<<
>>

Держава і право Стародавнього Вавилону

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат, на півдні Месопотамії (Межиріччя) проживав народ, що нази­вався шумери. Чи були шумери корінними жителями цього району, як про це говорять їх легенди, чи прийшли здалеку — невідомо.

Уже в Г/ тисячолітті до н.е. Шумер переживає період перехо­ду від первісного ладу до класового суспільства. Виокремлюється скотарство, ремесло відокремлюється від землеробства, почи­нається обробка металів. У сім'ї і суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада перероджується у терито­ріальну (сільську) громаду.

Постійна необхідність регулювати розливи великих річок, осушувати затоплені і зрошувати засушливі райони спричини­ла необхідність спорудження великої і складної іригаційної системи. Примітивна техніка вимагала використання праці ве­ликої кількості людей. Тому полонених, захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним і держава.

Перші держави на території Месопотамії виникають на по­чатку III тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами держав були міста, які об'єднували нав­коло себе сільські поселення. Нам відомі такі міста-держави як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. Ці міста-держави пос­тійно вели між собою війни. Майнове розшарування у цих містах-державах породжувало у суспільстві досить гострі конф­лікти. Так, у 2370 р. до н.е. у Лагаші відбулося повстання під керівництвом Урукагіни.

У місті-державі Лагаші проживало біля 36 тис. дорослих пов­ноправних чоловіків, а всього тут нараховувалось 120—180 тис. жителів. Вони культивували половину всієї землі (1—2 тис. км2). Верховним власником землі була держава. Квазівласниками були сільські громади, храми, окремі особи.

Праця на храмовій землі давала заробіток 15—20 тис. чоловік населення Лагаша. Ці люди, очевидно, були орендарями хра­мової землі або ж обробляли її за плату. Чиновницька знать захоплювала храмові і громадські землі. Із документів того пе­ріоду ми дізнаємось про земельні набутки у розмірі ста і більше гектарів. То громади, а то й окремі особи змушені були прода­вати по 150—300 га землі, а покупцями постійно були прави­телі міста і знать.

Повстання під керівництвом Урукагіни було переможним. Він повернув храмам їх попередню власність, збільшив щомісячні виплати селянам, що працювали на храмовій землі, заборонив насильницьке відчуження громадських земель та інших речей. “Ніякий жрець уже не заходить до саду бідняка... Якщо у підда­ного народився гарний осел, а його начальник скаже: “Я хочу його купити у тебе”, а господар не бажає цього, то хай за те його не переслідує начальник” (як було раніше). Прагнення віднови­ти попереднє становище було нездійсненним. Через шість років режим Урукагіни був ліквідований правителем сусіднього міста-держави Умми Ентеменою. Але в цей час почали проникати на південь Межиріччя семіти-амореї. Шумерійські міста, ослаблені міжусобицями, стали легким здобутком завойовника, який впер­ше в історії проголосив ідею всесвітньої монархії і зумів її здійсни­ти на величезному просторі. Цим завойовником був знаменитий Саргон, керівник загону, що складався із 5400 воїнів.

Саргон та його наступники — саргоніди прискорили розви­ток державності у стародавньому Шумері. Вони завдали пораз­ки старій родовій аристократії шумерійських міст, яка борола­ся проти сильної центральної влади. У цей період скорочується кількість великих помість, розвиваються ремесла і торгівля. Не­дарма купці Шумеру вважали Саргона богом-покровителем торгівлі.

У північній Месопотамії підноситься у своєму значенні місто Вавилон, який став біля 1895 р. до н.е. центром незалежної держави. У XVIII ст. до н.е. Вавилон підкоряє не тільки Шу­мер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії. Заснов­ником імперії й найвидатнішим царем був Хаммурапі (1792— 1750 рр. до н.е.).

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війна­ми, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного куль­ту (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась біля двох століть. У неї із самого початку її існування було занадто багато ворогів, зму­шених терпіти гніт. У 1595 р. до н.е. багате місто було захопле­не і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. воно було захопле­не гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом Вавилону, який продовжувався до VII ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавилонська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту і Асирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора II (605— 562 рр. до н.е.) вщент розбила об'єднані єгипетсько-асирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська держава стала об'єк­том нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

У своїх головних рисах вавилонське суспільство нагадує єги­петське. Ми бачимо тут світську і релігійну знать, чиновницт­во, професійних воїнів, селян, ремісників, купців і різні кате­горії рабів.

