обставина­ми, що обтяжують відповідальність. Брались до уваги також статус злочинця і потерпілого, вік, стать, родинні зв'язки, при­належність до варни.

Той, хто піднімав руку на особу вищої варни, втрачав руку, якщо бив ногою — ногу, якщо плював — відрізали губи, якщо хапав за чуб — відрізали обидві руки.

Якщо злочинець і потерпілий належали до однієї і тієї ж вар­ни, то за поранення стягували штраф, а якщо потерпшого було скалічено, то злочинця виганяли з поселення.

Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан — 9,76 г срібла), вайшія — 150—200 пан, шудра підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія — 25 пан, шудра — 12 пан. Коли ж піудра лаяв когось із вищої варни, то йому відрізали язик.

Значну увагу староіндійське право приділяло майновим зло­чинам, розрізняючи насильницькі дії для привласнення речі у присутності власника і крадіжку — за відсутності власника. Покарання залежало від вартості вкраденого і варнової при­належності злочинця. Злодій, спійманий на місці злочину, ка­рався смертною карою. Смертній карі підлягали злодії, що крали із царських комор і храмів, за крадіжку слонів, коліс­ниць.

Крадіжка зерна, тварин та інших речей вартістю більше 50 пан каралась штрафом в 11-кратному розмірі вартості украде­ного.

Збирання фруктів, коріння, дров і трави для теарин не вва­жалось злочином. З цього прикладу можна зробити висновок, що староіндійське право мало і гуманний характер.

Особливу увагу староіндійське право приділяло злочинам проти сім'ї. Зрадливу дружину зацьковували собаками, а її ко­ханця клали на розпечене залізне ліжко. За зґвалтування, коли ґвалтівник не був з однієї і тієї ж варни з потерпілою, відрізали пальці, а рівний за становищем сплачував великий штраф. Коли ж шудра мав статеві зносини з жінкою вищої варни, то його кастрували.

Дхарми рекомендували раджі стримувати злочин ув'язнен­ням, кайданами та різними тілесними покараннями, а також смертною карою. Брахмани не підлягали смертній карі, їх тав­рували і виганяли з варни та країни.

Усі дхарми стосовно чоловіка і дружини свідчать про при­низливий стан жінки у староіндійському суспільстві. За Зако­нами Ману

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право Стародавньої Індії:

  1. ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії
  2. Держава і право Стародавньої Греції
  3. ТЕМА 1.6. Держава і право Стародавньої Греції
  4. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  5. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  6. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  7. 3. Політична та правова думка давньої Індії.
  8. Держава і право франків
  9. Держава і право Стародавнього Риму
  10. Держава і право Стародавнього Вавилону
  11. Держава і право Стародавнього Китаю
  12. Держава і право Стародавнього Вавилону
  13. ПРАВО TA ДЕРЖАВА
  14. Держава і право Росії XIX — початку XX ст.ст.
  15. Держава і право феодальної Німеччини
  16. ДЕРЖАВА Й МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
  17. Розділ 6 ПРАВО I ДЕРЖАВА
  18. Способи впливу права на державу. Право і закон 6.4.1. Лептимністьдержавної влади