Звертає на себе увагу поділ людей на дві категорії: авілум (“син людини”) і мушкенум. Дослідники не можуть дійти зго­ди, у чому різниця між цими двома категоріями людей. Коли мова йде про захист майнових прав, то авілум і мушкенум ви­ступають як повноправні члени суспільства; але при спричи­ненні шкоди, нанесенні образи або каліцтва у привілейовано­му стані знаходиться авілум; його захищає і більший розмір штрафу й інше більш суворе покарання, що загрожує напасни­ку. Гонорар, який сплачують лікарю, є більшим для авілума і меншим для мушкенума, що також підкреслює принизливіше становище останнього (ще менше коштувало лікування раба).

На наш погляд, авілум і мушкенум — це чиновники вищого і нижчого рангів, які за свою службу отримували майно від царя. Звідси зрозумілий захист їх майнових прав. Разом із тим і у середовищі авілум не було рівності. “Якщо, — сказано у зако­нах Хаммурапі, — авілум вдарить по щоці авілума, але вищого за своїм становищем, ніж він сам, то його мають бити канчу­ком привселюдно; якщо вдарить рівного собі, то сплатить одну міну срібла” (ст.ст. 202, 209).

Найчисленнішу масу населення становили селяни. Не див­лячись на високі врожаї, які давала зрошувана земля у Месо­потамії (сам — 36 і навіть сам — 50), становище селян було досить тяжким. У юридичних документах кінця II тисячоліття до н.е. вони закладають земельні наділи, дружину, дітей. По­требуючи землі, тварин, семенного зерна, селяни брали пози­ку, розмір якої сягав 20—33%.

Якщо вавилонянин заборгував і не може повернути борг, то він, або його син чи дружина, має відпрацювати у будинку кредитора три роки. Якщо, наприклад, син боржника, що пра­цює на кредитора, помер через погане ставлення до нього, то відповідно до законів царя Хаммурапі (ст.116), син кредитора також повинен померти.

Верховна власність держави на землю стримувана розвиток як приватновласницьких відносин, так і рабовласництва. Дер­жава контролювала розмір лихварського проценту, ціну найма­ної праці. Так, наприклад, ст.257 законів Хаммурапі встанов­лює, що плата наймиту, що виконує сільськогосподарські ро­боти, повинна становити вісім курру хліба на рік (курру = 252,6 літрів), а відповідно до ст.274 законів Хаммурапі, поденна пла­та землекопові має становити п'ять ше срібла, а теслі — чотири ше (те = 0,046 г).

Закони царя Хаммурапі встановлюють, що двірцевий раб або раб мушкенума, який одружиться з вільною жінкою, не обме­жується у своїх правах. Діти від такого шлюбу є вільними (ст.175), і вони успадковують половину майна батька, а інша половина ставала власністю господаря (ст.176). Вартість раба у кінці XIX ст. становила 13 сиклів срібла (сикль = 8,4 г).

У добу Нововавилонського царства раби мали право влас­ності на землю, будівлі та інше майно. Вони користувалися правом давати позику, наймати для роботи наймитів, виступа­ти у суді як свідки, позивачі та відповідачі. Тобто, вони були повноправними суб'єктами цивільно-правових відносин. Разом З тим вони були зобов'язані виплачувати своєму господареві щомісячну плату.

У вавилонській державі існували спеціальні агенти-тамкари, які займалися лихварством, торгівлею та іншими операціями. Тамкари купляли землю у тих володільців, які з якихось при­чин не могли відбувати повинності царю, і продавали її тим, хто такі повинності був спроможний виконувати. Тамкар ви­купляв воїна з полону, а потім стягував затрати з нього, чи з Громади або храму.

Праця ремісників контролювалась спеціальними державни­ми наглядачами. Вони ж займалися і збутом продукції. Проте ковалі, теслі, пивовари користувалися певною самостійністю, об'єднуючись в професійні цехи. Досить незалежними були лікарі, писарі, ворожбити та ін.

Необхідність проведення великого обсягу зрошувальних робіт, розвиток торгівлі із сусідніми країнами і досить часті війни вимагали централізації адміністративного управління. У період існування міст-держав на чолі їх стояли правителі (патесі). Гос­подарське життя міста-держави зосереджував у своїх руках вер­ховний чиновник — нубанда. Він керував землеробством, по­в'язаним із штучним зрошенням, у його компетенції була роз­дача земель, видача сільськогосподарських знарядь, управлін­ня харчовими складами і царською скарбницею. Він очолював цивільну палату, у віданні якої було укладення договорів між окремими особами. До складу фінансово-податного відомства входили податкові інспектори — машкім. Пізніше з'являються посади військових командирів. Так поступово формуються дер­жавні відомства.

Об'єднання міст-держав у єдину централізовану державу пе­ретворює колишніх самостійних правителів (петесі) у намісників царя (лугаля), простих чиновників, що дослухаються до його наказів. Тепер петесі слабо пов'язані зі своїми містами. Царі досить часто переводять їх із одного міста в інше. В їх руках зосереджуються адміністративні, фінансово-податкові і судові функції.

Зовнішнім проявом могутності царів є їх обожнювання. Ок­ремі з них проголошують себе навіть богами. На їх честь буду­ються храми, складаються гімни, їх статуям приносяться жерт­ви. Вищі жрецькі посади зосереджуються у руках царя.

Оформлення міцної державної влади посилює царську юрис­дикцію. Законодавча, виконавча, судова і релігійна влада зосе­реджується у руках царя. В управлінні державою він спирався на складний бюрократичний апарат, через який він управляв країною, збирав податі, придушував опір пригнічених мас.

Особливу турботу цар проявляв до армії. Професійні воїни наділяються землею, яка є платою за їх службу. Купівля-про­даж земельної ділянки воїна була суворо заборонена. Дорослий син воїна, якщо він бажав стати солдатом, зберігав за собою наділ батька.

Судові функції здійснювались спеціальним чиновником, проте були і якісь судові колегії, що складалися із “літніх знаменитих людей міста”. Жерці брали участь у процесі лише тоді, коли вони давали клятву свідків. Вони засвідчували законність угод, брали участь у процедурі ордалій.

Судова влада у межах громади здійснювалась “старшими й іменитими людьми”. Проте з плином часу громадські і храмові суди втрачають своє значення. Судові функції переходять до чиновників, що призначаються царем: намісників (шаканакку) і правителів місцевості (рабіанум).

За зміну судового вироку на суддю накладали штраф і забо­роняли йому в майбутньому виконувати судові функції. Існу­вали особливі судові посади поліцейських або судових вико­навців, судових гінців і писарів.

Цар був вищою касаційною або апеляційною інстанцією, він користувався правом помилування у випадку смертного виро­ку.

Джерелом права у Стародавньому Вавилоні був звичай. По­ряд із звичаями досить рано з'являється закон, необхідність якого диктувалася прагненням пом'якшити протиріччя, що виникали у суспільстві. Законодавство стимулювалось і досить раннім розвитком товарно-грошових відносин, внутрішньою і зовнішньою торгівлею.

Найдавнішими законами були закони царя Ум-Намму (кінець III тисячоліття до н.е.), закони Ліпід-Іштара, закони Білалами (початок II тисячоліття до н.е.) та закони царя Хаммурапі (1792— 1750 рр. до н.е.).

Стародавні закони були спрямовані на захист справедливості, гідності і честі людини. Так, наприклад, у Законах Ур-Намму вказується, що вони спрямовані на те, “щоб сироту не віддава­ли під владу заможного, вдову — під владу сильного, людину сикля (бідного), щоб не віддавали під владу людини міни (за­можної)”. Закони царя Хаммурапі також були спрямовані на те, щоб “засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не притісняв слабкого, вдову і сироту”.

Законник царя Хаммурапі складається з 282 статей. Зберег­лося лише 247 статей. Вони були висічені на діоритовій скелі із зображенням Хаммурапі у молитовній позі перед богом Сонця і Правосуддя — Шамашем.

Законник не скасував дію звичаєвого права. У ньому було закріплено договірну і судову практику, яка склалася у добу правління Хаммурапі. Певний вплив на законник мала того­часна релігія, яка відрізнялась специфічними рисами. У закон­нику розрізняються поняття гріха (порушення волі божої) і зло­чину. Людина могла вчинити гріх навіть не підозрюючи про це, а злочин передбачав вину. Божа кара падала на грішника не розрізнюючи ні суб'єктивної, ні об'єктивної сторони гріхов­ного діяння. Уникнути її можна було за допомогою жерця навіть без каяття. Царське правосуддя вважалось неминучим, так само як і каяття. У законнику відсутня будь-яка система викладення норм:

норми цивільного права чергуються з нормами кримінального і процесуального. Разом з тим у законнику існує внутрішня логіка викладу правового матеріалу: норми права групуються по предметах правового регулювання. Так, наприклад, статті 6—25 присвячені праву власності, статті 42—88 регулюють опе­рації з нерухомістю і відповідальність за правопорушення сто­совно них, статті 127—195 присвячені шлюбно-сімейним відно­синам, статті 196—214 — захисту особи, а статті 215—282 — праці та засобам виробництва.

Характерною рисою Законів царя Хаммурапі є їх незавер­шеність. Вони, зокрема, не зачіпали міжгромадських відносин, відносин громади з державою та інших, які, очевидно, регулю­вались звичаями.

Як уже зазначалося, земля у Вавилоні була державною влас­ністю. Цар роздавав земельні наділи у володіння з умовою не­сення служби. Разом з земельними наділами надавався рема­нент, тяглова худоба, а то й раби.

Ділянки землі, надані чиновникам і воїнам, залишаються за ними до тих пір, поки вони перебувають на службі і переходять до синів, коли ті несуть ту ж службу. Це так зване майно ілку. Земля, будівлі та інше майно ілку були вилучені з цивільного обігу: їх не можна було ні купити, ні продати, ні закласти за сплату боргів і т.ін. Якщо хто-небудь купить поле, сад і буди­нок воїна (редума, баїрума), то договір вважається недійсним. У ст.37 Законів Хаммурапі говориться: “Якщо людина купить поле, сад або будинок редума, баїрума..., то його табличку (до­кумент з глини) треба розбити, і він втрачає своє срібло. Поле, сад і будинок повертаються їх господарю”.

Власник майна ілку зобов'язаний особисто нести військову службу на користь держави. У ст.26 Законника зазначається:

“Якщо редум або баїрум, якому наказано йти у похід, не піде або, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума чи баїрума треба вбити; найнятий ним може забрати його будинок”. Якщо воїн попадає у полон, то ілку передається його дорослому синові з умовою несення ним служби. Якщо ж син малолітній і не може нести службу, то матері надається третина поля і саду, щоб вона могла його виховати.

Якщо воїн не буде обробляти ілку протягом трьох років, а хтось інший заволодіє ним і візьме на себе всі зобов'язання, пов'язані з володінням, то перший власник втрачає на землю свої права (ст.ЗО).

Земля, що перебувала у користуванні сільської громади, та­кож не відчужувалась; відчужувати її можна було тільки на ко­ристь царя.

Зобов'язання випливали із договорів і деліктів (спричинення шкоди). Власнику речі надавалась можливість вимагати її по­вернення, де б вона не опинилась. Якщо володар речі буде посилатись на те, що він її купив, то власник повинен предста­вити свідків; те ж саме має зробити і володар. Коли допит свідків покаже, що було продано чужу річ, то власник одержує свою річ, володар — гроші, а продавець визнається злодієм і його мають вбити. Якщо ж володар речі не матиме свідків, то він — злодій і його теж треба вбити. Якщо ж позивач не зможе дока­зати, що річ його, то він брехун, і його треба вбити як наклеп­ника.

При купівлі-продажу речі її передача супроводжувалась сим­волічним покладенням ломаки. Предметом купівлі продажу були тварини, зерно, поля, сади, будинки, раби. Купівля-продаж здійснювалась як за наявні гроші, так і в кредит.

Існували договори як особистого, так і майнового найму. Договори оренди, як правило, заключались на один рік. Оренд­на плата за землю становила 1/3 або 1/2 врожаю, а за сад — 2/3. Орендар не звільняється від плати власнику поля, якщо він не виростив врожай. У цьому випадку він має сплатити стільки ж, як і сусід. Якщо ж він закинув поле, то повинен його обробити й у такому вигляді повернути власникові.

Якщо наймана тяглова худоба гинула із-за того, що наймач не доглядав за нею належним чином, то він зобов'язаний поверну­ти нову. “Якщо людина найме бика або осла, а у степу його загризе лев, то збиток покладається на його господаря” (ст.244).

Договір особистого найму укладався на умовах оплати праці з розрахунку 9—11 сиклів на рік. Якщо ж найнятий кидав ро­боту до закінчення строку, то він втрачав право на одержання винагороди.

У Вавилоні був досить поширений договір позики. До по­яви Законів Хаммурапі неспроможний боржник попадав у боргову кабалу і, таким чином втрачав волю. Закони Хамму­рапі встановили трьохрічну кабалу. Якщо кредитор самовільно захоплював майно боржника, то він мав його повернути та ще й при цьому втрачав усе дане ним у позику (ст.113). Цей факт свідчить про те, що держава не терпіла свавілля з боку будь-якої особи. Розмір процентів по позиці становив: 33% за позичене зерно і 20% — за гроші. За договором поклажі на зберігання віддавали гроші, зерно, фініки, метали, докумен­ти. Договір поклажі укладався обов'язково у присутності свідків. За нестачу зерна той, хто прийняв його для зберіган­ня, мав повернути нестачу у подвійному розмірі. Така ж відпо­відальність передбачалась і тоді, коли той, хто прийняв річ на зберігання, заперечував це. За необгрунтовану вимогу по­вернення речі винний теж сплачував подвійну вартість (ст.126).

У Стародавньому Вавилоні шлюб укладався також по догово­ру. Допускався шлюб вільного з рабинею, а вільної жінки з рабом. Діти у таких випадках були вільними. Але після смерті чоловіка-раба половину майна успадковував господар раба.

Викупна плата не була обов'язковою умовою шлюбного до­говору (ст.139). Якщо наречений відмовлявся від шлюбу, то він втрачав свою викупну плату, а коли батько нареченої відмов­лявся віддати її заміж, то викупну плату він мав повернути у подвійному розмірі. Посаг був власністю дружини, хоча і пере­ходив у користування чоловіка.

Шлюб був моногамним. Проте чоловік міг одружитись вдру­ге і залишити першу дружину як свою рабиню, коли вона “буде поступати бездумно, буде розоряти свій дім або зневажати своїм чоловіком”. Якщо дружина безплідна, то чоловік може узяти собі наложницю.

Жінка могла вільно укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством.

Чоловік міг розірвати шлюб у будь-який час. Дружина ж мог­ла вимагати розлучення лише у виключних випадках: а) у ви­падку необгрунтованого звинувачення її у зраді; б) у випадку зради чоловіка і зневажання нею як дружиною; в) у випадку залишення чоловіком хати і місцевості; г) у випадку, коли дру­жина хвора, а чоловік бере наложницю.

Якщо чоловік потрапляв у полон, то дружина могла взяти шлюб вдруге, коли у неї не було засобів для прожиття. Діти успадковували майно порівну; разом з дітьми успадковувала майно і дружина.

У законах царя Хаммурапі відсутні згадки про кровну помс­ту, проте існують пережитки первісних відносин. До них мож­на віднести:

а) відповідальність за злочин усієї селянської громади у тих випадках, коли злочинець невідомий (ст.ст. 23, 24);

б) відповідальність дітей за злочини батьків (ст.ст. 116, 210, 230). “Якщо будівельник... спричинив смерть синові господаря дому, то треба вбити сина цього будівельника”, — говориться у Законнику Хаммурапі;

в) принцип таліону, який застосовується при визначенні по­карання (око за око, зуб за зуб, перелом кістки за перелом кістки).

Принцип таліону застосовувався стосовно рівних у правово­му відношенні осіб: авілума до авілума. Так, коли авілум ви­штрикне око авілуму, то треба виштрикнути око йому (ст.196). Проте коли він це вчинить стосовно мушкенума, то виплачує винагороду, а якщо виштрикне око рабу, то сплачує господарю половину його вартості.

Серед видів злочинів вирізняються злочини проти держави, проти особи, майнові злочини. Існували такі види покарань:

смертна кара, членопошкодження, тілесні покарання, накла­дення знаку безчестя, вигнання із рідної місцевості, грошові стягнення.

Смертна кара застосовувалась: за вбивство, за брехливе зви­нувачення у вбивстві, за неправдиві свідчення, коли звинува­ченому загрожує смертна кара, за наклеп, за крадіжку майна, що належить палацові або храмові, за крадіжку із зломом стіни, за крадіжку під час пожежі, за крадіжку раба, за надання при­тулку рабові-втікачу, за грабунок.

Різниці між цивільним і кримінальним судочинством, оче­видно, не було. Звинувачення у суді підтримувала приватна особа. Доказами під час судочинства були: клятва, свідчення окремих осіб, письмові акти, а також ордалії (випробування підозрюваного водою).

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право Стародавнього Вавилону:

  1. Держава і право Стародавнього Вавилону
  2. ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону
  3. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  4. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  5. Держава і право Стародавнього Китаю
  6. Держава і право Стародавнього Риму
  7. Держава і право Стародавнього Єгипту
  8. ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту
  9. ТЕМА 1.5. Держава і право Стародавнього Китаю
  10. ТЕМА 1.7. Держава і право Стародавнього Риму
  11. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  12. Мудрак. Виникнення держави i права стародавнього сходу., 0000
  13. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
  14. Нововавилонская держава (халдейский Вавилон)
  15. § 7. Право Древнего Вавилона (Законы царя Хаммурапи)
  16. Держава і право франків